Воєнна політика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Воєнна політика — частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або вимушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих чи інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, поставленої мети; для ведення війни або протидії їй.[1]

Вживання терміну[ред.ред. код]

На рубежі ХVIII—ХIХ ст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Спочатку керівництво війною і воєнною справою називали великою стратегією або політичною стратегією, але з часом ці поняття були замінені сучасним терміном — воєнна політика. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних теоретиків Карл Клаузевіц. У своїй праці «Про війну» він відзначив, що стратегія «межує з політикою і державознавством або, вірніше,… сама стає і тим й іншим».[2] З точки зору міжнародних відносин зміст поняття воєнної політики може змінюватися залежно від соціального характеру взаємодіючих країн, а також від особливостей певного регіону в світі.

На початку XX століття воєнна політика характеризувалася конфронтацією, тобто носила характер протиборства. Але всебічна криза, гонка озброєнь, що відбувалася в період 60-70-х років зумовила пошуки принципово нових підходів до воєнної політики. І тому на заміну конфронтаційному змісту воєнної політики приходить неконфронтаційна концепція, сутність якої полягала у відвернені збройних конфліктів.

Воєнна політика має двосторонній характер. Вона має як внутрішні, так і зовнішні аспекти.[3]

Внутрішня сторона — пов'язана із виробництвом та удосконаленням засобів збройного насильства, теоретичним обґрунтуванням їх можливого застосування для внутрішньої стабілізації держави; до неї належать також проблеми, пов'язані з вибором концептуальних підходів до проблем безпеки, того чи іншого курсу воєнної політики в конкретних історичних умовах; розробка і прийняття воєнно-політичних рішень, Воєнної доктрини, її реалізація.

Зовнішня сторона — охоплює всю діяльність, що пов'язана з використанням військових та невійськових силових засобів у міждержавних відносинах.

Конкретний зміст поняття воєнної політики окремої держави обумовлений такими факторами[4]:

  • Економічними та політичним інтересами держави.
  • Потенційними та фактичними можливостями суб'єкта воєнної політики, що дозволяють реалізувати інтерес.
  • Зовнішніми та внутрішніми умовами існування держави, ступенем загрози для її безпеки.

Види воєнної політики[ред.ред. код]

Авантюристична, агресивна воєнна політика — така політика характерна для держав, де політична влада захоплена ультрареволюційними колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни; політика режиму Саддама Хусейна під час кризи в Перській затоці).

Непослідовна воєнна політика — така політика притаманна значній кількості сучасних держав, що розвиваються. Держави з таким видом воєнної політики надають перевагу насильницьким методам, але й одночасно допускають використання політичних та дипломатичних засобів.

Реалістична воєнна політика — така політика базується на основі аналізу об'єктивної воєнно-політичної обстановки у світі чи окремому регіоні. Концепція такої політики на сучасному етапі міжнародних відносин передбачає використання більшою мірою мирних методів вирішення конфліктів, а насильницькі засоби є крайньою мірою.

Миролюбива (оборонна) воєнна політика — політика, що передбачає застосування збройного насильства виключно у період агресії ззовні. Це як правило нейтральні держави. (Швеція, Швейцарія)

Структура воєнної політики[ред.ред. код]

Структура воєнної політики складається з таких елементів:

  • Суб'єкт воєнної політики  — держави, міждержавні об'єднання (напр. НАТО), нації, класи, соціальні групи. В правовому полі єдиним законним суб'єктом воєнної політики визнається держава.
  • Мета воєнної політики  — бажаний кінцевий результат. Мета відображає докорінні інтереси самої країни і сил, що правлять у державі.
  • Об'єкт воєнної політики  — групи або окремі держави, нації, класи, соціальні верстви і створювані ними інститути збройного насильства всередині країни і на міжнародній арені.
  • Засоби досягнення воєнно-політичної мети  — збройне насильство, яке реалізується за допомогою збройних сил.
  • Умови, в яких здійснюється воєнно-політична діяльність  — певні обставини, які зумовлюють реалізацію тих чи інших засобів воєнної політики.

Функції воєнної політики[ред.ред. код]

Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій:

  • світоглядна
  • методологічна
  • виховна
  • організаційна
  • мобілізаційна
  • координаційна
  • прогностична
  • планово-аналітична

Примітки[ред.ред. код]

  1. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М. І. Грибан, В. Г. Кремень — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 840 с. — ISBN 978-966-364-836-1.
  2. | Клаузевиц К. О войне. — М.: Госвоениздат, 1934. / Clausewitz K. Vom Krieg. 1832/34.
  3. http://i-bictashev.narod.ru/index/0-13
  4. http://grachev62.narod.ru/krasnov/ch_10.htm

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Г. Перепелиця . Воєнна політика держави // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.114 ISBN 978-966-611-818-2.