У музичному плані події конфлікту з 2014 року (окрім військово-оркестрової служби, традиційних народних ансамблів та різноманітних авторських пісень) зображались у різних напрямках, як-то:
народних пісень «Ujoben Sie bitte», «Поховали москаля край дороги», «Я сегодня в поле чистом застрелил сепаратиста» тощо;
Наприкінці 2015-го АПУ, опісля форуму колишніх «афганців» та частково «айдарівців»[11], затвердила пісню «Браття українці» гурту Шабля як офіційний Гімн АТО[12].
Після широкого російського втогнення з'явилися низка «народних» пісень і пісень авторського виконання. З-поміж них хітом стала «Байрактар». Пісню «Василина» переробила на «Джавеліне» студія «Мамахохотала». Христина Соловій переспівала італійську «пісню партизанів» — «Bella Ciao» як «Українська лють». Соліст гурту «Karta Svitu» Іван Марунич у перші дні повномасштабного російського вторгнення написав пісню «Крила» про неймовірну здатність українців гуртуватись і давати відсіч ворогові[13]. Гурт «Пирятин» присвятив темі війни пісню «І москаля нема, немає москаля» (в оригіналі «Арта» 2018 року). Сергій Бабкін переспівав «Я — солдат» і присвятив її нападу Росії на Україну. Пісня «У мене немає дому» гурту «Один в каное» стала гімном українських біженців[14].
Окрім того, за час війни пісня «Стефанія», яку український фольк-реп-гурт Kalush Orchestra записав для виступу на Пісенному конкурсі Євробачення 2022, стала певним символом боротьби за свободу, адже користувачі соціальних мереж підкладали цю пісню на фон відеороликів, присвячених героїчній боротьбі України проти Росії[22]. За словами соліста гурту Олега Псюка, «Стефанія» стала піснею-подякою не лише для його матері, якій він її і присвятив, а для всіх мам, які переживають за своїх дітей та оберігають їх від лиха війни[23]. Гурт став переможцем Євробачення, набравши у підсумку 631 бал. Результат голосування телеглядачів за українську пісню — 439 балів — є рекордним в історії конкурсу.
У Запоріжжі Новий театр поставив виставу-кіно (саунд-вижн-драму) «Місто Z: Хранителі» за однойменною п'єсою Владислава Лебедєва (містична історія про молодого хлопця — воїна АТО).
У грудні 2014 р. львівський балет «Життя» (керівник — заслужена артистка України Ірина Мазур) разом із акторами театрів міста презентував мюзикл для дітей «Незвані гості у Країні Світла», що відсилає до теми агресії РФ проти України та особи російського президента. Головним персонажем постановки є злий павук Павутін, який разом зі своїми сестрами — Брехнею, Жадібністю та Заздрістю — намагається загарбати Країну Світла. Йому на заваді стають персонажі відомих казок (Котигорошко, Кіт у Чоботях, Червона Шапочка, Мальвіна і навіть Баба Яга), які об'єднують зусилля і за допомогою глядачів перемагають ворога. Наприкінці вистави страшний Павутін перетворюється на маленького беззахисного павучка[28][29][30]. До Нового 2016 року творчий колектив підготував сиквел музичної казки — «Незвані гості-2»[31].
Стрічка «Капелани» — спроба побачити війну в Україні очима священиків. Це чотири історії про тих, хто бореться за людські душі на передовій. У кожного з цих героїв свій шлях на схід[33].
Головний конфлікт та основна напруга стрічки — між патріотизмом і самопожертвою добровольців та тими умовами, в яких їм доводиться боронити Батьківщину. З одного боку, зворушливі хлопці, котрі з усіх сил намагаються за лічені дні опанувати бодай якісь ази військового мистецтва, з другого — держава, яка дає їм каски часів Другої світової, вчить маршуванню та надсилає не надто притомних командирів, — пишуть Texty.org.ua. Короткометражний документальний фільм «Війна за свій рахунок» зняли на передовій та в таборі підготовки Національної гвардії Леонід Кантер та Іван Ясній. Композитор стрічки — Едуард Приступа, більш відомий як Діля, звукорежисер — Артем Мостовий. Представники знімальної групи, що від початку планували показувати коротенькі щоденні ролики з зони АТО в інтернеті, але потім від цього наміру відмовилися[38].
Леонід Кантер: «Після виходу фільму „Війна за свій рахунок“ я знову поїхав на фронт. Цього разу вирішив неодмінно знайти той військовий підрозділ у якому не буде тупого армійського „нє обсуждать - виполнять“, не буде показушного маршування на догоду генералам, де не буде пияцтва. Натомість буде дисципліна, порядність і повага до ближнього, ким би він не був. Після кількатижневих мандрів по передовій потрапив у батальйон Правого Сектора, що називається ДУК (Добровольчий Український Корпус). З першої години знайомства з цими світлими людьми я відчув, що саме про них треба знімати фільм. Терміново зателефонував своєму другові та колезі Івану Яснію і ми взялися до роботи над фільмом. Знімали кілька місяців. Часом повертаючись у село Піски дізнавались, що вже немає того чи іншого будинку, але найгірше коли один по одному гинули герої нашого фільму. Це дуже боляче і гірко, втрачати того, кого встиг полюбити. Тому цей фільм ми передусім присвячуємо тим хлопцям, яким вже не судилось його побачити і звісно, з великою вдячністю тим, хто лишився живим»…[40]
Про повсякденне життя звичайних мешканців Маріуполя, Широкиного та Сартани під час війни, їхні спроби налагодити мирне життя за екстремальних умов обстрілів та руйнувань. Прем'єра відбулася на 66-му Берлінському кінофестивалі.
Про те, як на події російсько-української війни реагують родичі, які живуть у Львові, на території, підконтрольній бойовикам «ДНР», та в анексованому Росією Севастополі.
Фільм про людей і про місто, що загублене в часі та просторі. Про те, як швидко може змінитися життя, й про те, як навіть після непоправного є речі, які лишаються незмінними. В основі фільму лежать події, що є наслідком обстрілу житлового кварталу «Східний» міста Маріуполь 24 січня 2015 року. Обстріл вівся із систем залпового вогню «Град» з боку території, окупованої проросійськими бойовиками[57].
У центрі картини зображений молодий литовець Рокас, котрому випала неочікувана можливість побувати в Україні та на власні очі побачити і зрозуміти справжню окупацію та війну. Разом з гуманітарним конвоєм він вирушає з Литви до України, де доля зводить його з двома військовими журналістами. Реальність виявилася більш жорстокою, ніж його романтичні уявлення, цим самим кинувши його у вирій війни. Ці троє чоловіків повинні будуть подолати свої психологічні рубежі та побудувати міцні відносини. Вони не погоджуються ні з чим, крім свого бажання бути там, де вони є, але кожний має для цього свої причини[60].
Україна, 2014 рік. Історія про справжніх героїв своєї країни. Вони тримають Донецький аеропорт імені Сергія Прокоф'єва тоді, коли ворожі сили перевершують їх чисельно в рази. Більше того, вороги вже повідомили про захоплення стратегічного об'єкта. Українці 4 місяці вже утримують об'єкт, і поки в них вірять ті, хто чекає їх вдома, вони будуть стояти до кінця. Стратегічна група вперше прибуває на аеропорт і готова 2 тижні захищати свою країну саме тут. Це місце зведе разом музиканта, сина багатих людей, простих хлопців які хочуть тільки одного — щоб їх країна була надійно захищена, щоб їх мами, дружини, дівчата і сестри були в безпеці[62].
Восени 2014 в зоні АТО, група контррозвідників на чолі з досвідченим капітаном Антоном Саєнком (позивний «Бандерас») намагається запобігти диверсії та знешкодити російського підривника Ходока. Завдання ускладнюється тим, що події відбуваються біля рідного села «Бандераса», яке він давно покинув, й жителі якого ставляться до нього як до зрадника[64].
«МІФ» — новий фільм авторів стрічки Добровольці Божої Чоти — Леоніда Кантера та Івана Яснія — розповідає історію життя та загибелі Василя Сліпака — оперного співака зі світовим ім'ям та унікальним голосом. Фільм вийде на екрани кінотеатрів у січні 2018 року. Василь народився у Львові, але завдяки унікальному голосу вигравав конкурс за конкурсом і, зрештою, переїхав до Франції, де прожив 19 років. Там він мав усе, що ми звикли називати «щастям»: ім'я, успішну кар'єру на світових оперних сценах, вірних друзів і кохання. Він брав активну участь у Революції Гідності, очоливши демонстрації у Франції, а згодом долучився й до волонтерського руху, допомагаючи Україні. Здавалося б, робив більш ніж достатньо, як для людини творчої професії. Але Василь вирішив залишити сцену та кар'єру в Європі й стати до лав добровольців, коли в його рідну країну прийшла війна. Під час виконання бойової задачі Василь «МІФ» Сліпак загинув від кулі снайпера[66].
Тринадцять коротких сюжетів показують панораму життя на окупованих територіях, від трагедії до комічного фарсу. «Зелені чоловічки» не можуть пригадати назви свого «рідного містечка, тут поруч». Німецького журналіста на блокпосту зустрічають криком «фашиста зловили!». Тут святкують весілля та влаштовують вуличні розправи, експропріюють на благо «республік» машини та гроші, живуть у підвалах, рятуючись від обстрілів. Фільм Сергія Лозниці шукає відповідь на запитання: де в цьому калейдоскопі проходить грань між правдою і вигадкою?[68]
Події фільму розгортаються у 2025 році, після майбутньої перемоги України у війні з Росією. Окупований Донбас повернено до складу країни, але його території визнані непридатними для проживання. Маючи під ногами заміновану пустелю, на яку перетворилася колись процвітаюча земля, герой вперто шукає причини, аби тут залишитися. Найскладнішим випробуванням для нього стає прийняття своєї травмованої особистості, яка зазнала суттєвих змін під час воєнних дій[69].
Іловайськ на всі віки увійде до трагічної історії українського народу. Подія, яка повинна була стати переможною для нашої армії, обернулася для нас найбільшим провалом. Глядачі зможуть побачити цю історію зсередини, разом із батальйоном «Донбас» і його командиром на прізвисько Бішут. Поранений чоловік разом зі своїм товаришем по службі опинилися в пастці — у місті оточеному ворожими військами. Виживати в таких умовах двом військовим допомагають тільки небайдужі місцеві жителі. Вони ж і зроблять усе можливе, щоб Бішут і його товариш могли вибратися за межі міста, на безпечну територію. Це реальна історія, яку прожив кожен українець[71].
Любов матері — безмірна. І коли її сину загрожує небезпека, вона стрімголов біжить йому на допомогу. Заради порятунку дитини вона здатна на все, навіть пройти крізь пекло війни. В основі сюжету — реальні події, що відбувалися на Сході України у 2014 році. Коли Софія дізнається, що літак її сина збито, вона не вагаючись вирушає на його пошуки. Але ніхто і ніде не знає де її син, чи вижив він, чи може де в полон попав. Заради його порятунку жінці доведеться відчайдушно пройти крізь небезпечні випробування, ворожу ненависть і погрози. Вона й не здогадується на що спроможна, як змінить її ця жахлива подорож, яка перетворить її зі звичайної людини на велику Матір, що своїм безмірним материнським серцем і любов'ю здатна не тільки рятувати рідного сина, а і його побратимів і навіть пропащі душі ворогів[73].
Мишко та Лев хлопці з українського села. Вони з різних причин опиняються на воєнному кораблі ВМС України «Черкаси», дислокованому в порту кримського озера Донузлав, під час подій на Майдані 2014 року. У той час, коли екіпаж тральщика «Черкаси» проходить навчання, президент Янукович втікає з України, а Крим захоплюють «зелені чоловічки». Починається окупація Кримського півострову. Корабель повертається на базу, але порт вже втрачений. «Черкаси», разом з іншими кораблями українського флоту, заблокований в озері Донузлав — шлях до моря перекритий затопленими судами. Українські кораблі здаються один за одним, лише екіпаж «Черкас» чинить опір і продовжує відважну, хоч і безнадійну, боротьбу з ворогом. Фільм засновано на реальних подіях[74].
Його позивний «Борода». Він — невгамовний оптиміст, і здатен вирішити будь-яке питання. Ось і цього разу, він — перший, коли треба вирушити до штабу, щоб «вибити» необхідне для забезпечення свого підрозділу. У напарники Борода бере з собою молодого новачка, якого кличуть «Режисер». Разом їм доведеться їхати крізь блокпости, прифронтові міста й села, зустрічатись із військовими і цивільними, потрапляючи у різні халепи — кумедні та не дуже…[76]
Стрічка «Шлях поколінь» — в основі свого сюжету передає події, що відбувалися під час існування УПА, та паралельно сьогоднішня російсько-українська війна. Головний герой на початку – звичайний обиватель, якого не дуже цікавить війна. Та події, що сталися з ним, кардинально міняють світобачення та його життя... Війна бійців УПА за Україну та новітня війна, яку проти нас розпочала РФ, тісно переплітаються у сюжеті, вони взаємопов'язані[78].
Головна героїня картини — аеророзвідниця з позивним «Метелик», яка повертається з полону. Її чекають рідні, друзі, побратими та коханий. Але нове життя приносить і нові виклики.
З початку повномасштабного вторгнення ІБЦ стала одним з найбільш організованих волонтерських центрів Ірпінського регіону. Приміщення церкви приймало від 100-300 людей як укриття щодня, волонтери годували людей, забезпечувало медикаментами, а збройним силам допомагали з їжею та є пальним. Але найбільшим викликом стала евакуація ірпінчан ти жителів Бучанського району. Волонтерський центр ІБЦ організовував евакуаційні колони з приватних автомобілів. За перші 2 тижні вдалося виїхати понад 6 тисячам людей.
"20 днів у Маріуполі" – документальна стрічка, створена на основі матеріалів, знятих воєнним кореспондентом, фотографом, відеографом Мстиславом Черновим в обложеному росіянями Маріуполі. Стрічка складається з кадрів, які Чернов з колегами відправляли з Маріуполя в світові ЗМІ, розповідаючи про події у місті: загибель дітей та дорослих, створення масових могил, знищений російською авіабомбою пологовий будинок та інші російські воєнні злочини.
Документальний фільм режисера Алана Бадоєва та телеканалу 1+1 Україна, створений із 200 годин хроніки: виживання, супротиву і життя українців під час війни. Кожна хвилина фільму відзнята українцями на їх мобільні телефони. Деякі герої вижили, деякі були вбиті…Але залишились їхні останні вчинки та голоси.[79]
Фільм розкриває деталі бойових місій спецпідрозділів ГУР МО України та інших складових Сил безпеки і оборони, здійснених у 2022-2023 роках на Дніпрі, Каховському водосховищі та у Чорноморській акваторії. Висвітлює десантування в Енергодарі; висадку та створення плацдарму на лівобережжі Херсонщини; повернення контролю над нафтогазовидобувними платформами у Чорному морі; морські рейди до Криму; знищення російських кораблів ударними дронами “Magura V5”.[80]
Фільм створений з документальних кадрів, вміщує монологи міста та розмови з тими, хто вирвався із блокадного Маріуполя. Фільмування відбувалося в Одесі, Кропивницькому, Дніпрі, Чорноморську та Запоріжжі — у тих місцях, куди виїхали маріупольці.
Серіал висвітлює перші дні та тижні українців російської війни в Україні. Головна героїня — терапевт Лідія, що використовує свою машину, щоб перевозити мирних жителів з гарячих точок у безпечніші місця. Кожен епізод — це поїздка, і в кожній є свій пасажир з особистою історією.
За повідомленням Державного агентства України з питань кіно, з 23 до 25 лютого 2024 року, у Києві пройшов перший в Україні національний фестиваль документального кіно Cinema for Victory, на якому були представлені зняті під час російсько-української війни фільми[85][86].
Під час російського вторгнення в Україну у 2022 році вийшов 160-й епізод (під назвою «Вакідзасі») мультсеріалу «Масяня». Цей епізод мультсеріалу присвячений війні Росії з Україною (також у цій серії демонструються реальні фотографії руйнувань в Україні, які скоїли російські війська) За сюжетом, Масяня (головний герой мультсеріалу) приходить до Путіна й каже йому, що з вини останнього загинуло багато мирних та добрих людей. А тоді дає йому вакідзасі (японський короткий меч) і каже Путіну, що цей меч для єдиного доброго рішення в його житті (даючи натяк, щоб Путін наклав на себе руки). І в результаті так і відбувається за сюжетом[87]. Після виходу мультфільму Роскомнагляд надіслав творцю мультсеріалу «Масяня» Олегу Куваєву повідомлення про блокування сайту mult.ru, на якому з 2001 року публікувалися всі епізоди цієї серії[88]. Згодом Куваєв випустив наступні серії: «Як пояснити дітям» (про те, як розповідати дітям про війну), та «Санкт-Маріубург» (трагедія Маріуполя, де дія перенесена у Санкт-Петербург, на який нападають сили КНР).
9 вересня 2022 року, на Youtube каналі «Волонтерська Анімація України» вийшов анімаційний ролик - «Життя та смерть»[89]. Він описує звичайне життя звичайного російського солдата, що прийшов захоплювати територію України.
Пастор церкви ІБЦ[91]та письменник, Сергій Сологуб, разом з однодумцями, запровадив конкурс, що одержав назву «Моя історія війни». Результати цієї ініціативи перевершили всі очікування ми отримали неймовірно особисті, чесні та зворушливі історії. Команда журі відібрала найкращі роботи. Саме їх ми пропонуємо вашій увазі у цій збірці.
У збірнику наведено результати опитувань учасників війни на Сході України 2014—2016 рр. дослідниками історичного факультету Запорізького національного університету. До другого випуску серії увійшли спогади бійців 55-ї окремої бригади Збройних сил України — найбільшого з'єднання, що базується у місті Запоріжжя. Розкривається специфіка участі у війні артилерійських підрозділів. Інтерв'ю доповнені фотографіями із зони бойових дій[98].
Усна історія російсько-української війни (2014—2016 роки). Випуск 3[99][100].
Володимир Мільчев та Владислав Мороко (ред.)
українська, російська
проза
2017
Київ
ISBN 978-617-684-151-7
Збірник містить інтерв'ю очевидців сучасної російсько-української війни, записані дослідниками історичною факультету Запорізького національного університету. Наведено спогади військовослужбовців Збройних сил України, Національної гвардії Державної служби з надзвичайних ситуацій, волонтерів, переселенців. Висвітлюється особистий досвід опитаних протягом 2014—2016 років. Інтерв'ю доповнені фотографіями із зони бойових дій[100].
У психології є поняття «точка нуль». Це той стан обнуління, під час якого людина звільняється від усіх думок, бажань, почуттів; нема ніякого вчора, нема ніякого завтра, є лише тут-і-тепер, є лише «я» в ньому. На «нулі», тобто передовій, де Артем Чех пробув десять місяців у лавах ЗСУ в 2015—2016 роках, здебільшого й написана ця збірка есеїв чи то радше щоденникових заміток на манжетах військової форми[109].
Савур-Могила… незвичайне місце. А ця книга не стільки про місця, скільки про людей і серпневі події 2014 року. Як промінь ліхтарика, кинутий у темряву, авторська свідомість вихопила обличчя, дії та враження. І, пропустивши крізь призму власного досвіду і світогляду, перетворила на текст. Багато суб'єктивного, мало пафосу, напевно, є неточності, пов'язані з особистим сприйняттям подій і властивостями пам'яті. Але це спроба передати все саме так, як запам'яталося. Спершу автори писали тексти для себе, щоб зрозуміти, щоб не забути, щоб перетравити отриманий досвід. Бо існують речі, які не можна довго тримати в собі. Спека, втома, обличчя побратимів. Розуміння того, що завтра може не настати. Пил і піт. Це і є війна. Вона завжди поруч[112].
Книга містить спогади 25 жінок-військових, що брали участь в АТО у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014—2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки тощо. Це розповіді про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій. Для всіх, хто цікавиться історією російсько-української війни на Донбасі[114].
Книга Сергія Сергійовича (псевдонім і позивний Сайгон) — Багнюка [*khaki], — це збірник унікальних військових оповідань, написаних автором, який пройшов АТО і як він сам каже «місив багнюку на Донбасі». Це саме та книга, яка нікого не залишить байдужим. Тут і гумор, і смуток, і просто правда того життя в АТО, про яку ми, мирні жителі, нічого не знаємо. Всі розповіді написані автором на смартфоні під час служби в АТО[115].
Книга про мої 2014—2017 роки на фронті, коли я була снайпером у складі ДУК «Правий сектор» та Української Добровольчої Армії. Книга абсолютно документальна, у ній тільки справжні імена, справжні діалоги і опис тільки справжніх подій. Подій унікальних, якщо подумати — бо колективний герой цієї книги — «група Вольфа», добровольчий підрозділ, який, як і решта неоформлених добровольців, три з половиною роки воював без стабільних зарплат, без жодних пільг, статусів і гарантій. Ми — обличчя свого часу, одне з ненайгірших облич[118].
Роман-щоденник добровольця 2014 року. Сюжет охоплює проміжок від 20 лютого по 24 липня 2014 року. Закінчення Майдану. Формування другого добровольчого батальйону НГУ. Бойові дії під Слов'янськом. Повернення на ротацію. Це все тут є. Але у фокусі дещо інше. Вибір. Що може зробити людина коли її світ руйнується на очах?
Спілкування. Важливе, як кисень, в сучасному світі. Саме переписка дала можливість відновити цю історію в деталях.
Колишнє життя. Від нього важко відірватися, а чи можливо до нього повернутися?
Суспільство. Як воно реагує на бійця?
Бойовий стрес. Не дає спати і повертає відчуття бойових умов навіть на мирній території.
Ця історія про сучасних українських лицарів з різним способом життя: вегетаріанця, який торгував соляркою в Нігерії, тренера з фрі-файту, мандрівника й багатьох інших. Проте в одну мить для них настала точка неповернення, після якої життя вже не може бути таким, як до того. Почалася війна. У цій книжці боєць добровольчого батальйону Дмитро Вербич розповідає про активну фазу бойових дій 2014—2015 років, коли вся країна, затамувавши подих, чекала звісток зі сходу України. Він відверто розказує про багатоликість ворогів на фронті: сепаратисти, російські спецназівці, холод, голод і бруд. Про те, як перші добровольці їхали на фронт часом лише з ножами. Про те, як приймати рішення, від яких залежить не лише твоє життя[121].
Декілька текстів написаних перед військовими діями в Україні фактично їх передбачали, хоча датування й перебіг різнилися. Окупація Криму описана в романах Василя Аксьонова«Острів Крим» (1979), Ольги Чигиринської «Ваше Благороддя» (1999), Тома Кленсі «Право остаточного рішення» (Command Authority) (2013). В романі Олега Шинкаренка«Кагарлик» (2014, написаний 2013 р.) також був передбачений Євромайдан і подальші військові події[122]. Дії роману Девіда Безмозгіса «Зрадники» (The Betrayers) відбуваються в Криму безпосередньо перед російською агресією[123].
Назва
Автор/упорядник
Мова
Жанр
Рік видання
Місто
Видавництво
ISBN
Короткий опис/анотація видавництва
Война 2010. Украинский фронт
Украинский фронт. Красные звёзды над Майданом
Федір Березін
російська
проза
2009
Москва
Эксмо
978-5-699-31716-5
Книга описує гіпотетичну на той час війну Росії проти України з проросійської позиції. В романі йдеться про «тиху окупацію» України НАТО та намагання Росії «врятувати» Україну.
Поле боя — Украина. Сломанный трезубец
Георгій Савицький
російська
проза
2009
Москва
Эксмо
978-5-699-33396-7
Проросійський роман описує переворот 2010 року, здійснений «помаранчевими нацистами», які починають в Україні громадянську війну, чим користується НАТО для окупації України, а росіяни беруться її «звільнити».
Эпоха мёртворожденных
Гліб Бобров
російська
проза
2008
Москва
Эксмо
978-5-699-28642-3
Луганський публіцист Гліб Бобров (майбутній пропагандист «ЛНР» та голова її «спілки письменників») у 2008 р. випустив роман, присвячений гіпотетичній міжусобній війні в Україні, яка включає в себе власне військовий конфлікт та інформаційно-психологічне протистояння[124][125]. Цей проросійський роман розповідає про Україну, проділену надвоє між «помаранчевими», яких підтримує НАТО, та Новоросією, що веде проти них партизанську війну.
У багатьох країнах війна викликала значний інтерес до висвітлення війни в сучасній українській літературі. В перші роки повномасштабної агресії численними мовами вийшли антології українських художніх творів про війну.
Віктор Трегубов, Борис Гуменюк, Максим Музика, Оксана Чорна, Сергій Сергійович, Юрій Руденко, Дмитро Якорнов, Мартін Брест, Серж Марко, Ярослав Матюшин, Олена Суетова, Павло Белянський, Андрій Альохін, Олена Степова
Художній роман на основі реальних подій, написаний фронтовим волонтером, мамою бійця та відомою письменницею, лауреатом «Коронації слова». Книга висувалася на Шевченківську премію Білоцерківським міськрайонним об'єднанням ВУТ «Просвіта»[128].
Автор розмірковує про розбрат і порозуміння, наводить думки дітей та дорослих зі Східної, Центральної та Західної України, висловлені на самому початку війни, навесні 2014 р.
Збірка «Триста поезій» була доповнена у пізніших виданнях (порівняно з першим виданням 2012 року) віршем про війну «І жах, і кров, і смерть, і відчай...» написаним у 2014 році.
Історія про події 2014 року очима сім'ї обивателів з міста Сєвєродонецьк, коли близькі люди стають по різні боки барикад. Авторка — жителька цього міста.
Твори про волонтерів відомих українських авторів: С. Жадана, І. Карпи, М. Кідрука, Г. Вдовиченко, Л. Денисенко, І. Роздобудько, І. Славинської, Г. Шиян, А. Любки, К. Бабкіної
Книга про 242 дні боїв в аеропорту Донецька, або в АДу — як його назвали оборонці летовища — це майже шість десятків свідчень «кіборгів», коментарі військових експертів та військових аналітиків з України, Росії, США та Канади, представника Генерального штабу Збройних сил України. Але головне — про життя і смерть, про відчайдушність і страх, про любов і дружбу, про те — що і чому захищали у терміналах ДАПу українські бійці — читайте у розповідях безпосередніх учасників оборони Донецького аеропорту[164].
Неоголошена війна. Невідомі факти і хроніки АТО[166]
Ольга Каліновська, Олег Криштопа, Євген Назаренко, Валентин Трохимчук, Дарина Феденко
Публікації блогів, колонок у ЗМІ, щоденникових записів відомих письменників, публіцистів, громадських діячів з Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська та Одеси, написаних під час Євромайдану та російської агресії проти України
Публікація онлайн-щоденника віце-президента російської фундації «Ліберальна місія» про події революції та війни в Україні, їхній вплив на владу та масову свідомість в РФ, а також на світову політику
книга присвячена загиблому на сході України Герою російсько-української війни Дмитру Коряку, відомому під бойовим псевдо «Брат»
Полтавці — поборники державної незалежності України[202]
Віктор Ревегук
українська
проза
Збірник містить 93 коротких біографічних нариси про уродженців Полтавщини — борців за незалежність України та дані про 98 полтавців, які загинули під час проведення АТО, захищаючи свободу та територіальну цілісність своєї Батьківщини
Збірка творів авторів Донбасу, Приазов'я і Криму про трагічні події 2014—2016 років в Україні. Матеріали книги — вірші, листи, есе і щоденникові нотатки: художньо оформлені репортажі з місця подій.
Розповідь про життя Валерія Ананьєва, колишнього солдата, десантника 25-ї бригади, який близько трьох років свого життя я провів на війні. Перша жива книга про війну на Сході України. Близько 100 QR кодів розставлені по тексту, дозволять вам поринути у події, описані в книзі[212].
«Тюремна пісня» — це третя книга письменниці Олени Герасим'юк. Вірші, які ви прочитаєте у цій збірці, — це підсумок її особистого важкого десятиліття. Це вірші про любов і ненависть, про тугу за родиною та про війну, про життя і смерть. Воні написані простою, нецензурованою, фактично воєнною мовою, але традиційно — для Олени —розкривають перед читачем глибину зображеного. Глибину правди, про яку Україна говоритиме ще не одне століття[214].
Це збірка поезій про світ людини з країни, яка завжди вела оборонну війну, аби існувати незалежно. Авторка зустріла цю війну на одному з вигинів її кола як волонтер-медик, а пізніше обрала шлях військової. І незважаючи на біль втрати, відчула, що саме на війні можна зустріти справжність, якої більше ніде немає…[215]
Воєнна розвідка України. У небі, на морі, на землі[216]
Артем Шевченко
українська
проза
2023
Київ
Yakaboo Publishing
ISBN 978-617-8222-31-4
В основу книги лягли чотири документальні фільми про бойові операції ГУР під час широкомасштабного російського вторгнення.
Gardner Hall, Crimea, Global Rivalry, and the Vengeance of History. New York: Palgrave Macmillan, 2015. ISBN 978-1-137-54676-0
Grant Thomas D., Aggression against Ukraine: Territory, Responsibility, and International Law. New York: Palgrave Macmillan, 2015. ISBN 978-1-137-51463-9
Grigas Agnia, Beyond Crimea: The New Russian Empire. New Haven; London: Yale University Press, 2016.
Kalb Marvin, Imperial Gamble: Putin, Ukraine, and the New Cold War. Washington: Brookings Institution Press, 2015. ISBN 978-0-8157-2664-7
McNabb David E., Vladimir Putin and Russia's Imperial Revival. Boca Raton, FL: CRC Press, 2016. ISBN 978-1-498-71198-2
Menon Rajan, Rumer Eugene B., Conflict in Ukraine: The Unwinding of the Post-Cold War Order. Cambridge, Mass.; London: MIT Press, 2015. ISBN 978-0-262-02904-9
Пам'ятник бійцям АТО у Переяславі22 січня 2015 р., в День соборності України, у Вінниці відкрито пам'ятний знак героям Небесної сотні та АТО. Двометрова композиція з граніту та латуні являє собою фігуру сокола, вписану у державний символ — тризуб. Птах, що падає, символізує душі тих, хто віддав життя за Україну. Автор пам'ятника — молодий архітектор, студент Національного авіаційного університету Владислав Головащенко. Відкривали пам'ятник мати загиблого на МайданіМаксима Шимка та сестра командира літака Ан-26, що розбився в зоні АТО, Дмитра Майбороди[221][222]. Композицію змонтовано на Європейській площі на території меморіалу Слави, поряд зі скульптурною групою червоних бійцівГромадянської та Другої світової воєн. За твердженням вінницького історика Олександр Федоришена, таке архітектурне рішення стало відгуком на бажання матері М. Шимка, єдиного вінничанина з Небесної сотні, який, бувши українським націоналістом, щороку 9 травня відвідував меморіал Слави[223].
5 липня 2015 р. між Слов'янськом і Краматорськом відкрито пам'ятний камінь на згадку про бій 4 липня 2014 р., у якому десантники 25 ОПДБр та бійці спецпідрозділу МВС зупинили прорив бронеколони противника. Пам'ятник вшановує загиблих у цьому бою українських воїнів Олександра Серебрякова і Романа Менделя[224].
У травні 2015 р. у Львові відкрито погрудний пам'ятник герою України генерал-майору Сергієві Кульчицькому, що загинув під час бойових дій у місті Слов'янську Донецької області. Церемонію було приурочено до першої річниці збиття бойовиками «ДНР» вертольота Мі-8, у якому перебував Кульчицький[225].
У березні 2016 р. у приміщенні Головного управління Національної гвардії України у Києві відкрито погруддя генерал-майора Сергія Кульчицького[226].
19 березня 2016 р. у Кривому Розі відкрито монумент криворіжанам, загиблим у війні на Донбасі. Це перший в Україні пам'ятник учасникам АТО у вигляді статуї. Центральна фігура монументальної композиції — постать українського солдата у повний зріст, у шоломі та бронежилеті, з автоматом у руках, встановлена на постаменті з написом «Слава героям України». Солдата поміщено між двома стелами, що символізують крила літака Іл-76, збитого проросійськими бойовиками над Луганським аеропортом у червні 2014 р. (у складі 25 ОПДБр, бійці якої стали жертвами трагедії, були мешканці Кривого Рогу). Постамент оточено гранітними плитами з іменами місцевих жителів, які загинули, захищаючи суверенітет України. Висота всієї композиції — 12 м, фігури військовослужбовця — 4,2 м. Скульптор — Володимир Токар. Прототип бійця, втіленого у пам'ятнику — мінометник-«кіборг» Євген Абросимов («Абрикос»), учасник боїв за Донецький аеропорт. Ініціаторами спорудження пам'ятника у місті виступили демобілізовані учасники бойових дій, родичі загиблих та волонтери. Проєкт реалізовано за рахунок позабюджетних коштів[227][228][229][230][231].
28 березня 2016 року в Києві відкритий Па́м'ятник білорусам, загиблим за Україну — монумент, присвячений білорусам, що загинули під час подій Євромайдану та російсько-української війни.
23 березня 2019 року в історичній частині Переяслава на вул. Богдана Хмельницького напроти Вознесенського собору відкрито памятний знак учасникам АТО з Переяславщини, які загинули захищаючи батьківщину[233].
Серед громадськості ідея перетворення столичного меморіалу викликала полярні оцінки. Одні (письменники Андрій Кокотюха, Василь Шкляр, Дмиро Капранов) сприйняли її радше схвально чи нейтрально. Голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів академік Ігор Юхновський назвав її прийнятною загалом, але передчасною в умовах, коли війна на Донбасі триває. Інші (директор Інституту філософії НАН України академік Мирослав Попович, історик-києвознавець Михайло Кальницький) заявили про своє негативне ставлення до можливості порушення цілісності меморіального комплексу. Головний опонент Ю. Бірюкова у заочній дискусії, експерт конкурсу на спорудження меморіалу героїв Небесної сотніДмитро Гурін закинув авторам ініціативи юридичне, мистецьке і моральне невігластво та нехтування громадською думкою. Він також застеріг проти зловживання культом неідентифікованих воїнів, сумнівним з точки зору як сучасних технологій, так і принципів Революції гідності. Схожий аргумент висловила письменниця Оксана Забужко, стверджуючи неприпустимість поховання воїнів сьогодення у місці, що символізує «страшну традицію сталінської війни»[236][237][238]. У відповідь на критику, Адміністрація Президента України заявила про згортання попередніх планів щодо Меморіалу[239][240].
Картина «Світанок» художниці Беати Куркуль, 2022 р.
Російська агресія дуже скоро отримала відображення в українському мистецтві як ілюстрації, постери та колажі, що підтримують бойовий дух захисників і висміюють ворога. Частина митців продають свої роботи, щоб виручені кошти передати ЗСУ. Деякі країни, що підтримують Україну, проводять виставки цих робіт у мистецьких центрах, галереях, освітніх просторах[241][242][243].
На 56-му Венеційському бієннале групова виставка українських митців символічно називалася «Надія». Крім того, група українських митців у камуфляжному одязі з написами «У відпустці» знаходилася у російсьому павільйоні нагадуючи про окупацію Криму[244].
Від 30 вересня до 14 грудня 2014 на будинку в центрі Берліна експонувався художній проєкт Сергія Жадана, Миколи Рідного. На основі цього проєкту була створена книжка «Сліпа пляма»[245], яка складається з текстів Сергія Жадана та фотографій Миколи Рідного.
В Європарламенті проходила виставка ікон написаних Олександром Клименком на ящиках від набоїв для того, щоби привернути увагу європейських політиків до військових дій на Донбасі[246].
Російська громадська організація «Открытая Россия» створила вебсайт з коміксом «Процес» про суд над Надією Савченко[247].
Численні світові видання відгукнулися на широку російську агресію в Україні карикатурами, де висміювали різні проблеми: від байдужості Путіна до життя власних військ і до залежності Заходу від нафти[248].
В лютому 2022 року набула популярності «Свята Джавеліна» — стилізоване під ікону зображення жінки з ПТРК FGM-148 Javelin, намальоване канадцем українського похоження Крістіаном Борисом ще у 2012 році. У березні групою художників було створено стінопис з цим зображенням на стіні будинку 13 на вулиці Авіаконструктора Антонова в Києві (щоправда, з муралу видалили німб як атрибут релігійних персонажів, які мають офіційний культ).
Пересувна виставка живопису і графіки, яка експонувалася в музеях 13 великих і малих міст України. Художнє переосмислення навколишньої дійсності, засноване на особистому спілкуванні. Спроба передати їх емоції, надії, характер. Це розповідь про місто, який останнім часом знаходиться на межі миру і війни.
Інсталяції, що ілюструють намагання переселенців зі сходу України пережити травму втрати домівки і реконструювати спогади про попереднє життя за допомогою речей втраченого побуту.
Фотовиставка про політичні процеси українців у Росії під час війни, зокрема, про розгляд сфабрикованих справ Надії Савченко та Сергія Литвинова, яких звинувачували у вчиненні «військових злочинів» на сході України.
Battlefield 2042 (2021) — в цій футуристичній відеогрі Росія у війні з США 2042 року послуговується людьми без громадянства. Один з них був описаний у грі як «маленький зелений чоловічок». Офіційний твітер Battlefield 2042 відгукнувся про це як «ненавмисне посилання на реальну проблему»[260], і згодом видалив його[261].
Машинний переклад російського слова «хлопок» без урахування наголосу породив мем «бавовна»
Численні поразки росіян під селом Чорнобаївка стало символом невідворотності, а саме село — місцем, де зникають вороги. Затримання Віктора Медведчука та звернення його дружини з цього приводу до президента Туреччини отримало численні пародії як зображення відповідно проваленого завдання та багатоликості. Абсурдна розмова Олександра Лукашенка з Володимиром Путіним 11 березня щодо «підготовки нападу» з України на Білорусь, стала об'єктом тролінгу в мережі. Монолог Лукашенка активно висміюється в Інтернеті, де Лукашенко намагається когось переконати в реальності загрози. Борис Джонсон за свою активну підтримку України зажив слави найкращого друга українців.
В TikTok, а потім на інших ресурсах набув популярності інтернет-мем Чмоня — полонений колаборант, якого висміюють за незграбний зовнішній вигляд[262][263].
Бавовнятко, один з мемів 2022 року.
Повштовх до різноманітних жартів дали також численні й надокучливі повітряні тривоги, затоплення крейсера «Москва», удари ЗСУ по Антонівському мосту. Вибухи в Криму, які російська влада всіляко пояснювала випадковими подіями, отримали назву «бавовна» (через тенденцію в Росії називати вибухи «хлопками» та машинний переклад цього слова, як «бавовна»)[264][265].
скріншот
На початку квітня 2022 року у мережі з'явилось відео «Нащо ти мені скло розбив ?» (рос. «Ты нахера мне стекло разбил?») зняте на вул. Новосьолов 60 у місті Рязань де чоловік знаходячись у стані алкогольного психозу розбив лобове скло на автівці випадкового водія, а на питання нащо він це зробив той відповів «у мене хлопці гинуть» та «мені на війну треба» [266][267].
Також у 2022 стало відомим відео «Ви homo sapiens? - Ні, я росіянин» (рос. «Вы homo sapiens? - Нет, я русский») де українець запитав чоловіка з Росії чи є він представником нашого виду , на що він відповідає «Ні, я росіянин»
[268]
Російсько-українська війна зумовила появу нових слів і виразів в українській мові, а також переносне значення вже наявних. Наприклад, «Аналоговнєт» (від рос.аналогов нет, укр.аналогів нема) — дещо, вигадане в Росії, «бандеромобіль» — бойовий автомобіль ЗСУ, «кіборги» — воїни ЗСУ (на честь прізвиська славнозвісних захисників донецького аеропорту, «задвохсотити» — знищити ворога (від позначення трупів загиблих бійців як «вантаж 200»), «рашизм» — злочинна шовіністична ідеологія «русского міра», «рашисти» (русня, рюзкі, свинособаки, чмоні) — російські військові, прихильники Путіна, «чорнобаїти» — повторювати ту саму невдачу, «за поребриком» — у Росії, «йти за російським кораблем» — зазнати поразки, «тракторні війська» — неочікувана дієва допомога[269], «вирушити на концерт Кобзона» — померти (про російських військових і політиків).
Цензура в Росії, згідно з якою суперечливі твердження перефразовувалися на більш нейтральні, неодноразово ставала предметом жартів і пародій. Наприклад, «превентивний удар» (рос.превентивный удар) замість «напад», «визволителі» (рос.освободители) замість «окупанти», «передислокація/перегрупування» (рос.передислокация/перегруппировка) замість «відступ», «жест доброї волі» (рос.жест доброй воли) замість «втеча під натиском ЗСУ», «вивільнення» (рос.высвобождение) працівників замість «звільнення», «корекція цін» (рос.корректировка цен) замість «підвищення цін», «від'ємний ріст економіки» (рос.отрицательный рост экономики) замість «зниження економічної активності», «задимлення» (рос.задымление) замість «пожежа», «ляскіт, гуркіт» (рос.хлоп́ок) замість «вибух». Саме явище такої заміни слів і фраз порівнювалося з новомовою з роману Джорджа Орвелла «1984»[270].
Після початку «часткової» мобілізації мешканців РФ її почали називати «могилізацією», особливо у самій Росії (через значні втрати російської армії у цій війні). Мобілізованих, що потрапили до російської армії, швидко почали називати «чмобіками» — від рос. «частично мобилизованный». Ця назва також є дотепною через співзвучність з російським образливим словом «чмо», яке значить людину, що занедбала себе морально і фізично.
25 листопада 2015 року ВРУ ухвалила Постанову «Про державну підтримку публікацій, наукових, освітніх та дослідницьких програм, спрямованих на висвітлення щодо агресії РФ проти України»[271]
↑Bohema, Leonid; Hatylo, Ivan (31 січня 2015), The Ukrainians, Green Tribe, RiK TV Production, архів оригіналу за 13 березня 2022, процитовано 14 лютого 2021
↑Janciauskas, Mantas; Maknaviciute, Lyja; Chyra, Andrzej; Paradis, Vanessa (18 серпня 2017), Frost, Studio Kinema, KinoElektron, Tato Film, архів оригіналу за 6 травня 2021, процитовано 14 лютого 2021
↑Dovzhenko, Vyacheslav; Yasinovskiy, Roman; Isaenko, Andrey; Zhdanov, Viktor (7 грудня 2017), Kiborgy. Heroyi ne vmyrayut, Foley Walkers Studio, Idas Film, архів оригіналу за 11 листопада 2020, процитовано 14 лютого 2021
↑Мати Апостолів. dzygamdb.com(укр.). Процитовано 14 лютого 2021.
↑ абЧеркаси. dzygamdb.com(укр.). Процитовано 14 лютого 2021.
↑Benyuk, Bogdan; Maksymiyuk, Anatoliy (20 серпня 2020), Eastman, Insightmedia Producing Center, Ukrainian State Film Agency, архів оригіналу за 9 листопада 2021, процитовано 14 лютого 2021
Ясь О. Росія як Мордор: фентезійні алюзії у сучасних воєнних наративах // Український історичний журнал. — 2023. — № 5. — С. 5–22. https://www.academia.edu/108375018
.jpg)
Україна
Росія
.svg){kind=small}
Велика Британія
Чехія
Польща
Литва
Німеччина
Франція
Латвія
Естонія
Нідерланди
Румунія
США США
