Відносини Монако та Святого Престолу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Відносини Монако та Святого Престолу
Монако
Монако 		Ватикан
Ватикан

Відносини Монако та Святого Престолу — це двосторонні відносини між Князівством Монако та Святим Престолом . Головною посадовою особою Монегаски є посол Клод Жордан, який офіційно обійняв свою посаду в листопаді 2015 року. Святий Престол представлений його апостольським нунцієм, архієпископом Антоніо Аркарі, який вступив на посаду 25 травня 2019 року [1] Посольство Монако при Святому Престолі розташоване в Римі, на Ларго Спінеллі. Апостольська нунціатура в Монако не є резидентом, оскільки нунцій зараз проживає в Римі.

Історія[ред. | ред. код]

Монако гвельфів: заснування папської династії[ред. | ред. код]

Герб князя Монако зображує його предка Франсуа Грімальді, який переодягнувся у францисканського монаха, щоб на ніч захопити фортецю Монако. Нижче написано його девіз: Deo juvante, що на латині означає «з благодаттю Божою».

Частиною загальновизнаної культурної та політичної історії Монако є те, що Монако та Святий Престол підтримували дипломатичну дружбу, пов’язану католицькою вірою з моменту заснування князівства. Відносини між Монако і Папською державою починаються з булли Папи Інокентія IV в 1247 році, яка підтверджує володіння в абатстві Сен-Пон в Ніцці капличкою, присвяченою святому Мартіну, поблизу Шато Неф, на Скелі Монако . Того ж року Папа дозволив спорудити ще одну каплицю, спеціально для генуезців, присвячену святому Іоанну Хрестителю .

Коли гвельфи, які підтримували Папу проти гібелінів Імперії, були вигнані з Генуї, саме тоді фортеця Монако була захоплена вночі 8 січня 1297 року, коли Франсуа Грімальді переодягнувся у францисканського монаха .

Коли спалахнула Велика Західна схизма, Реньє спочатку залишився підкорятися Урбану VI, обраному в Римі; але незабаром він приєднався до папи Авіньйонського Климента VII у 1378 році.

У 1405 році після передачі Ніцци Савойі, під час своєї авіньйонської експедиції до Генуї та Пізи, Папа Бенедикт XIII був першим Папою, який відправився до Монако [2] і під час його зупинки Папа залишився в південно-західному крилі Княжого палацу. яка вже існувала в нинішньому вигляді наприкінці 14 століття і де зараз знаходяться королівські помешкання.[3]

У 1444 році Жан Грімальді де Бей уклав договір з папою Євгеном IV, щоб виступити проти кондотьєра Франеско Сфорца.

Папське визнання автономії Монако в 1524 році[ред. | ред. код]

Між чотирнадцятим і шістнадцятим століттям, наступні Папи налагоджували особливі зв’язки з Монако, про що свідчать епістолярні стосунки, конвенція, дві булли та бриф.[4] Правління лорда-єпископа Августина Грімальді ознаменувало особливий період для Монако між 1523 і 1532 роками. Августин Грімальді, який присягнув на вірність імператору Карлу V, був тоді лордом Монако і єпископом Грасса : він був радником і капеланом короля і надзвичайним радником парламенту Провансу,а в 1517 році він був присутній на П'ятому Латеранському соборі .

Під час його правління папська булла від 19 лютого 1524 р. від Папи Климента VII прямо освятила автономію Монако, «щоб його Господь не визнав жодного зверхника з мирської точки зору».[3]

Роль Монако у дипломатії Ватикану: Людовик I та іспанська спадкоємність (1699-1701)[ред. | ред. код]

У квітні 1698 року Людовіка I Монако було обрано послом короля Людовика XIV при Святому Престолі.[5] У контексті важких претензій Бурбонів на іспанський престол за відсутності нащадків від Карла II Іспанського, ця місія була вирішальною для захисту претензій дому Бурбонів проти претензій Габсбургів . Щоб виконати свою місію, Людовик розгорнув у своєму посольстві в палаці Корсіні королівський блиск, який залишився легендарним.[6] Інокентій XII нарешті підтримав права дому Бурбонів і дозволив Філіппу, герцогу Анжуйському, зайняти трон Іспанії, що призвело до дипломатичної перемоги Луї Грімальді.

Два папи в Монако: Пій VI у труні та Пій VII за життя (1802-1814)[ред. | ред. код]

12 лютого 1802 року корабель з останками Папи Пія VI, який помер у Валансі як полонений французької Директорії, був змушений зробити зупинку в Монако через шторм. Але 11 січня 1814 року живий Папа Пій VII, що повертався з полону у Фонтенбло, пройшов через Ла-Тюрбі і дав місцевим жителям Монако можливість прийти підбадьорити його в натовпі вздовж дороги.

Зведення місцевої церкви в Монако: Була Quemadmodum sollicitus (Будьте обережними) 1886 року[ред. | ред. код]

Після захоплення Риму в 1870 році князівство зберегло підтримку духовного та політичного суверенітету Папи. Амбіції Карла III також полягали в тому, щоб зробити князівство більш автономним по відношенню до втручання єпископа Ніцци, від якого тоді залежало Монако.[7] Була Quemadmodum sollicitus від 15 березня 1886 р. під час понтифікату Лева XIII перетворила князівство на єпархію під безпосереднім владою Риму. 28 вересня 1887 року суверенний ордонанс закріпив положення згаданої булли, яка нагадує про Болонський конкордат через роль, відведену принцу у призначенні єпископів. Справді, угода, що діяла до 1981 року, була унікальним випадком у процесі призначення єпископів, у якому князь мав право представити трьох відповідних кандидатів, щоб Папа міг призначити одного з них.[8] Таким чином, ця була ознаменувала встановлення офіційних дипломатичних відносин між Монако та Святим Престолом, у той час як Папська область була щойно вторгнута націоналістичними військами Джузеппе Гарібальді і задовго до Латеранського договору 1929 року, який визнав суверенітет Святого Престолу над Держава Ватикан . У 1888 році, в знак подяки за цю угоду, князівство запропонувало папі Леву XIII сувору геммати, прикрашену дорогоцінним камінням і рубінами, символіка якої досить чітка. Справді, перший медальйон на лівій руці цього хреста зображує Папу Лева Великого, який відганяє Аттілу після того, як він перетнув Альпи зі своїми полчищами гунів і вторгся в Італію, за кілька століть до Гарібальді, і на медальйоні біля підніжжя гори. хрест зображений монсеньйор Шарль Теуре, перший єпископ Монако, поклонився до ніг Льва XIII, демонструючи безповоротну прихильність князівства Монако до Престолу Петра .[9]

Зведення в ранг архиєпархії: Conventio inter Apostolicam sedem і Principatum monoecum 1981 р.[ред. | ред. код]

Ложа князя в хорі собору Монако.

Принца Реньє III і принцесу Грейс прийняли у Ватикані Папа Пій XII у 1957 році, Папа Іван XXIII у 1959 році та Папа Павло VI у 1974 році.

25 липня 1981 року у Ватикані було підписано угоду між Святим Престолом і Князівством Монако Conventio inter apostolicam sedem et principatum monoecum [10] яку можна розглядати як конкордат між цими двома країнами.[11] Святий Престол там був представлений архієпископом Ахілле Сільвестріні, секретарем Ради у справах громадськості Святого Престолу. Що стосується Князівства Монако, то це було через Сезара Шарля Соламіто, Надзвичайного посла принца Монако. На підставі цієї угоди князь відмовився від свого права призначення in terna : призначення архієпископа відтепер було виключною компетенцією апостольського престолу після консультації з князем. Це нове положення було прийнято з метою узгодження булли Quemadmodum sollicitus з орієнтаціями, наданими Другим Ватиканський Собором : мова йшла про виправлення невідповідності канонічного права при збереженні специфіки відносин між Святим Престолом і Монако через їхню історію та статус мікродержав .[12]

Натомість 30 липня 1981 р. через папську буллу під назвою Apostolica haec Папа Іван Павло II підняв єпископський престол Монако до гідності архієпископського престолу .[13]

Заснування посольства Монако при Святому Престолі в 1981 році[ред. | ред. код]

11 травня 1982 р., згідно з новою конвенцією та суверенним указом князя Реньє III, статут церковників в архиєпархії Монако був оновлений. 15 червня 1982 року, Князівство Монако і Ватикан домовилися підняти посольський Монако в ранг посольства, в рамках конкретних відносин, які об'єднують Святий Престол і князівство. 10 грудня 1982 року перший Надзвичайний і Повноважний Посол Сезар Соламіто вручив Папі свої вірчі грамоти.

У 1997 році Папа Римський Іван Павло II прийняв на приватній аудієнції принца Реньє III, наслідного принца Альберта і принцесу Кароліну.

У 2005 році молодий князь Монако Альбер ІІ вперше з'явився на публіці у своїй новій ролі на похороні Івана Павла II .

Присутність нунція в Монако з 2006 року: ознака давніх стосунків[ред. | ред. код]

Принцеса Шарлін у офіційному вбранні зустрічає Папу Бенедикта XVI за привілеєм дю блан .

У 2005 році в супроводі свого керівника штабу Жана-Люка Аллавени та капелана палацу каноніка Сезара Пензо принц Альбер вирушив до Риму, щоб обговорити потенційне зміцнення зв’язків між Монако та Святим Престолом, і запропонував суверенному понтифіку бронзова статуя Святого Девота, створена Сирілом де Ла Пательєром.[14] 12 липня 2006 р. Папа Римський Бенедикт XVI вперше призначив апостольського нунція Суверенному князю і Князівству Монако. 26 вересня 2006 року принц Альбер ІІ отримав у Палаці вірчі грамоти Монсеньйора Андре Дюпюї, Надзвичайного Апостольського Нунція та Уповноваженого Святого Престолу.

У 2009 році принц Альбер II знову був прийнятий Папою Бенедиктом XVI.

12 січня 2013 року принц Альбер ІІ представив свою нову дружину Шарлін, одягнену за традиціями privilège du blanc, Папі Бенедикту XVI під час приватної аудієнції у Ватикані. З 2013 року посол принца Монако при Святому Престолі Жан-Клод Мішель також став деканом дипломатичного корпусу, акредитованого при Святому Престолі [15] до призначення в листопаді 2015 року нового посла Клода Жордана.[16]

13 травня 2014 року князь Альбер II і принцеса Шарлін у присутності архієпископа Бернарда Барсі та мера Монако Жоржа Марсана урочисто відкрили алею на честь «Святого Івана Павла II» вздовж собору Непорочної Богоматері .[17]

Дипломатичне співробітництво[ред. | ред. код]

Служіння загальному благу[ред. | ред. код]

Судді Верховного суду виходять із собору після Великодньої Меси, Монако, у квітні 1906 року. Судовий рік у Монако завжди починається з « червоної меси » на честь Святого Духа, в якій бере участь вся юридична особа князівства.

Під час приватної аудієнції Національної ради Монако 2 лютого 2019 року Папа Франциск нагадав про зобов’язання Святого Престолу та Ватикану працювати разом на служіння загальному благу.[18]

Здоров'я[ред. | ред. код]

Ватикан і Монако зобов'язані підтримувати гідність медичних працівників . У цьому сенсі в січні 2016 року принцеса Шарлін виступила на конференції у Ватикані, присвяченій глобальним проблемам охорони здоров’я, включаючи її підтримку запобігання утопленням.[19] Між Сценичним центром Монако та дитячою лікарнею Bambino Gesù у Ватикані існує співпраця для спільної боротьби з дитячими гематологічними та онкологічними захворюваннями.[20] Монако і Святий Престол також мають однакову позицію щодо абортів, оскільки обидві держави на рівних засадах захищають життя вагітної матері та ненародженої дитини.[21]

Спорт: благодійна гра Монако-Ватикан[ред. | ред. код]

З 2011 року Монако та Святий Престол протистояли один одному в товариському футбольному матчі з метою пропагування дружби між двома країнами та християнських цінностей спорту.[22]

Загальні характеристики[ред. | ред. код]

Привілейовані відносини між Монако та Святим Престолом засновані на довгій спільній історії, а також на багатьох спільних рисах обох держав.

Дві суверенні мікродержави[ред. | ред. код]

Монети євро мають зображення відповідних суверенів Монако та держави Ватикан

Місто-держава Ватикан і Князівство Монако є двома мікродержавами : вони є двома найменшими країнами у світі, що мають площу відповідно 0,44 км2 і 2 км2. Незважаючи на те, що обидві держави втратили більшу частину своєї історичної території, тим не менше зуміли зберегти свій суверенітет .

Фактично, хоча Святий Престол визнаний Організацією Об’єднаних Націй як постійний спостерігач, Монако стало повноправним членом міжнародної організації лише після 1993 року.

Незважаючи на те, що у них немає власної валюти, Монако [23] і Святий Престол [24] отримали від Європейського Союзу право використовувати євро з їхнім власним зображенням як поточну валюту.

Дві католицькі держави[ред. | ред. код]

Монако разом з Республікою Мальта є єдиними двома державами у світі, офіційною релігією яких є католицизм. Хоча, по суті, це релігія держави Ватикан, католицизм є офіційною релігією князівства згідно з Конституцією Монако . Стаття 9 Конституції Монегаски від 17 грудня 1962 року та змінена в 2002 році встановлює католицьку релігію офіційною релігією суверенної держави, яка є католицькою конституційною монархією, якою керує католицька династія Грімальді .

Відмінності та привілеї[ред. | ред. код]

Привілей білого[ред. | ред. код]

Принцеса Монако користується privilège du blanc (італійською: privilegio del bianco), особливою прерогативою, що використовується католицькими королевами, принцесами і герцогинями під час аудієнцій у Папи, згідно з якою вони мають право носити білий одяг і мантилії, кольори,які дозволено носити лише суверенному Понтифіку.

Папські нагороди[ред. | ред. код]

20 березня 1930 року Папа Пій XI нагородив спадкову принцесу Шарлотту орденом Pro Ecclesia et Pontefice і Великим хрестом ордена Пія IX принца П'єра .[25]

Принц Реньє III був кавалером Папського ордена Золотої Шпори .

Дивіться також[ред. | ред. код]

Зовнішні посилання[ред. | ред. код]

Шаблон:Foreign relations of the Holy SeeШаблон:Foreign relations of Monaco

  1. ↑ Rinunce e nomine, 25.05.2019 (Пресреліз) (італ.). Holy See Press Office. 25 травня 2019. Архів оригіналу за 25 травня 2019. Процитовано 23 грудня 2021.
  2. ↑ Bresc, Henri (25 червня 2019), Carlin, Maryse; Vernier, Olivier; Cleyet-Michaud, Rosine; Étienne, Geneviève (ред.), Nice en 1405, 1388, La Dédition de Nice à la Savoie, Histoire ancienne et médiévale, Paris: Éditions de la Sorbonne: 325—336, ISBN 979-10-351-0241-8, архів оригіналу за 23 грудня 2021, процитовано 11 липня 2021
  3. ↑ а б Gustave, Saige (1897). Monaco, ses origines et son histoire. Imprimerie de Monaco. с. 364. OCLC 458854420.
  4. ↑ Giraudon, Yves (2012). Le Saint-Siège et Monaco (XIVe-XVIe siècle). Annales monégasques. 36.
  5. ↑ Ghizzi, Thérèse; Fillon, Robert (1997). Le Prince Louis Ier en ambassade du Saint-Siège (1699-1701). Annales monégasques. 21.
  6. ↑ Saige, Gustave (1888). Les archives du Palais de Monaco et l'intérêt de ses collections pour l'Histoire de France. Revue des travaux et comptes rendus de ses séances (French) . Académie des sciences morales et politiques. 130: 657.
  7. ↑ Costanzo, Pasquale (2006). La Costituzione del Principato di Monaco (італ.). G. Giappichelli. с. 31. ISBN 978-88-348-6496-8. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  8. ↑ Tkhorovskyy, Mykhaylo (2004). Procedura per la nomina dei vescovi: evoluzione dal Codice del 1917 al Codice del 1983 (італ.). Gregorian Biblical BookShop. с. 113. ISBN 978-88-7839-013-3. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  9. ↑ Ateneo religioso scientifico letterario artistico (італ.). Libreria G. Speirani e figli. 1888. с. 79. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  10. ↑ Conventio inter apostolicam sedem et principatum monoecum. Acta Apostolicae Sedis (French) . LXXIII (9): 651—653. 1981. Архів оригіналу за 25 листопада 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  11. ↑ Il Diritto ecclesiastico e rassegna di diritto matrimoniale (італ.). A. Giuffrè Editore. 1982. с. 76. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  12. ↑ Corral, Carlos (1 листопада 1996). Concordatos vigentes: textos originales, traducciones e introducciones (ісп.). Universidad Pontificia Comillas. с. 525. ISBN 978-84-7392-381-1. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  13. ↑ Minnerath, Roland (1983). L'Eglise et les Etats concordataires (1846-1981): la souveraineté spirituelle (фр.). Editions du Cerf. с. 457. ISBN 978-2-204-02122-7. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  14. ↑ Son Altesse Sérénissime le Prince Albert II reçu en audience par Sa Sainteté le Pape Benoît XVI. / Journal 7734 / Année 2005 / Journaux / Accueil - Journal de Monaco. journaldemonaco.gouv.mc. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  15. ↑ Au Corps diplomatique accrédité près le Saint-Siège (22 mars 2013) | François. www.vatican.va. Архів оригіналу за 25 листопада 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  16. ↑ Un nouvel ambassadeur de Monaco près le Saint-Siège. La Croix (fr-FR) . 13 листопада 2015. ISSN 0242-6056. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  17. ↑ Mairie de. Inauguration de l'Allée Saint Jean-Paul II en présence du Couple Princier. La Mairie de Monaco (фр.). Процитовано 11 липня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  18. ↑ À une délégation du Conseil national de la Principauté de Monaco (2 février 2019) | François. www.vatican.va. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  19. ↑ Press release. H.S.H. Princess Charlene of Monaco at the Vatican for the 30th Annual Conference for Healthcare Workers - Princess Charlene of Monaco foundation. Fondation Princesse Charlène de Monaco. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  20. ↑ Le CSM et l'Hôpital Pédiatrique Bambino Gesù au Vatican luttent ensemble contre les maladies hématologiques et oncologiques pédiatriques. Centre Scientifique de Monaco (фр.). Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  21. ↑ Bajos, Nathalie; Guillaume, Agnès; Kontula, Osmo (1 січня 2003). Reproductive Health Behaviour of Young Europeans (англ.). Council of Europe. с. 50. ISBN 978-92-871-5310-4. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
  22. ↑ Montague, James (12 травня 2014). A Friendly Game for a Beatific State. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  23. ↑ EUR-Lex - 31999D0096 - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu (англ.). Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  24. ↑ EUR-Lex - 02010A0204(01)-20210228 - EN - EUR-Lex. eur-lex.europa.eu. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 11 липня 2021.
  25. ↑ Actualités de la Maison souveraine (PDF). Journal de Monaco (French) . Gouvernement de Monaco. 20 березня 1930. Архів оригіналу (PDF) за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2021.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Відносини_Монако_та_Святого_Престолу&oldid=42238649