Водонапірна вежа (Вінниця)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Водонапірна вежа
Water tower (belfry).jpg
Водонапірна вежа у Вінниці

49°14′05″ пн. ш. 28°28′10″ сх. д. / 49.234969440000000418° пн. ш. 28.46965833000000146° сх. д. / 49.234969440000000418; 28.46965833000000146Координати: 49°14′05″ пн. ш. 28°28′10″ сх. д. / 49.234969440000000418° пн. ш. 28.46965833000000146° сх. д. / 49.234969440000000418; 28.46965833000000146
Статус пам'ятка архітектури місцевого значення
Статус спадщини Пам'ятка культурної спадщини України
Країна

Україна Україна

Розташування Coat of Arms Vinnitsia Small.png Вінниця
Архітектор Артинов Григорій Григорович
Висота 28
Засновано 1912
Стан музей
Водонапірна вежа (Вінниця) is located in Україна
Водонапірна вежа (Вінниця)
Водонапірна вежа (Вінниця) (Україна)

CMNS: Водонапірна вежа на Вікісховищі

Водонапірна вежа — історична споруда на Європейській площі у місті Вінниця, споруджена 1912 р. Використовувалась як оглядова вежа та каланча. З 1985 року реконструйована та виконує функцію музею. Статус пам'ятки місцевого значення має від 17 лютого 1983 року. Від 2000 року, згідно із рішенням міської ради, вежа внесена до переліку міської символіки.

Історія[ред.ред. код]

У 1912 році за проектом Григорія Артинова в центрі міста була зведена водонапірна вежа, що поєднувала функції пожежної каланчі, для цілей якої був пристосований верхній ярус.

Перший водогін у Вінниці, роботу якого забезпечувала башта, мав протяжність 1,3 км та продуктивність 600 м3 на добу. Живлячись водами Південного Бугу, він по залізних трубах через кумбарські насосні станції постачав її, вже відфільтровану та відстояну, через три водорозбірних будки на територію міста.

Стороною обійшли водонапірну вежу Перша світова війна і революція 1917 року. А під час Німецько-радянської війни(1941–1945), ще залишаючись однією з найвищих будівель Вінниці, вона виконувала, крім основних, функції спостережного пункту за містом і околицями.

Після війни вежа втратила своє первинне призначення для водного господарства та була переобладнана в житловий будинок. У ній поселилися сім'ї працівників міського водоканалу, на балансі якого вона продовжувала знаходитися до 80-х років.

Статус пам'ятки місцевого значення вежа отримала 17 лютого 1983 року. Реконструйована за проектом Євгена Пантелеймонова. У 1985 році її, як архітектурний об'єкт, передають у володіння Обласного краєзнавчого музею. З цього моменту в залах башти-каланчі розташувалася частина музейної експозиції Меморіалу революційної та бойової слави.

А з 1993 року його експозиція в башті поповнилася Меморіалом пам'яті воїнів, загиблих під час афганської війни 1979−1989 років з листами і особистими речами, фотографіями і частинами обмундирування тих, хто склав свої голови на чужій землі за чужі ідеали.

Архітектура[ред.ред. код]

Башта практично зберегла свій первозданний вигляд. Це семиярусна восьмикутна витягнута в периметрі будівля (мінімальна вісь — 4 м, максимальна — 7 м); її перший поверх рустований для створення ефекту постаменту, наступні п‘ять ярусів із червоної цегли розділяються між собою пілястрами та лжеарками, замикає будівлю купол з надбудовою-башточкою. Загальна висота споруди — 28 метрів.

Риси середньовічних веж надають каланчі у Вінниці вузькі вікна-бійниці, мінімальні прикраси та міць цегляних стін.

Основна відмінність між початковим проектом вежі та тим, який є після реконструкції — розташування годинників з двометровими циферблатами: раніше вони знаходилися з чотирьох сторін купольної башточки-надбудови, а після реконструкції змістилися на ярус нижче і щогодини радують городян і гостей міста мелодійним дзвоном.

Посилання[ред.ред. код]