Вилковський Петропавлівський монастир
.JPG) Сучасна каплиця, споруджена в пам'ять про монастир | |
| 45°22′05″ пн. ш. 29°39′52″ сх. д.H G O | |
| Розташування | Вилкове |
|---|---|
| Конфесія | Білокриницька ієрархія |
| Тип монастиря | Чоловічий монастир |
| Закритий | 1948 |
Вилковський Петропавлівський монастир — ліквідований чоловічий старообрядницький монастир, що існував на Піщаному острові поблизу міста Вилкове (нині Одеська область України) з середини XIX століття до 1948 року.
Історія[ред. | ред. код]
Монастир заснований у 1840-х роках поблизу із містом Вилкове[1], нижче за течією Дунаю. Згідно з відомостями єпископа Мелхиседека, монастир побудував якийсь ієромонах Симеон, який переселився з Росії; у монастирі була церква, освячена старообрядницьким архієпископом Славським Іринархом 29 червня 1870 року; проживало 5 або 6 ченців[2]. У 1856 — 1878 роках ці землі перебувають у складі турецького васального Молдавського князівства (згодом Об'єднаного князівства Волощини і Молдавії). У «Довідці про заснування монастиря» 1945 згадується, що «культурний розвиток» монастир прийняв у 1860 році завдяки ченцям Арсенію та Пафнутію[1].
На початок XX століття в монастирі проживало близько 40 ченців, було дві церкви: літня на честь Петра і Павла та зимова в ім'я святителя Миколи Чудотворця. Зимовий храм облаштований в 1900 році ігуменом Галактіоном у приміщенні трапезної. Влада не давали на це дозвіл, тому він був закритий за розпорядженням повітового наставника[1].
Після захоплення Бессарабії Румунією у 1918 році монастир поступово занепадає через припинення пожертвувань із Росії, але має прихільність та підтримку румунської влади[1]. У 1940 році радянська влада закриває монастир, але після повернення румунських військ монахи повернулися. У 1943 році румунська влада виділила монастирю 20 тисяч леїв грошової допомоги та планували дати ще 100 тисяч у вересні 1944 року, але в серпні 1944 року у Вилкове повернулася Червона армія[3].
У 1945 році в монастирі проживали 5 ченців, 4 послушника й найманий економ. Літня церква була на той час зруйнована, а служби велися у зимовому храмі. В обителі було три житлових будинки, один із яких і частина другого У серпні 1944 року зайняли прикордонники. Між прикордонниками та ченцями виникали конфлікти. Уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Ізмаїльській області А. Є. Остапенко писав голові Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР І. В. Полянському про те, що монастир дотримується прорумунської орієнтації й поминає митрополита Тихона (Качалкіна). У серпні 1948 року влада закрила монастир, а його майно передано в старообрядницькі храми Вилкового[1].
У липні 2012 року в пам'ять про монастир збудовано каплицю на честь святих Петра і Павла, освячена єпископом Київським і всієї України Саватієм і приписана до Микільської церкви Вилкового[4].
Побут[ред. | ред. код]
Головним промислом монастиря, як і всіх жителів дельти Дунаю, було рибальство. Крім того, ченці займалися городництвом й заклали фруктовий сад. Для цього попередньо штучно створювався ґрунт, використовуючи добуту з плавунів землю. Вирощували фруктові дерева, виноград, злаки, кавуни, зелень та інші культури[1].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д е Федорова А. И. История возникновения вилковских старообрядческих церквей и монастыря // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. — Одесса, 2008. — Вип. 5. — С. 46—50.
- ↑ Денисов Н. Г., Смилянская Е. Б. "Старообрядческая Венеция" - традиции жизни и пения общины г. Вилково. samstar-biblio.ucoz.ru. Архів оригіналу за 14 серпня 2019. Процитовано 14 серпня 2019.
- ↑ Михайлуца Н. И. Старообрядческие монастыри и монашество на Измаильщине в годы Великой Отечественной войны // Липоване: история и культура русских-старообрядцев. — Одесса, 2004. — Вип. 1. — С. 71—72.
- ↑ Николаев А. (20 липня 2012). Новый храм над Дунаем сохранит память о старом. kiliya.info. Дунайская заря. Архів оригіналу за 14 серпня 2019. Процитовано 14 серпня 2019.