Війна за руську спадщину

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Війна за руську спадщину
Polska 1333 - 1370.png
Володіння претендента на трон Русі Казимира у роки його правління (1333-1370 рр.)
Дата: 13401392
Місце: Королівство Русі
Результат: Кревська унія
Сторони
Королівство Польське
Угорське королівство
Мазовецькі князівства
Велике князівство Литовське
Командувачі
Казимир П'яст
Людовик Анжуйський
Владислав Опольчик
Ядвіга Анжуйська
Владислав II Ягайло
Любарт-Дмитро
Дмитро Детько
Кейстут
Данило Острозький
Юрій Наримунтович
Військові сили
невідомо невідомо
Втрати
невідомо невідомо

Війна за руську спадщину — у 13401392 роках збройний конфлікт за спадщину Руського королівства. 1340 року руські бояри убили короля Юрія ІІ з династії мазовецьких П'ястів. Відтоді за володіння руським престолом спахнула війна між двома династіями претендентів: П'ястамиАнжу та Гедиміновичами. Війна закінчилася 1385 року підписанням Кревської унії, коли дві династії претендентів на трон об'єдналися через шлюб в одну. Бойові дії тривали до 1392 року.

Назва[ред. | ред. код]

  • Війна за руську спадщину
  • Війна за галицько-волинську спадщину
  • Війна за спадщину Королівства Русі
  • Довга війна[1]

Причини війни[ред. | ред. код]

Юрій II Болеслав

7 квітня 1340 року у Володимирі галицькі бояри отруїли короля Юрія ІІ[2]. Престол Руського королівства опинився вакантним. На нього націлились претенденти сусіднього Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Польський король Казимир III доводив своє право отримати руську корону на правах представника династії П'ястів, до якої належав отруєний монарх. Також він виводив своє право династичними зв'язками з династією Романовичів. Литовські претенденти з династії Гедиміновичів також апелювали до своїх родинних зв'язків із цієї династією. До суперечки долучилися претенденти з династії Анжу, які обґрунтовували свої династичні претензії тим, що були нащадками династії Ростиславичів - першої галицької династії.

Казимир та Гедемін перебували у родинних зв'язках, але зі смертями у 1339 році Алдони Анни — доньки литовського князя Гедиміна, дружини Казимира ІІІ, та самого Гедиміна у 1341 році, союз між ними розірвався.

Перший етап війни (1340—1348)[ред. | ред. код]

Дмитро Дедько
Казимир III
Людвік I Великий
Ядвіга I
Владислав ІІ Ягайло

У 1340 році після смерті короля Юрія ІІ бояри Королівства Русі одразу визнали сюзеренітет династії Гедиміновичів. Гедемін, який титулував себе «Королем Литви і Русі» одразу призначив правити новими територіями свого сина Любарта. Любарт фактично правив на Волині, а на Галичині був поставлений Любартом місцевий боярин Дедько Дмитро[3]. Претендент на трон Русі король Казимир, який не встиг вчасно зорієнтуватися, запізно напав на Галичину, зайняв Львів, проте закріпитися у галицьких землях надовго не зміг — «собрався й пойде на Русь: вопервыхъ прійде, мѣсяца априля, подъ Лвовъ и обляже єго». Він обмежився формальним визнанням від Дядька своїх прав на спадщину Русі і повернувся додому.

1341 року боярський староста уклав союз із ординцями і литовцями, визнав сюзеренітет Гедиміновичів і здійснив за підтримки татар, разом з Данилом Острозьким, похід на Казимира[4].

У грудні 1343 року папа Климент VI надає Казимиру право два роки збирати десяту частину всіх церковних доходів із Гнезненської, Краківської, Познанської, Куявської, Плоцької, Любуської та Камінської єпархій «для приборкання татар, русинів і литовців», а також закликає лицарів та духовенство приєднатись до цієї боротьби[5]. В цьому ж році Казимир досягає миру із Тевтонським орденом, уступивши йому Хелмінську та Михайлівську землі та відмовившись від прав на Помор'я.

1344 року зі смертю Дедька Королівство Русі більшою частиною повернулось до династії Гедиміновичів, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які відбив Казимир.

Того ж року Казимир і з династією Гедиміновичів підписали мирний договір, за яким Казимир визнавав владу династії Гедиміновичів у Галичині за винятком двох вищезгаданих земель, за що Гедиміновичі обіцяли Казимиру допомогти у нападі на Ратиборське князівство у 1345 році.

Другий етап війни (1349—1366)[ред. | ред. код]

Повторне взяття Казимиром Королівства Русі в 1366 році

Казимир ІІІ не збирався полишати планів завоювання Королівства Русі. Забезпечивши свої тили у 1348 році шляхом укладання договорів з чехами, тевтонцями і ординцями, а також вибравши сприятливий момент після поразки Гедиміновичів у битві над Стревою з хрестоносцями, Казимир здійснили похід до Королівства Русі.

Кампанія 1349 року була успішною для Казимира, який захопила майже всю територію Королівства Русі, окрім східної Волині з Луцьком та Поділлям. Проте у 1350 році Гедиміновичі повернули собі всю Волинську землю і захопили ряд міст у Галичині.

У 1352 році Казимир здійснив новий похід, який закінчився підписанням мирного договору 24 червня 1355 року[6]. За ним Казимир отримував галицьку, перемишльську і сяноцьку землі, а Гедиміновичі — володимирську, луцьку, белзьку, холмську і берестейську землі. Волинське місто Крем'янець залишалося у спільному володінні обох монархій. Оскільки цей мир зберігав статус-кво 1350 року, що не задовольняло Гедиміновичів, він протривав до 1366 року.

У 1366 році Казимир вкотре порушив підписані ним угоди і здійснив добре підготовлену кампанію на Волинь. Він здобув Холм, Белз, Володимир і Луцьк, змусивши підписати Гедиміновичів новий договір. За ним Любарт, ставленник Гедиміновичів отримував лише Луцьку землю та частку Володимирської землі. Казимир забирав собі холмську і белзьку землі, частину володимирської землі, а також райони південної Волині з містами Крем'янцем, Перемилем і Олеськом. У Белзькій і Холмській землі Казимир поставив своїм васалом Юрія Наримунтовича, а в Володимирі-Волинському і Ратному — Олександра Коріятовича, внуків Гедиміна.

Необхідно додати, що важливу роль під час війни відіграли стосунки ворогуючих сторін з різними союзниками, зокрема татарами, які поперемінно підтримували то одну, то іншу сторону конфлікту[7]

Третій етап війни (1370—1392)[ред. | ред. код]

Після смерті Казимира у 1370 році, скориставшись міжкоролів'ям у Польщі, Любарт-Дмитро з Кейстутом знову пішли походом на Королівство Русі. На їхню сторону одразу перейшли русько-литовські князі Олександр Коріятович і Юрій Наримунтович, які були колишніми ленниками покійного Казимира. Завдяки цим діям Гедиміновичі повернули собі втрачені Володимирську, Белзьку і Холмську землі.

1377 року помирає Великий князь Литовський і Руський Ольгерд. Між його спадкоємцем Ягайлом та іншими князями починаються конфлікти, через що Любарт-Дмитро залишився сам на сам з потужною новоутвореною угорсько-польсько-руською унійною державою короля Людовіка Великого.

Цим вигідно скористався Людвік I Великий, Король Русі, Угорщини, Польщі, Хорватії, Неаполя, Сицілії та Єрусалиму. Він зібрав потужну армію зі своїх земель, організував новий похід і повернув Королівству Русі Белз, Холм і Городло. Згідно з перемир'ям Любарт визнав себе васалом Людовіка, завдяки чому закріпив за собою Володимирську і Луцьку землі. Сам же Людвік посадив старшим у Галичині і відвойованих волинських землях Владислава Опольчика, князя опольсько-ратиборського, який титулував себе «Пан та дідич Руської землі», а також карбував власну монету. Однак на Галичині управителями були поставлені переважно угорці та соратники Владислава. Юрій Наримунтович позбувся свого лена і був переведений до Любачіва.

У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і сьвятої корони нашої»[8], чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства.

Після смерті Людовика І Великого у 1382 році Любарт не зважився на нову війну, але викупив спірні міста — Олесько, Городло, Лопатин, Крем'янець, Перемиль і Сестрятин — в угорських старост.

Після смерті Людовика І Великого у 1382 році також почалася династична війна між двома його дочками Марією і Ядвігою за титул Королеви Русі.

Завершення війни[ред. | ред. код]

У 1385 році Королівство Руське (в персональній унії з Королівством Польським) і Велике князівство Литовсько-Руське уклали Кревську унію, за якою утворили єдину федерацію шляхом шлюбу русько-польської королеви Ядвіги і литовсько-руського великого князя Ягайла. Це поклало край війнам обох держав за Королівство Русі, однак зробило нагальним питання усунення ставлеників іншою претендентки на трон Русі Марії Анжу (сестри Ядвіги). У 1387 році Ядвіга організувала похід на Королівство Русі, вигнала ставленників Марії звідти і запанувала на цих землях як повноправна правителька.

У 1386 році Ягайло на підставі того, що Федір Любартович не був сином Євфимії, першої дружини великого князя Любарта-Дмитра і дочки Андрія Юрійовича Галицького, відібрав у нього в 1387 році Луцьк, а у 1393 р. — Володимир. На конфіскованих територіях спочатку був призначеним намісником Федір Острозький. А на початку 1388 р. Луцький уділ було передано Вітовту, який з того часу став титулуватися князем Луцьким та Гродненським[9].

Волинь — у 1388 і до 1392 р. вона зберігала статус особистої волості Вітовта, який у той час вважався простим удільним князем, а Великим Князем Литовським і Руським залишався Ягайло. Белзьке князівство проіснувало до 1462 р.

Проте у 1389—1392 роках у Великому князівстві Литовському і Руському спалахнула громадянська війна між прихильниками Вітовта та прихильниками короля Ягайла.

Остаточно війна за спадщину Королівства Русі була припинена з Островською угодою 1392 року, підписаною Ягайлом і Вітовтом.

Наслідки[ред. | ред. код]

У результаті майже 50-річних династичних воєн землі Королівства Русі були розподілені між його сусідами — Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Перше здобуло собі усю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а друге — більшу частину Волині з Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався до підписання Люблінської унії у 1569 році.

Королівство Русі перестало існувати як єдиний політичний організм ще у 1340, після смерті останнього Романовича, проте державні утворення на його території існували ще протягом певного часу. У 1434 р. особливий устрій Галицької землі, яка була персональним Руським доменом короля Польщі було скасовано. На її території було створено Руське воєводство польської корони. Волинська земля остаточно увійшла в склад Литовсько-Руської держави лише у 1452 р., після смерті Великого князя Руського та останнього Волинського удільного князя — Свидригайла. Але особливий статус Волині зберігався аж до 1566 р., коли на її території було утворено Волинське воєводство.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Золота доба українського лицарства. Військо та зброя. Політика і право. Економіка й торгівля. Персоналії / за заг. ред. Б. Черкаса. — Х.: КСД, 2018.
  2. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Розділ I.
  3. Войтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк, 2009. — № 22. — С. 120—127
  4. Грушевський М. Історія України-Руси, Т. 4. С. 25. 
  5. Theiner A. Monumenta historica Poloniae, 1864, Typis Vaticanis — 604
  6. Цей договір є найстарішим писемним договором між даного історичного періоду, що зберігся до наших днів
  7. Шабульдо Ф. М. Кондоминальный статус украинских земель в ХІV в.: от первых территориальных приобретений Польши и Литвы во владениях Золотой Орды до ярлыка Мамая // Balcanica Poznaniensia. Acta et studia. Ludy koczownicze Eurazji. XIV. UAM / Pod redakcj Ilony Czamanskiej i Witolda Szulca. Poznan, 2007. S. 157—182.
  8. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.
  9. див. Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376-1430. — S. 25. 

Література та джерела[ред. | ред. код]