Війна за галицько-волинську спадщину

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Війна за галицько-волинську спадщину
Polska 1333 - 1370.png
Польща в 1333-1370 рр.
Дата: 13401392
Місце: Галичина, Волинь
Результат: Поділ земель Галицько-Волинського князівства
Галичина перейшла до Польщі, Волинь — до Литви[джерело?]
Сторони
Alex K Kingdom of Poland.svg
Королівство Польське
Arms of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg
Велике князівство Волинське
Велике князівство Литовське
Командувачі
Казимир III
Людовик Угорський
Владислав Опольчик
Ядвіга Анжуйська
Владислав II Ягайло
Любарт-Дмитро
Дедько Дмитро
Кейстут
Данило Острозький
Військові сили
невідомо невідомо
Втрати
невідомо невідомо

Війна за галицько-волинську спадщину (13401392) — збройний конфлікт між Волинським князівством Любарта-Дмитра, Великим князівством Литовським, Королівством Польським і Королівством Угорським за спадщину Галицько-Волинської держави, останній правитель якої, Юрій ІІ Болеслав був вбитий місцевим боярством у 1340 р.

Війна закінчилася у 1392 році розподілом Галицько-Волинських земель на Волинь, що відійшла до Литви, і Галичину, Белзьку та Холмську землі що відійшли до Королівства Польського. Титул короля Галичини і Володимирії закріпився за польсько-угорськими королями з Анжуйської династії.

Причини війни[ред.ред. код]

Юрій II Болеслав

7 квітня 1340 року у Володимирі галицькі бояри отруїли князя Юрія ІІ Болеслава[1]. Престол Руського королівства опинився вакантним. На нього націлились претенденти сусіднього Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Польський король Казимир III доводив своє право отримати галицько-волинську корону на правах представника династії П'ястів, до якої належав отруєний монарх. Литовський князь Дмитро-Любарт (син Гедиміна, зять попереднього галицько-волинського короля Льва I Юрійовича з династії Романовичів) апелював до своїх родинних зв'язків із цієї династією. До суперечки додалося Королівство Угорське, яка мала давні види на Галичину і традиційно підтримало поляків, плануючи укласти з ними унію.

Монархи Польщі і Литви перебували у шлюбних зв'язках, але зі смертями у 1339 році Алдони Анни — доньки литовського князя Гедиміна, дружини Казимира ІІІ, та самого Гедиміна у 1341 році, союз між обома державами розірвався.

Перший етап війни (1340—1348)[ред.ред. код]

Дмитро Дедько
Казимир III
Людвик I Угорський
Ядвіга I
Владислав ІІ Ягайло

У 1340 році литовський князь Любарт був проголошений князем на Волині, а в Галичині владу захопили місцеві бояри, які постановили своїм правителем боярина Дмитра Дедька. Любарт іменував себе галицько-волинським князем, хоча його влада не поширювалась на Галичину. Дмитро Дедько ж проголосив себе, чи був поставлений Любартом «старостою Руської землі». Польський король Казимир, який не встиг вчасно зорієнтуватися, запізно напав на Галичину, зайняв Львів, проте закріпитися у галицьких землях не зміг — «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его». Він обмежився визнанням залежності Дядька від польської корони і повернувся додому. Однак ця залежність тривала не довго.

1341 року боярський староста уклав союз із ординцями і литовцями, визнав сюзеренітет Любарта і здійснив за підтримки татар, разом з Данилом Острозьким, похід на Польщу[2].

1344 року зі смертю Дедька Галицьке князівство частково перейшло до рук Любарта, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які захопили поляки.

Того ж року Королівство Польське і Велике князівство Литовське підписали мир, за яким поляки визнавали владу литовців у Галичині за винятком двох вищезгаданих земель, за що литовці обіцяли полякам допомогти у нападі на Ратиборське князівство у 1345 році.

Другий етап війни (1349—1366)[ред.ред. код]

Повторне взяття поляками Русі в 1366 році

Казимир ІІІ не збирався полишати планів завоювання галицько-волинських земель. Забезпечивши свої тили у 1348 році шляхом укладання договорів з чехами, тевтонцями і ординцями, а також вибравши сприятливий момент після поразки литовців у битві над Стревою з хрестоносцями, поляки здійснили похід до Галичини і Волині.

Кампанія 1349 року була успішною для Польщі, яка захопила майже всю територію колишнього Галицько-Волинського князівства, окрім східної Волині з Луцьком та Поділлям. Проте у 1350 році Велике князівство Литовське повернуло собі всю Волинську землю і захопило ряд міст у Галичині.

У 1352 році Казимир ІІІ здійснив новий похід на Литву, який закінчився підписанням польсько-литовського договору 24 червня 1355 року[3]. За ним Польща отримувала галицьку, перемишльську і сяноцьку землі, а Литва — володимирську, луцьку, белзьку, холмську і берестейську землі. Волинське місто Крем'янець залишався у спільному володінні обох монархій. Оскільки цей мир зберігав статус-кво 1350 року, що не задовольняло литовців, він протривав до 1366 року.

У 1366 році поляки вкотре порушили підписані ними угоди і здійснили добре підготовлену кампанію завоювання Волині. Вони здобули Холм, Белз, Володимир і Луцьк, змусивши підписати литовців новий договір. За ним Любарт отримував лише Луцьку землю та частку Володимирської землі. Казимир ІІІ забирав собі холмську і белзьку землі, частину володимирської землі, а також райони південної Волині з містами Крем'янцем, Перемилем і Олеськом. У Белзькій і Холмській землі Казимир поставив своїм васалом Юрія Наримунтовича, а в Володимирі-Волинському і Ратному — Олександра Коріятовича, внуків Гедиміна.

Необхідно додати, що важливу роль під час війни відіграли стосунки ворогуючих сторін з різними союзниками, зокрема, татарами, які поперемінно підтримували то одну, то іншу сторони конфлікту[джерело?].

Третій етап війни (1370—1392)[ред.ред. код]

Після смерті Казимира ІІІ у 1370 році, скориставшись міжкоролівям у Польщі, Любарт з Кейстутом знову пішли походом на поляків. На їхню сторону одразу перейшли русько-литовські князі Олександр Коріятович і Юрій Наримунтович, які були ленниками польської корони. Завдяки цим діям Любарт повернув собі втрачені Володимирську, Белзьку і Холмську землі.

1377 року помирає Великий князь Литовський, Ольгерд. Між його спадкоємцем, Ягайлом та іншими князями починаються конфлікти, через що Любарт-Дмитро залишився сам на сам з потужною новоутвореною угорсько-польською державою Людовіка Великого.

Цим вигідно скористався Людовик I Угорський, король Угорщини і Польщі. Він зібрав потужну армію із своїх земель, організував новий похід на литовців і відібрав Белз, Холм і Городло. Згідно з перемир'ям литовський князь Любарт визнав себе васалом Людовіка, завдяки чому закріпив за собою Володимирську і Луцьку землі. Сам же Людвік посадив старшим у Галичині і завойованих волинських землях Владислава II Опольчика, князя опольсько-ратиборського, який титулував себе «Пан та дідич Руської землі», а також карбував власну монету. Однак на Галичині управителями були поставлені переважно угорці, та соратники Владислава. Юрій Наримунтович позбувся свого лена і був переведений до Любачіва.

У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і сьвятої корони нашої»,[4] чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства.

Після смерті Людовика Угорського у 1382 році Любарт не зважився на нову війну, але викупив спірні міста — Олесько, Городло, Лопатин, Крем'янець, Перемиль і Сестрятин — в угорських старост.

Остаточна втрата незалежності Волинського князівства[ред.ред. код]

Файл:Королівство Русі в останній період свого існування (1323-1387).jpg
Королівство Русі в останній період свого існування (1323—1387)

У 1385 році Польща і Литва уклали Кревську унію, за якою утворили єдину федерацію шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги I і литовського великого князя Ягайла. Це поклало край війнам обох держав за Галицько-Волинське князівство, однак зробило нагальним питання усунення угорців з Галичини. У 1387 році Ядвіга організувала похід на Галицьку Русь, вигнала угорців з неї і повернула ці землі польській монархії.

У 1386 році Ягайло, на підставі того що Федір Любартович не був сином Євфимії, першої дружини Любарта і дочки Андрія Юрійовича Галицького, відібрав у нього в 1387 році — Луцьк, а у 1393 р. — Володимир. На конфіскованих територіях спочатку був призначеним намісником Федір Острозький. А на початку 1388 р. Луцький уділ було передано Вітовту, який з того часу став титулуватися князем Луцьким та Гродненським[5].

Таким чином Галицька земля остаточно перейшла в склад Польщі в 1387 році, а Волинь — у 1388, але ще до 1392 р. вона зберігала статус особистої волості Вітовта, який в той час вважався простим удільним князем, а Великим князем литовським залишався Ягайло. Белзьке князівство проіснувало до 1462 р.

У 1389—1392 роках у Великому князівстві Литовському вирувала громадянська війна між прихильниками Вітовта (православними українськими, литовськими та білоруськими князями) та прихильниками польського короля Ягайла.

Територіальні зміни що закріплювали поділ галицько-волинських земель на польську Галичину і литовську Волинь були затверджені Островською угодою 1392 року, підписану Ягайлом і Вітовтом.

Наслідки[ред.ред. код]

У результаті майже 50-річних воєн землі Галицько-Волинського князівства були розподілені між його сусідами — Королівством Польським і Великим князівством Литовським.[джерело?] Перше здобуло собі усю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а друге — більшу частину Волині з Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався до підписання Люблінської унії у 1569 році.

Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати як єдиний політичний організм ще у 1339 році,[джерело?] проте державні утворення на його території існували ще протягом певного часу. У 1434 р. особливий устрій Галицької землі, яка була персональним Руським доменом короля Польщі було скасовано. На її території було створено Руське воєводство польської корони. Волинська земля остаточно увійшла в склад Литовсько-Руської держави лише у 1452 р., після смерті останнього Волинського удільного князя[джерело?] — Свидригайла. Але особливий статус Волині зберігався аж до 1566 р., коли на її території було утворено Волинське воєводство.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Розділ I.
  2. Грушевський М. Історія України-Руси, Т. 4. С. 25. 
  3. Цей договір є найстарішим писемним договором між Польщею і Литвою, що зберігся до наших днів
  4. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.
  5. див. Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376-1430. — S. 25. 

Література та джерела[ред.ред. код]