Вояджер-1

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Див. також: Вояджер
Вояджер-1
Космічний зонд «Вояджер 1»

«Вояджер»
Основні параметри
Повна назва Voyager 1
COSPAR ID 1977-084A
Організація США США НАСА
Виготівник Jet Propulsion Laboratory
Оператор NASA / JPL
Тип апарата дослідження дальніх планет Сонячної системи
Проліт Юпітер, Сатурн
Дата прольоту 5 березня 1979, 12 листопада 1980
Дата запуску 5 вересня 1977, 12:56:00 UTC
Ракета-носій Titan IIIE / «Центавр»
Космодром США США мис Канаверал
Тривалість польоту в польоті 40 років, 2 місяці, 6 днів
Технічні параметри
Маса 721.9 кг
Потужність 420 Вт
Джерела живлення радіоізотопний термоелектричний генератор
Час активного існування приблизно 50 років
Вебсторінка
Вебсторінка http://voyager.jpl.nasa.gov/
Штучно колоризоване зображення Юпітера, надіслане «Вояджером 1»

Вояджер 1 (англ. Voyager 1, що означає «мандрівник») — американський роботизований космічний зонд вагою 722 кілограми, запущений 5 вересня 1977 року для дослідження Сонячної системи та простору за її межами.

Загальний опис[ред.ред. код]

Зонд перебуває в робочому стані і в рамках розширеної місії використовується для пошуку та дослідження меж Сонячної Системи, включаючи пояс Койпера і далі. Початковим завданням було дослідження Юпітера та Сатурна; це був перший зонд, який зробив детальні зображення супутників цих планет.

«Вояджер 1» є найвіддаленішим від Землі створеним людиною об'єктом, який віддаляється як від Землі так і від Сонця на порівняно більшій швидкості, ніж будь-який інший зонд.[1] Попри те, що двійник «Вояджер-2» було запущено на 16 днів раніше, «Вояджер 2» ніколи не наздожене «Вояджер 1». Зонд програми «New Horizons», запущений до Плутона на більшій ніж обидва «Вояджери» швидкості, також не наздожене «Вояджер 1», оскільки «Вояджер 1» декілька разів застосував гравітаційне прискорення. Коли зонд New Horizons досягне такої ж, як зараз у «Вояджера», відстані від Сонця, його швидкість буде приблизно 13 км/с, у порівнянні з 17 км/с у «Вояджера 1».

Основними цілями «Вояджера 1» були планети Юпітер і Сатурн та їхні супутники та кільця; після виконання програми дослідження цих планет місія зонду була перенацілена на виявлення геліопаузи та виміри елементарних часток у сонячному вітрі та міжзоряному просторі. Обидва зонди «Вояджер» надовго перевершили початкові очікування терміну використання. Кожен зонд отримує електричну енергію від трьох радіоізотопних термоелектричних генераторів, котрі, як очікується, вироблятимуть достатньо електричної енергії для зв'язку з Землею до 2025 року.

Історія[ред.ред. код]

Бліда блакитна цятка: Фото Землі з відстані 6.4 мільярди кілометрів. Земля виглядає як маленька крапка в смузі розсіяного сонячного світла
Траєкторія польоту «Вояджера 1», великі планети забезпечили додаткове гравітаційне прискорення апарату

Станом на 22 вересня 2017 року «Вояджер 1» перебував на відстані приблизно 140 AU (20.94 мільярдів км) від Сонця і увійшов до зони кордону між Сонячною системою та зовнішнім космосом, величезного простору, в якому вплив Сонця поступається впливу інших тіл у галактиці. Поточне завдання полягає в дослідженні геліопаузи, відомої межі нашої зоряної системи. «Вояджер 1» залишився в робочому стані після виходу за межі геліопаузи (ставши першим зробленим людиною об'єктом, що вийшов за межі нашої зоряної системи). Науковці отримали результати перших безпосередніх вимірів умов у міжзоряному просторі, що може надати підказки до питань виникнення та природи Всесвіту. На цій відстані сигнали від «Вояджера 1» досягають центру керування Jet Propulsion Laboratory за майже 19,5 годин.

Станом на 19 січня 2012 року сигнал від «Вояджера 1» становив 10−16 ваттів і надходив до Землі за 16 годин 38 хвилин.[2]

«Вояджер 1» рухається за гіперболічною траєкторією та досягнув третьої космічної швидкості, що означає, що його орбіта не повернеться назад до Сонячної системи. Як і «Піонер 10», «Піонер 11», «Вояджер-2» та «New Horizons», «Вояджер 1» є міжзоряним зондом.

Вихід за межі геліосфери[ред.ред. код]

14 червня 2012 апарат вийшов на кордон зоряного простору Сонця. Прилади автоматичної станції зафіксували різке зростання рівня галактичних космічних променів — високоенергетичних заряджених часток міжзоряного походження та різке зниження кількості заряджених часток, що виходять від Сонця.[3]

Умовне зображення геліосфери та розташування у ній космічних апаратів Вояджер-1 та Вояджер-2.

25 серпня 2012 року коли Вояджер-1 перебував на відстані 122 а.о. від Сонця, його прилади зареєстрували значне зростання кількості іонів високих енергій і обвальне зниження кількості іонів низьких енергій. Однак для незалежного підтвердження були потрібні дані про напруженість магнітного поля і про щільність плазми в області польоту КА. Їх вдалося отримати 9 квітня 2013, в умовах сонячного спалаху, коли прилад для вимірювання плазмових хвиль PWS вловив коливання плазми з частотою 2.6 кГц, яка відповідала щільності електронної плазми 0.08/см3. Зростання цього параметра у 40 разів порівняно з попереднім значенням визнали достатнім підтвердженням серпневих даних про концентрації іонів. Додаткова обробка результатів вимірювань за листопад і жовтень 2012 дозволила виявити аналогічні коливання і остаточно підтвердити висновок про досягнення Вояджером-1 кордону геліосфери.

12 вересня 2013 року NASA офіційно підтвердило, що на основі даних, отриманих за серпень 2013 року, можна стверджувати, що «Вояджер-1» став першим в історії людства космічним апаратом, що покинув геліосферу і вийшов у міжзоряний простір. Вплив геліосфери хоча й ослабнув, але все ж зберігається.[4]

Після підтвердження інформації NASA про вихід Вояджера-1 за межі геліосфери, значна кількість ЗМІ помилково оголосило про вихід апарату також за межі Сонячної системи, що насправді може статися лише через 30 тисяч років. Справа в тому, що Сонячна система — це сфера в космічному просторі, де гравітація Сонця переважає над гравітацією будь-якої іншої зірки, в той час як геліосфера — це набагато менша сфера всередині Сонячної системи, де сонячний вітер переважає над випромінюванням будь-якого іншого космічного об'єкту. Вояджер-1 нині подолав лише 1/7 від відстані до орбіти карликової планети Седна, до якої ще близько 250 років подорожі. Основна ж частина хмари Оорта, яка є джерелом комет в Сонячній системі, взагалі розташовується на відстані 1-2 світлових роки від Сонця (10-20 трильйонів км).[5]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]