Вовніги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Вовніги
Країна Україна Україна
Область Дніпропетровська область
Район/міськрада Солонянський
Рада/громада Військова сільська рада
Код КОАТУУ 1225081902
Облікова картка Вовніги 
Locator Dot2.gif
Розташування села Вовніги
Основні дані
Населення 195
Поштовий індекс 52472
Телефонний код +380 5669
Географічні дані
Географічні координати 48°08′01″ пн. ш. 35°04′53″ сх. д. / 48.13361° пн. ш. 35.08139° сх. д. / 48.13361; 35.08139Координати: 48°08′01″ пн. ш. 35°04′53″ сх. д. / 48.13361° пн. ш. 35.08139° сх. д. / 48.13361; 35.08139
Середня висота
над рівнем моря
86 м
Водойми р. Дніпро
Місцева влада
Адреса ради 54472, с. Військове, вул. Миронова, 9; тел. 7-71-31
Сільський голова Плахота Олена Олександрівна
Карта
Вовніги is located in Україна
Вовніги
Вовніги
Вовніги is located in Дніпропетровська область
Вовніги
Вовніги

Во́вніги (слобода Волницька. Волніги) — село в Україні, в Солонянському районі Дніпропетровської області. Відноситься до Військової сільської ради. Населення — 195 мешканців. Історично поділяється на такі частини: Центральна, Старо-центральна.Чічіловка, Іванівська, Новоселівка, Абісінія.

Географічне розташування[ред.ред. код]

Село Вовніги знаходиться на сході Солонянського району, на правому березі річки Дніпро, вище за течією на відстані 7 км розташоване село Військове. На відстані до 2,5 км розташовані хутір Гроза і Кам'яно-Зубилівка.

Історія[ред.ред. код]

Походження назви[ред.ред. код]

Назву село отримало від Вовнизького (Волнисського) порогу, що знаходиться біля берега Дніпра теперішнього розташування села (наразі затоплений).

Костянтин Багрянородний пише, що п'ятий поріг роси (варяги за походженням) називали Varuforos (др.-исланд. Barufors :порог с волнами), а по-слов'янськи поріг називався Вулніпрах -Вълньныи прагъ βουλνηπραχ Вольный порог -, через те, що він утворював велику загату[1],

Вовнизький поріг у джерелах кін. ХVI-XVIIІ ст. має назви Wewnich, Woleznij, Волнег[2], Wolniow, Wownihow[3], Вовнігн[4], Wolna, Wolnoi, Вольных, Вовный, Волных, Wolinoy, Вовня, Вовниг[5], Вовнински, Вовнижской[6], Волницкой, Волной (Волнинский)[7].

Прадавні часи[ред.ред. код]

Місцевість була заселена ще у прадавні часи.

У села Вовніги знайдено крем'яні знаряддя праці епохи раннього палеоліту (100-40 тис. років тому).

Поселення Сурсько-дніпровської культури нової кам'яної доби.

Під селом були могильники дніпро-донецької культури маріупільського типу Вовнізькі могильники-1 й −2. Два родових могильника і чотири поселення епохи неоліту (V—IV тисячоріччя до Р. Х.) виявлено поблизу сіл Олексіївки, Вовніги й Військового. Особливе значення має дослідження Микільського могильника (Микільського кромлеху).

На території цих населених пунктів й біля них знайдені й частково досліджено кілька поселень й курганних могильників епохи бронзи (III — початок I тисячоліття до Р. Х.) {[8]}.

В історичні часи коло Дніпрових порогів жили і проходили різні народи — варяги, скити, роси, сармати, роксолани, алани, ост-готи, гуни, авари, або обри, хазари, угри, печеніги, половці, татари, запоріжці. Тож назви порогам були дані ще в ті часи.

Грецький письменник X в. імператор Костянтин Багрянородний (905—959) розповідає, як спускалися роси через Дніпровські пороги на човнах. Перед порогами людей висаджували на березі, потім голі, обмацуючи своїми ногами дно, тягли човни, щоб не натрапити на будь-який камінь. Одні у носа, інші посередині, а треті у корми, штовхаючи човен жердинами, Потім забравши з суші людей, ідуть далі. . При цьому стражі невсипно несуть варту через половців, а інші проводять рабів у ланцюгах по суші.

XVIII століття[ред.ред. код]

Ще в 1781 році правий беріг Дніпра був незаселеним. Академік Василь Зуєв, який мандрував тими містами, знайшов в степах лише слободу Будинка[9].

Але через три роки, в 1784 р. адмірал Пущин[ru] бачив там вже декілька поселень, і серед них слободу Волницька (6 дворів і 25 душ, 5,5 верст від с. Миколаївка)[10], яку граф П. О. Рум'янцев-Задунайський отримав у процесі роздачі Запорізьких вольностей.

у 1787 році у селі проживало 15 чоловік і 3 жінки, було 8500 десятин придатної землі та 500 десятин невжитків[11].

У 1796 році ті землі успадкував Сергій Петрович Рум'янцев[ru].

XІX століття[ред.ред. код]

У 1800 році село Вовніги (Волніги) разом з Башмачкою (194 душ мужескаго пола та 8344 десятин землі) перейшло у володіння Григорія Петровича Милорадовича, а після смерті його дружини Олександри у 1838 році — до його сина Дмитра[ru], а потім у спільну власність до Костянтина[12], Миколи та Григорія Милорадовичів[13]. Милорадовичі намагалися назвати село Григорівкою, але назва не прижилась[14]. На землях Милорадовичів від Вовніга до Дубового острова простягався дубовий ліс. І там такі дуби були, що як не в чотирьох, то і не обнімеш[15].

За спогадами старожилів село у кінці XVІIІ-початку XІX сторіччя було заселене переселенцями литвинами. Про це свідчать їх прізвища - Марченок, Коновець, Томілко, Салівон, Аленич, Вискарка.

У 1843 році шлях Тараса Шевченка до Запоріжжя пролягав через Вовніги. У 1911 році сторічний селянин Влас Сербиченко розповідав, як одного жаркого липневого дня він, тоді молодий рибалка, йшов з села Вовнижі в село Микольське. Біля Ненаситського порога його наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбою через плече, з невеликою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. І Влас дізнався, що поет ішов до Діда — так називався поріг Ненаситець.[16]

У кінці 50-х років XІX століття ще один мандрівник О. С. Афанасьєв-Чужбинський завітав до Вовнігів. Він побачив, що село побудувано на горі між брилами. Мешканці ловили осетрів, налічувалось багато шинків, через те, що тим шляхом повертались лоцмани. Негожим осіннім вечором Афанас'єв цілу годину блукав селом, допоки одна бідна жінка не дала йому прихисток. Потім Афанас'єв зустрів поміщика Милорадовича (Миколу?), молоду людину у військовому мундирі, який займався сплавлянням лісу з верхніх пристаней. Милорадович впевнив, що він має намір поліпшити економічний стан Волнігів, як це він вже успішно зробив у себе в Чернігівській області[17].

Станом на 1859 рік у Вовнігах налічувався 91 двір (281 чоловік та 293 жінки). Працював завод[18].

19 лютого 1861 вийшло Положення про селян, згідно якого селяни отримали в дар від Милорадовичів по 1 десятині на ревізьку душу або 316 десятин на 180 домогосподарств. Це було дуже мало, і вовніжани не мали можливості на такому обмеженому наділі вести хліборобство і скотарство. Милорадовичам лишилася найкраща земля в повіті уздовж Дніпра на три версти площею 1809 десятин. Це надавало їм дохід від риболовлі (700 руб. на рік) та від продажу дубового лісу, який займав 80 десятин. Селяни вимушені були орендувати у Милорадовичів потрібну їм кількість землі, конкуруючи в орендній платі з німцями кожного разу при подовженні договору про найм землі. Таким чином, завдяки поблажливості Милорадовичів 17 років селяни платили за оренду 6 руб. за десятину і жили так-сяк і навіть заощаджували якусь копійчину на чорний день.[19].

У 1871 році вовнізький селянин Лисенко Устин Симонович (1850 р.н.) був засуджений Мировим суддею за крадіжку 4-х індиків до 1,5 місяці тюремного ув'язнення[20].

З 1875 року у селі відкрилася школа.

В жовтні 1879 року Милорадовичі оголосили про своє рішення продати всю землю 1809 десятин готівкою за ціною 60 руб. за десятину, надавая селянам перевагу та можливість знайти гроші до лютого 1880 року, коли закінчувався строк оренди. Конкурентами селян були ті ж самі німці, але цього разу більш небезпечними, бо вони мали на руках готівку. Для вовніжан наступив чорний день: їх земля мала перейти у власність до німців. Поміркувавши, громада вирішила діяти і взяти позику на покупку землі 65 тис. рублів під векселя на заставу землею та іншими зобов'язаннями. Але цей задум не мав успіху через те, що приватні особи пропонували важкі умови, а Спілка взаємного кредитування губернського земства не наважилася надати велику суму грошей під векселя і через недосконалість Статуту. Та громада с. Вовніги продовжувала шукати шляхи свого спасіння. 14 грудня 1879 року на ХІV черговій сесії Катеринославських губернських земських зборах розглядалося питання уповноважених від Вовнізької сільської громади Йосипа Дмитровича Короткого, Василя Садового та Карпа Михайленка про сприяння в придбанні їм від панів Милорадовичів 1809 десятин землі (1976,33 га). За розрахунками уповноважених їм потрібно було 108540 рублів (1809 дес. х 60 р.). але селяни мали готівкою лише 20540 руб. Земські збори відмовили громаді голосуванням 31 проти 4[19]. Гласним на цих зборах був один з братів Милорадовичів — Микола Дмитрович (від Управління державним майном, яким він керував).

На той час селяни не мали достатньо землі для підтримки свого господарства. Ситуація погіршувалася з кожним десятирічним процесом природного приросту населення. Збільшення селянських сімей призводило до дроблення виділеного наділу. І Російська імперія почала переселяти селян з південних регіонів до Сибіру та до Казахстану в XIX — початку XX ст. Зокрема, вовніжан Лагно Хому Івановича з жінкою Ганною Іванівною та Саламаху Івана Андрійовича з жінкою Фіоною Петрівною було переселено до Кустанайського повіту[21].

Станом на 1886 рік у селі мешкало 500 осіб, налічувалось 100 дворів, існували школа та лавка[22].

У 1887 році землі села Вовніги були розподілені наступним чином[23]:

- три ділянки (1954 десятини) належали казенним лоцманам сіл Лоцманська Кам'янка (1258 десятин), Старі Кайдаки (478 десятин) та Сурський хутір[24] (217 десятин);

- лісова ділянка (696 десятин) належали губернському секретарю Григорію Львовичу Милорадовичу з іншими;

- садибна ділянка (6 десятин) у володінні губернського секретаря Григорія Львовича Милорадовича.

- 334 десятини у володінні селян-власників.

За спогадами Лукьяна Сотченко (Осадчего) з с. Петро-Свистунове, від 26 вересня 1888 года, майже увесь дубовий ліс Милорадович спродав жидам на вугілля[15].

У 1894 році ділянка (478 десятин), що належала казенним лоцманам с. Старі Кайдаки перейшла до Товариства казенних лоцманів с. Старі Кайдаки.

У Списку засуджених 1896 року значаться хлібороби Борисенко Дем'ян Захарович (1831 р.н.), Борисенко Яків Дем'янович (1862 р.н.), Кубишка Єфрем Трифонович (1876 р.н.), Сміюха Іван Кононович (1858 р.н.). Сміюха Никодим Максимович (1844 р.н.). Сміюха Платон Трохимович (1870 р.н.)[25].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 893 осіб (442 чоловічої статі та 451 — жіночої), з яких 872 — православної віри[26].

У 1898 році під час епідемії віспи померло 12 вовніжан, а під час епідемії черевного тифу — четверо[27].

У Вовніги навідувався історик Новицький Я. П., який бачив знамениту сільську рибальню — дуже гарний будиночок. Там він зустрів 10 рибалок-вовніжан, які повідомили, що вони в квітні ловлять осетра, а в інший час оселедців. Оселедці були дуже жирні і смачні, і рибалки тут же їх засолювали[15].

У 1912 році в семирічній земській школі села Вовніги вчителями працювали міщанин Фоменко Павло Петрович, селяни Полуектов Омелян Омелянович та вчитель гімназії Федір Баришпол. Куратором школи[28] був селянин І. Буштрук (з 01.01.1909 р).[29] В школі вчилося 97 учнів (52 хлопчики та 45 дівчат). На той час там було 180 дворів, проживало 1446 людей, з яких 1432 селян (717 чоловіків і 715 жінок) та 14 різночинців (8 чоловіків та 6 жінок).

У Списку осіб, засуджених до покарань за 1916 рік значиться вовніжанин Вискарка Леонтій Іванович, 1885 р.н.[30].

Перед революцією в селі налічувалось 200—230 дворів, багатими вважались Пиндич О. К., Буштрук Ю. Чверть населення жило з риболовлі, чверть батрачили. 70 % населення були неграмотними. Зокрема, Буштрук Михайло Євменович 1884 р.н. мав власної землі 320 дес., орендованої - 40 дес.,млин з нихтовим двигуном, рибну ділянку, молотарку, коней 16-20 штук, рогатої худоби 10 шт, постійних робочих - 4 чоловіки, сезонних - 7[31].

Радянська влада (до німецької окупації)[ред.ред. код]

Влітку 1918 р. на дніпровських островах у районі с. Вовниги переховувались синьожупанники у кількості 300 чоловік. До них приїздив сам Нестор Махно, щоб залучити їх до своїх лав. Махно прожив на острові майже тиждень, харчуючись однією рибою, яку вони ловили, тут же варили і їли[32].

Радянська влада встановилася у 1919 році. Згодом був організований Комітет незаможних селян (КНС), членами комітету були Марченок Г. Я., Сміюха Ф. Т. КНС наділяв селян землею (1,3 га на їдока), вів боротьбу з куркулями та займався постачанням хліба для Червоної армії.

У липні-серпні 1920 р. на півночі Олександрівського повіту та Півдні Катеринославського губернії діяв Вовнізький Повстанський Відділ (ВПВ). Навпроти Вовнігів був острівок, який відрізав від материка канал вздовж Вовнізького порога. На цьому острівку були пісок, каміння й скромні кущі лози. Саме там у 1920 році отаборився «Вовнізький повстанський відділ». Отаманом загону був Іван Марків (псевдонім Чорна Хмара) та Іван Бондаренко (відомий вільнокозацький отаман 1917—1919 рр.). До загону входили Гаврила Гордієнко, Олекса Ренгевич з Августинівки та хлопці з сіл Вовніги, Никольське, Військове та Августинівки. Основна діяльність полягала у недопущенні агентів радянської влади на місцевість, зокрема для виконання продрозверстки. Відділ нападав на продовольчі загони та представників Радянської влади. Гаврило Гордієнко потім згадував; «Одного разу з Катеринівки дали знати, що там аж два продагенти, ночують один в одній хаті, другий в іншій хаті. Біля півночі ми їх відвідали й тишком нишком забрали одного й другого. Не помогли їм нагани під подушками. Відвезли їх до Дніпра й пустили їх плавати понижче Вовнізького порога»[33]. Наприкінці серпня 1920 року вовнізький відділ потрапив під обстріл й був розгромлений[34].

У 1920 році в село приїхали представники Брянського заводу, щоб забрати у вовніжан хліб. В центрі села зібралась громада з цього приводу, часи були нелегкі і нікому не хотілося віддавати хліб хтозна кому. Хтось з селян повідомив про це атамана Брову. який в цей час знаходився у с. Звонецькому. Атаман Брова негайно приїхав до Вовнігів і розстріляв всіх посланців міста.

У жовтні 1920 року в с. Вовніги провів свій останній бій Катеринославський повстанський кіш. Бійці були притиснуті до Дніпра і не мали іншого виходу, як здолати річку. Хто на плотах, хто на човнах, а хто вплав під кулями червоних намагались дістатися лівого рятівного берега. Невелика частина пробилася крізь оточення і розсіялася по байраках. Дехто відсидівся у плавнях. Багато козаків загинуло в дніпрових хвилях. На той бік переправилося лише 318, і то переважно без зброї та одягу. А було їх перед боєм 600[35].

Влітку 1925 року Вищу урядову комісію з питань Дніпровського будівництва очолив Лев Троцький. Під час експедиції до Кічкасу для інспекції майбутнього будівництва, Троцький зупинявся у с. Вовніги. В обід, влаштований у найкращій хаті села, Троцького всадовили як шанованого гостя, в куток, прикрашений багатьма іконами. Перед іконами горіли лампади. Для радянських часів то було дивне видовище. Але Троцький зробив вигляд, що нічого особливого не відбувається і не зробив жодних зауважень з цього приводу[36].

У 1927 розпочалося будівництво Дніпровської ГЕС. Нижня частина села підлягала затопленню і її мешканців переселили у 1929 році у новостворене село Калинівка, хутір Гроза, с. Дніпрельстан та с. Любов.

У 1928 році організували МТС (завідуючий Третяк Іван Назарович) і колгосп ім. Хатаєвича.

У 1929 році пройшла перша хвиля розкуркулення. Зокрема, розкуркулили Буштрука Михайла Євменовича ( який у 1927-28 роках мав 13 дес. землі,а у 1929 - 12 десятин) і позбавили його виборчих прав, Податків Буштрук М.Є. заплатив за 1927/28 - 64 руб. 80 коп., за 1928/29 - 135 руб.[31]

В 1930 році колгосп перейменували на «Радянка». Першим бригадиром був Баришпол Павло Васильович. Організували свиноферму, конеферму, скотофрему, яку довгий час очолював Сміюха Савелій Іванович. Ветеринарним лікарем працював Баришпол Іван Демидович. Вівчар Савенко Максим доглядав 100 овець і був декілька разів на виставці ВДНХ у Москві. В цьому році також створена перша партійна організація, членами якої стали Сич Федір Арсенович, Сміюха Федір Іванович, Сердюк Микола Кирилович (всі загинули під час радянсько-німецької війни).

Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х рр., не забороняв оренди землі, використання найманої робочої сили, приватного підприємництва на селі. 5 квітня 1930 року ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації». Друга хвиля розкуркулення завдала ще більшого удару по українському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким. У 1930 році Буштрук М.Є. мав вже 10,5 десятин, крім того прибутки від млина, постійних робочих 2 чоловіки, сезонних - 3. Податків він заплатив за 1930 році - 253 руб., за 1930/31 - 49 руб і в колгоспі не перебував. У 1931 році Буштрука М.Є. розкуркулили і вислали .з сином Володимиром 1916 р.н. (викреслено із списку висланих дочку Віру 1913 р.н.,, розлучену дружину Осадчу Марію 1898 р.н., сина Федора 1914 р.н., дочку Ольгу 1921 р.н.). Політхарактеристика: " Служив в царській армії рядовим. Вороже ставився до Радвлади, переховував бандитів".[31]

с. Вовніги перед затопленням під час будівництва Дніпрогеса,1932 рік

У 1931 році у селі провадилися розкопки під керівництвом Дмитра Яворницького, який спілкувався з головою сільради Пиндичем, ходив Вовнігами, роздивлявся у кого яка хата та двір та чи є ворота, чи немає. Розпитав Михайленка Петра, хто живе край села. На краю села жили Дорошенко та Бардак. Яворницький на це сказав, що Дорошенко — це українець, а Бардак означає будинок, у якому збираються хлопці та сокирять[37]. Археологи жили у трудшколі, і скаржилися на селян, які відносилися до них не дуже дружньо, відмовлялися їх пригощати та продавати їжу. Це можна пояснити тим, що археологи і інші дослідники часто поводяться нечемно по відношенню до місцевих жителів, яким не подобається, що хтось щось викопує на землях їх предків, Все це доводить археолог М. О. Міллер: «Одержав листівку від Соляника, вони довбуться у Вовнігах. Пише, що дуже погане життя, та я гадаю, що вони самі багато винні, бо якраз компанія зібралась недотепна».

Селяни риболовецької артілі с. Вовніги з виловом риби, пійманої після пуску Дніпрогеса. 1932 р.

У 1932 році церкву було перероблено на клуб. Завклубом призначено Третяка Івана Назаровича. В цьому ж році почала працювати школа (директор Яновська Діна Василівна), але навчання провадилося по хатах. Спочатку в хаті Миколи Марченок, потім один рік в хаті Марченок Тараса Никифоровича, в якій жив на той час Коновець Семен Петрович (?). В цьому ж році організовано комсомольську організацію. Першими комсомольцями були Баришпол Олексій Миколайович, Богдан Яків Карпович (теж загинули під час радянсько-німецької війни).

До війни у селі була артіль, яка мала тваринницькі ферми, рисаків-напівкровок, сад, цегельню, пасіку і навіть морський катер, який курсував до Дніпра та Запоріжжя, Катер вміщував 70-80 чоловік та 15 тонн овочів та фруктів. Селяни їздили продавати сільськогосподарську продукцію у міста, а молодь у свята та вихідні — у театри[38].

У 1938 році у селі діяв рибколгосп ім. Фрунзе.

У 1931-40-х роках по країні пройшла хвиля політичних репресій. у 1931 році колгоспник с/г артілі "Радянка" Сміюха Василь Кирилович 1900 р.н., за агітацію проти здачі хліба державі ув'язнений до виправно-трудового табору (ВТТ) на 4 р.. Конюх с/г артілі ім. Калініна Волжан Антон Пилипович 1900 р.н. розстріляний у 1938 році як агент іноземної розвідки, а колгоспник с/г артілі ім. К. Лібкнехта  Марченок Степан Якимович розстріляний у тому ж році розстріляний за шпигунство на користь Болгарії. Хлібороб-одноосібник Бондаренко Тихон Лукич 1888 р.н. за начебто контрреволюційну діяльність ув'язнений у 1935 році до ВТТ на 4 р, а член Чаплинської спілки по обробці землі Васильківського р-ну. Кудін Терентій Іванович 1872 р.н. звинувачений у 1937 році в участі у контрреволюційній організації і ув'язнений на 5 р. до концтабору. Баришпол Микола Михайлович, 1910 р.н. у 1940 р., звинувачений контрреволюційній агітації і позбавлений волі у ВТТ на 8 р. [39]. .

Радянсько-німецька війна[ред.ред. код]

Окупаційний режим у с. Вовниги тривав з 18.08.1941 року по 25.10.1943 року.

Артилерійські обстріли у Вовнігах пролунали 1 вересня 1941 року і тривали до 5 жовтня 1941 року[40].

До Німеччини було угнано 24 молодих людей, серед інших - Коновець Григорій Степанович (1923 р.н), Третяк Федір Іванович (1923 р.н.), Баришпол (Коновець) Надія Степанівна (1925 р.н.) та інші.

30 вересня 1942 р уродженець с. Вовніги Кудін Степан Андрійович за те, що перебуваючи в полоні, працював на кухні німецького військового підрозділу був ув'язнений на 10 р. до ВТТ. Після німецького полону перебував в спецтаборі НКВС в Івановській обл[39]

При відступі німці будували бастіони на березі річки Дніпро, аби затримати пересування Червоної Армії на правобережну Україну. До 14:00 27 вересня 1943 року з району Петро — Свистуново Дніпро форсували підрозділи 592-го стрілецького полку 203-й стрілецької дивізії (командир — полковник Р. З. Зданович). 29 вересня дивізія у складі 592-го, 610-го і 619-го стрілецьких полків, повністю закінчивши форсування, в 15:00 після артилерійського нальоту на ворожі позиції перейшла в наступ, прорвала оборону противника і, оволодівши селом Вовниги, закріпилася на зайнятому рубежі[41]. Увесь беріг потопав у вогні і диму від Катюш, які стріляли з-за Дніпра, щоб прикрити переправу. На кряж вискочили сила-силенна бійців радянської Армії, здорові, одбірні хлопці і зайшли таким чином до села[38].

Місцеві жителі свідчать, що територія піддавалася артилерійським обстрілам з 24 вересня по 23 жовтня 1943 року[40].

До кінця 1943 року селяни встигли збудували нову школу, директором - Зімін Андрій Панкратович, вчителькою його дружина — Килина Матвіївна. Вчителювали вони принаймні з 1935 року .

Радянська влада (після німецької окупації)[ред.ред. код]

У 1946 році до села завітав відомий український поет Дмитро Демерджі, який у той час працював у редакції газети Зоря. До села його підвозив на підводі Марк Гаврилович Буштрук. який розказав поетові, про те, що берег Дніпра від с. Військового до Вовніг розрито траншеями, величезними воронками від снарядів, ровами, а над берегом на кілька кілометрів поля усіяні уламками, гільзами, частинами від різної зброї. Дмитро Демерджі власними очима бачив, в яких умовах серед розбитих «тигрів», «пантер», броньованих ковпаків, купами сплутаного заіржавілого колючого дроту селяни засіяли озимі, ячмінь та овес. Коли підвода заїхала у село поет уздрів вулицю, яка вела вниз до села, чепурні, акуратно побілені хати; по дворах все чисто заметено. Все село рясніло біло-рожевим квітом у садках. а нижче — широкий та дужий Дніпро, і чайки над водою кружляли[38].

Після війни у селі діяв колгосп ім. Валерія Чкалова, головою був колишній фронтовик Андрій Петрович Коновець.

З 1946 року і впродовж 40 років директором Вовнізької початкової школи була Музика Ольга Яківна. Серед її учнів — головний лікар Солонянській центральній районній лікарні Анатолій Братко, офіцер Іван Анатолійович Баришпол, ланкові Володимир Сміюха і Володимир Семенович Коновець та інші.

У 1950 році колгосп ім. Валерія Чкалова приєднали до колгоспа ім. Калініна (голова Дон Іван Андрійович до 1959 року).

З 1953 по 1961 роки у селі збудовано дитячий садок, медпункт, оновлено олійницю та клуб, зведено кузню, водопровідну башту, майстерні. Майже весь сільськогосподарський інвентар було виготовлено Радецьким Адольфом Івановичем.

Багато років молочною фермою завідувала Віра Пантеліївна Третяк. Також вона була головою жіночої ради колгоспу ім. Калініна.

Жавренкова балка фото 1989
1967 рік. Верхній ряд: Володимир Сміюха, Бардашов, Михайленко І. П., Сміюха В. А.. Мельник (хутір Гроза). Нижній ряд: Третяк М. І., Братко М. В., Кубишка В. П. (голова колгоспу). Соляр М. П. (ветеринар), Балахнін О. П.

На виборах до районної ради депутатів трудящих від 05.01.1955 року по Вовніжському виборчому окрузі № 10 була створена виборча комісія. Голова комісії — Дев'ятка Григорій Артемович від рибартілі ім. Фрунзе, заступник голови — Габрильчук Петро Григорович від колгоспників артілі ім. Калініна, секретар комісії — Бондаренко Діна Іванівна. Члени комісії: Шевченко Олександр Кузьмович від колгоспників артілі ім. Петровського, Пиндич Іван Артемович, Івашин Павло Якович від Башмачанської середньої школи, Остащенко Катерина Максимівна.

У 1979 році біля села прокладено аміакопровід Тольятті — Одеса.

У 1989 року за переписом тут мешкало приблизно 420 осіб.

Незалежна Україна[ред.ред. код]

Все більше в селі дачників, які скуповують прибережні землі та будують на схилах Дніпра котеджі для власного відпочинку.

Клуб не працює, бібліотека і школа припинили своє існування. Дітей підвозять до школи, що розташована в с. Калинівка.

Релігійне життя[ред.ред. код]

У селі діє осередок баптистів. Є церква, яка знаходиться у колишньому клубі.

Пам'ятки[ред.ред. код]

На схід від села простягається Дніпровський природоохоронний заповідник. У селі похований Герой Радянського Союзу Бадрутдінов Мінулла Бадрутдінович.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. КОНСТАНТИН БАГРЯНОРОДНЫЙ->ОБ УПРАВЛЕНИИ ИМПЕРИЕЙ->ПУБЛИКАЦИЯ 1991 Г.->ГЛАВА 9. www.vostlit.info. Процитовано 2016-07-31. 
  2. Лызлов, Андрей (2014-10-24). Скифская история (ru). Litres. ISBN 9785457273108. 
  3. Дмитро Вирський Річпосполитська історіографія України (ХVI — середина ХVII ст.)
  4. Самійло ВЕЛИЧКО у ЛІТОПИСІ називає поріг Вовнігн, але острів Дубович над Волнігом. Але це той самий Вовнізький поріг.
  5. Егорович, Забелин Иван (2016-06-01). История русского народа с древнейших времен (ru). Aegitas. ISBN 9781773130682. 
  6. ОПИСАНИЕ ГОРОДОВ И УЕЗДОВ АЗОВСКОЙ ГУБЕРНИИ. www.vostlit.info. Процитовано 2016-08-02. 
  7. ДНIПРОВСЬКI ПОРОГИ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ КІН. ХVI-XVIII СТ. Процитовано 2016-08-02. 
  8. Археологія Української РСР, т. 1, с. 27, 28.
  9. Зуев, В. (2013-01-01). Путешественные записки Василья Зуева от С.Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году (ru). Рипол Классик. ISBN 9785424172342. 
  10. Русов А. А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков и некоторые данные о Днепре конца прошлого столетия
  11. Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького Інститут української археографії та джерелознавства. ОПИСИ СТЕПОВОЇ УКРАЇНИ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XVIII - ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ. 
  12. Милорадович Костянтин Дмитрович народився 12.05.1839 р., помер 12.04.1875 р.
  13. Милорадович Григорій Дмитрович (19.01.1833 — 20.12.1882) — камергер, статський радник
  14. Кочергін, Ігор Олександрович (2015). КРАЄЗНАВСТВО. 
  15. а б в Новицький, Яків (1905). С БЕРЕГОВ ДНEПРА (Очерки Запорожья) Путевые записки и исслeдования. 
  16. Камінський Ф.Т. «Червоне Запоріжжя», 09 березня1949 року.
  17. О. Афанас'єв-Чужбинський. Очерки Дніпра. 1861 р.. dlib.rsl.ru. Процитовано 2016-03-10. 
  18. 1863. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством. Список населённых мест по сведениям 1859 года. Процитовано 2016-08-09. 
  19. а б Постановления XIV очередной сесии Екатеринославского земского собрания 8-19 декабря 1879 года. dlib.rsl.ru. Процитовано 2016-03-19. 
  20. Ведомость справок у судимости, 1871. dlib.rsl.ru. Процитовано 2016-03-16. 
  21. Козыбаев, Арман. Переселенцы в Кустанайский уезд: кто откуда. Семьи на С-Т- Костанай и костанайцы!. kostanay1879.ru. Процитовано 2016-03-26. 
  22. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  23. Землевласники Катеринославського повіту. rgada.info. Процитовано 2016-07-31. 
  24. За річкою Мокра Сура, з'явилось нове поселення «Лоцманські хутори». Першими тут поселились прибулі з Лоц-Кам'янки — Візири, Летюки, Гарячі. В кожній сім'ї батько і син служили в лоцманах, а їх жінки в основному займались сільським господарством. Працювали лоцмани посезонно: від весни до осені. Зарплатня була низькою. Пізніше «Лоцманські хутори» стали називати «Сурські хутори». В 1893 році була збудована церква, яку відкрили на Покрову і з тих пір пішла нова назва села Сурсько-Покровське.
  25. Списки осужденных в 1896 году. dlib.rsl.ru. Процитовано 2016-03-19. 
  26. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-59)
  27. Постановления Екатеринославского уездного земского собрания 1898 год. dlib.rsl.ru. Процитовано 2016-03-19. 
  28. Куратор школи відповідав за нагляд за школою і загальним напрямком її дій; зазвичай обирався повітовими земськими зборами і затверджувався міністром державного майна. Користувався правами чиновників VII класу. Головував на зборах педагогічної ради
  29. Отчет Екатеринославской уездной земской управы за 1912 год. Ч.1 Хозяйственно-распорядительный
  30. Просмотр документа - dlib.rsl.ru. dlib.rsl.ru. Процитовано 2016-03-16. 
  31. а б в ДАДО, фонд 6483, оп. 1, спр.23
  32. Нестор Махно. УКРАИНСКАЯ РЕВОЛЮЦИЯ (июль-декабрь 1918 года). 
  33. В. Г. Бондаренко. ГАВРИЛО ГОРДІЄНКО – ВІЛЬНИЙ КОЗАК З ОЛЕКСАНДРІВСЬКА, НАУКОВЕЦЬ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ. 
  34. Наша історія: запорізький козак Гаврило Гордієнко в боротьбі за вільну Україну - Время новостей. Время новостей (ru-RU). Процитовано 2016-03-30. 
  35. Багряні жнива Української революції (fb2) | КулЛиб — Классная библиотека! Скачать книги бесплатно. coollib.com. Процитовано 2016-03-30. 
  36. Спроге., Е.В. (стор. 331-332). Нотатки інженера. 
  37. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Вип.1: Листи вчених до Д. І. Яворницького / Упоряд.: С. В. Абросимова, А. І. Перкова, О. В. Піцик, Н. Г. Чередник. — Д.: Гамалія, 1997. — С. 888.
  38. а б в Дм. Демерджі. Цвітуть сади // Зоря. — 1946. — 01 травня. — C. 8.
  39. а б Національний банк репресованих. www.reabit.org.ua. Процитовано 2016-08-28. 
  40. а б газета «Вперед» від 12.09.2015 р. № 54 (8999) М. Ткачук. «Коли фронт відкотився на захід»
  41. Форсування Дніпра. museum.dp.ua. Процитовано 2016-03-16.