Вулиця Шевченка (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вулиця Шевченка
Львів
Янівський цвинтар, вулиця Шевченка в Львові.

Янівський цвинтар, вулиця Шевченка в Львові.
Район Шевченківський
Назва на честь Шевченка Тараса Григоровича
Загальні відомості
Координати початку 49°50′33″ пн. ш. 24°01′05″ сх. д. / 49.8426611° пн. ш. 24.0182111° сх. д. / 49.8426611; 24.0182111
Координати кінця 49°52′29″ пн. ш. 23°53′12″ сх. д. / 49.8749528° пн. ш. 23.8868833° сх. д. / 49.8749528; 23.8868833
Транспорт
Трамваї № 7 [1]
Рух двосторонній
Покриття бруківка, бетон, асфальт
зовнішні посилання
У проекті OpenStreetMap пошук у Nominatim

Ву́лиця Шевче́нка — одна з семи головних магістралей Львова. Тягнеться від вул. Городоцької до межі міста (мікрорайон Рясне).

Еволюція вулиці[ред.ред. код]

З розвитком Львова та розширенням меж міста змінювалася довжина вулиці.

До 1920 року[ред.ред. код]

Від колишнього костелу святої Анни піднімалася в бік містечка Янова вул. Янівська — тепер вул. Тараса Шевченка.

Перші будинки під № 2-4 зведені у стилі пізньої сецесії в 1909 р., за проектом Карела Боубліка, для кам'яничника Йони Шпрехера. Хоча при вул. Шевченка є ще кілька сецесійних будівель, на загал її забудова досить хаотична, більшу частину вулиці займають довгі паркани промислових та військових об'єктів, а переважна частина житлових будинків споруджена за типовими проектами різних епох. Вулиця так і не стала репрезентаційною артерією міста.

У жовтні 1908 р. відкрився рух на лінії електричного трамваю до Янівської рогатки, яка тоді була на Фридрихівці (за Яновським цвинтарем); до 1880-х ця рогатка була ближче до центру міста (біля рогу з нинішньою вул. Левандівською). У 1930-х рр. трамвайну лінію продовжили до мосту через залізницю (там де й тепер кінцева зупинка трамвайного маршруту № 7).

Під № 60 після війни, на місці парового млина та невеликого ставу, збудували Мехсклозавод. Зараз тут споруджують комплекс елітних житлових будинків. Зберігся колишній дім власника парового млина Юзефа Тома, до якого колись прилягав зимовий сад-оранжерея.

Поруч, при вул. Янівській, 66, спорудили у 1900 р. за проектом Міхала Ковальчука костел Святої Родини і монастир оо. Реформатів. У 1950-х — 1980-х роках тут був клуб Мехсклозаводу. Зараз храм належить громаді церкви Св. Апостола Андрія Первозваного УАПЦ. В ході реставрації 1993—1998 рр. на даху храму спорудили кілька бань-куполів.

Неподалік, з другого боку вулиці, з кінця XVI ст. стояв костел Віднайдення Святого Хреста. До нього з міста вела Хресна дорога. Костел був розібраний австрійською владою у 1784 р. Прилеглі вулиці — Бортнянського, Квітки-Основ'яненка, Яцкова, Турянського, Луцького, Генерала Юнакова, забудовані переважно віллами 1920—1930-х років.

На вул. Шевченка привертає увагу кам'яниця № 81, споруджена бл. 1910 р. у стилі раціональної постсецесії. Підлога в сінях та на сходовій клітці будинку вкрита химерними узорами з двох десятків видів керамічних плиток. Не виключено, що така «виставка», завдячує своєю появою на вул. Янівській № 108[2] (тепер вул. Шевченка) підприємства «Фабрика дахівок і каміння штучного. Іван Левинський і спілка». Під час німецької окупації на місці фабрики гітлерівці створили Янівський концентраційний табір, в якому знищили кілька тисяч людей, переважно євреїв. Хоча історики повторюють радянські міфи, що тут загинуло 200 тисяч осіб. На місці гітлерівського концтабору за радянських часів створили виправну колонію (ВЛ-315/30).

На місці касарень польського механізованого дивізіону після війни створили завод автонавантажувачів, зруйновані та розграбовані цехи якого потрохи освоюються різними комерційними структурами. Поруч у 1888 р. відкрили Янівський цвинтар, який у 1970-х розширили за рахунок Нового єврейського кладовища. Тоді ж були знищені українські та польські військові поховання 1918—1920 рр., які зараз частково відновлені.

1920—1970[ред.ред. код]

За мостом через залізницю при вул. Шевченка ліворуч розташована залізнична станція «Клепарів». За нею лежали землі приміської громади Рясна Польська (Рясне). Її південна частина під назвою Баторівка ввійшла у 1930-х до складу міста Львова. Тоді, за залізничною станцією Клепарів, вздовж вул. Янівської проводилась інтенсивна забудова. Нову приміську дільницю, забудовану індивідуальними будинками, назвали Баторівкою на честь польського короля Стефана Баторія. Поблизу будувалися також промислові підприємства — великий млин, тартаки та фабрика дикти (фанери) «Ойкос».

Для відзначення 50-річчя священства тодішнього Львівського римо-католицького архієпископа Болеслава Твардовського та укріплення «польскості» й католицизму на «кресах» ІІ Речі Посполитої польська громадськість Львова та «Східної Малопольщі» вирішила збудувати кілька нових костелів, серед них і парафіяльний костел Найсвятішого Серця Ісуса на Баторівці, яка входила до парафії у Рясній Польській. Спочатку планувалось спорудити храм на території місцевої корчми, що була власністю архієпископської курії. Однак згодом під костел було призначено ділянку, придбану у торгівця вином Ричарда Штадтмюллера на перетині нинішніх вулиць Диктової та Фещенка-Чопівського. Величний костел, що став домінантою передмістя, споруджувався за проектом Вавжинця Дайчака в рекордні терміни. 25 листопада 1938 р. було посвячено пам'ятний камінь під будову, а вже 3 вересня 1939 р. планувалось урочисте освячення готового костелу архієпископом Болеславом Твардовським. Через вибух ІІ Світової війни посвячення було скромним. Костел використовувала римо-католицька громада до 1946 р., коли більшість польських мешканців Баторівки виїхало до Польщі. За радянських часів храм використовувався як склад, а тепер у ньому — греко-католицька церква Пресвятого Серця Христового.

Колишня Баторівка зберегла донині переважно приміську індивідуальну забудову 19301950-х рр. — так само, як і сусідня Кам'янка, колишнє село, яке увійшло в межі міста у 1958 році.

Після 1970[ред.ред. код]

Село Рясне (колишня Рясна Польська) включили до Львова лише у 1987 р., коли тут вже велось інтенсивне житлове будівництво, споруджувались цехи заводів: конвеєрного, автонавантажувачів, «Хіммаш», «Електрон».

Ще у 1970-х межа міста проходила відразу за знаменитою львівською «Барахолкою», де можна було купити все, що було недоступним в умовах вічного радянського товарного дефіциту. Тепер про це місце щонедільних паломництв львів'ян та гостей міста нагадує фігура Покрови, оточена стандартними будівлями Рясного, які пересунули границю Львова на кілька кілометрів на захід.

Статую Покрови при дорозі на межі Кам'янки і Рясного встановлено 2000 року коштом приватних меценатів та за участі Залізничної районної адміністрації. В освяченні взяли участь священики УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП. Автори монумента — скульптор Володимир Федорченко і архітектор Володимир Сколоздра.[3]

Перед залізничною колією у 1970—1980-х виник житловий масив Рясне І, а за мостом через колію, вже у 1990-х розбудували мікрорайон Рясне ІІ. На відміну від Сихова, де забудова проводилася за продуманою концепцією, яку, щоправда, так і не вдалось довести до кінця, Рясне будувалося, хоча й за затвердженим генеральним планом, але окремими фрагментами — силами промислових підприємств. Більшість з них встигли поставити по кілька житлових будинків, однак так і не довершили розбудову інфраструктури Рясного.

Визначні місця та варті уваги споруди[ред.ред. код]

  • № 3-а з радянського часу квартирно-експлуатаціонний відділ Західного оперативного командування.
  • № 24-26. Будинки Торгівельної спілки і Міхала Ауербаха споруджені 1913 року фірмою Міхала Уляма за проектом Романа Фелінського.[4]
  • № 33. Вілла з елементами «швейцарського» стилю, збудована 1889 року за проектом Вінцентія Кузневича. Збереглась у перебудованому вигляді.[5]
  • № 34 до 1939 — установа для єврейських дітей-сиріт, при якій була також синагога, у 1950-х тут розмістили спеціальний дитячий будинок № 2, пізніше тут відкрилася середня школа № 33. Збудована 1894 року, архітектор Альфред Каменобродський.[6]
  • № 38 до 1939 року благодійна установа святої Олени, пізніше приймальник-розподільник обласної інспекції у справах неповнолітніх. Під тим же адресою розміщується спеціалізований батальйон судової поліції «Грифон».
  • № 60 (пам’ятка архітектури місцевого значення, охоронний № 2497), до 1939 року паровий млин «Тома і син», на основі якого від 1947 року працював механіко-скляний завод, який припинив існування в роки незалежності України. У 2016 році Виконавчий комітет ЛМР затвердив містобудівні умови та обмеження на будівництво, реставрацію та реконструкцію дев’яти об’єктів, зокрема, будівництво ТзОВ «Патриаком» 3-ох багатоповерхових житлових будинків кварталу житлової забудови із супутніми об’єктами соціально-побутової інфраструктури та реставрацію з пристосуванням пам’ятки архітектури під центр дозвілля[7];
Українська Автокефальна Православна Церква Святого Андрія Первозваного, розташована № 66
  • № 66 Церква Святого Андрія Первозваного УАПЦ, Колишній костел реформатів і духовна семінарія. Проект необарокового костелу і монастиря розроблений Міхалом Ковальчуком у 1896 році. Урочисто освячений 2 жовтня 1910 року. Ченці залишили Львів у кінці 1940-х. За радянських часів будівля використовувалася як пересильний пункт новобранців, а приміщення духовної семінарії — як гуртожиток робітників, пізніше — клуб механіко-скляного заводу. У 1991 будівлю передано громаді УАПЦ, яка переосвятила споруду. Будинок значно перебудовано в 19931998 роках, споруджено три куполи. [8]
  • № 78 до 1939 року — установа для єврейських дітей-сиріт ім. Давида Рубензала[9].
  • № 90 у 1950—1960 гуртожиток Торгово-економічного інституту, пізніше Обласне управління з питань надзвичайних ситуацій.
  • № 115 до 1939 року млин «Едмін і син» і Перша Малопольське парова лущарня пшона та круп, в радянський період — крупзавод № 25, за часів незалежності України завод був зупинений, а його будівлі частково зруйновані.
  • № 120 в 1950-х роках ремісниче училище № 3.
  • № 158 Залізнична станція Клепарів. На її стіні вміщено меморіальну таблицю, в пам'ять про те, що через цю станцію в 1942 — 1943 роках вивезли до концентраційних таборів понад півмільйона євреїв.
  • № 188 Каплиця Святого Володимира Великого (УГКЦ), з 1990-х.
  • № 205 Храм Різдва Пресвятої Богородиці (УПЦ КП). До 1939 року каплиця, закрита в 1940-х, в 1958 перебудована під звичайний житловий будинок, при якому також був пункт добровільної народної дружини, а наприкінці 1980-х і аптека. У вересні 1990 в будівлі відновили богослужіння, згодом місцева громада реконструювала храм, який освятили у вересні 1994 року.
  • № 311-а православний храм Пресвятої Трійці.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Офіційний портал Львівської міської ради Трамваї Переглянуто 21 липня, 2010
  2. Skorowidz adresowy król. stoł. miasta Lwowa, rocznik II (Polska). Lwów: Drukarnia A. Goldmana. 1910. с. 904. 
  3. Шостак В. Під Покровом єдності // Поступ. — 17—18 жовтня 2000. — № 171 (615). — С. 3.
  4. Lewicki J. Roman Feliński — architekt i urbanista, pioner nowoczesnej architektury. — Warszawa : Neriton, 2007. — S. 39—42. — ISBN 978-83-7543-003-5.
  5. Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2010. — Т. 3. — С. 660. — ISBN 978-966-7007-99-7..
  6. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008. — С. 331. — ISBN 978-966-7022-77-8.
  7. Виконком Львівської міськради дозволив ще три забудови
  8. Архітектура Львова… — С. 306—307.
  9. Chwila. Львів, 6 квітня 1921 р., № 796 (пол.)

Джерела[ред.ред. код]

  • Мельник І. В. Львівські вулиці і кам'яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. — Львів : Центр Європи, 2008. — 384 с. — ISBN 978-966-7022-79-2.