Воєнна безпека держави

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Воє́нна безпе́ка держа́ви — наукова категорія, складова національної безпеки, яка визначає стан захищеності національних інтересів, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності держави від посягань із застосуванням воєнної сили[1][2].

Воєнна безпека, як соціально-політичне явище, покликана протистояти воєнній небезпеці, тому в системі національної безпеки і оборони визначається також як оборона держави[2][3].

Головною метою забезпечення воєнної безпеки є усунення зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці держави у воєнній сфері та створення сприятливих умов для гарантованого захисту її національних інтересів[1]. В міжнародній практиці воєнна безпека передбачає право суверенної держави на самооборону і/або стримування воєнної агресії, допускає можливість застосування державою воєнної сили для захисту власного суверенітету і територіальної цілісності[4][5].

Система воєнної безпеки[ред.ред. код]

Основу системи забезпечення воєнної безпеки становлять органи державної влади, сили і засоби, які здійснюють адекватні існуючим реальним і потенційним воєнним загрозам заходи політичного, організаційного, правового, економічного, військового й іншого характеру, спрямовані на забезпечення воєнної безпеки суспільства і держави. Система воєнної безпеки утворює воєнну організацію держави[6].

В Україні до основних елементів даної системи належать: Верховна Рада, Президент, Рада національної безпеки і оборони, Кабінет Міністрів, Міністерство оборони, Генеральний Штаб ЗС України, інші військові формування, правоохоронні органи, інші центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, окремі громадяни[6].

Грубо кажучи, система воєнної безпеки структурно складається з двох підсистем (компонентів): органів державної влади (управлінсько-регламентуючий компонент) і військових формувань (силовий компонент). Базова складова воєнної безпеки — Збройні Сили України. Крім них силовий компонент системи включає Державну прикордонну службу, Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ, військові підрозділи Управління державної охорони, Служби безпеки України, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій інші державні військові формування.

Нормативно-правову базу забезпечення воєнної безпеки як елемента національної безпеки формують закони України «Про основи національної безпеки України», «Про оборону України», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про Збройні Сили України», а також Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина України, які розмежовують права та функції державних органів України як складових воєнної організації держави.

Виклики і загрози воєнній безпеці[ред.ред. код]

Умовою ефективного функціонування системи воєнної безпеки держави, практичного вирішення задач її збройного захисту є адекватна оцінка характеру існуючих міжнародних і внутрішньодержавних відносин, виявлення джерел воєнної небезпеки і загроз національним інтересам в даній сфері.

Воєнна небезпека і воєнні загрози визначаються шляхом оцінки воєнно-політичної обстановки (абр. — ВПО) у світі і в регіонах національних інтересів держави: стану та тенденцій розвитку відносин між окремими державами та коаліціями держав, різними політичними силами усередині них, а також рівня боєздатності та перспектив розвитку їх збройних сил.

Воєнна небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об'єктом воєнної агресії з боку іншої держави або коаліції (союзу) держав. Оцінка ВПО дозволяє своєчасно виявити ознаки підготовки агресії.

Основними ознаками і необхідними умовами виникнення та існування воєнної небезпеки для держави з боку потенційного агресора є:

  • наявність у держави — потенційного агресора прихованих інтересів (територіальних, економічних та інших претензій) для задоволення яких може бути необхідне використання воєнної сили;
  • орієнтація і готовність військово-політичного керівництва агресора до використання воєнної сили для досягнення своїх цілей;
  • склад та стан боєготовності збройних сил агресора, які забезпечують йому можливість ведення наступальних бойових дій проти держави — об'єкта агресії.

Воєнні загрози не обов'язково пов'язані з початком військових приготувань ймовірного противника. Їх джерела, як правило, носять прихований характер. Джерелами воєнних загроз можуть бути найрізноманітніші явища і процеси суспільного життя, зокрема:

  • перетин політичних інтересів людей, соціальних груп, класів, держав або їх коаліцій;
  • економічні, соціальні, етнічні або релігійні суперечності;
  • накопичення ядерних або звичайних озброєнь;
  • наявність і розгортання масових армій, посилення активності збройних сил поблизу кордонів іншої держави тощо.

Західними і українськими експертами розглядаються два основні виміри спектру воєнних загроз: воєнно-політичний — пов'язаний зі змінами в геополітичній розстановці сил і суто військовий («технологічний») — пов'язаний зі зміною характеру воєнних конфліктів в умовах сучасності. При цьому аналізуються два рівні — глобальний і регіональний[7].

Останнім часом фахівці відзначають появу нових видів викликів і загроз, зокрема загрози міжнародного тероризму, неконтрольованого розповсюдження ядерних матеріалів і технологій, загрози кіберпростору[8], які вимагають вироблення нових підходів в сфері воєнної безпеки[9].

Стратегії воєнної безпеки[ред.ред. код]

Стратегія воєнної безпеки визначається керівництвом держави в залежності від воєнно-політичних цілей, наявних ресурсів для їх досягнення та воєнно-політичної обстановки і реалізується в рамках воєнної політики (в ряді країн — політика національної оборони; англ. National Defence Policy).

В залежності від мети, воєнна політика може бути спрямована на досягнення різних, іноді диаметрально протилежних цілей. Ними можуть бути:

  • оборона держави, забезпечення воєнної безпеки, збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії;
  • звільнення від іноземного поневолення;
  • захоплення чужих територій, утиснення суверенітету інших держав, їх колоніальне або неоколоніальне поневолення.

Виходячи з цього обирається і стратегія воєнної безпеки. За цілями і шляхами їх реалізації стратегії воєнної безпеки умовно можна розділити на чотири види:

  • агресивна — розрахована на досягнення воєнно-політичних цілей шляхом прямого або опосередкованого застосування збройної сили проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої держави, допускає опору на воєнну силу та її використання в усіх можливих формах;
  • миролюбна (оборонна) — стратегія, яка передбачає застосування засобів збройного насильства винятково для відсічі агресії;
  • реалістична — передбачає рішення політичних завдань здебільшого мирними політико-дипломатичними засобами, відмову від воєнної конфронтації, але допускає застосування воєнних засобів з урахуванням воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівня розвитку збройних сил, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин і співвідношення сил в ній;
  • непослідовна (авантюристична) — за зовнішніми ознаками схожа на попередню — допускає широке застосування політичних, дипломатичних та інших засобів, а за певних умов і досягнення мети збройними засобами, однак не базується на адекватній оцінці ВПО і власних сил.

Україна, згідно з її воєнною доктриною, дотримується миролюбної оборонної політики. Головною метою воєнної політики України є гарантування національної безпеки держави від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки. Україна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політичними методами. Потенційним противником Україна вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси[1].

В основу стратегії воєнної безпеки України покладені наступні концепції:

  • воєнно-політичного партнерства — запобігання глобальним загрозам, підвищення стратегічної стабільності в регіоні та зменшення рівня воєнної небезпеки політичними і економічними засобами при опорі на розвинену економіку з раціональною інфраструктурою і стабільну соціальну сферу.
  • оборонного стримування — передбачає створення в межах оборонної достатності такої воєнної організації держави, яка була б здатна звести до мінімуму ймовірність виникнення воєнного конфлікту за рахунок завдання можливому агресору неприйнятної шкоди.
  • відбиття можливої агресії — спирається на готовність до мобілізації усіх можливостей і ресурсів країни для протидії збройному нападу, завдання агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій.

Ці концепції визначають зміст функцій воєнної політики України, повноваження її безпосередніх суб'єктів і пріоритетні напрямки військового будівництва.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Воєнна доктрина України (в редакції 2004 р.): указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004 // Офіційний вісник України. — 2004. — № 30
  2. а б Воєнна безпека і оборона України. Тлумачний словник нормативно-правових та наукових термінів і визначень. Під ред. Ф. В. Саганюк. Національний науково-дослідний центр оборонних технологій і воєнної безпеки України. — К.: 2007
  3. Розбудова безпеки і оборони. Збірка матеріалів щодо Плану партнерських дій із створення інститутів оборони і безпеки (PAP-DIB). Філіпп Х. Флурі, Віллем Ф. Ван Іїкелен. — Женева-Київ: 2006
  4. Довідник з питань міжнародного морського і військового права. Під ред. В. С. Семенова. Міністерство оборони України. — К.: 1999
  5. Dictionary of Military and Associated Terms, 2001 (As amended through 31 July 2010) (англ.)
  6. а б Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 p. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39
  7. Трансформації воєнних загроз й основ оборонної політики в сучасних умовах. Аналітична записка. А. Шевцов, О. Шаталова. Регіональний філіал НІСД у м. Дніпропетровську. 2010
  8. NATO 2020: assured security; dynamic engagement. Analysis and recommendation of the group of experts on a new strategic concept for NATO. The experts report. 2010 (англ.)
  9. Світ не пристосовується: нові виклики та загрози. Євроатлантика.info, за матеріалом BBC. 18.05.2010

Законодавчі акти України[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Воєнна безпека України. На межі тисячоліть. Монографія. Під ред Г. М. Перепелиці. Національний інститут стратегічних досліджень. — К.: «Стилос», 2002 ISBN 966-8009-17-7
  • Воєнна організація держави: шляхи трансформації. Монографія. Під ред. І. В. Романова. — К.: Приватне видавництво, 2009 ISBN 966-554-001-7
  • Актуальні проблеми реалізації політики національної безпеки України в оборонній сфері: науково-інформаційний збірник. Під ред. В. П. Горбуліна / підг. Ю. М. Романов. Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. — К.: ДП НВЦ «Євроатлантикінформ», 2006
  • Маначинський О. Я., Соболєв А. А. Воєнна безпека України та вплив на неї геополітичних факторів. Рада національної безпеки і оборони України. Національний інститут стратегічних досліджень. — К.: НІСД, 1997

Електронні джерела[ред.ред. код]