Вчення

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вчення — наука, навчання; те, що вивчають, чи те, чому навчають, теорія, доктрина, концепція.

Серед вчень виділяють:

Віровчення (релігійні вчення) - вчення про те, як і у що треба вірити. Наприклад християнство, мусульманство, юдаїзм, індуїзм, буддизм і т.д. В основі віровчення як правило лежать певні думки і принципи висловлені людьми, які стояли біля його початків (часто ці люди розглядаються як посланці Бога і носії його одкровення).

Наукове вчення - виклад знань, понять і концепцій у певній сфері науки.

Кожне вчення як правило має усну і письмову складову. Наприклад у православ'ї це Святий Переказ (Прєданіє) і Святе Писання.

У більшості вчень важливе місце відводиться особі вчителя, тобто людині, яка є володіє вченням і передає його іншим.

Структура вчення[ред.ред. код]

Предметом історії вчень є теоретично оформлені у вчення погляди на різні явища науки.

За час багатовікової історії виникло дуже багато різноманітних вчень. Створені різними мислителями концепції та форми їх викладу (теоретичний трактат, філософський твір, політичний памфлет, проект конституції і т. п.) настільки ж різноманітні, як різноманітні взагалі результати індивідуальної творчості. Разом з тим усім цим концепціям властиве дещо спільне: вони висловлюють ставлення певних соціальних груп до того чи іншого явища, яке досліджує вчення (програмна, оцінна частина вчення), будуються на властивій даній епосі ідейно-теоретичній основі (методологічний стрижень вчення), містять вирішення основних проблем теорії науки (теоретичний зміст вчення). Тому структура вчення включає три компоненти:

  • логіко-теоретичну, філософську чи іншу (наприклад, релігійну) основу;
  • виражені у вигляді понятійно-категоріального апарату змістовні вирішення питань про походження вчень, закономірності їх розвитку, форму, соціальне призначення, принципи та ін.;
  • програмного положення - оцінки існуючих вчень, їх цілей і завдання.

Логіко-теоретична основа вчень пов'язана з іншими формами суспільної свідомості, зі світоглядом епохи. Вчення раннього класового і рабовласницького суспільств спиралися переважно на релігійні (в державах Древнього Сходу) і на філософські (Стародавня Греція та Стародавній Рим) обґрунтування. Світогляд епохи Середніх віків було теологічним. Методом мислення Нового часу став раціоналізм. Нездатність чистого раціоналізму пізнати і пояснити ряд явищ суспільного і політичного розвитку, з одного боку, дослідження соціальної та політичної структури суспільства - з іншого, підготували ґрунт для виникнення і розвитку різного роду суспільних наук.

Змістом структури вчень є її понятійно-категоріальний апарат, теоретичне вирішення загальних проблем, обширна і завершена система поглядів, заснована на категоріях, що мають опорний, ключовий характер в структурі будь яких вчень.

З часом склалося традиційне коло питань, вирішення яких утворює зміст вчення. До них належать питання про походження вчень, про їх зв'язок з суспільством, з особистістю, з реалізацією при різних формах держави та ін.

Закономірністю розвитку ідеології на її теоретичному рівні є те, що будь-яке вчення будується з урахуванням сучасної йому дійсності, яка обов'язково відбивається в самій, здавалося б, абстрактній теоретичній побудові. Так само, як філософія, за словами Гегеля, - це епоха, схоплена в думці, вчення - це виражена в системі понять і категорій реальність епохи. Кожна велика епоха станового і класового суспільства мала свої, властиві їй установи, поняття і способи їх теоретичного пояснення. Тому в центрі уваги теоретиків вчень різних історичних епох були різні наукові проблеми.

Особливості різних історичних епох визначали різне співвідношення між політикою, релігією та наукою у громадському житті, а тим самим - різний ступінь уваги, яка в змісті структури вчень приділялася теоретичним питанням тієї чи іншої науки. Поняття "вчення" основане на тісному зв'язку проблем різних видів вчень у їх комплексі. У змісті ряду вчень на першому місці стояли саме проблеми конкретної галузі науки, та не враховувалась проблематика інших галузей науки, що не можна вважати цілком правильним, оскільки вчення різних наукових сфер мають між собою тісний зв'язок.

Програмні положення (оцінки вчень, їх цілі і завдання), притаманні кожній структурі вчень, надають їй значимий характер, накладають відбиток на зміст її теоретичної частини і зумовлюють вибір методологічної основи самого вчення. У програмних положеннях найбільш чітко і ясно виражається ідеологічний характер вчення; через них вчення пов'язане з практикою реалізації. Програмна частина вчення безпосередньо виражає інтереси і ідеали визначених класів, станів, інших соціальних груп, їх ставлення до самого вчення. З трьох компонентів структури вчень саме програма є цементуючим, зв'язуючим воєдино її елементи початком, що додає вченням монолітність, оскільки оформлення наукових поглядів, суджень, оцінок в цілісну систему відбувається на ідеологічній основі.

Найбільшою частиною структури вчень є її теоретичний зміст. Він завжди пов'язаний зі способом обґрунтування наукової програми вчення, логічно побудованим в дусі світогляду епохи. Зв'язок змісту вчень з логіко-теоретичною основою і з програмними положеннями часто складний і опосередкований. Рішення ряду проблем теорії вчення допускає різні варіанти в межах єдиного світогляду й ідеологічної спрямованості. Теоретичний зміст вчень різноманітний, і ця різноманітність залежить від ряду індивідуальних факторів: від обсягу пізнань мислителя, ідейних впливів, особливостей його мислення, життєвих умов і т. д. Однак в загальному взаємозв’язок змісту, логіко-теоретичної основи і програмної спрямованості вчення все ж існує. Так, наприклад, ідея суспільного договору (договірного походження держави) у більшості теорій XVII-XVIII ст. була органічно пов'язана з прагненням раціоналістично пояснити державу і право за допомогою логічних конструкцій, заснованих на елементарних поняттях приватного права; в програмному відношенні ця ідея спрямовувалася проти теологічних ідей про "богоустановленності" влади феодальних монархів. Сама ідея суспільного договору допускала найрізноманітніші варіанти і тлумачення, які, як правило, були пов'язані з історичними умовами теоретичної діяльності ідеологів. Різні варіанти ідеї суспільного договору (хто, з ким і чому вкладає договір про створення суспільства та держави? Чи свої права, учасники договору передали державі? Який обсяг прав суверена? Чи можливо і за яких умов розірвання суспільного договору?) відображали соціальні симпатії та антипатії теоретиків, їх відношення до суспільно-політичних суперечностей країни і епохи, та в результаті визначалися орієнтацією на відповідний суспільний ідеал.

Східна культура[ред.ред. код]

На Сході використовується поняття-ієрогліф 教- Яп. ке:, кор. ге- що відповідає поняттю «вчення» в широкому сенсі від релігій і сект, до морально-філософських докрін.

Література[ред.ред. код]

  • Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу. Навчальний посібник. — Х. : Консум, 2004. — 432 c.
  • о. Майборода . Вчення політичне // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.122 ISBN 978-966-611-818-2.
  • Історія політичних і правових вчень. Стародавній світ. М., 1988.
  • Філософія. Навчальний посібник. За ред. Надольного І. Ф. — К. : Вікар, 1997.
  • Структура філософії: частини і розділи філософського знання. Функції філософії, її роль у суспільстві та культурі. http://daviscountydaycare.com/kurs-lekczj-z-flosof/42..

Див. також[ред.ред. код]

Аристотель Це незавершена стаття з філософії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.