Війна за галицько-волинську спадщину

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Війна за галицько-волинську спадщину
Polska 1333 - 1370.png
Мапа Східної Європи (1333–1370).
Дата: 13401392
Місце: Галичина, Волинь
Результат: Поділ земель Галицько-Волинського князівства
Галичина перейшла до Польщі, Волинь — до Литви.
Сторони
Alex K Kingdom of Poland.svg
Королівство Польське
Arms of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg
Велике князівство Литовське
Командувачі
Казимир III Великий
Людовік I Угорський
Ядвіґа I
Владислав II Ягайло
Любарт-Дмитро
Дедько Дмитро
Вітовт Великий
Військові сили
невідомо невідомо
Втрати
невідомо невідомо

Війна за галицько-волинську спадщину (13401392) — збройний конфлікт між Великим князівством Литовським і Королівством Польським за спадщину Королівства Русі, яке втратило у 1340 році свого останнього монарха, короля з династії П'ястів, Юрія ІІ Болеслава.

Війна закінчилася у 1392 році розподілом Галицько-Волинських земель на Волинь, що відійшла до Литви, і Галичину, що відійшла до Польщі. Титул короля Галичини і Володимирії закріпився за польсько-угорськими королями з Анжуйської династії.

Причини війни[ред.ред. код]

Юрій II Болеслав

7 квітня 1340 року у Володимирі галицькі бояри отруїли князя Юрія ІІ Болеслава. Монарший престол Галицько-Волинського князівства опинився вакантним. На нього націлились претенденти сусіднього Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Польський король Казимир III доводив своє право отримати галицько-волинську корону на правах представника династії П'ястів, до якої належав отруєний монарх. Литовський князь Дмитро-Любарт (син Гедиміна, зять попереднього галицько-волинського короля Льва I Юрійовича з династії Романовичів) апелював до своїх родинних зв'язків із цієї династією. До суперечки додалося Королівство Угорське, яка мала давні види на Галичину і традиційно підтримало поляків, плануючи укласти з ними унію.

Монархи Польщі і Литви перебували у шлюбних зв'язках, але зі смертями у 1339 році Алдони Анни — доньки литовського князя Гедиміна, дружини Казимира ІІІ, та самого Гедиміна у 1341 році, союз між обома державами розірвався.

Перший етап війни (1340—1348)[ред.ред. код]

Дмитро Дедько
Казимир III
Людвик I Угорський
Ядвіґа I
Владислав ІІ Ягайло

У 1340 році литовський князь Любарт вокняжився на Волині, а в Галичині владу захопили місцеві бояри, які постановили своїм правителем боярина Дмитра Дедька. Любарт іменував себе галицько-волинським князем, хоча його влада не поширювалась на Галичину. Дмитро Дедько ж проголосив себе «старостою Руської землі». Польський король Казимир, який не встиг вчасно зорієнтуватися, запізно напав на Галичину, зайняв Львів, проте закріпитися у галицьких землях не зміг — «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его». Він обмежився визнанням залежності Дядька від польської корони і повернувся додому. Однак ця залежність тривала не довго.

1341 року боярський староста уклав союз із ординцями і литовцями, визнав сюзеренітет Любарта і здійснив похід на Польщу.

1344 року зі смертю Дедька Галицьке князівство частково перейшло до рук Любарта, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які захопили поляки.

Того ж року Королівство Польське і Велике князівство Литовське підписали мир, за яким поляки визнавали владу литовців у Галичині за винятком двох вищезгаданих земель, за що литовці обіцяли полякам допомогти у нападі на Ратиборське князівство у 1345 році.

Другий етап війни (1349—1366)[ред.ред. код]

Повторне взяття поляками Русі в 1366 році

Казимир ІІІ не збирався полишати планів завоювання галицько-волинських земель. Забезпечивши свої тили у 1348 році шляхом укладання договорів з чехами, тевтонцями і ординцями, а також вибравши сприятливий момент після поразки литовців у битві над Стревою з хрестоносцями, поляки вдерлися до Галичини і Волині.

Кампанія 1349 року була успішною для Польщі, яка захопила майже всю територію колишнього Галицько-Волинського князівства, окрім східної Волині з Луцьком та Поділлям. Проте у 1350 році Велике князівство Литовське повернуло собі всю Волинську землю і захопило ряд міст у Галичині. Обидві монархії погодилися на розподіл трофеїв — Литва отримувала Волинське князівство разом із Белзом і Холмом, а Польща закріплювала за собою Галицьке князівство.

Проте це не спинило амбіцій обох супротивників. Оскільки свого часу поляки не дотрималися умов миру 1344 року, литовці не відчували себе скутими умовами нового договору 1350 року. Бажаючи повернути собі Галичину, Литва того ж року вторглася на її територію. У відповідь польські-угорські сили здійснили напади на Волинь у 1351 і 1352 роках. Проте до територіальних змін ці воєнні дії не призвели.

У 1352 році Казимир ІІІ здійснив новий похід на Литву, який закінчився підписанням польсько-литовського договору 24 червня 1355 року[1]. За ним Польща отримувала галицьку, перемишльську і сяноцьку землі, а Литва — володимирську, луцьку, белзьку, холмську і берестейську землі. Волинське місто Крем'янець залишався у спільному володінні обох монархій. Оскільки цей мир зберігав статус-кво 1350 року, що не задовольняло литовців, він протривав до 1366 року.

У 1366 році поляки вкотре порушили підписані ними угоди і здійснили добре підготовлену кампанію завоювання Волині. Вони здобули Холм, Белз, Володимир і Луцьк, змусивши підписати литовців новий договір. За ним Любарт отримував лише Луцьку землю та частку Володимирської землі. Казимир ІІІ забирав собі холмську і белзьку землі, частину володимирської землі, а також райони південної Волині з містами Крем'янцем, Перемилем і Олеськом.

Необхідно додати, що важливу роль під час війни відіграли стосунки ворогуючих сторін з різними союзниками, зокрема, татарами, які поперемінно підтримували то одну, то іншу сторони конфлікту.

Третій етап війни (1370—1392)[ред.ред. код]

Після смерті Казимира ІІІ у 1370 році невдоволені нав'язаним договором литовці атакували Володимирську, Белзьку і Холмську землі Волині. Русько-литовські князі Олександр Коріятович і Юрій Наримунтович, які були ленниками польської корони, перейшли на бік Литви. Завдяки цьому нападові Велике князівство Литовське повернуло собі втрачені землі.

У 1377 році Людовик I Угорський, король Угорщини і Польщі, організував новий похід на литовців і відібрав Белз, Холм і Городло. Згідно з перемир'ям литовський князь Любарт визнав себе ленником Людвіка, завдяки чому закріпив за собою Володимирську і Луцьку землі. Сам же Людвік посадив старшим у Галичині і завойованих волинських землях Владислава II Опольчика, князя опольсько-ратиборського, проте фактично на руських землях влада була передана угорській адміністрації. Юрій Наримунтович позбувся свого лена і був переведений до Любачіва. У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив взяти від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями в володіння своє, своїх дітей і сьвятої корони нашої»,[2] чим перетворював Галичину на звичайну провінцію Угорського королівства.

Після смерті Людовика Угорського у 1382 році Любарт не зважився на нову війну, але викупив свої міста — Олесько, Городло, Лопатин, Крем'янець, Перемиль і Сестрятин — в угорських старост.

У 1385 році Польща і Литва уклали Кревську унію, за якою утворили єдину федерацію шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи I і литовського князя Ягайла. Це поклало край війнам обох держав за Галицько-Волинське князівство, однак зробило нагальним питання усунення угорців з Галичини. У 1387 році Ядвіга організувала похід на Галицьку Русь, вигнала угорців з неї і повернула ці землі польській монархії.

У 1386 році Ягайло відібрав у князя володимирського і луцького Федіра Любартовича, сина Любарта, частину князівства, наново перерозподіливши землі колишнього Галицько-Волинського князівства на користь великого князя Литовського Вітовта. Федір втратив у 1387 році Луцьку землю, а у 1393 році — Володимирську.

У 1389—1392 роках у Великому князівстві Литовському вирувала громадянська війна між прихильниками Вітовта (православними українськими, литовськими та білоруськими князями) та прихильниками польського короля Ягайла.

Територіальні зміни що закріплювали поділ галицько-волинських земель на польську Галичину і литовську Волинь були затверджені Островською угодою 1392 року, підписану Ягайлом і Вітовтом.

Наслідки[ред.ред. код]

У результаті майже 50-річних воєн землі Галицько-Волинського князівства були розподілені між його сусідами — Королівством Польським і Великим князівством Литовським. Перше здобуло собі усю Галичину та частину волинських земель з містами Белзом і Холмом, а друге — більшу частину Волині з Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався до підписання Люблінської унії у 1569 році.

Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати як єдиний політичний організм. Польща незабаром скасувала Галицьке князівство, утворивши на його території Руське воєводство польської корони, а Литва об'єднала підконтрольні їй землі Волинського князівства у Волинське воєводство.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Цей договір є найстарішим писемним договором між Польщею і Литвою, що зберігся до наших днів
  2. М. Грушевський. Історія України-Руси. — Т. IV. — С. 112.

Література[ред.ред. код]

  • Крип'якевич І. Галицько-волинське князівство. Київ, 1984. (укр.)
  • Мікола Ермаловіч. Старажытная Беларусь: Віленскі перыяд. — Гіст. дасл. — Мн.: Выд. цэнтр «Бацькаўшчына»: МП «Бесядзь», 1994. — 91 с. ISBN 985-6026-01-6. (біл.)
  • Grzegorz Błaszczyk, Dzieje stosunków polsko-litewskich od czasów najdawniejszych do współczesności. Tom I. Trudne początki, Poznań 1998, ISBN 83-232-0839-5 (пол.)
  • Henryk Paszkiewicz, Polityka ruska Kazimierza Wielkiego, Kraków 2002, ISBN 83-88385-05-4 (пол.)
  • Jerzy Wyrozumski, Kazimierz Wielki, Kraków 2004, ISBN 83-04-04688-1 (пол.)
  • (1) Петро Толочко, Русь-Мала Русь-руський народ у другій половині XIII—XVII ст. ПСРЛ. Т. 1—3 (Густинская летопись).—С. 349.