Військова розвідка України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Військова розвідка України
Emblem of the Defence Intelligence of Ukraine.svg
Емблема ГУР МО
Країна: Україна Україна
Дата заснування: 7 вересня 1992 року
Юрисдикція: Міністерство оборони України
Штаб-квартира: Київ, вул. Електриків, 33
Попередня
служба:
Головне управління військової розвідки
Керівництво
генерал-майор
Бурба Василь Васильович
Сайт
Сайт ГУ розвідки МОУ

Військова розвідка України  — сукупність вповноважених органів держави, на які покладена відповідальність за здійснення розвідувальної діяльності в інтересах національної безпеки та оборони України.

Законодавча регламентація[ред. | ред. код]

Діяльність усіх органів військової розвідки держави чітко та вичерпно регламентується Законом України «Про розвідувальні органи України», затвердженим Верховною Радою України 22 березня 2001 року.[1]

Наразі військову розвідувальнц діяльність в Україні здійснюють — Головне управління розвідки Міністерства оборони України та Служба зовнішньої розвідки України.

Контррозвідувальну діяльність забезпечує Департамент контррозвідки Служби безпеки України.

Історія[ред. | ред. код]

У XVI—XVII століттях на Запорізькій Січі вже існували структури-прототипи сучасних розвідувальних підрозділів — пластові курені. Команди пластунів чисельністю від 3 до 10 досвідчених козаків висилались для ведення розвідки за декілька днів до виступу запорожців в похід. Для розвідки створювались також стаціонарні спостережні пости — бекети і рухомі роз'їзди. Бекети розташовувались уздовж південного кордону Запоріжжя та призначались для ведення спостереження, своєчасного виявлення військ противника й оповіщення Кошу та місцевого населення. Роз'їзні козаки висилались на кордон або діяли попереду головних козацьких сил під час походу. Склад бекету чи роз'їзду зазвичай був 2-3 козака. У 1755 році в курені було 441 пластун, у 1759 році — 541, у 1769 році — 269. Особлива увага козацькою розвідкою приділялася своєчасному розкриттю місця розташування головних сил противника, наявності артилерії й кінноти, місця головного пункту управління.

Здобувалися відомості про чисельність і озброєння військ противника, фізичний і моральний стан особового складу, обсяги продовольчих запасів і матеріальних ресурсів, можливості їх поповнення, дані про проведені ним під час здійснення маршу бої, наявність в обозі поранених, хворих, стан возів тощо.


У другій половині XIX століття і на початку XX століття військове мистецтво ускладнилося. Вогнепальна зброя удосконалювалося, починалася моторизація та механізація військ. Результат війни вже не міг вирішуватися одним генеральним боєм. Виникло поняття «операція» — форма бойових дій оперативних об'єднань (фронт, армія) за участю великої кількості з'єднань (корпусів, дивізій) і частин (бригад та полків). Це призвело до розділення розвідки на тактичну (військову) і оперативну. До початку Першої світової війни військова розвідка остаточно виділилася в окремий вид воєнної розвідки.

Після проголошення Української Народної Республіки й важких кровопролитних боїв з більшовиками початку 1918 року у березні новий начальник Генерального штабу Армії УНР Олександр Сливинський провів реорганізацію наслідком якої стало створення окремих структур, які мали забезпечувати армію конфеденційною інформацією, а саме: «розвідковий» підвідділ на чолі з полковником Володимиром Колосовським.


Бойові підрозділи військової розвідки[ред. | ред. код]

Наразі у Збройних силах України та Національної гвардії України наявні наступні бойові підрозділи військової розвідки:

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]