Войновський Петро Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Петро Войновський
Петро Войновський

Провідник ОУН Буковини та Бессарабії
Час на посаді:
1940 — 1941
ПопередникВіктор Кулишір
НаступникСтепан Джулиба

Народився8 вересня 1913(1913-09-08)
с. Долішні Станівці, Кіцманський повіт, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Помер8 квітня 1996(1996-04-08) (82 роки)
Нью-Йорк, США США
Національністьукраїнець
Політична партіяОУН
Нагороди
«Воєнний хрест» (УНР)

Петро́ Олександрович Войно́вський (* 8 вересня 1913, с. Долішні Станівці, нині Кіцманського району Чернівецької області — † 8 квітня 1996, м. Нью-Йорк, США) — український політичний, військовий діяч, борець за незалежність України.

Життєпис[ред. | ред. код]

Сім'я[ред. | ред. код]

Батько - Олекса-Тимош Войновський, служив на кордоні (у м.Бояни) в ранзі сотника і був родом із села Самушин Заставнівського району, а мати - Каролина-Ірина Сигланик, була кравчинею, походила з міста Серет Південної Буковини (нині в Румунії).[1] На початку 1918 р., сім'я Войновських знову повертається до рідної хати в Сереті. В румунський період батько був активним учасником легального і підпільного українського освітньо-культурного життя на Буковині, зазнавав утисків з боку румунської влади, згодом був позбавлений громадянства Румунії (за підготовку повстання у 1919 р.).

Дитинство[ред. | ред. код]

Дитинство проходило переважно в Сереті. Місто Серет в той час було значним осередком українського культурного життя з переважно українським населенням. Приблизно у 1921 р. родина переїжджає до Чернівців і його віддають до української школи (до 3 класу). Згодом через розпорядження румунської влади переведений до румунської гімназії "Арон Пумнул" (за використання української мови в гімназії могли покарати і виключити з неї). Був членом румунської скаутської організації "черчеташів", співав у хорі та малював.

Пласт[ред. | ред. код]

Войновський у Пласті в 30-х роках був відповідальним за роботу з молодшими пластунами з міщанської молоді Чернівців. У липні 1931 р. проводив вишкіл у Чернівцях для пластунів з Усть-Путилова. В кінці літа 1932, дізнавшись про Голодомор в Україні, друкував та поширював з друзями-пластунами листівки і брошури про голод і терпіння українського народу. Також проводив вишкіл з усіма курінними та кошовими, де були виголошені доповіді про Голодомор. В липні-вересні 1933 організував водну мандрівка на саморобній чайці, Прутом до Дунаю, а потім аж до Чорного моря.

Членство в ОУН[ред. | ред. код]

У червні 1932 року став членом ОУН.[2] В рамках організації проходив вишколи; був учасником легальних політичних акцій, зокрема перед польським консульством (на знак протесту проти арештів українців у Галичині); збирав гроші для підтримки організації.[3]

У румунській армії[ред. | ред. код]

З 1934 р. до січня 1936 р.[4] Петро Войновський служив у румунській армії й набув військової спеціальності — топографії та картографії в штабній академії. Особливі успіхи у військовому навчанні та службі в армії передбачали можливість викладання у військовій академії, доступ до військових таємниць і прекрасну кар'єру військового офіцера королівської гвардії при одній умові: змінити ім'я на «Петру Войниску». Як член ОУН (з 1932 р.[5]), отримав дозвіл від проводу залишитись в армії. Зваживши всі "за" і "проти" він відмовився змінювати прізвище та був демобілізований.[6]

Після армії[ред. | ред. код]

Знаходить роботу у нафтовидобувній компанії, екстерном здобуває інженерну освіту у Німецькій Вищій Електротехнічній Школі.[7] Під час навчання та роботи не покидав праці у Пласті та ОУН — часто проводив військові вишколи для молоді. У 1937 році Петро Войновський одружується із Наталкою Нижанківською, а у 1938 році у нього народжується донька Оксана. Дружина Войновського впродовж життя була вірним другом і соратником у спільній боротьбі за Україну.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

1939-1941[ред. | ред. код]

Після початку Другої світової війни мобілізований до румунської армії як резервіст-поручник. [8] Перед вступом радянської армії на Буковину, в ніч з 27 на 28 червня 1940 провів операцію і заволодів зброєю і амуніцією румунських інженерних частин, які відступали. З 1940 р - військовий референт ОУН, а після арешту НКВД керівника ОУН на Буковині Віктора Кулишіра, починає виконувати його функції.[9] Двічі потрапляв в руки НКВД. Після розколу в ОУН приєднався до фракції Андрія Мельника.

1941-1945[ред. | ред. код]

Буковинський курінь[ред. | ред. код]

Після початку війни між Німеччиною і СРСР, і відступу радянських військ з Буковини, Петро Войновський спільно з підпіллям розпочав займати українські населені пункти і встановлювати українську адміністрацію. 28 червня 1941 року Войнівський провів переговори з німецькою адміністрацією (ген. Альфред фон Екль) та румунськими представниками щодо формування груп для боротьби з більшовиками.[10] В результаті було сформовано "похідну групу", яка вирушила на схід до Києва і мала завдання організувати з українців на звільнених, від більшовиків, українських землях органи місцевого самоуправління. Командиром Буковинського куреня провід ОУН (м) призначив Войновського. Дискусійною темою в історіографії є ​​участь членів Буковинського куреня в розстрілі євреїв в Бабиному Яру у вересні 1941 р. Існують різні думки. Певний час вважалося, що бійці Буковинського куреня брали участь у розстрілі євреїв в Бабиному Яру[11], проте чітких документів, зокрема, щодо участі Петра Войновського, не має. Та все ж важливу роль у встановленні істини грає дата прибуття Буковинського куреня в Київ (до або після розстрілів євреїв 29-30 вересня 1941 року в Бабиному Яру). За даними сучасних досліджень основна частина Буковинського куреня прибула до Києва орієнтовно наприкінці жовтня - початку листопада 1941 року.[12][13] Також зберігся документ в якому один з організаторів київської поліції - А.Орлик, організаційне псевдо "Ксенон", в звіті керівництву ОУН, від 18 липня 1942 р писав наступне:[14]

« У половині листопада приїхали з Бердичева буковинці з яких було з формовано другий курінь. Тоді перший курінь був названий кур[інь] „Київ”, якого став командантом пор[учник] О., другий курінь дістав назву кур[інь] “Буковина”, якого став командантом пор[учник] В., пор[учник] О. працював в курені “Київ”, до якого був взятий пізніше кур[інь] Буковина, аж до кінця червня. «

Слід зазначити, що згодом курінь був розпущений німцями за націоналістичну діяльність, що йшла врозріз із політикою окупаційної німецької влади, а чимало членів куреня, як й членів інших похідних груп було репресовано.

Діяльність в Українській Національній Раді[ред. | ред. код]

Петро Войновський був призначений військовим референтом Української Національної Ради, формував законспіровані батальйони, відправляв людей в УПА Т. Бульба Боровця. Після переїзду проводу УНРади до Львова працював у військовій референтурі ОУН (м) в Західній Україні. Після переведення 115 і 118 батальйонів (в складі яких були вихідці з похідної групи "Буковинський курінь" на Захід, і їх перехід на бік французів починається новий виток репресій Третього Рейху проти націоналістів. Войновського заарештувало гестапо і відправило до в'язниці. Наприкінці війни він тяжко хворіє.

У 1945 році втік в американську зону окупації.

Еміграція[ред. | ред. код]

Пам’ятна дошка на честь Буковинського куреня на підмурку каплиці Святих Петра і Павла, м. Кергонксон

У 1949 р. Петро Войновський переїздить до США. Там бере участь у відновленні діяльності Організації Державного Відродження України та Організації бувших вояків-українців в Америці, член Українського вільного козацтва, Пласту (належав до куреня «Хмельниченки» та осердку УПС у Кергонксоні). Та найголовнішим у його житті після війни залишався моральний, духовний обов'язок командира Буковинського Куреня. Полковник Петро Войновський збирав матеріали про побратимів та про спільну боротьбу за Україну.

На власні кошти побудував Вояцьку Святиню учасникам Буковинського Куреня — Церкву-Пам'ятник св. Апостолів Петра і Павла у Кергонксоні, штат Нью-Йорк, США. Освячення відбулось 12 липня 1975 року на свято св. Петра і Павла.

Після здобуття Україною незалежності[ред. | ред. код]

Войновський — один із небагатьох активних учасників визвольних змагань, які дочекалися проголошення незалежності України. Попри похилий вік, брав активну участь у відновленні державності. На кошти, зібрані Петром Войновським у Чернівцях, височить пам'ятник «Героям Буковинського Куреня» 1918—1941-1944 років (зведений в кінці вересня 1995 року).

Помер 8 квітня 1996 року в Нью-Йорку. Похований на українському цвинтарі св. Андрія у Савт Бавн Бруці, Нью-Джерсі, США.

Сім'я[ред. | ред. код]

Дружина - Наталка Нижанківська, родом зі Львова (батько був січовим стрільцем, а згодом артистом; мати - кравчиня, співала в українському театрі; мала двох братів та сестру). Донька - Оксана Базилевська (Войновська) одружена на священнику о.Юрію Базилевському.[15]

Література[ред. | ред. код]

  • Войновський П. Моє найвище щастя: Спомини / Літературний запис та передмова Б. Тимошенка. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 1999. — 304 с.

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя. Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 35–36, 51. 
  2. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 70. 
  3. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 72. 
  4. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 112, 160. 
  5. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 70. 
  6. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 156–159. 
  7. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 164. 
  8. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 210. 
  9. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 216, 219. 
  10. Войновський, Петро (1999). Моє найвище щастя (українською). Київ: Видавництво ім. Олени Теліги. с. 244. 
  11. Юрій Радченко. Знову про «сучих дітей» або Моя відповідь Володимиру Старику. Частина перша. // Україна Модерна. — 27.02.2017
  12. Сергій Кот. Буковинський курінь: міфи і факти (украинский) // Розбудова держави. — 2011. — № 1-2. — С. 131-152.
  13. Нахманович В. Р. Буковинський курінь i масовi розстріли євреїв Києва восени 1941 р. // Український iсторичний журнал. Київ, 2007. № 3. С. 76-97.
  14. Кучерук О. Київ і кияни: Матеріали грудневої 2005 р. наук.-практ. конф. Музею історії міста Києва. — Київ, 2005.
  15. Панченко, Олександр (27.05.2019). Рід священиків Базилевських: від Полтавщини до США. Новини Полтавщини (українською). Процитовано 14.06.20.