Волоське право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Воло́ське пра́во — звичаєве молдовське (волоське) право, що склалося у 14—15 ст. з утворенням Молдовського князівства. Волоське право не було записане і тому маловідоме. Поширювалось на вільних селян, регулювало внутрішні відносини в сільській громаді.

Загальний опис[ред. | ред. код]

За Волоським правом на чолі села стояв представник місцевої знаті (сільський староста), якого називали «кнез», «жуде» або «ватаман». Кнез користувався певними, дещо вищими, ніж у інших мешканців села, правами. Останні повинні були відробляти на його користь 3—5 днів на рік; двічі на рік селянин мав приносити кнезу дарунки (худобою, сиром, вовною тощо). Крім того, якщо дівчина виходила заміж в інше село, за неї платили кнезу невеликий «викуп». Тільки кнез мав право утримувати млин і виноробню. Для вирішення найважливіших справ збиралось (як правило, двічі на рік) віче — загальні збори мешканців села.

Волоське право регулювало всі сторони життя волоського села (земельні відносини, порядок спадкування, судові розгляди справ тощо). Наприклад, побутував «звичай пасіки» (порядок користування медом диких бджіл): величина землі під пасіку визначалася тим, «наскільки у всі боки чоловік міг кинути дубину або сокиру». У громаді зберігався принцип переважно чоловічого права спадкування (жінка, наприклад, обмежувалась у праві спадкування землі). З розвитком феодальних відносин уже в кінці 14 ст. жінка отримала право на частку в успадкуванні землі.

За волоським правом спори всередині громади розв'язували старійшини села в присутності всіх мешканців. Волоське право знало інститут співприсяжництва. У разі судового позову відповідач міг виправдатися, представивши свідків, які присягалися у його невинності. Але друга сторона могла спростувати свідчення співприсяжників, представивши подвійну кількість свідків, готових принести присягу (допустиме число співприсяжників не повинне було перевершувати 48 осіб). Існував обов'язок жителів «гнати слід», тобто колективно ловити «злодіїв» або «розбійників», виявлених на території даної громади. Якщо переслідуваний утікав не землі іншої громади, то мешканці першої повинні тільки «голосними криками» повідомити сусідів, що до них перебіг злочинець, і переслідування продовжували вже члени сусідньої громади, і т. д. Коли якась громада губила слід утікача, то вона несла відповідальність за його злочин (наприклад, за вбивство передбачався штраф, який називали «душогубиною», а коли вбивця не був виявлений, то «душогубину» платило все село). Судові штрафи були настільки високими, що мало хто з селян міг їх виплатити. З поглибленням феодальних відносин, у міру того, як земля переходила до окремих феодалів, роль волоського права зменшувалась. Остаточно воно втратило свою силу в 16 ст.

Волоське право застосовувалось в українських селах гірських районів Буковини, Галичини і Закарпаття — здебільшого для регламентації феодальних повинностей. Перші писемні згадки про волоське право у Галичині датуються 16 ст.

Застосування волоського права[ред. | ред. код]

Згодом волоське право поширювалося також і на громади, які не були ні волоськими етнічно, ні пастушачими за родом занять. Відомо, наприклад, про масовий перехід з руського права на волоське (і німецьке) в Галичині після її входження до складу Польського королівства (в XIV столітті)[1]. У XVI і XVII століттях слов'янські пастуші групи (такі, як гуралі) осіли на умовах волоського права в північній частині Угорського королівства.[2] Заселення земель різними етнічними групами за волоським правом привело до появи етнічних анклавів з чехів, поляків і русинів на території історичної Угорщини.[3]

У XVIII-XIX століттях мало місце зниження ролі тваринництва, ліквідація сервітутів (права селян випасати худобу на угіддях феодалів), вилучення гірських пасовищ під лісопосадки для потреб промисловості і будівництва. Багато пастуших громад перейшли до осілого способу життя, обробки землі і злилися з селянським населенням. Разом із занепадом відгонного тваринництва зникла і система волоського права.[4]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. И.А. Линниченко. Черты изъ исторiи сословiй въ Юго-Западной Галицкой (Руси) XIV-XV в. // Ученыя записки Императорскаго Московскаго Университета. — Москва, 1894. — Т. 20—21. — С. 159.
  2. Karoly Kocsis; Eszter Kocsisne Hodosi (1 April 2001). Ethnic Geography of the Hungarian Minorities in the Carpathian Basin. Simon Publications LLC. с. 45–46. ISBN 978-1-931313-75-9. 
  3. Ethnographia 105 (1). A Társaság. 1994. с. 33. 
  4. Институт славяноведения и балканистики (Академия наук СССР). Этническая история восточных романцев: Древность и средние века : [Сб. статей] / В. Д. Королюк. — Наука, 1979. — С. 128—131.

Джерела[ред. | ред. код]