Внутрішні війська МВС СРСР

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Внутрішні війська МВС СРСР
Внутренние войска МВД СССР
Шеврон ВВ МВД СССР.png
Нарукавний знак Внутрішніх військ МВС СРСР,
з 1970 року
На службі 19181991
Країна СРСР СРСР
Належність МВС СРСР
Тип внутрішні війська
У складі МВС СРСР, ЗС СРСР
Кольори краповий1970 року[1])
Участь у Боротьба з басмацтвом,
Німецько-радянська війна,
Боротьба з УПА,
Боротьба з Лісовими братами, Боротьба з БОА,
Нагірно-карабаський конфлікт й інші міжнаціональні конфлікти

Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ СРСР (ВВ МВС СРСР) (рос. Внутренние войска Министерства внутренних дел СССР, ВВ МВД СССР) — військове формування, які були передбачені для забезпечення внутрішньої безпеки СРСР, охорони державних об'єктів, захисту прав та свобод людини і громадянина від злочинних та інших протиправних посягань, забезпечення громадської безпеки.

У період з 1 вересня 1939 року до 21 березня 1989 року Внутрішні війська входили в структуру Збройних сил СРСР, а підпорядковувались Міністерству внутрішніх справ СРСР.

Історія Внутрішніх військ[ред.ред. код]

У період Громадянської війни[ред.ред. код]

Монумент воїнам-чекістам в Миколаєві

Після Жовтневого перевороту перед Радянською державою гостро постало питання організації внутрішньої безпеки. Виникла потреба у створенні державних органів, які могли попередити як контрреволюційний рух, так і проводити боротьбу зі злочинністю на підконтрольних їй територіях.

З цією метою у період з січня до березня 1918 року створюються перші озброєні підрозділи при ВНК і надзвичайних комісіях на місцях.

Пізніше у березні 1918 року відбувається об'єднання місцевих підрозділів Народних комісаріатів у Бойові підрозділи ВНК.

Також Радянська держава вирішує питання реорганізації конвойної служби. З цією метою наказом Народного комісаріату військових справ[ru] від 20 квітня 1918 року, реорганізовано конвойну сторожу, що існувала раніше. Для контролю над нею створено Головна інспекція конвойної сторожі при Наркоматі юстиції РСФСР[ru]

13 червня 1918 року наказом Військового Народного Комісаріату[ru] всі озброєні підрозділи у столиці та губерніях були об'єднані у Корпус військ ВНК зі штабом у Москві.

У травні 1919 року постановою «Про війська допоміжного призначення» створені Війська внутрішньої охорони Республіки (ВОХР), до складу яких увійшли всі війська допоміжного призначення, що перебували у розпорядженні господарських відомств — Наркомпрод[ru] та ін.. Цим же рішенням Штаб військ ВНК перейменовано в Штаб військ ВОХР, а у липні — в Головне управління військ ВОХР. Створені сектори ВОХР за територіальною відповідальністю: Московський, Курський, Петроградський, Східний, Київський.

1 вересня 1920 року Рада праці та оборони прийняла постанову про створення Військ внутрішньої служби (ВНУС). До їх складу було включено війська ВОХР, караульні війська, війська залізничної оборони, залізничної міліції і водної міліції.

17 вересня 1920 року Рада праці та оборони своєю постановою прирівняла всіх співробітників ВНК до військовослужбовців РСЧА.

19 січня 1921 року всі частини і підрозділи ВНК перетворені в особливий рід військ — війська ВНК

6 лютого 1922 року розпущено ВНК і створено Державне політичне управління[ru] (ДПУ) при НКВС РСФРР.[2][3]

Довоєнний період[ред.ред. код]

15 листопада 1923 року приймається постанова про реорганізацію ДПУ у Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ). У цей період, після Громадянської війни, молода Радянська держава вирішує проблеми придушення залишків спротиву завойованих національних держав, що постали на уламках Російської імперії, боротьби зі злочинністю та охорони державних кордонів.

У липні 1924 року Конвойна сторожа перепідпорядковується від ОДПУ під контроль НКВС союзних республік.

У серпні 1924 року Рада праці та оборони видала постанову «Про формування конвойної сторожі СРСР і про організацію Центрального управління конвойної сторожі у Москві». Згідно постанови Конвойна сторожа отримувала статус самостійного виду військ[ru].

На території Середньої Азії і Казахстану війська конвойної сторожі (також часто зустрічалось формулювання - війська ОДПУ) разом із прикордонними військами[ru] і частинами РСЧА, довгий час брали участь у боротьбі з басматством[4].

Докладніше: Басмацтво

30 жовтня 1925 року ЦВК і РНК СРСР до постанови «Про конвойну сторожу Союзу РСР», створюють Центральне управління конвойної сторожі СРСР, яке підпорядковується безпосередньо Раді народних комісарів СРСР. Питання комплектування Конвойної сторожі, а також матеріально-технічного забезпечення було покладено на органи Народного комісаріату військових та морських справ[ru]. Організаційно-штатна структура конвойних команд була зведена до армійської у РСЧА (взвод, рота, батальйон, полк). У такому порядку війська Конвойної сторожі були зведені у 2 дивізії і 6 окремих бригад із загальною кількістю особового складу у 14 802 людини.

10 липня 1934 року ЦВК СРСР постановив створити загальносоюзний Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Цією ж постановою Війська ОДПУ розділені на прикордонну й внутрішню охорону НКВС СРСР.

З початком процесу Розкуркулення і Колективізації на всій території СРСР почали виникати осередки соціального напруження, які доходили від бунтів і масових заворушень аж до збройного опору державним органам. У зв'язку з цим збільшилось навантаження на формування, що здійснювало конвоювання країною великої кількості людей. У зв'язку з цим у серпні 1934 року кількість особового складу конвойних військ було збільшено на 20 тисяч людей. Протягом цього періоду управління конвойних дивізій дислокувалось у Москві, Харкові, Самарі і Новосибірську. Крім того управління окремих бригад конвойних військ дислокувалось у Ростові, Ленінграді і в Ташкенті.

16 жовтня 1935 року ЦВК і РНК СРСР прийняли положення про проходження служби командним і начальницьким складом прикордонної і внутрішньої охорони НКВС СРСР. За цим положенням всі військовослужбовці внутрішньої охорони і прикордонної охорони були розділені на командний і начальницький склад, для яких була встановлена система військових звань.

У 1937 році Головне управління прикордонної і внутрішньої охорони (ГУПВО НКВС) перейменовано у Головне управління прикордонних і внутрішніх військ НКВС СРСР (ГУПВВ).

20 квітня 1938 року встановлено чисельність військ НКВС, включаючи військові частини конвойних військ — 28 800 чоловік.

2 лютого 1939 року у Головному управлінні прикордонних і внутрішніх військ створюється 6 окремих відомств у складі НКВС СРСР:

  • Головне управління прикордонних військ
  • Головне управління з охорони залізничних споруд
  • Головне управління з охорони особливо важливих промислових об'єктів
  • Головне управління конвойних військ
  • Головне управління військового забезпечення
  • Головне військово-будівельне управління

1 вересня 1939 року прийнято закон «Про загальний військовий обов'язок». У законі вперше було виписано, що Внутрішні війська є складовою частиною Збройних сил СРСР

20 листопада 1939 року наказом НКВС СРСР прийнято «Положення про конвойні війська НКВС СРСР». У ньому визначались завдання з конвоювання осіб під вартою та порядок здійснення зовнішньої охорони окремих в'язниць. У цьому ж положенні ставились завдання Внутрішніх військ у військовий час з конвоювання і охорони військовополонених.

4 березня 1941 року створюється Управління оперативних військ НКВС СРСР.

У передвоєнні роки Внутрішні війська охороняли 135 державних об'єктів. Також вони здійснювали конвоювання у 156 судових установ і несли службу на 176 залізничних маршрутах.

Чисельність особового складу Конвойних військ на 1 січня 1940 року досягла 34 295 чоловік (1 дивізія, 9 бригад, 2 окремих полки і 2 школи молодшого командного складу).

У 1941 році Управління конвойних військ НКВС розформовано і об'єднано з Управлінням внутрішніх військ НКВС. Головними завданнями цього управління були: участь у бойових діях, охорона приймальних пунктів військовополонених, охорона ешелонів, конвоювання ув'язнених[2][3].

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

Чисельність внутрішніх військ на початок війни[ред.ред. код]

До літа 1941 року у складі внутрішніх військ було 173 900 чоловік з яких:

  • оперативні формування — 27 300 чоловік
  • війська з охорони залізних доріг — 63 700
  • війська з охорони особливо важливих державних підприємств — 29 300
  • конвойні війська — 38 200
  • у військових училищах й інших закладах внутрішніх військ — 15 400

З початком війни було проведено мобілізацію і кількість особового складу внутрішніх військ досягла 274 тисяч чоловік.

22 червня 1941 року одним із перших формувань НКВС, що прийняли бій із супротивником був 132-й окремий конвойний батальйон з гарнізону Берестейської фортеці[3][5].

Мобілізація Військ НКВС на фронт[ред.ред. код]

Постановою уряду від 29 червня 1941 року з військ НКВС планувалось формування 10 стрілецьких і 5 гірськострілецьких[ru] дивізій для передачі їх у діючу армію. Згодом завдання змінилося: слід було сформувати 15 стрілецьких дивізій у скороченому складі. Всього з внутрішніх військ на їх комплектування було виділено 23 000, з прикордонних військ 15 000 чоловік. Після короткого навчання всі дивізії були спрямовані в армії Резервного, Північного і Західного фронтів[6].

У серпні 1941 року за рішенням ДКО з військ НКВС на фронт було відправлено 110 000 військовослужбовців. В середині 1942 року додатково 75 000 чоловік. В кінці 1942 року з військовослужбовців прикордонних і внутрішніх військ була сформована Армія військ НКВС (АВНКВС) у складі з 6 дивізій, перейменована 1 лютого 1943 року у 70-ту Армію.

Дивізії формувались за територіальною ознакою:

За весь воєнний період НКВС передав з свого складу до діючої армії 29 дивізій.

Всього ж у бойових діях брало участь 53 дивізії і 20 бригад НКВС[3].

З'єднання Внутрішніх військ, що особливо відзначилися  у Німецько-радянській війні[7][8]:

Внесок Внутрішніх військ в Перемогу[ред.ред. код]

Внутрішні війська у ході бойових дій у Німецько-радянській війні знищили і взяли у полон 217 974 ворожих солдат і офіцерів.

Захопили або знищили: 377 танків, 40 літаків, 45 бронемашин, 241 автомобіль, 656 гармат, 525 мінометів, 554 кулемета і багато іншої техніки та озброєнь.

267 військовослужбовців Внутрішніх військ були нагороджені званнями Героя Радянського Союзу[9].

Також на Внутрішні війська було покладено завдання з радіопротидії противнику.

У листопаді 1942 року у склад Внутрішніх військ були перепідпорядковані зі складу ГРУ Генштабу РСЧА польові управління спеціальної служби і радіостанції «Осназ». Були сформовані окремі спецдивізіони, центральні і окремі радіостанції НКВС із завданням розвідки ефіру, радіоперехоплення, шифрованого листування і попередньої його обробки з радіомереж і радіоточок супротивника. Також у грудні 1942 року за рішенням ДКО у складі Внутрішніх військ були сформовані радіодивізіони, по постановці перешкод радіостанціям супротивника.

На базі частин Внутрішніх військ проводилась підготовка диверсійних загонів й інструкторів з військової справи для проникнення у тил ворога до партизанських загонів. Для комплектування партизанських загонів було виділено 1000 прикордонників і бійців Внутрішніх військ, у тому числі 95 командирів. На початку жовтня 1941 року було сформовано Окрему мотострілецьку бригаду особливого призначення НКВС (ОМСБОП)[ru], яка у 1943 році стала Окремим загоном особливого призначення НКВС—НКДБ СРСР (ОЗОП). В ході фронтових боїв і операцій у тилу супротивника за роки війни, на рахунку військовослужбовців з її/його складу більше ніж 1400 пущених під укіс ворожих ешелонів з живою силою, технікою, боєприпасами, пальним тощо, більше 300 знищених залізничних і шосейних мостів, приблизно 700 км виведених з ладу кабельних і телеграфних ліній зв'язку, приблизно 350 підірваних промислових підприємств і складів, приблизно 150 знищених танків, бронемашин і більше 50 літаків, більше 130 000 знищених солдатів і офіцерів супротивника, серед них близько 90 ліквідованих видних представників гітлерівських окупантів і більш за 2000 фашистських агентів і посібників ворога. Крім того як трофеї було захоплено близько 50 гармат, мінометів і кулеметів, понад 850 гвинтівок і автоматів, понад 20 танків, самохідних гармат і тягачів, понад 100 мотоциклів і велосипедів. Більше 20 бійців ОМСБОП/ОЗОП були нагороджені званням Героя Радянського Союзу.

Постановою РНК СРСР від 24 червня 1941 року на Внутрішні війська було покладено функцію охорони тилу фронтів і армій[ru]. Тільки за другу половину 1941 року Внутрішніми військами було затримано 685 629 чоловік. З них:

Завданнями покладеними на ВВ НКВС були:

  • несення гарнізонної служби у звільнених містах
  • надання органам НКВС допомоги у вилученні фашистської агентури, зрадників і їх пособників
  • ліквідація ворожих парашутистів, розвідувально-диверсійних груп, бандитських формувань і дрібних груп противника
  • підтримання громадського порядку та режиму військового часу.[3][10]

Участь Внутрішніх військ у масових депортаціях[ред.ред. код]

На початковому та завершальному етапі війни Внутрішні війська були застосовані для масового переселення народів (Депортація Народів), які за рішенням керівництва СРСР були залічені до посібників супротивника. З цією метою у стислі терміни величезна кількість людей за етнічною ознакою вивозилась із західних і центральних районів СРСР у східні райони (Сибір, Казахську РСР і Середню Азію). Усі переміщення, конвоювання і охорона депортованого цивільного населення покладалась на Внутрішні війська НКВС.

Прикладами подібних масових депортацій слугують:

Для депортації була необхідною участь значних сил Внутрішніх військ НКВС. Для прикладу для Депортації чеченців та інгушів знадобилось угруповання Внутрішніх військ загальною чисельністю у 100 000 військовослужбовців[3][14][16].

Післявоєнний період[ред.ред. код]

Зміна підпорядкованості Внутрішніх військ[ред.ред. код]

15 березня 1946 року НКВС СРСР перетворений у МВС СРСР.

21 січня 1947 року конвойні частини і війська МВС перепідпорядковані у МДБ СРСР.

10 липня 1949 року на конвойні частини покладено ковоювання ув'язнених у судові установи, на обмінні пункти планових залізничних маршрутів в республіканських, крайових і обласних центрах.

6 травня 1951 року постановою РМ СРСР на конвойну охорону покладено етапування ув'язнених і підслідних плановими (особливими) конвоями залізничними і водними шляхами, а також переміщення їх з в'язниць в табори і колонії; також за вимогами прокуратури та правоохоронних органів покладено конвоювання їх на судові засідання Верховних, крайових, обласних судів, військових трибуналів, лінійних судів — залізничним і водним транспортом; конвоювання до вагонів на обмінні пункти.

До 1957 року чисельність Внутрішньої охорони склала 55715 чоловік, Конвойної охорони — 33307 чоловік, а сформованої Конвойної охорони місць ув'язнення — 100000 чоловік, що давало загальну чисельність Внутрішніх військ у 189 000 чоловік.

13 січня 1960 року Рада Міністрів СРСР скасовує Міністерство внутрішніх справ СРСР, передавши його функції міністерствам внутрішніх справ союзних республік. Відповідно, Внутрішні війська розподіляються союзними республіками і переходять в підпорядкування республіканських МВС за регіональним принципом.

30 серпня 1962 року Президіум Верховної Ради РРФСР[ru] переформував Міністерство внутрішніх справ у Міністерство охорони громадського порядку РСФСР (МОГП РСФСР). Так само вчинили й в усіх союзних та автономних республіках СРСР. Внутрішні війська були перепідпорядковані союзним МОГП.

26 липень 1966 року Указом Президіуму Верховної Ради СРСР було відновлено центральний орган управління правопорядком у вигляді Міністерства охорони громадського порядку СРСР (МОГП СССР). Внутрішні війська включені до складу МОГП СРСР.

25 листопада 1968 року МОГП СРСР перейменовано у Міністерство внутрішніх справ СРСР. Внутрішні війська знов опиняються у структурі МВС СРСР.

21 березня 1989 року указом Президіума Верховної Ради СРСР Внутрішні війська МВС СРСР (поряд із Прикордонними військами КДБ СРСР[ru] і Залізничними військами[ru]) були виведені зі складу Збройних сил СРСР.

25 грудня 1991 року у результаті Разпаду СРСР Внутрішні війська МВС СРСР припиняють своє існування. Частини і з'єднання Внутрішніх військ увійшли у склад збройних сил новоутворених держав-членів СНД[3].

Завдання ВВ МВС СРСР[ред.ред. код]

До 1976 року ВВ МВС охороняли:

  • 300 особливо важливих об'єктів
  • 1087 виправно-трудових колоній
  • 142 лікувально-трудових профілакторію
  • здійснювали конвоювання засуджених на 4522 виробничих об'єкта
  • обслуговували 468 планових маршрутів конвоювання засуджених і підслідних, 292 суда і 603 обмінні пункти
  • здійснювали патрульно-постову службу у 50 великих містах країни

ВВ МВС СРСР у різних подіях у післявоєнний період[ред.ред. код]

Безпосередньо після закінчення війни в СРСР виникла складна криміногенна обстановка. Пов'язано це було з важким економічним становищем у державі, з величезною кількістю вогнепальної зброї, що скупчилася у населення за роки війни.

Боротьба із національними рухами[ред.ред. код]

Також особливо важка ситуація виникла в тих частинах СРСР, які були ним анексовані безпосередньо перед війною — Прибалтика і Західна Україна. У цих регіонах підпільні національні рухи вели збройну боротьбу за визволення, в зв'язку з чим була необхідна присутність посиленого угруповання Внутрішніх військ у даних регіонах. Внутрішнім військам доводилося вести з ними боротьбу з моменту захоплення цих територій.

Прикладами подібних національних рухів служать[3]:

Зусиллями Внутрішніх військ до кінця 50-х років усі національні рухи на колишніх окупованих територіях були знищені.

Придушення масових виступів[ред.ред. код]

У післявоєнний період на території СРСР неодноразово спалахували масові заворушення, причиною яких слугували соціальна напруженість, міжетнічні протиріччя, неправомірні дії влади і багато іншого. До ліквідації масових заворушень в усіх випадках залучались Внутрішні війська (у окремих випадках — підрозділи Радянської армії).

Прикладами масових заворушень з важкими наслідками в ліквідації яких брали участь Внутрішні війська МВС СРСР слугують[3]:

Також Внутрішнім військам доводилось придушувати численні бунти, що виникали у виправних закладах в середовищі ув'язнених. Наприклад:

Участь Внутрішніх військ у міжнаціональних конфліктах[ред.ред. код]

Особливою графою в історії Внутрішніх військ МВС СРСР варто відзначити їх участь у міжнаціональних конфліктах, що почали спалахувати у різних куточках СРСР у кінці 80-х років. Прикладами подібних міжнаціональних конфліктів з важкими наслідками слугують:

У багатьох випадках Внутрішнім військам доводилосьяк розділяти протиборчі сили і роззброювати незаконні збройні формування, так і придушувати спротив місцевого населення, що виступало проти центральної влади в сепаратистських цілях[3].

Офіційний колір Внутрішніх військ МВС СРСР[ред.ред. код]

20 жовтня 1970 року наказом № 351 Міністр внутрішніх справ СРСР[ru] генерал армії Щолоков встановив для військовослужбовців Внутрішніх військ форму одягу, в якій головною відмінною ознакою відомчої приналежності слугував краповий колір[ru] в деталях одягу.

Вказаний колір був присутнім на погонах, петлицях, нарукавних емблемах, кантах кителя і лампасах штанів, облямівці і канті кашкета.

Згодом цей темно-бордовий колір[ru] у Внутрішніх військах символічно вкорінився. І при появі у 1978 році підрозділів спеціального призначення у системі ВВ МВС СРСР, як відмітний головний убор для бійців спецпідрозділів були обрані крапові берети[ru]. При цьому берет, як головний убір (для військовослужбовців чоловічої статі), та й до того ж даного кольору — ніяк не входили в правила носіння військової форми, введених у Внутрішніх військах на той період[1].

Структура ВВ МВС СРСР у післявоєнний період[ред.ред. код]

Протягом 1966—1969 рр до Внутрішні військ відносилась лише ОМСДОП імені Дзержинського[ru].

Внутрішня і Конвойна охорона поділялась на відділи, які в свою чергу складались із загонів, дивізіонів, команд і груп.

У грудні 1968 року при переформуванні МОГП у МВС розподіл на війська і охорону було усунене. Внутрішня і Конвойна охорона МВС СРСР також були включені у склад Внутрішніх військ. Формування Внутрішньої і Конвойної охорони знов отримали військову структуру.

28 листопада 1968 року наказом Голови МВС СРСР відділи Конвойної охорони були перетворені в конвойні дивізії, а відділи Внутрішньої охорони — у дивізії УСЧ ГУВВ (Управління Спеціальних Частин Головного Управління Внутрішніх Військ. Загони переформовані у полки, дивізіони — у батальйони, команди — у роти і групи — у взводи[3].

У 1966 році для сприяння міліції в екстрених випадках в багатьох великих містах СРСР створюються Спеціальні моторизовані частини міліції (3 спеціальних моторизованих полки міліції і 40 окремих батальйонів).

З кінця 70-х років створюються регіональні управління Внутрішніх військ (Управління Внутрішніх Військ). На початок 90-х років були наступні управління[17]:

  • УВВ по Північному Заходу
  • УВВ по Північному Кавказу і Закавказзю
  • УВВ по Українській РСР і Молдовській РСР
  • УВВ по Середній Азії й Казахстану
  • УВВ по Далекому Сходу і Східному Сибіру
  • УВВ по Північно-Західній зоні
  • УВВ по Західному Сибіру
  • УВВ по Уралу
  • УВВ по Приволжжю
  • УВВ по Центральній зоні
  • Управління Спеціальних частин (УСЧ)

Управління Спеціальних частин (УСЧ) мало у підпорядкуванні усі формування Внутрішніх військ, які виконували завдання з охорони особливо важливих стратегічних об'єктів транспортної системи СРСР і промисловості, таких як:

На момент Розпаду СРСР до складу Внутрішніх військ (окрім окремих бригад, полків і батальйонів) входила 31 дивізія з яких:

  • 20 конвойних дивізій
  • 2 оперативні дивізії
  • 9 дивізій Управління Спеціальних частин

Крім того у структурі Внутрішніх військ МВС СРСР були власні морські (річкові) частини охорони створені для забезпечення режимної зони навколо важливих державних об'єктів.

  • 1-й окремий загін сторожових катерів — був сформований у 1988 році у Хабаровську, для охорони громадського порядку в акваторії річок Амурського басейну
  • 2-й окремий загін сторожових катерів — був сформований у 1989 році у Мурманську, для охорони ремонтно-технологічного підприємства атомного флоту і суден, що знаходились на акваторії цього підприємства.

Командування[ред.ред. код]

Головнокомандувачі (до 1990 року — начальники військ) внутрішніми військами НКВС СРСР (1941—1946), МВС СРСР (1946—1947, 1953—1960, 1968—1991), МДБ СРСР (1947—1953), МООП СРСР (1966—1968), МВС СРСР (1966-1991):

  1. генерал-майор Гульєв Олександр Іванович[ru] (1941—1942)
  2. генерал-майор Шередега Іван Самсонович[ru] (1942—1944)
  3. генерал-полковник Аполлонов Аркадій Миколайович[ru] (1944—1946)
  4. генерал-лейтенант Бурмак Петро Васильович (1946—1953)
  5. генерал-лейтенант Філіппов Тарас Філіппович[ru] (1953—1954)
  6. генерал-лейтенант Сіроткін Олександр Савельйович[ru] (1954—1956)
  7. генерал-лейтенант Строкач Тимофій Амвросійович (1956—1957) (прикордонні і внутрішні війська)
  8. генерал-лейтенант Донсков Семен Іванович[ru] (1957—1960)
  9. генерал-лейтенант Алейніков Генадій Іонович (1960—1961)
  10. генерал-лейтенант Пильщук Миколай Іванович (1961—1968)
  11. генерал-полковник, з 1980 генерал армії Яковлєв Іван Кирилович[ru] (1968—1986)
  12. генерал-полковник Шаталін Юрій Васильович[ru] (1986—1991)
  13. генерал-полковник Саввін Василь Нестерович[ru] (1991—1992)

Навчальні заклади ВВ МВС СРСР[ред.ред. код]

Перелік навчальних закладів, що готували офіцерський склад для Внутрішніх військ МВС СРСР[18]:

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Приказ Министра внутренних дел СССР № 351 от 20 октября 1970 года
  2. а б История Внутренних Войск.
  3. а б в г д е ж и к л м {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-5-93004-254-2.
  4. Борьба с басмачами в Средней Азии 1918 - 1938 гг.
  5. Фомин Ю. В. {{{Заголовок}}}. — ISBN 978-5-9533-5026-6.
  6. Внутренние войска Советской республики. Документы и материалы. М., 1982.
  7. Войска НКВД в битве за Москву. М., 2004.
  8. Войска НКВД в битве за Кавказ. М., 2006.
  9. Алексеенков А. Е. Внутренние войска в годы Великой Отечественной войны. СПб, 2005.
  10. Павлов С. К. История строительства внутренних войск. М., 2007.
  11. Иосиф Сталин — Лаврентию Берии: «Их надо депортировать…»: док-ты, факты, коммент. / Вступ. ст., сост., послесл. д-ра ист. наук, проф. Н. Ф. Бугая. — М.,1992. С. 37
  12. Греческий Мортиролог
  13. Рассекреченные архивы И.
  14. а б Депортация народов в СССР
  15. Телеграмма № 1476 от 8 июня 1944 13 час. 00 мин Л. Берия из Ташкента от Бабаджанова. ГАРФ: ф.9479, оп.1с, д.179, л.241
  16. Павел Полян. Принудительные миграции в годы второй мировой войны и после её окончания (1939–1953) (ru). memo.ru. 
  17. «Внутренние войска».
  18. Военно-учебные заведения СССР и России в период 1989—2005 гг.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Рыбников В.В., Алексушин Г.В. «История правоохранительных органов отечества». Учебное пособие. — Москва: «Щит-М», 2008. — P. 134-258. — 296 p. — 1000 экз. — ISBN 978-5-93004-254-2.
  • Г. С. Белобородов. История Внутренних войск. Хроника событий (1811—1991 гг.). ГУВВ МВД России. Москва 1995 г.
  • Алексеенков А. Е. Внутренние войска в годы Великой Отечественной войны. СПб, 2005.
  • Войска НКВД в битве за Москву. М., 2004.
  • Войска НКВД в битве за Кавказ. М., 2006.
  • Павлов С. К. История строительства внутренних войск. М., 2007.
  • Внутренние войска Советской республики. Документы и материалы. М., 1982.
  • Глызин С. В. Войска называются внутренними. М., 2007.
  • С. Г. Лысенков, В. П. Сидоренко. Внутренние войска. Страницы истории. СПб, 2007.
  • Органы и войска МВД России: краткий исторический очерк. М.: Объединенная редакция МВД России, 1996.
  • Внутренние войска: История и современность. Популярный очерк. М., 2001.
  • НКВД-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939-1956) / Сборник документов. Составители: Владимирцев Н.И.,Кокурин А.И. М.: Объединенная редакция МВД России, 2008.
  • Венгерские события 1956 года глазами КГБ И МВД СССР / Сборник документов. Составители: Зданович А.А., Былинин В.К., Гасанов В.К., Коротаев В.И., Лашкул В.Ф. М.: Объединенная редакция МВД России, Общество изучения истории отечественных спецслужб, 2009, с. 329-350, 390-424.
  • Чехословацкие события 1968 года глазами КГБ И МВД СССР / Сборник документов. Составители: Зданович А.А., Лашкул В.Ф., Моруков Ю.Н., Тотров Ю.Х. М.: Объединенная редакция МВД России, 2010, с. 357-480.
  • Арибжанов Р.М., Артюхов Е.А., Штутман С.М. Дивизия имени Джержинского. М.: Яуза, Эксмо, 2007.
  • Орденоносная Дзержинского. М.: Антитеррор, 2004.