Вольтер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вольтер
Voltaire
Nicolas de Largillière, François-Marie Arouet dit Voltaire (vers 1724-1725) -001.jpg
При народженні Марі Франсуа Аруе
François Marie Arouet
Псевдоніми, криптоніми Вольтер
Дата народження 21 листопада 1694(1694-11-21)
Місце народження Париж, Франція
Дата смерті 30 травня 1778(1778-05-30) (83 роки)
Місце смерті Париж, Франція
Поховання Пантеон
Національність француз
Громадянство (підданство) Royal Standard of the King of France.svg Франція
Релігія Католицизм
Деїзм
Alma mater Ліцей Людовика Великого
Мова творів французька мова
Рід діяльності Філософія
Напрямок альтруїзм, класицизм, просвітництво
Жанр філософська повість, сатира, памфлет, трагедія
Дружина
Нагороди Орден за заслуги в галузі мистецтв і науки[d] і член Лондонського королівського товариства[d]
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Вольтер (фр. Voltaire, справжнє ім'я Марі Франсуа Аруе, французькою François Marie Arouet, 21 листопада 1694, Париж, Франція — †30 травня 1778, Париж, Франція) — один з найбільших французьких філософів-просвітників XVIII століття: поет, прозаїк, сатирик, трагік, історик, публіцист, що відомий своєю дотепністю, його нападками на встановлення католицької церкви, а також його пропагандами свободи віросповідання, свободи слова і поділу церкви і держави.

Вольтер був різнобічним письменником, виробляючи роботи майже в кожній літературній формі: п'єси, вірші, романи, есе, історичні й наукові роботи. Він написав понад 20000 листів і більше 2000 книг і брошур. Аруе був активним захисником громадянських свобод, незважаючи на ризик, це поставило його в рамки строгих законів про цензуру того часу.

Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософсько-фантастичний роман «Мікромегас» (1752), утопія «Кандид, або Оптимізм» (1759), філософська повість «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755), публіцистика. Історична творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733), «Філософський словник» (1764-69). Вольтер зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

Біографія[ред.ред. код]

Юність[ред.ред. код]

Мати Вольтера, Марі Маргарет Дома, була куртизанкою, а батько, Франсуа Аруе, — нотаріусом і збирачем податків. Сам Вольтер любив батька і його ремесло, а пізніше (1744) велів оголосити себе позашлюбним сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушкетера і поета, ніж залишатися сином заможного буржуа.

По кількох роках навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого (1704–1721) юний Аруе, на вимогу батька, зайнявся вивченням права. Незабаром він проти батькової волі проміняв юриспруденцію на лаври зухвалого віршотворця і радості світського життя. У травні 1717 за складання сатири на реґента Франції герцоґа Орлеанского автор-початківець потрапив у Бастилію, проте рік ув'язнення не охолодив його літературного запалу. Вже в 1718 році була поставлена його перша значна п'єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.

Voltaire-Baquoy.gif

На початку 1726 відбулася сутичка Вольтера з шевальє де Роґаном, який дозволив собі привселюдно насміхатися з його спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, Аруе намагався помститися кривднику, але був заарештований, кинутий у Бастилію, а наприкінці 1726 року — змушений залишити Париж. Понад дворічне перебування в Англії зміцнило його прихильність до віротерпимості і лібералізму. Свої ліберальні погляди Вольтер виклав у «Філософських листах». У 1734 році, уже після повернення Вольтера на батьківщину, книга була спалена за вироком Паризького парламенту, а автор опинився під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвіченіших жінок того часу, вона розділяла захоплення Вольтера метафізикою, природничими науками, біблеїстикою.

Кар'єра придворного та еміграція[ред.ред. код]

1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтера-придворного. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). У 1746 році його обрали до Французької академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здобути прихильність короля.

У 1746 Вольтер був призначений придворним поетом і історіографом, але, порушивши невдоволення маркізи де Помпадур, порвав з двором. Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року в Берліні (Потсдамі), але, викликавши невдоволення короля непорядними грошовими спекуляціями, а також сваркою з президентом Академії Мопертюї (карикатурно зображеним Вольтером у творі «Діатриба доктора Акакія»), був змушений у грудні 1754 року переїхати до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, що він його назвав «Відрадне» (Délices). Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турне (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферн), розташовані по обох боках кордону Женевського кордону з Францією. У цей час Вольтер почав співпрацювати в «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера. Ферн й став його «питомим князівством», яким він керував як освічений монарх, став місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності. Людина тепер багата і цілком незалежна, капіталіст, землевласник і в той же час власник ткацької і часової майстерень, Вольтер — «Фернейський патріарх»- міг тепер вільно і безбоязно представляти у своїй особі «громадську думку», всемогутню думку, проти старого, доживаючого свій вік соціально-політичного порядку.

Бюст Вольтера

Ферн став місцем паломництва для нових інтелектуалів. Дружбою з Вольтером пишалися такі освічені монархи, як Катерина II, Фрідріх II, який відновив з ​​ним листування, Густав шведський.

Останні роки в Парижі[ред.ред. код]

У 1774 Людовіка XV змінив Людовік XVI, а в 1778 Вольтер — восьмидесятичотирьохлітній старий — повернувся до Парижа, де йому влаштували при ворожій байдужості короля — захопливу зустріч. Він придбав собі садибу на вулиці Рішельє, активно працював над новою трагедією «Агафокл». Постановка його останньої п'єси «Irène» перетворилася на його апофеоз. Призначений директором Академії, Вольтер приступив, незважаючи на похилий вік, до переробки академічного словника.

Сильні болі, походження яких спочатку було незрозуміле, змушували Вольтера приймати великі дози опію. На початку травня, після загострення хвороби, доктор медицини Тронше поставив невтішний діагноз: рак передміхурової залози. Вольтер ще тримався, часом навіть жартував, але часто жарти переривала гримаса болю. Черговий лікарський консиліум, який відбувся 25 травня, передбачив швидкий летальний результат. Кожен день приносив хворому дедалі більші муки. Часом не допомагав навіть опій.

Племінник Вольтера абат Міньо, намагаючись примирити дядечка з католицькою церквою, запросив до нього абата Готьє та парафіяльного кюре церкви св. Сульпиция Терсака. Візит відбувся вдень 30 травня. За легендою, на пропозицію священнослужителів «зректися від Сатани і прийти до Господа» Вольтер відповів: «Навіщо перед смертю набувати нових ворогів?». Його останніми словами було «Заради бога, дайте мені померти спокійно».

У 1791 Конвент постановив перенести останки Вольтера в Пантеон і перейменувати «Набережну Театінцев» в «Набережну імені Вольтера». Перенесення останків Вольтера в Пантеон перетворився на грандіозну революційну демонстрацію. У 1814 під час Реставрації ходила чутка, що останки Вольтера були нібито викрадені з Пантеону, що не відповідало дійсності. В наш час прах Вольтера все ще знаходиться в Пантеоні.

Коли Вольтерові виповнилося 83 роки, він вирішив ще раз побачити Париж. 10 лютого 1778 року патріарх французького Просвітництва прибув до столиці Франції, де його чекала захоплена зустріч. Він 4 рази побував на засіданнях Французької академії, подивився виставу своєї п'єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез» і навіть вступив у масонську ложу Дев'яти Сестер. Через три місяці він помер.

Як стверджує Ілько Борщак, Вольтер був знайомий з Григором Орликом — останній нібито передав Вольтеру деякі матеріали свого батька для підготовки праці «Історія Карла XII» («Histoire de Charles XII», 1730).

На честь філософа названо астероїд головного поясу — 5676 Вольтер.

Погляди[ред.ред. код]

Релігія[ред.ред. код]

Деїзм Вольтера[ред.ред. код]

Вольтера часто вважають атеїстом, проте він був прихильником деїзму, в основі якого віра у Бога-творця, який надалі після акту творення, не втручається в справи світу. Аналіз праць Вольтера наводить на думку, що його критика скоріше спрямована проти церкви, як установи, ніж проти самої концепції релігії. Деїст Вольтер вів полеміку, як із церквою, так і з атеїзмом. Йому належить вислів «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати». Він брав участь в релігійних церемоніях і навіть збудував каплицю в своєму маєтку в Ферне. Не будучи людиною релігійною, Вольтер відмовлявся все ж від атеїзму Дідро та Гольбаха й часто повторював свій знаменитий куплет:

L'univers m'embarrasse, et je ne puis songer
Que cette horloge existe et n'ait point d'horloger.
Всесвіт дивує мене й не можу думати я,
Що годинник цей існує без годинникаря.

Таким чином Вольтер зберіг віру у «вічного геометра». Водночас, притримуючись ідей деїзму, він заперечував як ілюзію провіденціалізму, залишаючи без відповіді питання святого Августина про те, чому у світі існує зло, якщо його творець — Бог, якого всі теологи називають добрим.

Деїст у дусі англійських вільнодумців XVIII століття, Вольтер якими аргументами намагався довести існування Божества, що створило всесвіт, в справи якого, проте, не втручається, оперуючи доказами: «космологічними» («Проти атеїзму»), «телеологічним» («Філософ невіглас») і «моральними» (стаття «Бог» в «Енциклопедії»). З усіх подібних аргументів найбільш близьким Вольтеру був однак не приводиться їм, але за всіма наведеними сором'язливо приховуваний — «поліцейський», бо без поняття божества «не може існувати жодне суспільство», експлуатований низ повстане проти «освіченого» верху — необхідно тому зберегти релігію як моральну «вуздечку» для народу, і «якби Бога не було, його треба було б вигадати».

Борючись проти церкви, духовенства та релігій «одкровення», Вольтер був разом з тим ворогом атеїзму; походу на атеїзм Вольтер присвятив спеціальний памфлет («Homélie sur l'athéisme») . деїст в дусі англійських буржуазних вільнодумців XVIII століття, Вольтер всілякими аргументами намагався довести існування Божества, що створило всесвіт, в справи якого проте не втручається, оперуючи доказами: «космологічними» («Проти атеїзму»), «телеологічними» («Le philosophe ignorant») і «моральними» (стаття «Бог» в «Енциклопедії»).

У «повчальних проповідях», а так само в філософських повістях неодноразово зустрічається і аргумент «корисності», тобто таке уявлення про Бога, при якому він виступає як соціальний і моральний регулювальний принцип. У цьому сенсі, віра в нього виявляється необхідною, оскільки тільки вона, на думку Вольтера, здатна утримати людський рід від саморуйнування і взаємного знищення.

Давайте ж, брати мої, принаймні, подивимося, наскільки корисна така віра і наскільки ми зацікавлені в тому, щоб вона була відображена у всіх серцях.

Принципи ці необхідні для збереження людського роду. Позбавте людей уявлення про Бога, що карає і винагороджує — і ось Сулла і Марій з насолодою купаються в крові своїх співгромадян; Август, Антоній і Лепід перевершують в жорстокості Суллу, Нерон холоднокровно віддає наказ про вбивство власної матері[1].

Заперечуючи середньовічний церковно-чернечий аскетизм в ім'я права людини на щастя, яке коріниться в розумному егоїзмі («Discours sur l'homme»), довгий час розділяючи оптимізм англійської буржуазії XVIII століття, перетворити світ за своїм образом і подобою і стверджувала устами поета Поупа: «Whatever is, is right» («все що є — добре»), Вольтер після землетрусу в Лісабоні, що зруйнував третину міста, дещо знизив свій оптимізм, заявляючи в поемі про лісабонську катастрофу: «зараз не все добре, але все буде добре».

Критика релігії[ред.ред. код]

Невтомний і нещадний ворог церкви і клерикалів, яких він переслідував аргументами логіки і стрілами сарказму, письменник, чиє гасло було «écrasez l'infâme» («знищіть підлу», часто перекладають як «роздушіть гадину»), Вольтер нападав і на іудаїзм, і на християнство (наприклад, у «обіді у громадянина Буленвілье»), виявляючи втім свою повагу до особистості Христа (як в зазначеному творі, так і в трактаті «Бог і люди»), З метою антицерковної пропаганди Вольтер видав «Заповіт Жана Мельє», священика- соціаліста XVII століття, не щадив слів для розвінчання клерикалізму.

Борючись словом і ділом (заступництво за жертв релігійного фанатизму — Каласа та Сервета) проти панування і гніту релігійних забобонів та упереджень, проти клерикального бузувірства, Вольтер невпинно проповідував ідеї релігійної терпимості як у своїх публіцистичних памфлетах (Трактат про віротерпимість, 1763), так і в своїх художніх творах (образ Генріха IV, який покінчив з релігійною чварою католиків і протестантів; образ імператора у трагедії «Гебр»).

В 1722 році Вольтер пише антиклерикальну поему «За і проти». У цій поемі він доводить, що християнська релігія, що пропонує любити милосердного Бога, насправді малює Його жорстоким тираном, «Якого ми повинні ненавидіти». Тим самим Вольтер проголошує рішучий розрив з християнськими віруваннями:

У цьому негідному образі я не визнаю Бога, якого я повинен шанувати… Я не християнин…

Лібералізм[ред.ред. код]

Доктрину, яка чудово відповідала Вольтеровим поглядам на співвідношення між моральним і практичним, він знайшов у творах англійського філософа Джона Локка. Локк підтримував погляди лібералізму, вважаючи, що суспільна згода не повинна ставитися вище від природних прав особистості. З іншого боку ми вчимося з досвіду, усе, що виходить за його межі, є не більше ніж гіпотеза — область певного збігу між практикою та істиною. Із цієї доктрини Вольтер виводить основну думку своєї моралі: завдання людини взяти свою долю у власні руки, покращити умови свого існування, забезпечити себе, прикрасити життя науками, виробництвом, мистецтвами й хорошим наглядом за суспільством. Таким чином, громадське життя неможливе без угоди, в якій кожен знайшов би вигоду для себе. Хоча право й різне в різних країнах, принцип справедливості, який лежить в його основі, універсальний. Усі люди можуть його збагнути, перш за все тому, що всі люди більш-менш розумні, а ще й тому, що всі можуть зрозуміти те, що корисне для суспільства є корисним для кожного. Необхідність чеснот продиктована не тільки сентиментами, а й інтересами кожної особи. Роль моралі в тому, щоб навчити нас принципів такого нагляду й виробити у нас звичку поважати ці принципи.

Філософія[ред.ред. код]

Будучи прихильником сенсуалізму Локка, вчення якого він пропагував у своїх «філософських листах», Вольтер був разом з тим ворогом французької матеріалістичної філософії, зокрема барона Гольбаха, проти якого спрямовано його «Лист Меммій до Цицерона»; в питанні про дух Вольтер коливався між запереченням і затвердженням безсмертя душі, в питанні про свободу волі — в нерішучості переходив від індетермінізму до детермінізму . Найважливіші філософські статті Вольтер друкував у «Енциклопедії» і потім видав окремою книгою, спочатку під назвою «Кишеньковий філософський словник» (фр. Dictionnaire philosophique portatif, 1764). У цій праці Вольтер виявив себе як борець проти ідеалізму та релігії, спираючись на наукові досягнення свого часу. У численних статтях він дає яскраву і дотепну критику релігійних уявлень християнської церкви, релігійної моралі, викриває злочини, скоєні християнською церквою.

Вольтер як представник школи природного права визнає за кожним індивідом існування невідчужуваних природних прав: свободу, власність, безпеку, рівність. Поряд з природними законами філософ виділяє позитивні закони, необхідність яких пояснює тим, що «люди злі». Позитивні закони покликані гарантувати природні права людини. Багато позитивних законів представлялися філософу несправедливими, такими, втілюють лише людське невігластво.

Соціально-філософські погляди[ред.ред. код]

(1741-1814 ) Уславлення Вольтера, до 1782 ( 1741-1804 ) «Уславлення Вольтера в театрі», до 1782 р За соціальним поглядам Вольтер — прихильник нерівності. Суспільство має ділитися на «освічених і багатих» і на тих, хто, «нічого не маючи», «зобов'язаний на них працювати» або їх «бавити». Трудящим тому нема чого давати освіту: «якщо народ почне міркувати, все загинуло» (з листів Вольтера). Друкуючи «Заповіт» Мельє, Вольтер викинув усю його гостру критику приватної власності, вважаючи її «обурливою». Цим пояснюється і негативне ставлення Вольтера до Руссо, хоча в їхніх взаєминах був в наявності особистий елемент.

Переконаний і гарячий противник абсолютизму, він залишився до кінця життя монархістом, прихильником ідеї освіченого абсолютизму, монархії, що спирається на «освічену частину» суспільства, на «філософів». Освічений монарх — його політичний ідеал, який Вольтер втілив у ряді образів: в особі Генріха IV (у поемі «Генріада»), «чутливого» царя-філософа Тевкра (у трагедії «Закони Міноса»), який ставить своїм завданням «просвітити людей, пом'якшити звичаї своїх підданих, цивілізувати дику країну», і короля дон Педро (в однойменній трагедії), трагічно гине в боротьбі з анархічними феодалами в ім'я принципу, вираженого Тевкра в словах: « Королівство — велика сім'я з батьком на чолі. Хто має інше уявлення про монарха, той винен перед людством».

Вольтер, як і Руссо, іноді схилявся до захисту ідеї «первісного стану» в таких п'єсах, як «Скіфи» або «Закони Міноса», але його «первісне суспільство» (скіфів і сидонців) не має нічого спільного з намальованим Руссо раєм дрібних власників-хуторян, а втілює собою суспільство ворогів політичного деспотизму та релігійної нетерпимості.

У своїй сатиричній поемі «Орлеанська діва» він висміює лицарів і придворних, але в поемі «Битва при Фонтенуа» (1745) Вольтер славить старе французьке дворянство, в таких п'єсах, як «Право сеньйора» і особливо «Наніна», — малює із захопленням поміщиків ліберального ухилу, навіть готових брати шлюб із селянкою. Вольтер довго не міг примиритися з вторгненням на сцену осіб недворянського положення, «звичайних людей» (фр. hommes du commun), бо це означало «знецінити трагедію» (фр. avilir le cothurne).

Зв'язаний своїми політичними, релігійно-філософськими і соціальними поглядами ще досить міцно зі «старим порядком», Вольтер особливо своїми літературними симпатіями міцно вріс у аристократичне XVIII століття Людовика XIV, якому він присвятив свій найкращий історичний твір — «Siècle de Louis XIV».

Незадовго до своєї смерті, 7 квітня 1778, Вольтер вступив до паризької масонської ложі Великого сходу Франції — «Дев'ять сестер». При цьому в ложу його супроводжував Бенджамін Франклін (у той час — американський посол у Франції).

Відношення до України[ред.ред. код]

Вольтер вважав, що «Україна завжди прагнула до свободи, але оточена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора в одній з тих держав» [2]

Відношення до євреїв[ред.ред. код]

У своєму «Філософському словнику» Вольтер писав:

« Ви виявите в них (євреїв) тільки неосвічений і варварський народ, який здавна поєднує саму огидну жадібність з ницими забобонами і з нездоланною ненавистю до всіх народів, які їх терплять і при цьому їх же збагачують... Проте не слід їх спалювати.  »

Луї де Бональд писав:

« Коли я говорю, що філософи доброзичливо ставляться до євреїв, з їх числа потрібно виключити главу філософської школи XVIII століття Вольтера, який все своє життя демонстрував рішучу неприязнь до цього народу.  »

Послідовники Вольтера. Вольтеріянство[ред.ред. код]

Свої твори Вольтер був змушений видавати часто анонімно, відрікаючись від них, коли чутка оголошувала його автором, друкувати їх за кордоном, провозити до Франції контрабандою. У боротьбі проти старого порядку Вольтер міг, з іншого боку, спиратися на величезну впливову аудиторію як у Франції, так і за кордоном, починаючи від «освічених монархів» і до широких кадрів нової буржуазної інтелігенції, аж до Росії, якій він присвятив свою «Історію Петра» і частково «Карла XII», перебуваючи в листуванні з Катериною II і з Сумароковим, і де його ім'ям була охрещена, хоча і без достатніх підстав, громадська течія, відома під назвою "вольтеріанство".

Культ Вольтера досяг свого апогею у Франції в епоху Великої революції, і в 1792 році, під час представлення його трагедії «Смерть Цезаря», якобінці прикрасили голову його бюста червоним фригійських ковпаком. Якщо в XIX столітті в загальному цей культ пішов на спад, то ім'я і слава Вольтера завжди відроджувалися в епохи революцій: на рубежі XIX століття - в Італії, куди війська генерала Бонапарта принесли принцип декларації прав людини і громадянина, частково в Англії, де борець проти Священного союзу, Байрон, прославив Вольтера в октавах «Чайльд-Гарольда», потім - напередодні березневої революції в Німеччині, де Гейне воскрешав його образ. На рубежі XX століття вольтерівська традиція в своєрідному переломленні ще раз спалахнула в «філософських» романах Анатоля Франса.

Міфи про Вольтера[ред.ред. код]

Серед християнських апологетів існує популярний анекдот про те, що після смерті Вольтера, в його будинку розташувалася штаб-квартира Біблійного товариства, а також друкарня і пересильний центр з поширення релігійної літератури

Одне з найбільш ранніх згадок про цю легенду знаходиться в книзі Сіднея Коллетт «Письма істини», вперше опублікованої в Англії в 1905 році. Згідно Коллетт, Вольтер, який помер в 1778 році, передбачав, що через 100 років після його смерті християнство стане надбанням історії. Однак не минуло й чверті століття, як було засновано Британське та закордонне біблійне товариство (1804 рік). Друкарський верстат, на якому Вольтер друкував атеїстичну літературу, тепер використовувався для друку Біблії, а будинок, в якому він жив, був перетворений Біблійним товариством Женеви в книжковий склад, де зберігалася біблійна література.

Книга Коллетт витримала безліч перевидань в Англії і була опублікована в США під назвою «Все про Біблію». Навіть якщо не вона є джерелом міфу, їй належить провідна роль в його розповсюдженні.

Схожі історії опубліковані в багатьох книгах і інтернет-сайтах. Найчастіше фігурують будинку в Женеві або Парижі, рідше - в Німеччині або Австрії. Біблійна організація зазвичай згадується як «Біблійне товариство Женеви» або «Британське та закордонне біблійне товариство». Термін між смертю Вольтера і купівлею будинку варіює від 20 до 100 років. Примітно, що в більшості джерел Вольтер характеризується як атеїст, тоді як він був деїстом. Ні в одній з публікацій немає посилань на джерела інформації.

Біблійні товариства Франції, Швейцарії та Великобританії заперечують належність їм колишніх будинків Вольтера. Заперечує це і біограф Вольтера Теодор Бестерман:

« ...Жоден з будинків Вольтера не пов'язаний і не був пов'язаний з будь-яким біблійним товариством. Це відноситься до всіх будинків Вольтера, будь то у Франції, Німеччині, Швейцарії або де-небудь ще .  »

Ймовірним джерелом непорозуміння послужило придбання в 1846 році Британським і закордонним біблійним товариством «Будинки Гібона» в Лозанні, названого в честь відомого історика і атеїста Едварда Гіббона. До 1859 року в цьому будинку знаходився пересильний центр з поширення релігійної літератури. Американське біблійне товариство (ABS) брало участь в цій покупці, надавши британським братам допомогу в розмірі 10 000 доларів Присвячена цій події мова члена ABS Вільяма Снодграсса міститься в щорічному звіті ABS 1849 року. Згадка Вольтера в цьому контексті, мабуть, послужила одним з джерел виникнення міфу:

« ... Комітет визнав можливим послати 10 000 доларів до Франції, батьківщини Вольтера, який передбачав, що в XIX столітті Біблія буде відома тільки як предмет антикваріату. Можу повідомити в зв'язку з цим, що будинок Гібона (названий на честь відомого атеїста) перетворений в склад Біблійного товариства, яким керує агент з продажу книг. Сама земля, по якій ходив цей знаменитий насмішник, стала місцем поширення книги, проти якої були спрямовані його зусилля.  »

Доля будинків, пов'язаних з ім'ям Вольтера була наступною... Особняк в Ферні (Франція) зараз є музеєм і арт-центром. Особняк в Женеві (Швейцарія) служить штаб-квартирою Музею і інституту Вольтера. Обидва будинки в Лозанні, де жив Вольтер, в даний час знесені. У будинку на Рю де Вольтер 27 в Парижі, де Вольтер помер, зараз знаходиться ресторан «Вольтер». У «будинку Гібона» в даний час знаходиться штаб-квартира «Асоціації банків Швейцарії» (Société де Banque Suisse).

Правозахисна діяльність[ред.ред. код]

У 1762 році Вольтер почав кампанію щодо скасування вироку протестанту Жану Калас, який був страчений за звинуваченням у вбивстві свого сина. У підсумку Жан Калас був визнаний невинним і були виправдані інші засуджені у цій справі. Французький історик Марьон Сіго стверджує, що Справа Каласа було використано Вольтером для прояву своєї ненависті до Церкви, і зовсім не для захисту прав страченого Каласа (виправданого через процедурні помилки): Marion Sigaut, Voltaire - Une imposture au service des puissants, Paris, Kontre-Kulture, 2014.

Праці[ред.ред. код]

VOLTAIRE Lettres sur les Anglois Titel-3.jpg

Фантастичні романи:

Філософські повісті:

Трагедії:

Сатиричні поеми:

П'єси:

Історичні твори:

Українські переклади[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

  • 5676 Вольтер — астероїд, названий на честь філософа.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Вольтер. Повчальні проповіді. Проповідь перша: Про атеїзм
  2. [«Історія Карла ХІІ», 1731.]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Muller, Jerry Z., 2002. The Mind and the Market: Capitalism in Western Thought. Anchor Books.
  • Pearson, Roger, 2005. Voltaire Almighty: a life in pursuit of freedom. Bloomsbury. ISBN 978-1-58234-630-4. 447pp
  • Quinones, Ricardo J. Erasmus and Voltaire: Why They Still Matter (University of Toronto Press; 2010) 240 pages; Draws parallels between the two thinkers as voices of moderation with relevance today.
  • Schwarzbach, Bertram Eugene, Voltaire's Old Testament Criticism, Librairie Droz, Geneva, 1971.
  • Torrey, Norman L., The Spirit of Voltaire, Columbia University Press, 1938.
  • Vernon, Thomas S. (1989). Chapter V: Voltaire. Great Infidels. M & M Pr. ISBN 0943099056. 
  • Wade, Ira O. (1967). Studies on Voltaire. New York: Russell & Russell. 
  • Wright, Charles Henry Conrad, A History of French Literature, Oxford University Press, 1912.
  • «The Cambridge Companion to Voltaire», ed by Nicholas Cronk, 2009.
  • Davidson, Ian, Voltaire. A Life, London, Profile Books, 2010. ISBN 978184668261
  • Durant, Will, The Story of Civilization. Vol. IX: The Age of Voltaire. New York: Simon and Schuster, 1965.
  • Gay, Peter, Voltaire's Politics, The Poet as Realist, Yale University, 1988.
  • Hadidi, Djavâd, Voltaire et l'Islam, Publications Orientalistes de France, 1974.

Посилання[ред.ред. код]

  • Вольтер Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім.І. Франка, 2014. – 416с. ISBN 978-966-485-156-2