Винниченко Володимир Кирилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Кирилович Винниченко
Володимир Кирилович Винниченко

Coat of Arms of UNR.svg 1-й Голова Директорії УНР Україна
Час на посаді:
14 грудня 1918 — 13 лютого 1919
Попередник посада запроваджена
Наступник Симон Петлюра

Час на посаді:
28 червня 1917 — 30 січня 1918
Попередник посада запроваджена
Наступник Всеволод Голубович

Час на посаді:
15 червня 1917 — 11 січня 1918
Попередник посада запроваджена
Наступник Павло Христюк

Народився 16 (28) липня 1880(1880-07-28)
Єлисаветград, Херсонська губернія, Російська імперія
Помер 6 березня 1951(1951-03-06) (70 років)
Мужен, Французька республіка
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНРФранція Франція
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія (до 1917)
Національність українець
Політична партія УСДРП
Дружина Винниченко Розалія Яківна
Професія політик, письменник, драматург
Особистий підпис Volodymyr Vynnychenko Signature 1917.png

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Винниче́нко Володи́мир Кири́лович (16 (28) липня 1880(18800728)[1], Єлисаветград, Херсонська губернія, Російська імперія — 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український політичний та державний діяч, прозаїк, драматург та художник.

Ранні роки[ред.ред. код]

Народився 1880 року в місті Єлисаветграді (нині Кропивницький)[1].

Батько його, Кирило Васильович, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, уродженою Линник. Від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир.

У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжили освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченню школи Володимира віддали до Єлисаветградської гімназії, де навчався з 16 серпня 1890 року по червень 1899 року[2].

Гімназія[ред.ред. код]

Володимир Винниченко — гімназист

Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця з насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки селянського походження викликали ворожість в учнів гімназії. Таке ставлення вперше викликало в малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих.

Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності заклали основи його революційності на все життя. У старших класах гімназії він взяв участь у революційній організації, написав революційну поему, за яку одержав тиждень «карцеру», а згодом його відрахували з гімназії.

Але Володимир не кинув своїх студій. Він продовжував готуватися до матури (атестату зрілості) і склав 1900 року іспит зрілості як стороння особа у Златопільській чоловічій гімназії[2] (Златопіль нині — у складі Новомиргорода Кіровоградської області). Незважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі «атестат зрілості», під натиском директора гімназії Володимир одержує диплом.

Революційна діяльність[ред.ред. код]

Володимир Винниченко

У 1901 році Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира, де став членом Української студентської громади. Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення зі загрозою довічної каторги Винниченку, за допомогою товаришів, вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. За кордоном разом із Михайлом Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії й жив до 1917 року під чужим ім'ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Події 1917­-1918 років[ред.ред. код]

Винниченко в 1910-ті роки

Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом, 15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

Володимир Винниченко

Він автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Винниченко 10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату.

22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів Центральна Рада 9 січня [1918] року ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Під натиском більшовицьких військ січня 1918 (8 лютого) 26 року уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений був покинути Київ та евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманату жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою через надуману підозру підготовки до державної змови. Але завдяки його авторитету він був швидко звільнений з-під варти, після чого знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став 13-14 листопада 1918 року. Незабаром через суперечності з Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

За два місяці до еміграції він записав у щоденнику:

« «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти»  »

.

Еміграція[ред.ред. код]

Ювілейна монета
«Володимир Винниченко»

В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. — грудень 1919 р.)» — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів на Україні періоду збройної боротьби за владу.

За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов'язана з історичним минулим України.

Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити в життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, з прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 року Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією в члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 року виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.

У вересні 1921 року Винниченко очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні.

Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.

У 1934 році Винниченко із дружиною Розалією Яківною оселився на півдні Франції, у містечку Мужен, біля Канн, придбавши стару садибу з ділянкою землі. До цього кроку письменника спонукали майже повна відсутність гонорарів та масові арешти і терор проти українських діячів культури. Тут упродовж останніх 25 років свого життя він у власному невеликому будинку займався літературною творчістю («Лепрозорій», 1938, «Нова заповідь», 1949) і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Під час німецької окупації Франції за відмову співробітництва з нацистами Володимира Кириловича було кинуто до концтабору. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Помер 6 березня 1951 року, похований у французькому Мужені.

Літературна творчість[ред.ред. код]

Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він — автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922­-1924 роках), де вказано: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 року, в журналі «Кіевская старина» з'являється його перше оповідання «Сила і краса».

У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав Іван Франко в рецензії на збірку оповідань Винниченка „Краса і сила“ (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка». Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 25 лютого — 3 березня 1921 року в Харкові, оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом».

Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.

Перший період[ред.ред. код]

Погруддя Винниченка на фасаді Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Живлячись настроями бідняцько-батрацьких мас у епоху наростання революції (селянські рухи 1902) і революційними прагненнями відомої частини української інтелігенції, Винниченко вже з перших кроків своєї творчості почав розповідати нове й по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Всі ці твори майже повністю позбавлені народницького підходу й забарвлення; без ідеалізації, художньо показані в боротьбі батраки, селяни й їх вороги. Автор гаряче, майже публіцистично виявляє своє ставлення до цієї боротьби, наповнюючи оповідання революційністю, художньо втілюючи класову солідарність. Саме оформлення цих творів («мала форма» — стисло, коротко, популярно) розраховане на масове споживання, на революційну функціональність. Недарма деякі з оповідань випускалися як агітброшури. Але виявляючи революційну потенцію й безперспективність батраків, селян-бідняків, Винниченко кличе до них не міський пролетаріат, який був зрусифікований і відірваний від села, а «революційну» інтелігенцію.

Водночас у інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво й влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в'язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше — у комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»), псевдореволюційність деяких елементів інтелігенції. До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси й оповідання з вояцького життя («Боротьба», «Мнімий господін», «Темна сила»), а також із життя дітей («Кумедія з Костем», «Федько-халамидник»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»).

В оповіданнях Винниченко виявив високу майстерність — уміння живо, вільно, захоплюючи розповідати й яскраво, художньо показувати.

Другий період[ред.ред. код]

Поштова марка В. Винниченко

Свій другий етап Винниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Між двох сил». Попри те, що в деяких із них революційна дійсність знаходить відоме відображення (наприклад, «Дисгармонія»), вони все ж об'єктивно-занепадницькі, нереволюційні. Також нереволюційні, занепадницькі його романи («Рівновага», «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»). Винниченко тут уже звертається винятково до охопленої реакцією української інтелігенції. Це пояснюється поразкою революції й національного руху. Письменник-політик не бачив виходу для бідняцьких, напівпролетарських категорій села. І Винниченко, не звертаючись до пролетаріату, починає боротьбу з негативними якостями інтелігентської категорії «роду людського», хоче перевиховати її й без болю вилікувати. Тому Винниченко намагається художньо розв'язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, норм поведінки, проповідуючи «социалістичну» реформу. Цим пояснюється й перехід до жанру драми, а згодом і роману.

На літературну творчість Володимира Винниченка цього періоду вплинули філософські концепції Фрідріха Ніцше.

Він передусім нещадно розкриває гнійники й критикує. У цій критиці він жорстокий і відвертий, але й поверховий, частково публіцистичний. Тут Винниченко в більшості випадків займає позицію індивідуального удосконалення. Протестуючи проти бруду, Винниченко виводить «позитивних» реформаторів, які сповідують свободу особистості по відношенню до колективу, «чесність із собою» тощо.

Винниченко розвиває свій стиль, почавши з удосконаленого новими формальними елементами й мотивами реалізму перших оповідань; далі він дедалі більше переходить до імпресіоністичного стилю, яке в бездоганному вигляді можна побачити в творах і малої («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний реалізм як перехідний етап панує в перших романах і більшості драм, які вирізняються сценічністю, гостротою й цікавістю інтриги, яка побудована на контрастах.

Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а також тонких і, водночас, гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Сюжет, часто банальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, а також несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.

В еміграції Винниченко з 1925 року активно береться до літературної роботи. Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову й з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються й перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини з жовтня 1921 року демонструється фільм «Чорна Пантера» (нім. «Die schwarze Pantherin»)[3], співавтором сценарію якого був Винниченко. Не забувають про Винниченка й в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п'єси «Над». Проблеми сценічного втілення п'єс обговорювали з драматургом Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко, Микола Садовський і Гнат Юра. Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі» поставив «Чорну Пантеру і Білого Медведя» за участю режисера-постановника Гната Юри.

Володимир Винниченко — письменник світового рівня, проте в роки радянської влади його було викреслено з української літератури.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Після смерті Винниченка його маєток придбала Іванна Нижник-Винників, яка сплатила борги й стала володаркою садиби, охоронцем і упорядником його меморіальних речей і архіву. У 1990-ті роки вона сприяла передачі кабінету Винниченка та його меморіальних речей у подарунок незалежній Україні. Меморіальний кабінет політичного діяча часів УНР передано до збірок Кропивницького краєзнавчого музею. У Кропивницький передано книжкову шафу Володимира Винниченка та два письмові столи, його крісло та друкарську машинку «Мерседес», власний годинник, навіть мішечок із цяткою української землі, яку він скрізь возив із собою.

На честь Володимира Винниченка названий Кропивницький державний педагогічний університет.

17 вересня 2010 року в Кропивницькому урочисто відкрито перший в Україні пам'ятник Володимирові Винниченку[4].

У 2015 році іменем Володимира Винниченка в Києві названо вулицю.

У 2016 році іменем Володимира Винниченка в Кривому Розі названо вулицю. [5]

Вибрані твори[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]


Попередник
Посада запроваджена
Coat of Arms of UNR.svg 1-й Голова Директорії УНР
19181919
Coat of Arms of UNR.svg Наступник
Симон Петлюра