Вторгнення США до Афганістану (2001)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Війна в Афганістані
Війна в Афганістані
Війна проти тероризму
Карта основних операцій американських ССО в ході вторгнення у 2001 році

Карта основних операцій американських ССО в ході вторгнення у 2001 році
Дата: 7 жовтня 2001 — 17 грудня 2001
Місце: Афганістан Афганістан
Результат: * Перемога сил вторгнення на чолі з США
Сторони
* США США * Flag of the Taliban.svg Ісламський Емірат Афганістан

Союзні групи

Командувачі
США Джордж В. Буш

Велика Британія Тоні Блер
Канада Жан Кретьєн
Австралія Джон Говард
Flag of Afghanistan (1992-1996; 2001).svg Бургануддін Раббані

Flag of the Taliban.svg Мухаммед Омар  (Верховний головнокомандувач талібів)

Flag of Jihad.svg Осама бен Ладен
Flag of Jihad.svg Мохамед Атеф 

Військові сили
США 5 500 о/с[1] Flag of the Taliban.svg Талібан: 45 000 (за попередніми оцінками)
Втрати
США 13 загиблих (у тому числі 1 офіцер ЦРУ)[2]
Північний союз: н/д
Flag of the Taliban.svg 8 000-12 000 вбитих
1 537 до 2 375 загиблих цивільних

Вторгнення США до Афганістану (англ. United States invasion of Afghanistan) — військове вторгнення американських збройних сил за підтримки союзників на територію Афганістану в період з жовтня до грудня 2001 року. Перший етап війни в Афганістані, яка тривала протягом майже 20 років з 2001 до 2021 року і ознаменував початок американської глобальної війни з тероризмом. Метою вторгнення було знищити аль-Каїду, яка організувала та здійснила атаки 11 вересня, і позбавити її безпечної бази для операцій в Афганістані, усунувши уряд Талібану від влади. Сполучене Королівство було ключовим союзником Сполучених Штатів, пропонуючи підтримку військовим діям з самого початку підготовки до вторгнення. Вторгнення відбулося на завершальній фазі громадянської війни в Афганістані 1996—2001 років, що точилася між талібами та угрупованнями Північного альянсу, в результаті чого до 2001 року таліби контролювали 80 % країни.

Після терактів 11 вересня президент США Джордж Буш-молодший зажадав від Талібану видати Осаму бен Ладена та вигнати з країни аль-Каїду; бен Ладен вже перебував у розшуку ФБР з 1998 року. Талібан відмовився його екстрадувати та проігнорував вимоги закрити терористичні бази на своїй території або видати інших підозрюваних у терористичних актах. Тоді 7 жовтня 2001 року США із Великою Британією розпочали операцію «Нескорена свобода». Пізніше до них приєдналися сили інші держав-партнерів та Північний альянс. До 17 грудня 2001 року США та їхні союзники швидко повалили владу талібів та відбудували мережу військових баз, що переважно дислокувалися поблизу великих міст по всій країні. Більшість членів аль-Каїди та Талібану вдалося уникнути полону і втекти або до сусіднього Пакистану або відступили в сільські чи віддалені гірські райони, зокрема під час битви за Тора-Бора.

У грудні 2001 року Рада Безпеки ООН створила Міжнародні сили сприяння безпеці (ISAF) для нагляду за військовими операціями в країні та навчання Афганських національних сил безпеки. В грудні 2001 року на Боннській конференції[en] Хамід Карзай був обраний головою Тимчасової адміністрації Афганістану[en]. Лідер Талібану мулла Омар реорганізував рух, і в 2002 році він почав повстання проти уряду та МССБ. У 2021 році, коли міжнародні сили виводилися з країни, Талібану вдалося повалити афганський уряд і відновити своє панування в Афганістані.

Історія[ред. | ред. код]

Загальна ситуація в Афганістані[ред. | ред. код]

На 2001 рік Афганістан перебував у стані війни вже понад 20 років. У 1978 році прокомуністична Народно-демократична партія Афганістану (НДПА) за сприяння Радянського Союзу захопила владу в країні. Її політика підірвала традиційний племінний порядок і викликала протидію у сільській місцевості, внаслідок чого керівники НДПА зустрілися з відкритим протистоянням з боку свого населення, включаючи повстання[en] Ісмаїл-Хана в Гераті. 11 вересня 1979 року внаслідок внутрішнього перевороту Хафізулла Амін повалив лідера партії Нура Мухаммеда Таракі. Радянський Союз, відчувши слабкість НДПА, через три місяці вторгся до країни, щоб позбавитися Аміна та привести до влади ще одну фракцію НДПА на чолі з Бабраком Кармалем.

Втручання СРСР в Афганістан спонукало його конкурентів за часи Холодної війни, особливо США та Саудівську Аравію, підтримати повстанців, які воюють проти прорадянського НДПА[3]. У той час як світський і соціалістичний уряд контролював міста, релігійно мотивовані моджахеди панували в більшій частині сільської місцевості[4][5]. Один з найвідоміших командирів моджахедів був Ахмад Шах Масуд, який очолював добре організовані таджицькі сили[6]. Центральне розвідувальне управління США (ЦРУ) тісно співпрацювало з міжвідомчою розвідкою Пакистану (ISI) для надання іноземної підтримки моджахедам[7]. До воєнних дій проти Рад та маріонеткового уряду Афганістану також активно залучилися арабські добровольці, відомі як «афганські араби», у тому числі Осаму бен Ладена[7].

Положення сторін напередодні американського вторгнення. 2001 рік

Після виведення радянських військ з Афганістану в лютому 1989 року режим НДПА був повалений вже у 1992 році[8]. З 1992 по 1996 рік, у вакуумі влади, що утворився, лідери моджахедів змагалися за домінування в громадянській війні. До того часу бен Ладен виїхав з країни[7]. Відповідно політичні інтереси США до Афганістану також зменшилися[9]. У 1994 році пуштунський моджахед на ім'я Мулла Омар заснував рух Талібан у Кандагарі[10]. Його послідовники були релігійними студентами і прагнули покласти край правлінню польових командирів через суворе дотримання ісламського законодавства[10]. До кінця 1994 року таліби захопили всю провінцію Кандагар[11].

У 1996 році за військової підтримки Пакистану та фінансової підтримки Саудівської Аравії таліби захопили Кабул і заснували Ісламський емірат Афганістан[12]. Вони нав'язували своє фундаменталістське тлумачення ісламу в районах, що перебували під їх контролем, зокрема видаючи укази, які забороняли жінкам працювати поза домом або відвідувати школу і вимагали від них дотримуватись суворих правил приховування та усамітнення[13].

Після того, як таліби захопили Кабул, Масуд відступив на північ до своєї рідної Панджшерської долини і сформував рух опору проти Талібану, який отримав назву Об'єднаний фронт або Північний альянс[14]. На додаток до таджицьких сил Масуда, до Об'єднаного фронту входили узбеки під керівництвом колишнього генерала НДПА Абдул-Рашида Дустума та фракція хазарейців і пуштунські сили під керівництвом командувачів, таких як Абдул Хак і Хаджі Абдул Кадір. Північний альянс отримував різну підтримку з боку Росії, Ірану та Індії[15]. Як і Талібан[16], Масуд також збирав гроші шляхом торгівлі наркотиками[17]. До 2001 року таліби контролювали 80 % території країни, а Північний альянс обмежувався північно-східним кутом країни[18].

Протягом 1990-х років ЦРУ і «Дельта» планували кілька операцій із вбивства або захоплення бен Ладена[19], але президент Білл Клінтон так і не віддав наказ на їх проведення[20]. В 1996 році після майже п'яти років переховування бен Ладен був висланий із Судану і прибув до Джелалабада[21]. Він переніс операції аль-Каїди у східний Афганістан, де швидко встановив тісні стосунки з талібами[22]. Однак у 2000 році мулла Омар відвідав бен Ладена і заборонив йому нападати на США, поки він є гостем талібів[23].

Під час ранньої адміністрації Клінтона США не мали чіткої політичної позиції щодо Афганістану[24]. Проте вибухи посольств США в Африці в 1998 році, організовані аль-Каїдою, підштовхнули президента Клінтона віддати наказ про ракетні удари по тренувальних таборах бойовиків в Афганістані[25]; бен Ладену було висунуто звинувачення у причетності до вибухів. У 1999 році як США, так і ООН ввели санкції проти талібів у резолюції 1267 Ради Безпеки ООН, яка вимагала від талібів видати бен Ладена для суду в США і закрити всі бази терористів в Афганістані[26]. У той час єдиною співпрацю Масуда та США була спроба відстежити бен Ладена за сприяння ЦРУ. США не підтримали боротьбу Масуда проти Талібану[27].

Тренувальний табір аль-Каїди в Джаварі. 1998

Зміна в політиці США була здійснена на початку вересня 2001 року[28]. Адміністрація Буша погодила план початку підтримки Масуда. 10 вересня на зустрічі високопоставлених представників національної безпеки було погоджено, що Талібану буде висунуто ультиматум видати бен Ладена та інших оперативників аль-Каїди. Якщо Талібан відмовиться, США наддадуть приховану військову допомогу противникам Талібану у спробах повалити владу цього релігійного руху[29].

9 вересня 2001 року двоє членів аль-Каїди, які видавали себе за журналістів, під час інтерв'ю убили керманича Північного Альянсу Шаха Масуда, підірвавши бомбу, заховану в їхній відеокамері[30]. Вбивство було подарунком бен Ладена талібам і дозволило їм досягти повного контролю над Афганістаном. Новим лідером Північного Альянсу став Мохаммед Фахім[31]. Альянс мав 15 000–20 000 бійців, сконцентрованих на п'яти основних напрямах[32]. На фронті в Кабулі сили Талібану та Північного Альянсу вели позиційні бої на рівнині Шомалі[32]. Фронт Тахар простягався від кордону з Таджикистаном на півночі до Парвана на півдні, поблизу Кабула. Сили Дустума розташовувалися на південь від Мазарі-Шаріфа, хазарейці під керівництвом Мохаммеда Мохакіка перебували в центральному регіоні Хазараджат, а Ісмаїл Хан — протистояв поблизу Герата[33].

Військовим командиром Талібану на півночі був Мохаммад Фазл[34]. Збройні сили Талібану складалися приблизно з 45 000 афганців і 2 700 іноземних бійців, серед яких була 055 бригада Аль-Каїди[32]. За словами військового аналітика Алі Джалалі, бригада 055 налічувала лише 400—600 осіб, але її зв'язки з бен Ладеном зробили її політично важливою[35]. Серед іноземних бойовиків були араби, а також кашмірці, чеченці, узбеки та уйгури[35]. Кілька сотень офіцерів пакистанської військової розвідки були розміщені в Афганістані, консультуючи та тренуючи талібів[34]. До середини жовтня приблизно 10 000 пакистанських добровольців перетнули кордон, щоб посилити сили Талібану. Волонтерами були переважно студенти медресе, деяким лише 14 років[35].

Обидві сторони використовували переважно російську військову техніку. Північний альянс мав великокаліберні кулемети калібру 14,5 мм, російську артилерію, танки Т-72[36] та броньовані машини БМП-1, посилених вертолітними ракетними блоками від радянських бойових гелікоптерів[37]. Узбеки Дустума використовували коней для перевезення[34]. Північний альянс мав 18 вертольотів і три літаки, які використовувалися переважно для матеріально-технічних цілей. Водночас озброєння Талібану було подібне до того, чим билися сили Північного Альянсу, і вони також мали ракети «Стінгер», подаровані моджахедам американцями ще за часи радянсько-афганської війни. Таліби інтенсивно використовували пікапи для підвищення своєї мобільності і діяли як «моторизовані легкі сили». У них було близько 40 бойових літаків, якими керували колишні пілоти НДПА[38].

Обидві сторони скоювали чимало порушень прав людини: узбеки та хазарейці «вбили сотні полонених талібів і вбили жителів пуштунського села на півночі та в околицях Кабула»[39], а таліби вбили 5 000–8 000 мирних жителів після того, як вони захопили Мазарі-Шаріф в 1998 році[39]. Афганістан також зіткнувся з серйозною гуманітарною кризою в 2001 році через посуху. За даними ООН, 5 мільйонів афганців потребували гуманітарної допомоги того року, а 3,8 мільйона не змогли б вижити без продовольчої допомоги ООН[40].

Передумови до вторгнення[ред. | ред. код]

Вранці 11 вересня 2001 року аль-Каїда здійснила чотири скоординовані атаки на США, використовуючи чотири викрадені реактивні авіалайнери. В результаті нападів загинули майже 3000 людей і більше 6000 отримали поранення[41]. Рано вдень 11 вересня ЦРУ підтвердило, що відповідальність за напад несе Аль-Каїда[42]. Талібан засудив напади[43], але мулла Омар оприлюднив заяву, в якій заперечував причетність бен Ладена[44]. Хоча бен Ладен зрештою взяв на себе відповідальність за теракти 11 вересня 2004 року, спочатку він заперечував свою причетність. Однією із стратегічних цілей бен Ладена було втягнути США у дороговартісну війну в Афганістані, щоб її можна було розгромити так само, як до цього зазнав поразки Радянський Союз.

Увечері 11 вересня президент Буш заявив, що США дадуть відповідь на напади і «не робитимуть різниці між тими, хто планував ці дії, і тими, хто їх приховує». 14 вересня 2001 року Конгрес прийняв закон під назвою «Дозвіл на використання військової сили проти терористів», що надавав право на застосування військової сили проти Аль-Каїди та її прихильників[45]. 20 вересня Президент Буш звернувся до Конгресу і зажадав від Талібану здати бен Ладена та бойовиків аль-Каїди, в іншому випадку США оголосять їм війну[43].

Того ж дня велика рада з 300 або 700 мусульманських священнослужителів по всьому Афганістану[46], яка зібралася, щоб вирішити долю бен Ладена, випустила фетву, в якій рекомендував Ісламський емірат попросити бен Ладена покинути їхню країну. Далі фетва попереджала, що якщо США вторгнуться в Афганістан, джихад стане обов'язковим, доки загарбники не будуть вигнані. 21 вересня мулла Омар відхилив як вимоги Буша, так і поради ради, знову заперечуючи відповідальність бен Ладена за теракт 11 вересня[43].

Одночасно мулла Омар уповноважив свого заступника Ахтара Мохаммада Османі вести переговори з Робертом Греньєром, начальником відділу ЦРУ в Пакистані, щоб обговорити свою позиції щодо відмови від бен Ладена[47]. 15 вересня та 2 жовтня сторони зустрілися у Кветті, але не змогли досягти згоди[48]. 4 жовтня британський уряд оприлюднив документ, що підсумовує докази, які доводять зв'язки бен Ладена з нападами[49]. Того ж дня НАТО вперше у своїй історії застосувало статтю V Північноатлантичного договору, за якою напад на одного члена Альянсу слід вважати нападом на всіх членів блоку[50].

У 2001 році Міністерство оборони США не мало попереднього плану вторгнення в Афганістан[51]. Тому план, затверджений Бушем, був розроблений ЦРУ, повторно використовуючи елементи попередніх планів агентства на випадок непередбачених обставин для співпраці з Північним альянсом проти Талібану[52]. 15 вересня Буш зустрівся зі своїм кабінетом у Кемп-Девіді на нараді з планування війни[53]. Військові представили три варіанти воєнних дій в Афганістані: перший — це удар крилатими ракетами, другий — комбінована кампанія застосування крилатих ракет і авіаційних бомбардувань тривалістю 3–10 днів, третій — комбінована операція із застосуванням ударів крилатих ракет і бомбардувальників, а також введення контингенту сухопутних військ для ведення бойових дій безпосередньо в самому Афганістані[54]. ЦРУ паралельно представило свій військовий план, який передбачав введення парамілітарних груп для роботи з Північним альянсом і, зрештою, застосування підрозділів американських сил спеціальних операцій. Планувальники хотіли мінімізувати присутність американських наземних військ на території країни, щоб уникнути провокацій з боку афганського населення, як це зробили свого часу британці та росіяни[55]. 17 вересня Буш схвалив план ЦРУ і наказав військовим на основі третього варіанту дій розробити детальний план війни[56].

До 21 вересня розробка військовими плану вторгнення була завершена. Спочатку операція мала назву операція «Нескінченна справедливість». Це ім'я було визнано культурно нечутливим, оскільки ісламська теологія лише вважає, що справедливість Бога нескінченна, тому міністр оборони Дональд Рамсфелд змінив назву на операцію «Нескорена свобода»[57].

Задумом проведення вторгнення США визначали знищення присутності аль-Каїди, в першу чергу її тренувальних таборів, а також повалення режиму Талібану. Водночас американські планувальники намагалися перешкодити Північному Альянсу взяти під свій повний контроль Афганістан, вважаючи, що правління Альянсу відштовхне більшість пуштунів у країні. Директор ЦРУ Джордж Тенет стверджував, що США повинні націлюватися на аль-Каїду, але «утримуватись від Талібану», оскільки таліби були популярними в Пакистані, і напад на них може поставити під загрозу американські стосунки з Пакистаном.

Повалення Талібану[ред. | ред. код]

Угруповання сил вторгнення[ред. | ред. код]

Загалом сили вторгнення складалися з американських, британських, канадських та австралійських формувань, інші країни надавали матеріально-технічну підтримку[58]. Командувач Центрального командування ЗС США генерал Томмі Френкс був визначений головнокомандувачем при проведенні операції «Нескорена свобода». В його підпорядкуванні формувалися чотири оперативні групи: Об'єднана міжвидова оперативну групу спеціальних операцій (CJSOTF), Об'єднана міжвидова гірська оперативна група (CJTF-Mountain), Об'єднана міжвідомча оперативна група з боротьби з тероризмом (JIATF-CT) та Коаліційна об'єднана оперативна група цивільно-військових операцій (CJCMOTF)[59].

Головна ударна сила — CJSOTF — складалася з трьох оперативних груп: Об'єднаної оперативної групи спеціальних операцій-Північ або оперативної групи «Даггер» (англ. JSOTF-North або англ. Task Force Dagger), Об'єднаної оперативної групи спеціальних операцій-«Південь» або оперативної групи «К-Бар» (англ. JSOTF-South або англ. Task Force K-Bar) і оперативної групи «Сорд» (англ. Task Force Sword), пізніше перейменована на 11-ту оперативну групу[59].

Оперативна група «Даггер» на чолі з полковником Джеймсом Малголландом була сформована на основі 5-ї групи армійських ССО, яку підтримували підрозділи 160-го авіаційного полку спеціальних операцій. «Даггер» призначалася для дії в північній частині, а оперативна група «К-Бар» — для дії в південній частині Афганістану. «К-Бар» очолив капітан «морських котиків» Роберт Гарвард і формування здійснювалося з команд SEAL 2, 3 і 8, а також «зелених беретів» з 1-го батальйону 3-ї групи спецназу. Ця оперативна група проводила в основному спеціальні розвідувальні місії в найбільш чутливих місцях. Коаліційні сили підтримували ці американські угруповання, зокрема підрозділи новозеландської Спеціальної повітряної служби, канадської 2-ї об'єднаної оперативної групи 2 і німецького Командування ССО (нім. Kommando Spezialkräfte) посилювали «К-Бар»[60]. Оперативна група «Сорд» була компонентом Об'єднаного командування спеціальних операцій (JSOC) і її головною метою було захоплення або вбивство вищого керівництва Аль-Каїди та Талібану. «Сорд» мала два ескадрони у своєму складі і формувалася за рахунок підрозділів армійської «Дельти» та флотської 6-ї команди бойових плавців SEAL; її підтримували армійські рейнджери, Спецпідрозділ розвідувальної підтримки та 160-ї вертолітний полк. З боку союзників британська спеціальна човнова служба діяла разом з оперативною групою «Сорд»[61].

Бойовики Талібану на вулицях Герату. Липень 2001

Одночасно з оперативними групами ССО діяла переважно конвенційна міжвидова оперативна група «Гори» (CJTF-Mountain). Спочатку група «Гори» складалася з трьох структур, але тільки одна з них була частиною сил спеціальних операцій — 64-та оперативна група — кістяком якої був ескадрон австралійської SAS. Корпус морської піхоти США забезпечував формування 58-ї оперативної групи з 15-го експедиційного полку морської піхоти. JIATF-CT (також відома як Оперативна група «Боуї») бригадного генерала Гері Харрелла, забезпечувала розвідувальною інформацією усі інші компоненти операції. «Боуї» налічувала 36 військовослужбовців і 57 з таких агентств, як ФБР, АНБ і ЦРУ, а також офіцерів зв'язку з коаліційних ССО. Останньою оперативною групою, яка залучалася до вторгнення, був CJCMOTF, на яку покладалося завдання цивільно-військового співробітництва та гуманітарні проблеми[62].

Перші підрозділи розвідки[ред. | ред. код]

26 вересня, через п'ятнадцять днів після теракту 11 вересня, США потай вертольотом Мі-17 завезли в Панджшерську долину, оплот Масуда, 10 оперативників ЦРУ на чолі з Гері Шроном[63][64]. Ця група, що згодом стала відома під позивним «Джобрейкер», стала першим підрозділом силових структур США, що увійшли в контакт з Північним альянсом[65]. Американці налагодили контакти з генералом Мохаммедом Фахімом, командувачем силами Північного Альянсу в долині Панджшер, і розпочали роботу з введення на територію Афганістану армійського спецназу. Команда «Джобрейкер» привезла обладнання для супутникового зв'язку, завдяки чому звіти розвідки миттєво доставлялися в штаб-квартиру ЦРУ. Команда також здійснювала розвідку потенційних цілей для проведення операції «Кресент Вінд» з бомбардування найважливіших об'єктів, забезпечувала бойовий пошук і порятунок в екстремальних умовах і проводила оцінку результатів бомбардувань під час повітряної кампанії[66]. Щоб дозволити літакам приземлятися в цьому районі, команда відремонтувала злітно-посадкову смугу в Гулбахарі, побудовану британцями ще в 1919 році[67].

28 вересня британський міністр закордонних справ Джек Стро схвалив відправку офіцерів МІ-6 в Афганістан, використовуючи людей, пов'язаних з моджахедами у 1980-х роках, які володіли тамтешніми мовами та знаннями регіональних особливостей. Наприкінці місяця кілька офіцерів МІ6 висадилися на північному сході Афганістану і зустрілися з Фахімом. Вони почали співпрацювати з іншими партнерами на півночі та півдні, відбудовуючи союзи, забезпечуючи підтримку, а також підкупили чимало командирів Талібану, щоб ті не чинили їм опір або перейшли на бік Північного альянсу. Незабаром прибули ще дві команди ЦРУ, які діяли поблизу Герата та Мазарі-Шарифа[64].

Повітряна фаза операції[ред. | ред. код]

7 жовтня ударами по 31 об'єкту по всій країні США розпочали військову операцію в Афганістані[68]. Більшість застарілих зенітних ракет типу С-75 і С-125, невеликий парк МіГ-21 і Су-22, а також радіолокаційні станції й пункти управління талібів були знищені в першу ніч. Тієї ж ночі ЦРУ завдало першого в історії авіаудару за допомогою дрона «Предейтор»[69]. Застосування ударних дронів в Афганістані ознаменувало початок нової ери війни безпілотників[70].

Військові американських ССО з 5-ї групи верхи на конях. Жовтень 2001

Протягом наступних кількох днів авіація США бомбила тренувальні табори Талібану та об'єкти протиповітряної оборони, використовуючи бойові вертольоти «Апач» бригади армійської авіації 101-ї повітрянодесантної дивізії. Крейсери, есмінці та підводні човни ВМС США запустили кілька крилатих ракет «Томагавк». Протягом кількох днів більшість тренувальних майданчиків Талібану були серйозно пошкоджені, а засоби ППО знищені. Повітряна кампанія перенацілилася на ураження пунктів управління та комунікації. За перший тиждень бомбардувань американці скинули 1500 боєприпасів[71]. Вони також почали скидати з повітря продовольство та медикаменти для цивільного населення на території, що перебувала під контролем Північного Альянсу. До другого тижня кампанії більшість заздалегідь запланованих цілей було знищено[71]. Водночас, на землі, фронт, який протистояв Північному Альянсу, тримався, і успіхів на полі бою там досягнуто не було.

19 жовтня команди 555-та і 595-та оперативного загону «Альфа», обидві команди «Зелених беретів» по ​​12 осіб з 5-ї групи спецназу, а також бойові контролери ПС були доставлені вертольотами MH-47E «Чинук» 2-го батальйону 160-го вертолітного полку ССО з авіабази Карші-Ханабад в Узбекистані практично в умовах нульової видимості на відстань понад 300 кілометрів через Гіндукуш, де гори місцями сягали висоти 4900 м. 555-та команда відправилася в долину Панджшер для підтримки Фахіма, а 595-та — в долину Дар'я-Суф, на південь від Мазарі-Шарифа, для співпраці з Дустумом[72].

Оператори спецоперацій США з воїнами Північного Альянсу західніше Кундузу. Листопад 2001

У середині жовтня ескадрони «A» і «G» британського 22-го полку SAS, підсилена членами територіальних полків SAS, висадилися на північному заході Афганістану на підтримку операції «Нескорена свобода». Вони подорожували на патрульних автомобілях Land Rover Desert Patrol та модифікованих всюдиходах (квадроциклах). Через два тижні обидва ескадрони повернулися до своїх пунктів постійної дислокації в Британії[73].

Операція «Носоріг»[ред. | ред. код]

У ніч на 19 жовтня, одночасно з введенням спецназу в країну, рота рейнджерів (199 осіб) зі складу 3-го батальйону 75-го полку рейнджерів здійснила десантування 4-ма літаками Lockheed MC-130 на злітно-посадкову смугу польового аеродрому південніше Кандагару та захопила комплекс будинків, технічних споруд тощо, що пізніше стало передовою базою «Носоріг». Перед висадкою рейнджерів цілі поблизу аеродрому обстріляли бомбардувальники-невидимки B-2 Spirit і ганшипи AC-130, зустрівши опір лише одного винищувача Талібану. 4 літаки MC-130 Combat Talon буквально після удару в повній темряві здійснили викидання десантників з висоти 250 метрів на злітну смугу аеродрому.

Одночасно ескадрон оперативників «Дельта-Форс» за підтримки рейнджерів оперативної групи «Сорд» провів операцію «Гекко» за межами Кандагару в житловому комплексі мулли Омара. Чотири гелікоптери MH-47E з 91 солдатом на борту вилетіли з авіаносця «Кітті Гок» (який служив базою ССО) в Індійському океані. Штурмові групи комплектувалися бійцями «Дельти», а підрозділи рейнджерів убезпечували периметр і займали відсічні позиції. Вогневу підтримку забезпечували AC-130 і MH-60L. Нападники не зустріли ніякого опору, до того ж не було жодних ознак присутності лідера Талібану.

Протягом 5,5 годин рейнджери та інші оператори ССО утримували захоплені об'єкти й виконували інші завдання, практично без втрат. Після успішного завершення американські військові завантажилися на борт літака MC-130 й залишили місце проведення операції.

Продовження авіаційних ударів[ред. | ред. код]

Згодом «зелені берети» 595-та оперативного загону розділилися на два підрозділи, «Альфа» і «Браво». Бійці «Альфа» прибули верхи з генералом Дустумом до його штабу, щоб спланувати штурм Мазарі-Шарифа. «Браво» було доручено очистити долину Дар'я-Суф від Талібану і далі просуватися в гори Алма-Так для проведення розвідки. Дустум і генерал Мохаммад Атта протягом усього літа воювали з талібами в долині Дар'я-Суф і поступово втратили позиції.

21 жовтня група «Альфа» здійснила перше наведення бомбардування зі стратегічного бомбардувальника B-52, чим вразила Дустума. У рамках своїх операцій американці транслювали радіопередачі як на пушту, так і на дарі, оголошуючи бойовиків аль-Каїди та талібів злочинцями і обіцяючи 25 мільйонів доларів США кожному, хто дасть інформацію, яка приведе до місцезнаходження бен Ладена.

23 жовтня лідер пуштунських загонів у війні проти Талібану Абдул Хак разом з близько 20 своїми прихильниками спробував підняти повстання проти талібів у Нангархарі. Хак був одним з найвідоміших командирів антирадянського джихаду, під час якого був поранений шістнадцять разів і втратив ногу. Таліби схопили його і 26 жовтня стратили.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Malkasian, 2021, с. 78.
  2. Coll, 2019, с. 110.
  3. Malkasian, 2021, с. 30–31.
  4. Barfield, 2012, с. 235.
  5. Barfield, 2012, с. 236.
  6. Malkasian, 2021, с. 30.
  7. а б в Malkasian, 2021, с. 47.
  8. Barfield, 2012, с. 171.
  9. Malkasian, 2021, с. 32–33.
  10. а б Barfield, 2012, с. 257.
  11. Barfield, 2012, с. 258.
  12. Coll, 2004, с. 14.
  13. Barfield, 2012, с. 262.
  14. Coll, 2004, с. 344–345.
  15. Malkasian, 2021, с. 49.
  16. Jalali, 2001, с. 91.
  17. Coll, 2004, с. 345.
  18. Wright et al., 2010, с. 71–72.
  19. Naylor, 2015, с. 80–81.
  20. Coll, 2004, с. 372–379, 391–396, 495–505.
  21. Coll, 2004, с. 325.
  22. Bergen, 2021, с. 76, 79.
  23. Malkasian, 2021, с. 48.
  24. Coll, 2004, с. 263–264.
  25. Coll, 2004, с. 409–411.
  26. Rashid, 2008, с. 18.
  27. Coll, 2004, с. 4.
  28. Coll, 2004, с. 580.
  29. Coll, 2004, с. 583–4.
  30. Wright, 2007, с. 400–401.
  31. Stanton, 2009, с. 53.
  32. а б в Malkasian, 2021, с. 63.
  33. Malkasian, 2021, с. 63–64.
  34. а б в Malkasian, 2021, с. 64.
  35. а б в Jalali, 2001, с. 88.
  36. Schroen, 2005, с. 121, 138.
  37. Jalali, 2001, с. 90.
  38. Jalali, 2001, с. 88–91.
  39. а б Wright et al., 2010, с. 22.
  40. Wright et al., 2010, с. 33.
  41. Malkasian, 2021, с. 53.
  42. Coll, 2019, с. 35.
  43. а б в Malkasian, 2021, с. 56.
  44. Bearak, 2001.
  45. Woodward, 2002, с. 30.
  46. Bergen, 2021, с. 163.
  47. Bergen, 2021, с. 163–164.
  48. Malkasian, 2021, с. 57.
  49. Woodward, 2002, с. 196.
  50. Wright et al., 2010, с. 32.
  51. Woodward, 2002, с. 80.
  52. Coll, 2019, с. 78–80.
  53. Woodward, 2002, с. 74–75.
  54. Woodward, 2002, с. 79–80.
  55. Wright et al., 2010, с. 43.
  56. Woodward, 2002, с. 97–98, 101.
  57. Woodward, 2002, с. 134–135.
  58. Wright et al., 2010, с. 34–35.
  59. а б Neville, 2015, с. 25.
  60. Neville, 2015, с. 27.
  61. Neville, 2015, с. 29.
  62. Neville, 2015, с. 30–31.
  63. Woodward, 2002, с. 142.
  64. а б Malkasian, 2021, с. 61.
  65. Woodward, 2002, с. 141.
  66. Neville, 2015, с. 22–24.
  67. Woodward, 2002, с. 190–191.
  68. Wright et al., 2010, с. 63–64.
  69. Coll, 2019, с. 70–71.
  70. Mazzetti, 2013, с. 99.
  71. а б Wright et al., 2010, с. 64.
  72. Wright et al., 2010, с. 73.
  73. Neville, 2015, с. 69.

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Biddle, Stephen (November 2002). «Aghanistan and the Future of Warfare: Implications for Army and Defense Policy» (PDF). Strategic Studies Institute
  • Malkasian, Carter (2021). The American War in Afghanistan: A History. Oxford University Press. ISBN 978-0197550779
  • Williamson, Myra (2013). Terrorism, War and International Law: The Legality of the Use of Force Against Afghanistan in 2001. Ashgate Publishing, Ltd. ISBN 978-1-4094-9656-4
  • Whitlock, Craig (2021). The Afghanistan Papers: A Secret History of the War. Simon and Schuster. ISBN 978-1-9821-5902-3