Війна за галицько-волинську спадщину

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Війна за спадщину Королівства Русі
Polska 1333 - 1370.png
Польща в 1333-1370 рр.
Дата: 13401392
Місце: Королівство Русі, Волинь, Подільське князівство
Результат: Поділ земель Королівства Русі
Галичина перейшла до Польщі, Волинь — до Литви[джерело?]
Сторони
Alex K Kingdom of Poland.svg
Королівство Польське
Arms of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg
Велике князівство Волинське
Велике князівство Литовське
Командувачі
Казимир III
Людовик Угорський
Владислав Опольчик
Ядвіга Анжуйська
Владислав II Ягайло
Любарт-Дмитро
Дедько Дмитро
Кейстут
Данило Острозький
Військові сили
невідомо невідомо
Втрати
невідомо невідомо

Війна за галицько-волинську спадщину (13401392) — збройний конфлікт між Королем Русі Любарта-Дмитра, Великим князівством Литовським, Королівством Польським і Королівством Угорським за спадщину Руського королівства, правитель якої Юрій II Болеслав, представника династії мазовецьких П'ястів, був убитий представниками місцевого боярства у 1340 р.

Війна закінчилася у 1392 році розподілом українських земель на Волинь, що відійшла до Литви, і Галичину, Белзьку та Холмську землі, що відійшли до Королівства Польського. Титул короля Русі закріпився за польсько-угорськими королями з Анжуйської династії.

Причини війни[ред. | ред. код]

Юрій II Болеслав

7 квітня 1340 року у Володимирі галицькі бояри отруїли короля Юрія ІІ[1]. Престол Руського королівства опинився вакантним. На нього націлились претенденти сусіднього Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Польський король Казимир III доводив своє право отримати галицько-волинську корону на правах представника династії П'ястів, до якої належав отруєний монарх. Литовський князь Любарт-Дмитро (син Гедиміна, зять попереднього галицько-волинського короля Льва I Юрійовича з династії Романовичів) апелював до своїх родинних зв'язків із цієї династією. До суперечки додалося Королівство Угорське, яке мало давні види на Галичину і традиційно підтримало поляків, плануючи укласти з ними унію.

Монархи Польщі і Литви перебували у шлюбних зв'язках, але зі смертями у 1339 році Алдони Анни — доньки литовського князя Гедиміна, дружини Казимира ІІІ, та самого Гедиміна у 1341 році, союз між обома державами розірвався.

Перший етап війни (1340—1348)[ред. | ред. код]

Дмитро Дедько
Казимир III
Людвик I Угорський
Ядвіга I
Владислав ІІ Ягайло

У 1340 році литовський князь Любарт був проголошений королем Русі, хоча фактично правив на Волині, а в Галичині владу захопили місцеві бояри, які постановили своїм правителем боярина Дмитра Дедька[2]. Любарт іменував себе Королем або Володарем Русі, а також Галицько-волинським князем. Дмитро Дедько проголосив себе, чи був поставлений Любартом, «старостою Руської землі». Польський король Казимир, який не встиг вчасно зорієнтуватися, запізно напав на Галичину, зайняв Львів, проте закріпитися у галицьких землях не зміг — «собрався й пойде на Русь: вопервыхъ прійде, мѣсяца априля, подъ Лвовъ и обляже єго». Він обмежився визнанням залежності Дядька від польської корони і повернувся додому. Однак ця залежність тривала недовго.

1341 року боярський староста уклав союз із ординцями і литовцями, визнав сюзеренітет Любарта і здійснив за підтримки татар, разом з Данилом Острозьким, похід на Польщу[3].

У грудні 1343 року папа Климент VI надає Казимиру право два роки збирати десяту частину всіх церковних доходів із Гнезненської, Краківської, Познанської, Куявської, Плоцької, Любуської та Камінської єпархій «для приборкання татар, русинів і литовців», а також закликає лицарів та духовенство приєднатись до цієї боротьби[4]. В цьому ж році Казимир досягає миру із Тевтонським орденом, уступивши йому Хелмінську та Михайлівську землі та відмовившись від прав на Помор'я.

1344 року зі смертю Дедька Галицьке князівство більшою частиною повернулось до рук Любарта, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які захопили поляки.

Того ж року Королівство Польське і Велике князівство Литовське підписали мир, за яким поляки визнавали владу литовців у Галичині за винятком двох вищезгаданих земель, за що литовці обіцяли полякам допомогти у нападі на Ратиборське князівство у 1345 році.

Другий етап війни (1349—1366)[ред. | ред. код]

Повторне взяття поляками Русі в 1366 році

Казимир ІІІ не збирався полишати планів завоювання Королівства Русі. Забезпечивши свої тили у 1348 році шляхом укладання договорів з чехами, тевтонцями і ординцями, а також вибравши сприятливий момент після поразки литовців у битві над Стревою з хрестоносцями, поляки здійснили похід до Галичини і Волині.

Кампанія 1349 року була успішною для Польщі, яка захопила майже всю територію колишнього Галицько-Волинського князівства, окрім східної Волині з Луцьком та Поділлям. Проте у 1350 році Велике князівство Литовське повернуло собі всю Волинську землю і захопило ряд міст у Галичині.

У 1352 році Казимир ІІІ здійснив новий похід на Литву, який закінчився підписанням польсько-литовського договору 24 червня 1355 року[5]. За ним Польща отримувала галицьку, перемишльську і сяноцьку землі, а Литва — володимирську, луцьку, белзьку, холмську і берестейську землі. Волинське місто Крем'янець залишалося у спільному володінні обох монархій. Оскільки цей мир зберігав статус-кво 1350 року, що не задовольняло литовців, він протривав до 1366 року.

У 1366 році поляки вкотре порушили підписані ними угоди і здійснили добре підготовлену кампанію завоювання Волині. Вони здобули Холм, Белз, Володимир і Луцьк, змусивши підписати литовців новий договір. За ним Любарт отримував лише Луцьку землю та частку Володимирської землі. Казимир ІІІ забирав собі холмську і белзьку землі, частину володимирської землі, а також райони південної Волині з містами Крем'янцем, Перемилем і Олеськом. У Белзькій і Холмській землі Казимир поставив своїм васалом Юрія Наримунтовича, а в Володимирі-Волинському і Ратному — Олександра Коріятовича, внуків Гедиміна.

Необхідно додати, що важливу роль під час війни відіграли стосунки ворогуючих сторін з різними союзниками, зокрема татарами, які поперемінно підтримували то одну, то іншу сторону конфлікту[6]

Третій етап війни (1370—1392)[ред. | ред. код]

Після смерті Казимира ІІІ у 1370 році, скориставшись міжкоролів'ям у Польщі, Любарт-Дмитро з Кейстутом знову пішли походом на поляків. На їхню сторону одразу перейшли русько-литовські князі Олександр Коріятович і Юрій Наримунтович, які були ленниками польської корони. Завдяки цим діям Любарт повернув собі втрачені Володимирську, Белзьку і Холмську землі.

1377 року помирає Великий князь Литовський, Ольгерд. Між його спадкоємцем, Ягайлом та іншими князями починаються конфлікти, через що король Любарт-Дмитро залишився сам на сам з потужною новоутвореною угорсько-польською державою Людовіка Великого.

Цим вигідно скористався Людовик I Угорський, король Угорщини і Польщі. Він зібрав потужну армію зі своїх земель, організував новий похід на литовців і відібрав Белз, Холм і Городло. Згідно з перемир'ям литовський князь Любарт визнав себе васалом Людовіка, завдяки чому закріпив за собою Володимирську і Луцьку землі. Сам же Людвік посадив старшим у Галичині і завойованих волинських землях Владислава Опольчика, князя опольсько-ратиборського, який титулував себе «Пан та дідич Руської землі», а також карбував власну монету. Однак на Галичині управителями були поставлені переважно угорці та соратники Владислава. Юрій Наримунтович позбувся свого лена і був переведений до Любачіва.

У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і сьвятої корони нашої»[7], чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства.

Після смерті Людовика Угорського у 1382 році Любарт не зважився на нову війну, але викупив спірні міста — Олесько, Городло, Лопатин, Крем'янець, Перемиль і Сестрятин — в угорських старост.

Остаточна втрата незалежності Волинського князівства[ред. | ред. код]

Файл:Королівство Русі в останній період свого існування (1323-1387).jpg
Королівство Русі в останній період свого існування (1323—1387)

У 1385 році Королівство Польське і Велике князівство Литовське уклали Кревську унію, за якою утворили єдину федерацію шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського великого князя Ягайла. Це поклало край війнам обох держав за Галицько-Волинське князівство, однак зробило нагальним питання усунення угорців з Галичини. У 1387 році Ядвіга організувала похід на Галицьку Русь, вигнала угорців з неї і повернула ці землі польській монархії.

У 1386 році Ягайло на підставі того, що Федір Любартович не був сином Євфимії, першої дружини великого князя Любарта-Дмитра і дочки Андрія Юрійовича Галицького, відібрав у нього в 1387 році Луцьк, а у 1393 р. — Володимир. На конфіскованих територіях спочатку був призначеним намісником Федір Острозький. А на початку 1388 р. Луцький уділ було передано Вітовту, який з того часу став титулуватися князем Луцьким та Гродненським[8].

Таким чином Галицька земля як автономна одиниця остаточно перейшла до складу Польщі в 1387 році, а Волинь — у 1388, але ще до 1392 р. вона зберігала статус особистої волості Вітовта, який у той час вважався простим удільним князем, а Великим князем литовським залишався Ягайло. Белзьке князівство проіснувало до 1462 р.

У 1389—1392 роках у Великому князівстві Литовському вирувала громадянська війна між прихильниками Вітовта (православними українськими, литовськими та білоруськими князями) та прихильниками польського короля Ягайла.

Територіальні зміни, що закріплювали поділ галицько-волинських земель на польську Галичину і литовську Волинь, були затверджені Островською угодою 1392 року, підписану Ягайлом і Вітовтом.

Наслідки[ред. | ред. код]

У результаті майже 50-річних воєн землі Королівства Русі були розподілені між його сусідами — Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Перше здобуло собі усю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а друге — більшу частину Волині з Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався до підписання Люблінської унії у 1569 році.

Королівство Русі перестало існувати як єдиний політичний організм ще у 1340, після смерті останього Романивоча, проте державні утворення на його території існували ще протягом певного часу. У 1434 р. особливий устрій Галицької землі, яка була персональним Руським доменом короля Польщі було скасовано. На її території було створено Руське воєводство польської корони. Волинська земля остаточно увійшла в склад Литовсько-Руської держави лише у 1452 р., після смерті Великого князя Руського та останнього Волинського удільного князя — Свидригайла. Але особливий статус Волині зберігався аж до 1566 р., коли на її території було утворено Волинське воєводство.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Грушевський М. Історія України-Руси. Том III. Розділ I.
  2. Войтович Л. Боротьба Любарта-Дмитра Гедиміновича за відновлення Галицько-Волинської держави // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк, 2009. — № 22. — С. 120—127
  3. Грушевський М. Історія України-Руси, Т. 4. С. 25. 
  4. Theiner A. Monumenta historica Poloniae, 1864, Typis Vaticanis — 604
  5. Цей договір є найстарішим писемним договором між Польщею і Литвою, що зберігся до наших днів
  6. Шабульдо Ф. М. Кондоминальный статус украинских земель в ХІV в.: от первых территориальных приобретений Польши и Литвы во владениях Золотой Орды до ярлыка Мамая // Balcanica Poznaniensia. Acta et studia. Ludy koczownicze Eurazji. XIV. UAM / Pod redakcj Ilony Czamanskiej i Witolda Szulca. Poznan, 2007. S. 157—182.
  7. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.
  8. див. Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376-1430. — S. 25. 

Література та джерела[ред. | ред. код]