Віденський арбітраж

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ві́денський арбітра́ж — назва двох політичних рішень, винесених арбітрами, яких призначили Третій Рейх та Італія з метою «мирного задоволення» претензій хортистської Угорщини на території, які вона втратила за Трианонською угодою в 1920 році. Перший арбітраж відбувся в 1938, а другий — в 1940 році.

Передісторія[ред.ред. код]

З часів Тріанонського мирного договору (1920), укладеного між Угорщиною та державами Антанти, основою зовнішньої політики переможеної Угорщини стало повернення територій, втрачених в результаті Першої світової війни. Угорський ревізіонізм при цьому мав експансіоністський характер, оскільки держава претендувала не тільки на тотальне панування в районі Карпат, а й на продовження експансії проти сусідніх країн. Загострення протиріч з Малою Антантою примушувало Угорщину шукати підтримки власного ревізіонізму у Німеччини й Італії, дотримуючись в той же час політики балансування між ними.

11 жовтня 1938 Підкарпатська Русь отримала автономію у складі Чехословаччини. Велику роль у цій події відіграв Олексій Геровський, який зумів досягти об'єднання майже всіх найвпливовіших політичних сил Закарпаття у єдиний "Руський блок". 26 жовтня 1938 уряд Підкарпатської Русі очолив Августин Волошин, після чого автономія була перейменована у Карпатську Україну. В цей самий час розпочалися терористичні акти угорських диверсантів, що входили до організації "Сабадчапаток", які також спричинили вибух потягу в місті Берегове.

2 листопада 1938 відбувся Перший Віденський арбітраж, за підсумками якого Угорщина отримала Південну Словаччину та західну частину Карпатської України. Однак рішення арбітражу не задовольнили Угорщину, яка хотіла отримати контроль над усією територією Словаччини та Карпатської України.

Перший Віденський арбітраж[ред.ред. код]

Перший німецько-італійський міжнародний арбітраж відбувся у Відні 2 листопада 1938 р., внаслідок чого він, власне, отримав назву "Віденський арбітраж". Під час його проведення свої точки зору намагалися озвучити представники Карпатської України (Августин Волошин) та Словаччини (Йозеф Тісо), однак за ініціативою Й. Ріббентропа їм не дали виступити через те, що автономії, які вони представляли, не могли розглядатися як третя сторона. За підсумками Першого Віденського арбітражу Угорщині було передано території площею 11 927 км², з яких 1537 км² - це територія Карпатської України. Частка угорського населення на цих територіях становила від 57% (за словацькою статистикою) до 84% (за даними угорської статистики). Також до складу Угорщини було передано міста Ужгород та Мукачево. 12 листопада 1938 згідно з постановою парламенту Угорщини усі ці території були офіційно включені до її складу. Після цього президент автономного уряду Карпатської України Августин Волошин переніс столицю до Хуста.

Другий Віденський арбітраж[ред.ред. код]

Переділ Румунії: північна Трансильванія виділена жовтим кольором (перейшла до складу Угорщини)

30 серпня 1940 відбувся Другий Віденський арбітраж, що стосувався територіальних претензій Угорщини стосовно Румунії. За його рішенням Румунія передала Угорщині Північну Трансільванію, Марамуреш (південну Мармарощину) та північну Кришану (загалом 43,6 тис. км²). Статистичні дані обох країн щодо етнічного складу населення Північної Трансільванії суттєво відрізнялись: за румунським переписом 1930 на цій території проживало 48,7% румунів, 42% угорців та 2,5% німців. Дані угорського перепису 1910 свідчать, що більша частина населення регіону - угорці (51,4%), в той час як румуни становили 42,2%, німці - 4,1%. На засіданні угорського уряду 31 серпня 1940 зазначалося, що за конфесійною належністю майже всі румуни Північної Трансільванії є греко-католиками. Це також було враховано при обґрунтуванні приєднання регіону до Угорської держави.

Однак нацистська Німеччина, сприяючи угорському ревізіонізмові, при цьому намагалася не допустити надмірного посилення Угорщини та натомість посилити залежність від себе обох держав-антагоністів. З іншого боку, Німеччина одночасно залякувала Румунію та обіцяла їй територіальний приріст за рахунок СРСР. Перед початком арбітражу Німеччина шантажувала офіційний Бухарест загрозою втрати провінції Молдови у випадку, якщо Румунія не погодиться на передачу Угорщині Трансільванії. Проте одразу після арбітражу знову почали розповсюджуватися чутки про намір СРСР захопити Молдову та Північну Добруджу. Загалом обіцянка Німеччини повернути Румунії втрачені Бесарабію та Північну Буковину стали основною причиною "запрошення" німецьких військ до Румунії та приєднання її до держав Осі.

Відміна дії Арбітражів[ред.ред. код]

На початку квітня 1945 територія Угорщини була звільнена від німецьких збройних сил та підрозділів, підконтрольних угорському фашистському урядові. Після цього було створено нові органи державної влади під контролем радянської адміністрації. Держави антигітлерівської коаліції уклали мирний договір з Угорщиною, який набув чинності у 1947 та остаточно зафіксував скасування рішень обох Віденських арбітражів. Внаслідок цього державні кордони Угорщини були встановлені відповідно до рішень Тріанонського мирного договору.

Джерела[ред.ред. код]