Візантійська імперія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Візантійська імперія
лат. Imperium Romanum
грец. Βασιλεία Ῥωμαίων
Римська імперія Vexilloid of the Roman Empire.svg
330 – 1453
Прапор Герб
Прапор Палеологів (бл. 1350) Герб візантійських імператорів династії Палеологів
Розташування Візантійська імперія
Найбільший обсяг території імперії, правління Юстиніана I
Столиця Константинополь
(330 — 1204 і 1261 — 1453)
Мови грецька (в перші століття існування офіційною мовою була латина)
Релігії Православна Церква
Форма правління монархія [[Категорія:Former monarchies}}|Візантійська імперія, 330]]
Імператор
 - 306 — 337 Константин Великий
 - 527 — 565 Юстиніан
 - 1449 — 1453 Костянтин XI
Megas Doux
 - до 1453 Дука Нотар
Історичний період Середньовіччя
 - Засновано 330
 - Заснування Константинополя 11 травня 330
 - Церковна схизма 1054
 - Четвертий хрестовий похід 1204
 - Відвоювання Константинополя 1261
 - Ліквідовано 1453
Площа
 - пік 4 500 000 км2
Населення
 - 4 століття 34 000 000 ³ осіб
Валюта солід, гіперпірон
Попередник
Наступник
Vexilloid of the Roman Empire.svg Римська імперія
Османська імперія Ottoman flag.svg
Латинська Романія Blason Empire Latin de Constantinople.svg
Нікейська імперія Palaiologos-Dynasty-Eagle.svg
Трапезундська імперія Komnenos-Trebizond-Arms.svg
Епірський деспотат Blank.png
Кіпрське королівство Armoiries Chypre.svg
Князівство Феодоро Blank.png
Венеціанська республіка Coat of Arms of the Republic of Venice.svg
Морейський деспотат Flag of PalaeologusEmperor.svg
Кілікійське царство FlagKilikia.png
Друге Болгарське царство Coat of arms of the Second Bulgarian Empire.svg
Рашка (держава) Flag of Serbia 1281.svg
¹ До 13 століття
² Датою заснування традиційно вважається відбудова Константинополя як нової столиці Римської імперії
³ Див.цю таблицю надану відділом Історії Університету Тулане. Дані основані на підрахунках Дж. С. Рассела «Пізне стародавнє і середньовічне населення» (1958), ASIN B000IU7OZQ.

Візанті́йська імпе́рія (грецькою: Βασιλεία των Ῥωμαίων — Basileia tōn Rōmaiōn, царство Ромеїв, царство Римське, Римська імперія, 395–1453) — середньовічна держава, східна частина Римської імперії. У староруських і старослов'янських літописах також вживаються назви Християнське і Грецьке царство. Ще одна назва цієї держави — Романія, від якої походить назва сучасної балканської країни — Румунії.

Назву «Візантійська імперія» держава одержала в працях істориків уже після свого падіння, вперше — від німецького вченого Ієроніма Вольфа в 1557. Назва походить від середньовічної назви Візантій, якою позначали поселення, яке існувало на місці сучасного Стамбула (Царгорода, Константинополя) до розбудови його Костянтином Великим, тобто Візантійська імперія — та з Римських імперій, центром якої було місто Візантій.

Жителі імперії, серед яких були предки сучасних греків, південних слов'ян, румун, молдаван, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірмен та багатьох інших сучасних народів, називали себе ромеями або римлянами. Саму ж імперію вони іноді називали просто «Романія», але нерідко іменували її  державою ромеїв. Столиця — Константинополь (античний Візантій, слов'янський Царгород, тепер Стамбул).

Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала її найбагатші провінції, але й зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземномор'я. Її столиця — Константинополь (древній Візантій) в документах тих часів називався Рим. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу.

Немає єдиної думки щодо того, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Костянтина І (306337), засновника Константинополя, за першого Візантійського Імператора. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася передніше, протягом царювання Діоклетіана (284305), який для полегшення управління величезною імперією, офіційно поділив її на східну і західну половини. Інші вважають за переломне царювання Феодосія І (379395) та офіційне витискання Християнством поганства, або час його смерті в 395, коли політичне розділення між Східною і Західною частинами імперії всталилось. Також віхою є 476 рік, коли Ромул Август, останній західний імператор, відмовився від влади та відповідно імператор залишився лише в Константинополі. Важливим моментом став 620 рік коли за імператора Іраклія державною мовою офіційно стала грецька.

Занепад імперії пов'язаний з багатьма причинами, як зовнішніми так і внутрішніми. Це розвиток інших регіонів світу, зокрема Західної Європи (в першу чергу Італії, Венеціанської і Генуезської республік), а також країн ісламу. Також це загострення протиріч між різними регіонами імперії і розкол її на Грецьке, Болгарське, Сербське та інше царства.

Вважають, що імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії в 1453, хоча її залишки проіснувала ще декілька років, до падіння Містри в 1460 і Трапезундської імперії в 1461. Але слід звернути увагу на те, що середньовічні південнослов'янські джерела описують падіння Візантійської імперії не як падіння Римської чи Ромейської імперії (адже вони себе теж вважали ромеями), а як падіння Грецького царства — одного з царств, яке входило до складу імперії. Також слід пам'ятати, що як імператори Священної Римської імперії так і султани Османської імперії називали себе римськими імператорами і спадкоємцями Римської імперії.

Найбільші території імперія контролювала за імператора Юстиніана І, що вів широку завойовницьку політику в західному Середземномор'ї, прагнучи відновити колишню Римську імперію. З цього часу вона поступово втрачала землі під натиском варварських королівств і східноєвропейських племен. Після арабських завоювань займала лише територію Греції і Малої Азії. Експансія в IX–XI століттях змінилася серйозними втратами, розпадом країни під ударами хрестоносців і загибеллю під тиском турків-сельджуків і турків-османів.

Етнічний склад населення Візантійської імперії, особливо на першому етапі її історії, був вкрай строкатим — греки, сирійці, копти, вірмени, грузини, євреї, елінізовані малоазійські племена, фракійці, іллірійці, даки. Зі зменшенням території Візантії (починаючи з VII століття) частина народів залишилася поза її межами — у той же час сюди приходили і розселялися нові народи (готи в IV–V ст., слов'яни в VI–VII ст., араби в VII-І ст., печеніги, половці в XI–XIII ст. і ін.). У VI–XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких надалі сформувалася італійська народність. Переважну роль в економіці, політичному житті і культурі Візантії грало грецьке населення. Державна мова Візантії в IV–VI століттях — латинська, з VII століття і до кінця існування імперії — грецька.

Історія[ред.ред. код]

Поділ на Східну і Західну Римські імперії[ред.ред. код]

Мапа Західної і Східної Римських імперій на 395, по смерті Феодосія І

11 травня 330 року римський імператор Констянтин Великий оголосив своєю столицею місто Візантіум, перейменувавши його в Константинополь. Необхідність переносу столиці була викликана насамперед віддаленістю колишньої столиці — Рима — від напружених східних і північно-східних меж імперії. Особливості політичної традиції робили обов'язковим особистий контроль імператора над потужними військовими угрупуваннями, а організувати оборону з Константинополя можна було набагато швидше і при цьому контролювати війська можна було ефективніше ніж з далекого Рима.

Остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну відбулося після смерті в 395 Феодосія Великого. Головною відмінністю Візантії від Західної Римської імперії (Гесперії) було переважання на її території грецької культури на противагу майже суціль латинізованому заходу. З часом римський спадок усе більше змінювався під місцевим впливом та внаслідок розвитку, втім неможливо провести різку межу між Римом та Візантією, яка завжди самоусвідомлювала себе саме як Східна Римська імперія.

Становлення самостійної Візантії[ред.ред. код]

Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду 330518. У цей період через границі на Дунаї і Рейні на римську територію проникали численні варварські, переважно германські племена. Якщо одні були невеликими групи переселенців, яких притягували безпека і багатства імперії, інші ж чинили набіги та самовільно селилися на її території. Скориставшись слабістю Рима, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і в 476 році був скинутий останній імператор Західної Римської імперії. Положення на сході також було важким, особливо після того як у 378 році вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля Адріанополя в якій імператор Валент був убитий і готи під проводом Аларіха спустошили всю Грецію. Але незабаром Аларіх пішов на захід — в Іспанію і Галію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їх боку для Візантії минала. У 441 році на зміну готам прийшли гуни. Аттила кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. В другій половині V століття небезпека прийшла з боку остготів — Теодоріх розорив Македонію, загрожував Константинополеві, але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах Риму свою державу.

Сильно дестабілізували ситуацію в країні і численні християнські єресі — аріанство, несторіанство, монофізитство. У той час як на Заході папи, починаючи з Лева Великого (440462), затверджували папську монархію, на Сході патріархи Олександрії, особливо Кирило (422–444) і Діоскор (444–451), намагалися установити папський престол в Олександрії. Крім того, у результаті цих смут спливали на поверхню старі національні конфлікти та сепаратистські тенденції; у такий спосіб з релігійним конфліктом тісно спліталися політичні інтереси і цілі.

З 502 року перси відновили свій натиск на сході, слов'яни й авари почали набіги на південь від Дунаю. Внутрішні смути досягли крайніх меж, у столиці велася напружена боротьба партій «зелених» і «синіх» (по кольорам команд колісниць). Нарешті, міцна пам'ять про римську традицію, що підтримувала думка про необхідність єдності римського світу, безупинно звертала погляди на Захід. Щоб вийти з цього нестійкого положення потрібна була могутня рука, ясна політика з точними і визначеними планами. Таку політику проводив Юстиніан І.

VI століття. Імператор Юстиніан[ред.ред. код]

Βασιλεία 'Ρωμαίων
Imperium Romanorum
Римська імперія

Palaiologos-Dynasty-Eagle.svg
(Імператорський стяг часів правління Палеологів)

Девіз : Βασιλεύς Βασιλέων
Βασιλεύων Βασιλευόντων

(грец. цар царів,
і володар над володарями
)

Хронологія
667 до Р.Х. Заснований античний Візантій, майбутній Константинополь.
330 Імператор Констянтин I Великий зробив Константинополь своєю столицею.
395 Після смерті Феодосія I Римська імперія розділяється на Західну Римську та Східну Римську імперії.
527 Юстиніан I став імператором.
532537
За наказом Юстиніана Великого будується Свята Софія (Ιερός Ναός Αγίας Σοφίας) в Константинополі.
533554 Полководці Юстиніана відвойовують Північну Африку та Італію від вандалів і остґотів.
568 Завоювання частини півночі Італії лангобардами.
634641 Армії халіфату захоплюють Левант та Єгипет. Пізніше під їх владу відходять Північна Африка та Сицилія.
730787 ; 813843 Рух іконоборців.
8431025 Правління Македонської династії. Цей період позначений так званим Македонським відродженням.
10021018 Серія болгарських воєн під проводом імператора Василія ІІ Болгаробійці. Їхнім наслідком стало знищення Першого Болгарського царства.
1025 Смерть Василія ІІ. Імперія досягає границі напруження своїх сил.
1054 Велика Схизма — символічний момент розриву між Римською церквою та Константинопольською церквою.
1071 Імператор Роман IV Діоген потерпів поразку від сельджуків в Битві під Манцикертом. Імперія втрачає більшу частину своїх земель в Малій Азії.
1081 Початок правління динатсії Комнінів. Першим імператором із цієї династії став видатний полководець Олексій I Комнін.
1091 Візантіці та половці розбили печенігів, які з цього часу зійшли з історичної сцени. Існує версія, що саме вони стали предками гагаузів.
1097 Відвоювання Нікеї від сельджуків за допомоги хрестоносців.
1097-1176 Візантійські армії визволяють від володарювання турків-сельджуків узбережжя Малої Азії, і поступово відвойовують свої колишні малоазійські володіння; Князівство Антиохії перейшло під візантійський протекторат.
1176 Битва при Міріокефалоні. Імператор Мануїл I Комнін потерпів поразку від сельджуків, що припинило наступ на Малу Азію.
1180 Смерть Мануїла І. Кінець політики завоювань.
1185 Відроджується Болгарська держава. Візантія втрачає свої території на Балканах.
1204 Хрестоносці під час Четвертого хрестового походу захопили Константинополь; була заснована Латинська імперія.
1261 Імпеартор Нікеї Михаїл VIII Палеолог відвоював Константинополь, тим сами відновивши Візантійську імперію в її столиці.
1453 Турки-османи захоплюють Константинополь-Новий Рим, який після цього іменується Істамбулом. Останній імператор Констянтин XI Драгаш загинув під час захисту міських стін. Кінець імперії.
Візантійська імперія у період розквіту близько 550 р.

У 518 році після смерті імператора Настасія на трон зійшов начальник гвардії Юстин — виходець з македонських селян. Тягар влади був би заважкий для цього неписьменного старого, якби біля нього не виявилося племінника Юстиніана. Із самого початку правління Юстина фактично при владі стояв Юстиніан — також уродженець Македонії, що отримав прекрасну освіту й мав неабиякі здібності.

У 527 році, одержавши всю повноту влади, Юстиніан приступив до виконання своїх задумів по відновленню Імперії і зміцненню влади єдиного імператора. Він домігся союзу з православною церквою. При Юстиніані єретиків змушували переходити в православ'я під загрозою позбавлення цивільних прав і навіть страти .

До 532 року він був зайнятий придушенням виступів у столиці і протистоянню натиску персів, але незабаром основний напрямок політики перемістився на захід. Варварські королівства ослабнули за минулі півстоліття, їх романізовані жителі закликали до відновлення імперії, нарешті навіть самі королі германців визнавали законність претензій Візантії. У 533 році армія під керівництвом Велізарія завдала удару по державі вандалів у Північній Африці. Наступною метою стала Італія — важка війна з Остготським королівством продовжувалася 20 років і закінчилася перемогою.

Вторгшись у королівство Вестготів у 554, Юстиніан завоював і південну частину Іспанії. У результаті територія імперії збільшилася майже вдвічі. Але ці успіхи потребували занадто великої витрати сил, чим скористалися перси, слов'яни і авари, що, хоча і не завоювали значних територій, але піддали руйнуванню багато земель на сході імперії.

Візантійська імперія на 550 рік

Візантійська дипломатія також прагнула забезпечити у всьому зовнішньому світі престиж і вплив імперії. Завдяки спритному розподілові милостей і грошей та митецькому умінню сіяти розбрати серед ворогів імперії, вона приводила під візантійське панування варварські народи, що оточували кордони держави. Одним з головних способів включення у сферу впливу Візантії була проповідь християнства. Діяльність місіонерів, що поширювали християнство від берегів Чорного моря до плоскогір'їв Абіссінії й оазисів Сахари, була однієї з характерних відзнак візантійської політики в середні віки.

Імп. Юстиніан І і Велізарій (зліва). Мозаїка. Равенна, церква Св. Віталія

Крім військової експансії, іншою найважливішою задачею Юстиніана була адміністративна і фінансова реформи. Економіка імперії перебувала у важкій кризі, керівництво було уражене корупцією. З метою реорганізації управління Юстиніаном була проведена кодифікація законодавства і ряд реформ, що, хоча і не вирішили проблему кардинально, але, безсумнівно, мали позитивні наслідки. По всій імперії розпочалося будівництво — найбільше за масштабами з часів «золотого століття» Антонинів. Новий розквіт переживала культура.

VI-VII століття[ред.ред. код]

Однак велич була куплена дорогою ціною — економіка була підірвана війнами, населення зубожіло, і спадкоємці Юстиніана (Юстин II (565–578), Тиберій ІІ (578–582), Маврикій (582–602)) були змушені основну увагу приділяти вже обороні і перенести напрямок політики на схід. Завоювання Юстиніана виявилися неміцними — наприкінці VI–VII ст. Візантія втратила всі завойовані області на Заході (за винятком Південної Італії).

У той час як вторгнення лангобардів відняло у Візантії половину Італії, у 591 році в ході війни з Персією була завойована Вірменія, на півночі продовжувалося протистояння зі слов'янами. Але вже на початку наступного, VII століття перси відновили бойові дії і домоглися значних успіхів унаслідок численних смут в імперії. У 610 році син карфагенського екзарха Іраклій скинув імператора Фоку і заснував нову династію, що виявилася здатною протистояти небезпекам, що загрожували державі. Це був один з найважчих періодів в історії Візантії — перси завоювали Єгипет і загрожували Константинополеві, авари, слов'яни і лангобарди атакували кордони з усіх боків. Іраклій одержав ряд перемог над персами, переніс війну на їхню територію, після чого смерть шаха Хосрова ІІ і ряд повстань змусили тих відмовитися від усіх завоювань і укласти мир. Але повне виснаження обох сторін у цій війні підготувало сприятливий ґрунт для арабських завоювань.

У 634 році халіф Омар вторгся в Сирію, протягом наступний 40 років були втрачені Єгипет, Північна Африка, Сирія, Палестина, Верхня Месопотамія, причому найчастіше населення цих областей, змучене війнами та поборами вважало арабів, що на початку істотно знижували податки, своїми визволителями. Араби створили флот і навіть обложили Константинополь. Але новий імператор, Костянтин IV Погонат (668–685), відбив їхній натиск. Незважаючи на п'ятирічну облогу Константинополя (673–678) із суші і з моря, араби не змогли його захопити. Грецький флот, якому недавній винахід «грецького вогню» забезпечили перевагу, змусив мусульманські ескадри до відступу і завдав їм у водах Силеума поразки. На суші війська халіфату були розбиті в Азії.

З цієї кризи імперія вийшла більш об'єднаною і монолітною, національний склад її став більш однорідним, релігійні розходження головним чином пішли в минуле, тому що монофізитство й аріанство мали основне поширення у втрачених нині Єгипті і Північній Африці. До кінця VII століття територія Візантії становила вже не більш третини держави Юстиніана. Ядро її складали землі, населені греками або елінізованими племенами, що говорили грецькою мовою. У той же час почалося масове заселення Балканського півострова слов'янськими племенами. У VII столітті вони розселилися на значній території в Мезії, Фракії, Македонії, Далмації, Істрії, частині Греції і навіть були переселені в Малу Азію), зберігши при цьому свою мову, побут, культуру. Відбулися зміни і в етнічному складі населення у східній частині Малої Азії: з'явилися поселення персів, сирійців, арабів.

У VII столітті були проведені істотні реформи в керуванні — замість єпархій і екзархатів імперія була розділена на феми, підлеглі стратигам. Новий національний склад держави привів до того, що грецька мова стала офіційною, навіть титул імператора став звучати по-грецькому — василевс. В адміністрації стародавні латинські титули або зникають, або елінизуються, а їхнє місце займають нові назви — логофети, стратеги, епархи, друнгарії. В армії, де переважають азіатські і вірменські елементи, грецька стає мовою наказів.

VIII століття[ред.ред. код]

На початку VIII століття тимчасова стабілізація знову перемінилася низкою криз — війни з болгарами, арабами, безперервні повстання. Лев Ісавр, що зійшов на престол під ім'ям імператора Лева ІІІ і заснував ісаврійську династію (717–867), зумів зупинити розпад держави і завдав вирішальної поразки арабам.

За пів-століття правління два перших Ісаври зробили імперію багатою і квітучою, незважаючи на чуму, що спустошила її в 747 році та заворушення, викликані іконоборством. Релігійна політика ісаврійських імператорів була одночасно і політичною. Багато людей на початку VIII століття були незадоволені надлишком марновірства й особливо тим місцем, яке займало поклоніння іконам, віра в їхні чудотворні властивості, та поєднані з ними людські вчинки та інтереси; багатьох людей турбувало те зло, що як їм здавалося, у такий спосіб заподіювалося релігії. Одночасно імператори прагнули обмежити зростаючу могутність церкви. Політика іконоборства привела до розбратів і смут, одночасно підсиливши розкол у відносинах з Римською церквою. Відновлення іконопоклоніння відбулося тільки наприкінці VIII століття завдяки імператриці Ірині — першій жінці-імператриці, але вже на початку IX століття політика іконоборства була продовжена.

IX–XI століття[ред.ред. код]

У 800 році Карл Великий оголосив про відновлення Західної Римської імперії, що для Візантії стало відчутним приниженням. Одночасно Багдадський халіфат підсилив свій натиск на сході.

Імператором Левом V Вірменином (роки правління 813–820) і двома імператорами Фригійської династії — Михайлом ІІ (820–829) і Феофілом (829–842) — було відновлено політику іконоборства. Знову на цілих тридцять років імперія опинилася у владі заколотів. Договір 812 року, що визнавав за Карлом Великим титул імператора, означав серйозні територіальні втрати в Італії, де Візантія зберегла тільки Венецію і землі на півдні півострова.

Війна з арабами, розпочата в 804 році, привела до двох серйозних поразок: до захоплення острова Крит мусульманськими піратами (826), що почали звідси майже безкарно спустошувати східне Середземномор'я, і до завоювання Сицилії північноафриканськими арабами (827), що у 831 році опанували містом Палермо. Особливо загрозливою була небезпека з боку болгар, з тих пір як хан Крум розширив межі своєї імперії від Гема до Карпат. Никифор спробував розбити його, вторгшись у Болгарію, але на зворотному шляху зазнав поразки і загинув (811), а болгари, знову захопивши Адріанополь, з'явилися поблизу стін Константинополя (813). Лише перемога Лева V при Месемврії (813) врятувала імперію.

Період смут закінчився в 867 році приходом до влади македонської династії. Василій I Македонянин (867–886), Роман I Лакапін (919–944), Никифор II Фока (963–969), Іоанн Цимісхій (969–976), Василь ІІ (976–1025) — імператори й узурпатори — забезпечили Візантії 150 років процвітання і могутності. Була завойована Болгарія, Крит, Південна Італія, відбувалися успішні військові походи проти арабів вглиб Сирії. Кордони імперії розширилися до Євфрату і Тигру, Вірменія й Іберія ввійшли до сфери візантійського впливу, Іоанн Цимісхій доходив навіть до Єрусалима.

В IXXI столітті велике значення для Візантії мали взаємини з Київською Руссю. Після облоги Константинополя київським князем Олегом (907) Візантія була змушена укласти з Руссю торговельний договір, що сприяв розвиткові торгівлі вздовж великого шляху з «варяг у греки». Наприкінці X століття Візантія воювала з київським князем Святославом) за Болгарію і здобула перемогу. При київському князі Володимирі Святославовичу між Візантією і Київською Руссю було укладений союз. Василь ІІ віддав свою сестру Ганну заміж за Володимира. Наприкінці X століття Русь прийняла з Візантії християнство за візантійським обрядом

У 1019 році, завоювавши Болгарію, Вірменію й Іберію, Василь ІІ відсвяткував великим тріумфом найбільше посилення імперії з початку арабських завоювань. Доповнювали картину блискучий стан фінансів і розквіт культури.

Візантія в 1000 році

Однак одночасно почали з'являтися перші ознаки слабості, що виражалося в посиленні феодальної роздрібненості. Знать, що контролювала величезні території і ресурси, часто успішно протиставляла себе центральній владі. Занепад почався після смерті Василя ІІ, при його браті Костянтині VIII (1025–1028) і при дочках останнього — спочатку при Зої і її трьох чоловіках, що послідовно змінювали один одного — Романі ІІІ (1028–1034), Михайлові IV (1034–1041), Костянтині Мономаху (1042–1054), з яким вона розділяла трон (Зоя вмерла в 1050), і потім при Феодорі (1054–1056). Ослаблення проявилося ще різкіше по заверешенню правління Македонської династії.

У результаті військового перевороту на престол зійшов Ісаак I Комнін (1057–1059); після його зречення імператором став Костянтин X Дука (1059–1067). Потім до влади прийшов Роман IV Діоген (1067–1071), якого скинув Михайло VII Дука (1071–1078); у результаті нового повстання корона дісталася Никифору Вотаніату (1078–1081). Протягом цих коротких правлінь анархія чимраз зростала, внутрішня і зовнішня криза, від якої страждала імперія, ставала все більш важкою. Італія була втрачена до середини XI століття під натиском норманів, але основна небезпека насувалася зі сходу — у 1071 році Роман IV Діоген зазнав поразки від турків-сельджуків під Маназкертом (Вірменія), і від цієї поразки Візантія так і не змогла оправитися. У 1054 році відбувся офіційний розрив між християнськими церквами, що збільшило до краю натягнуті відносини з Заходом і визначило події 1204 року (захоплення хрестоносцями Константинополя і розпад країни), а повстання феодалів підривали останні сили країни.

У 1081 році на престол вступила династія Комнинів (1081–1204) — представники феодальної аристократії. Турки залишалися в Іконії (Конійський султанат); на Балканах за допомогою Угорщини слов'янські народи створили майже незалежні держави; нарешті, Захід також являв собою серйозну небезпеку Візантії як з боку загарбницьких устремлінь, честолюбних політичних планів, породжених першим хрестовим походом так і внаслідок економічних претензій Венеції.

XII–XIII століття[ред.ред. код]

Східна та Західна Римська Імперія до хрестових походів

При Комнинах головну роль у візантійській армії стали грати важкоозброєна кіннота (катафрактарії) і наймані війська з іноземців. Зміцнення держави й армії дозволило Комнинам відбити наступ норманів на Балкани, відвоювати в сельджуків значну частину Малої Азії, установити суверенітет над Антіохією. Мануїл І примусив Угорщину визнати суверенітет Візантії (1164) і затвердив свою владу в Сербії. Але в цілому положення продовжувало залишатися важким. Особливо небезпечним була політика Венеції — колишнє суто грецьке місто стало суперником і ворогом імперії, створювало сильну конкуренцію її торгівлі. У 1176 візантійська армія була розгромлена турками при Міріокефалоні. На всіх напрямках Візантія була змушена перейти до оборони.

Політика Візантії щодо хрестоносців полягала в зв'язуванні їхніх проводирів васальними зобов'язаннями і поверненні з їхньою допомогою територій на сході, але особливого успіху це не принесло. Відносини з хрестоносцями постійно погіршувалися. Як багато хто з їхніх попередників, Комнини мріяли відновити свою владу над Римом, чи за допомогою сили або шляхом союзу з папством, і зруйнувати Західну імперію, факт існування якої завжди представлявся їм узурпацією їхніх прав.

Особливо намагався здійснити ці мрії Мануїл І. Здавалося, що Мануїл здобував імперії незрівнянну славу в усім світі і зробив Константинополь центром європейської політики; але коли він вмер у 1180, Візантія виявилася розореною і ненависною латинянам, готовими в будь-який момент напасти на неї. У той же час у країні назрівала серйозна внутрішня криза. Після смерті Мануїла І спалахнуло народне повстання в Константинополю (1181), викликане невдоволенням політикою уряду, що сприяла італійським купцям, а також західноєвропейським лицарям, що поступали на службу до імператорів. Країна переживала глибоку економічну кризу: підсилилися феодальна роздрібненість, правителі провінцій були фактично незалежні від центральної влади, прийшли в занепад міста, ослабнули армія і флот. Почався розпад імперії. У 1187 відпала Болгарія; у 1190 Візантія була змушена визнати незалежність Сербії. Коли ж у 1192 дожем Венеції став Енріко Дандоло, виникла думка, що найкращим засобом як для задоволення ненависті, що нагромадилася у латинян, так і для забезпечення інтересів Венеції на Сході було б завоювання Візантійської імперії. Ворожість папи, домагання Венеції, озлоблення усього латинського світу — усе це разом узяте визначило той факт, що четвертий хрестовий похід (1202–1204) повернув замість Палестини вже проти Константинополя. Виснажена, ослаблена натиском слов'янських держав, Візантія виявилася нездатною протистояти хрестоносцям.

У 1204 році армія хрестоносців захопила Константинополь. Візантія розпалася на ряд держав — Латинську імперію й Ахейське князівство, створені на територіях, захоплених хрестоносцями, і Нікейську, Трапезундську і Епірську імперії -, що залишилися під контролем греків. Латиняни придушували у Візантії грецьку культуру, засилля італійських торговців заважало відродженню візантійських міст.

Візантійська імперія в першій половині XIII століття

Положення Латинської імперії було дуже хитким — ненависть греків і напади болгар сильно послабили її, так що в 1261 році імператор Нікейської імперії Михайло Палеолог, за підтримкою грецького населення Латинської імперії відвоювавши Константинополь і розгромивши Латинську імперію, оголосив про відновлення Візантійської імперії. У 1337 до неї приєднався Епір. Але Ахейське князівство — єдине життєздатне утворення хрестоносців у Греції — проіснувало до завоювань османських турків, так само як і Трапезундська імперія. Відновити Візантійську імперію в її цілості було вже неможливо. Михайло VIII (1261–1282) спробував це здійснити, і хоча йому не удалося цілком втілити в життя свої устремління, проте його зусилля, практичне обдарування і гнучкий розум роблять його останнім значним імператором Візантії.

Перед обличчям зовнішньої небезпеки, що загрожувала імперії, було необхідно, щоб вона зберігала єдність, спокій і силу. Епоха Палеологів, навпроти, була повна повстань і цивільних смут. У Європі найнебезпечнішими супротивниками Візантії виявилися серби. При спадкоємцях Стефана Ненадя — Уроші І (1243–1276), Драгутині (1276–1282), Милутині (1282–1321) — Сербія так розширила свою територію за рахунок болгар і візантійців, що стала найзначнішою державою на Балканському півострові.

XIV–XV століття[ред.ред. код]

Постійно підсилювався тиск османів на чолі з трьома великими воєначальниками — Ертогрулом, Османом (1289–1326) і Орханом (1326–1359). Незважаючи на деякі вдалі спроби Андроніка ІІ зупинити їх, у 1326 Бурса упала перед османами, що перетворили її у свою столицю. Потім була узята Нікея (1329), за нею — Нікомедія (1337); у 1338 турки досягли Босфору і незабаром перейшли його за запрошенням самих же візантійців, що наполегливо домагалися їхнього союзу для допомоги у внутрішніх смутах. Ця обставина привела до того, що імператорам довелося шукати допомоги на заході. Іоанну V (1369), а потім і Мануїлу ІІ (1417) довелося відновити переговори з Римом, а Іоанн VIII, щоб запобігти турецькій небезпеці, ризикнув — імператор особисто з'явився в Італії (1437) і на Флорентійському церковному соборі підписав з Григорієм IV унію, що означала кінець поділові церков (1439). Але просте населення не прийняло католицизм, і ці спроби примирення лише збільшили внутрішні розбрати.

Нарешті завоювання османів почали загрожувати самому існуванню країни. Мурад І (1359–1389) завоював Фракію (1361), що Іоанн V Палеолог змушений був визнати у 1363; потім він захопив Філіппополь, а незабаром і Адріанополь, куди переніс свою столицю (1365). Константинополь, ізольований, оточений, відрізаний від інших областей, очікував за своїми стінами смертельного удару, що здавався неминучим. Тим часом османи завершили завоювання Балканського півострова. У Мариці вони розбили південних сербів і болгар (1371); вони заснували свої колонії в Македонії і стали загрожувати Фессалонікам (1374); вони вторглись в Албанію (1386), розбили Сербську державу і після битви на Косовому полі перетворили Болгарію в турецький пашалик (1393). Іоанн V Палеолог був змушений визнати себе васалом султана, платити йому данину і поставляти йому контингенти військ для захоплення Філадельфії (1391) — останнього оплоту, яким ще володіла Візантія в Малій Азії.

Територія Візантійської імперії біля 1400 р.

Баязид (1389–1402) діяв у відношенні Візантійської імперії ще більш енергійно. Він блокував з усіх боків столицю (1391–1395), а коли спроба Заходу врятувати Візантію в битві під Нікополем (1396) зазнала невдачі, він спробував штурмом узяти Константинополь (1397) і одночасно вторгнувся в Морею. Навала монголів і нищівна поразка, нанесена Тимуром туркам при Ангорі (1402), дали імперії ще двадцять років відстрочки. Але в 1421 р. Мурад II (1421–1451) відновив натиск. Він атакував, хоча і безуспішно, Константинополь, що енергійно захищався (1422); захопив Фессалоніки (1430), куплені в 1423 венеціанцями у візантійців; один з його полководців проникнув у Морею (1423); сам він успішно діяв у Боснії й Албанії і змусив господаря Валахії платити данину.

Візантійська імперія, доведена до відчаю, володіла тепер, крім Константинополя і сусідньої області до Деркона і Селімврії, лише декількома окремими областями, розсіяними по узбережжю: Анхіалом, Месемврією, Афоном і Пелопоннесом, який майже цілком відвойований у латинян, став ніби центром грецького народу. Незважаючи на героїчні зусилля Яноша Гуняді, що у 1443 розбив турок при Яловаці, незважаючи на опір Скандербега в Албанії, турки завзято домагались своєї мети. У 1444 у битві при Варні обернулася поразкою остання серйозна спроба східних християн протистояти туркам. Афінське герцогство підкорилося їм, князівство Морея, завойоване турками в 1446, змушено було визнати себе данником; у другій битві на Косовому полі (1448) Янош Гуняді зазнав поразки. Залишався лише Константинополь — неприступна цитадель, що втілювала в собі всю імперію. Але і для нього наближався кінець. Мехмед ІІ, вступаючи на трон (1451), твердо поставив намір опанувати ним. 5 квітня 1453 р. турки почали облогу Константинополя.

Костянтин XI на мурах Константинополя

Ще раніше султан побудував на Босфорі фортецю Румілі-Гіссар, що перерізала комунікації між Константинополем і Чорним морем, і одночасно послав експедицію в Морею, щоб перешкодити грецьким деспотам Містри допомагати столиці. Проти величезної турецької армії, що складалася з приблизно 80 тисяч чоловік, імператор Костянтин Драгаш зміг виставити лише 9 тис. солдат, з яких біля половини складали іноземці; населення колись величезного міста на той час становило лише біля 30 тисяч людей. Проте, незважаючи на міць турецької артилерії, перший приступ був відбитий (18 квітня).

Мехмеду ІІ вдалося провести свій флот у бухту Золотий Ріг і в такий спосіб поставити під погрозу іншу ділянку укріплень. Однак штурм 7 травня знову не вдався. Але в міському валові на підступах до воріт св. Романа був пробитий пролом. У ніч з 28 травня на 29 травня 1453 почалася остання атака. Двічі турки були відбиті; тоді Мехмед кинув на штурм яничарів. У той же час генуєзець Джустиніані Лонго, що був разом з імператором душею оборони, отримав серйозне поранення і покинув стрій, при цьому його дух зламався і він почав говорити про неминучість поразки. Подібні заяви з уст раніше одного з найзатятіших вояків та зникнення вождя значно ослабили генуезців та й інших воїнів. Імператор продовжував доблесно боротися, але частина ворожого війська, опанувавши підземним ходом з фортеці — так званим Ксилопортом, напала на захисників з тилу. Це був кінець. Костянтин Драгаш загинув у бою. Турки опанували містом. У захопленому Константинополі почалися грабежі й убивства; більше половини жителів було узято в полон.

30 травня 1453 року, о восьмій годині ранку, Мехмед ІІ урочисто вступив у столицю і наказав переробити центральний собор міста — собор Святої Софії в мечеть. Останні залишки колись великої імперії — Трапезунд і Морея — потрапили під турецьке панування протягом декількох наступних десятиліть.

Історичний спадок[ред.ред. код]

Lamentation icon Nerezi MK.jpg
Культура Візантії
МистецтвоАрхітектура Візантійської імперіїЖивопис Візантійської імперії
Військова справаОсвіта
МонетиПобут
МузикаОдяг
ЛітератураФілософія
ПравоІсторіографія
Дипломатія

Візантія була можливо єдиним стійким утворенням в Європі протягом Середніх віків. Її збройна і дипломатична сила гарантували Європі захист від персів, арабів, турків-сельджуків, і на якийсь час, османів. Схожу роль відігравала і Русь за часів монголо-татарської навали. Лише в наш час було визнано значення Візантії в розвитку сучасної цивілізації.

Економіка[ред.ред. код]

Протягом сторіч візантійська економіка була передовою в Європі. Візантійська монета — Солід була стабільною протягом 700 років, тільки після 1204 була поступово замінена Венеційським дукатом. Багатство імперії було незрівнянне з будь-якою державою в Європі, і Константинополь протягом сторіч був одним з найбільших і найбагатших міст у світі. Цьому економічному багатству допомогло те, що до складу імперії входили найрозвинутіші землі того часу — Греція, Мала Азія, Єгипет, а також проходження через її територію багатьох торгівельних шляхів — між Китайським і Перським Сходом та Західною Європою (Великий шовковий шлях), між північними Скандинавією і Руссю та Африкою на півдні (Шлях «із варяг в греки»). Візантія тримала торгівельну перевагу до 13-14 століть, поки її не перехопила Венеція. Трагічний вплив на економіку імперії спричиняли постійні війни, а особливо захоплення Константинополя хрестоносцями в 1204, після чого Візантія більше не оговталася.

Наука і закон[ред.ред. код]

Візантія відіграла важливу роль в накопиченні і передачі класичних знань до арабського світу та Європи епохи Відродження. Її багата історична традиція зберегла античні знання, стала містком між Античним часом і Середніми Віками.

Значною подією було складення Кодексу Юстиніана, що став підсумком розвитку римського права. Закони постійно удосконалювався. Заклалися засади апеляційних судів, системи морського права. У цьому Візантійське право сприяло еволюції юридичних систем навіть більше за свого прямого попередника — Римське право.

Релігія[ред.ред. код]

Релігійні інституції у Візантійській державі мали значний вплив на суспільство, культуру і політику. Імператору часто вдавалося спрямувати вище духовенство в напрямку власних інтересів, тому можна говорити про служіння релігії державі.

867 року стався розрив між Константинопольським патріархом Фотієм і Папою Римським Миколою. Розкол християнства на православ'я та католицизм остаточно оформився 1054 року, коли найвищі константинопольський і римський ієрархи взаємно виключили з Церкви один одного.

З Візантії Християнство поширилося на Закавказзя та на східну Європу. Русь також була охрещена за православним візантійським обрядом, що посилило культурний зв'язок наших пращурів з Візантією зокрема і з усім християнським світом загалом.

Культура, архітектура і література[ред.ред. код]

Основна стаття: Культура Візантійської імперії

Візантійська культура і література була зосереджена навколо релігії. Ікона зайняла центральне місце в художній творчості. Архітектура робила наголос на купол, арки, перехресно-квадратний план забудови релігійних споруд. Церковні інтер'єри були прикрашені мозаїками і живописом, що зображали святих та біблійні сюжети. Формальні елементи візантійської архітектури спричинили істотний вплив на оттоманську архітектуру. Візантійська архітектура і архітектурна прикраса крім того розвивалися в середньовічній і ранній сучасній Українській архітектурі. Більш загалом, Візантійські артистичні традиції, зокрема іконопис, вплинув на мистецтво православних суспільств в південно-східній Європі, Русі і Близькому Сході.

Імп. Никифор ІІІ (1078–1081)

Література була характерна відсутністю суворої диференціації між окремими галузями: для Візантії типова фігура вченого, що пише на найрізноманітніші теми знань — від математики до богослов'я і художньої літератури (Іоанн Дамаскін, 8 століття; Михайло Псел, 11 століття; Никифор Влеммід, 13 століття; Феодор Метохіт, 14 століття). Широко були розповсюджені релігійні гімни і трактати. Народна усна творчість через відсутність записів в більшості випадків до нас не дійшла.

Музика Візантії представлена передусім християнськими літургійними піснеспівами, по відношенню яких зазвичай використовують збірний термін — гімни. У творчості вихідців із Сирії св. Романа Сладкоспівця, св. Андрея Критського, а також св. Іоана Дамаскіна формується система осьмогласія, на якій грунтувався музичний супровід християнського богослужіння. Записувалися літургійні піснеспіви за допомогою невменної нотації.

У візантійській історіографії багато видатних постатей — Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, Іоанн Малала, Феофан Сповідник, Георгій Амартол, Михайло Псел, Михайло Атталіат, Ганна Комніна, Іоанн Кіннам, Микита Хоніат. Значний вплив науки спостерігається на літописців Русі.

Від західноєвропейської середньовічної культури візантійська культура відрізнялася:

  1. вищим (до 12 століття) рівнем матеріального виробництва;
  2. стійким збереженням античних традицій в освіті, науці, літераторній творчості, образотворчому мистецтві, побуті;
  3. індивідуалізмом (нерозвиненість суспільних принципів; віра в можливість індивідуального порятунку, тоді як західна церква ставила порятунок в залежність від таїнств, тобто від акцій церкви; індивідуалістичне, а не ієрархічне трактування власності), котрий не поєднувався з свободою (візантієць відчував себе в безпосередній залежності від вищих сил — бога і імператора);
  4. культом імператора як сакральної фігури (земного божества), що вимагала поклоніння у формі особливих церемоній одягу, звернень і т. д.;
  5. уніфікацією наукової і художньої творчості, чому сприяла бюрократична централізація влади.

Державний лад[ред.ред. код]

Від Римської імперії Візантія успадкувала монархічну систему правління з імператором на чолі. Тривалий час зберігалася колишня система державного і фінансового керування. Але з кінця VI століття починаються істотні зміни. Реформи зв'язані в основному з обороною (адміністративний поділ на феми замість екзархатів) і переважно грецькою культурою країни (уведення посад логофета, стратега, друнгарія і т. д.). З X століття широко поширюються феодальні принципи керування, цей процес привів до утвердження на троні представників феодальної аристократії. До самого кінця імперії не припинялися численні повстання і боротьба за імператорський трон.

Армія[ред.ред. код]

Армія Візантії була успадкована від Римської імперії. До кінця існування Візантії вона була головним чином найманою і відрізнялася досить низькою боєздатністю. Зате в деталях була розроблена система керування і постачання армії, публікуються праці по стратегії і тактиці, широко застосовуються різноманітні «технічні» засоби. На відміну від старої римської армії сильно зростає значення флоту (якому винахід «грецького вогню» забезпечує панування на морі), кавалерії (від Сасанідів переймається важка кіннота — катафрактарії) і стрілецького озброєння.

Перехід до фемної системи набору війська забезпечив країні 150 років успішних воєн, але фінансове виснаження селянства і його перехід у залежність від феодалів привели до поступового зниження якості військ. Система комплектування була змінена на західну — тобто типово феодальну, коли знать була зобов'язана поставляти військові контингенти за право володіння землею.

Надалі армія і флот приходять в усе більший занепад, а в самому кінці являють собою головним чином наймані формування. У 1453 Константинополь зміг виставити лише 5-тисячну армію (і 4 тис. найманців).

Дипломатія[ред.ред. код]

Візантія уміло використовувала дипломатію в конфліктах з сусідніми державами та народами. На відміну від свого попередника, Римської імперії, яка своїх супротивників просто знищувала, Візантія завжди намагалась завдяки дипломатії перетворити своїх ворогів на союзників. Коли існувала загроза з боку Аварського каганату, були знайдені союзники – тюркомовні булгари, які дали назву балканській словяномовній Болгарії. Пізніше при загрозі з боку Болгарії було укладено договори з Руссю, з посиленням впливу Русі в Дунайському регіоні — їм на противагу висунуто печенігів. В XI столітті був укладений союз з половцями проти печенігів, які більше не приносили користі імперії. Візантійські дипломати також широко втручалися у внутрішні справи інших держав. У 1282 Михайло VIII підтримав повстання в Сицилії проти Анжуйської династії. Імператори підтримували претендентів на трон в інших державах, якщо ті гарантували мир і співпрацю з Константинополем.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Георг Острогорський, Історія Візантії
  2. Історико-архітектурний огляд Візантії
  3. В.О.Балух (2006). Візантиністика. Чернівці: Книги-XXI. ISBN 966-8653-50-5. 
  4. Войтович Л. Домановський А. Козак Н. Лильо І. Мельник М. Сорочан С. Файда О. (2011). У Л. Войтович, С. Сорочан. Історія Візантії. Вступ до візантиністики. Львів: Апріорі. с. 880. 
  5. (рос.) Васильев А. А. История Византийской империи, Том I. Время до крестовых походов до 1081 г.
  6. (рос.) Васильев А. А. История Византийской империи, Том II. От начала Крестовых походов до падения Константинополя.
  7. (рос.) Диль Ш. История Византийской империи, 1919.
  8. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  9. (рос.) Гийу А. Византийская цивилизация / Первод с французского Д. Лоевского; Предисл. Р. Блока. — Екатеринбург: У-Фактория, 2005. — 552 с.
  10. (рос.) Каждан А. П. Византийская культура (X–XII вв.). — М.: Наука, 1968. — 232 с.
  11. (рос.) Сорочан С. Б. Византия. Парадигмы быта, сознания и культуры: Учебное пособие. — Харьков: Майдан, 2011. — 952 с.
  12. (рос.) Хвостова К. В. Византийская цивилизация как историческая парадигма. — СПб.: Алетейя, 2009. — 207 с.
  13. (рос.) Хвостова К. В. Особенности византийской цивилизации. — М.: Наука, 2005. — 197 с.

Посилання[ред.ред. код]

Візантійська імперія Історичний Портал
Орел Палеологів
Орел Палеологів
Візантійські імператори | Візантійська імперія: культурамистецтвомонети
Константинополь | Константинопольський патріархат | Фема