Військова служба

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
  • Зелений: Немає збройних сил
  • Голубий: Немає військової повинності
  • Синій: Є військова повинність, але залучають до неї менше ніж 20 % всієї вікової групи
  • Помаранчевий: Військову повинність планують скасувати в найближчі три роки
  • Червоний: Є військова повинність
  • Сірий: Немає інформації
  • Військо́ва слу́жба — державна служба особливого характеру, яка полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я та віком громадян країн, пов'язаній із захистом своєї Батьківщини. Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються відповідними законами держав та певними положеннями про проходження військової служби, які затверджуються верховною владою країни та іншими нормативно-правовими актами.

    Християнський погляд на військову службу[ред. | ред. код]

    Ідеї християнської доктрини справедливої війни є в міжнародному праві та лягли в основу наукової теорії. Американський політолог Майкл Волцер у книзі «Справедливі і несправедливі війни» систематизував принципи справедливої війни. Розподіливши їх на дві групи:jus ad bellum (умови за яких війна може бути розпочата) і jus in bellum (прийнятні способи ведення війни)[1].

    Справедлива війна – це проміжна позиція між крайніми постулатами пацифізму і мілітаризму. Перший – утопічний; другий – антихристиянський. Християнство намагається мінімалізувати зло а і приймає виклики складної реальності. Християни надіються на світ без гріха і насилля, обіцяний у Священному Писанні, який настане після другого пришестя Ісуса Христа[1].

    Православна церква і військова служба[ред. | ред. код]

    Ставлення Церкви до військової служби визначається християнським розумінням війни і миру: війна є зло, причина якого, як і зла в людині взагалі, - гріховне зловживання свободою яку Бог[2]. Новий Завіт не містить прямих вказівок християнам про участь або неучасть у війні, але має свідоцтва про благочестивих воїнів (Мф 8. 5-13), зокрема про сотника Корнилія, першого хрещеного язичника (Дії 10 глава); про хрещення воїнів, яких прор. Іоанн Хреститель наставляє нікого не ображати, не обмовляти і задовольнятися своїм платнею (Лк 3:14); в ньому йдеться про те, що начальник «недаремно носить меч: він Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим 13: 4). Визнаючи війну злом, «Церква не забороняє своїм чадам брати участь в бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновлення потоптаної справедливості. Тоді війна вважається хоч і небажаним, але вимушеним засобом »[3]. Однак і в цьому випадку актуальні слова ап. Павла: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим 12. 21).

    Провина за людські страждання, заподіяні війною, лягає насамперед на тих, хто її розв'язав або не зміг запобігти: на правителів, політиків, дипломатів, але не на воїнів, що виконують свій обов'язок за наказом державної влади. Слова Христа: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін 15. 13) - Церква відносить і до воїнів, які полягли в боях. Гинучи на війні в захист батьківщини вони роблять подвиг жертовної любові. Апостол Павло метафорично говорить про християнина як про доброго воїна Ісуса Христа (2 Тим 2:3). Військова служба має риси, відповідні до устрою церковного життя, підлеглій ідеї служіння: підкреслена ієрархічність, послух старшим як висока доблесть і неухильне дотримання закону. Характерно, що і на церковній, і на військовій мовах вищий прояв жертовного служіння, в одному випадку Богу, в іншому батьківщині, іменується однаково - подвигом. Християнське ставлення до війни передбачає допустимість, а в певних випадках і моральну необхідність для християнина нести військову службу в силу службових обов'язків, за призовом на законних підставах, або коли совість спонукає його до добровільної служби.

    Участь християн у державному, суспільно-політичного житті, й у війнах в більшій мірі стала необхідна з проголошенням на поч. IV ст. християнства як держ. релігією Римської імперії. У цих умовах, за словами протопр. Іоанна Мейендорфа, «всі вчення про непротивлення насильству, будучи доведені до логічного кінця, претворюються на лицемірство ... Якщо людина не хоче жодним чином брати участь у військовому насильстві, то вона повинна також відмовитися і від сплати податків, і від участі у виборах. Єдиною альтернативою громадському існуванню може бути чернецтво, що проповідує повний вихід із суспільства»[4]. Такими прикладами полишення військового служіння в ім'я чернечих ідеалів можуть служити житія свт. Мартіна Милостивого, єп. Турського († бл. 400, пам. 12 жовтня.), який обрав після кількох років військової служби - чернече життя, преподобних Варнави й Іларіона (V ст., пам. Кіпр. ц 21 жовт.), які відмовилися від почестей військової служби і віддалився у відокремлене місце для аскетичного життя.

    Православна Церква схвалює захисну війну і ніколи не засуджувала солдатів які захищали свою батьківщину від ворогів які нападали. Визнаючи війну злом, Церква все ж не забороняє своїм чадам брати участь в бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновлення знищеної справедливості. Тоді війна вважається хоча і небажаним, але вимушеним засобом. Православ'я в усі часи відносилося з найглибшою повагою до воїнів, які ціною власного життя зберігали життя і безпеку ближніх.[5]. Військова служба не є перепоною до спасіння.

    «Ті хто взяв меч, від меча загинуть» (Мф. 26. 52), - в цих словах Спасителя знаходится обгрунтування ідея справедливої війни. З християнської точки зору, поняття моральної правди в міжнародних відносинах повинно спиратися на такі основні принципи: любов до своїх ближніх, свого народу і Батьківщини; розуміння потреб інших народів; переконання в тому, що на благо свого народу неможливо служити аморальними засобами. Ці три принципи визначили моральні межі війни, які були вироблені християнським світом в середні віки, коли, застосовуючи до реальної ситуації, люди намагалися приборкати стихію військового насильства. Уже тоді існувала переконаність, що війна повинна вестися за певними правилами, що і людина яка воює не повинна втрачати свого морального обличчя, і не забувати, що її противник - така ж людина, як і він сам[5].

    У давньому церковному пам'ятнику "Апостольські постанови" міститься передання, яке походить від апостола Павла: «Якщо приходить воїн, то нехай вчиться не ображати, не обмовляти, але задовольнятися платнею яку отримує; якщо кориться, нехай буде прийнятий, а якщо перечить, нехай буде вигнаний»[6]. Святі отці розбирають також питання про те, чи можна підкорятися злочинним наказам, які вказують, наприклад, вбивство мирних, беззбройних людей, вбивство полонених та інші порушення заповідей Божих. Як в такому випадку чинити православному солдатові, ясно говорить святитель Тихон Задонський: «Що не противно Законові Божому наказують, слухай і виконуй: в іншому не слухай, так як личить більше коритися Богу, ніж людям ( Дії. 5: 29.) так робили мученики святі ... якщо [командир] велить неправду робити, образити, вкрасти, збрехати і інше - не слухайте. Якщо загрожує за це покаранням - Не бійся »[7].

    Старий Завіт[ред. | ред. код]

    Є заповідь "Не вбивай!" (Вих. 20:13). Але це не означає що вбивати не можна бо таке заперечення буде суперечити Святому Письму. Бог дав Мойсею не тільки заповідь" Не убий ". Він дав йому також і повчання про те, як вести війну, щоб перемогти ворогів (Див .: Вих. 21:22) ". Нерідко Бог Сам наказував ізраїльтянам починати війни проти інших народів (див .: 1 Цар. 15: 3; Нав. 4:13), і Бог же призначав смертельне покарання за багато злочинів (див .: Вих. 21:12, 15; Лев . 20:11 та ін.).

    У давнину богообраний народ вів часті війни з сусідніми народами. Згідно із законом Мойсея, кожен ізраїльтянин, крім Левитів, повинен був носити зброю (див .: Числ. 1: 3; 2:33; 26: 2). Святе Письмо містить безліч віршів, в яких йдеться про те, що Сам Господь благословив військове служіння, навчив пророка Мойсея того, які військові формування повинні бути в ізраїльському народі, як дислокуватися, ким управлятися.

    У Старому Завіті є безліч вказівок на те, що необхідно вчитися війні (див .: Суд. 3: 2), як виходити на війну (див .: Числ. 10: 9), що необхідно робити після війни (див .: Числ . 3:19; Втор. 31:19). Війна була необхідністю для євреїв, так як язичницькі народи що оточували їх, вели постійні війни зі своїми сусідами. Більш того, можливість мирного співіснування з язичниками і розбещеними до крайнього ступеня народами представляло для іудеїв велику небезпеку. Тому такі війни і називаються в Святому Письмі війнами Господа (див .: 1 Цар. 17:47; 2 Хр. 20:15), так як вони представляли собою набагато менше моральне зло, ніж ідолопоклонство. Тому Бог наказував Своєму народу : "Помстися Мідіянітянам за Ізраїлевих синів, потім будеш прилучений до своєї рідні" (Числ. 31: 2); "у містах цих народів, яких Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не залишай в живих жодної душі, бо конче вчиниш їх закляттям: хіттеянина, й амореянина, і ханаанеянина, і Фарезеїв, і хіввеянина, і євусеянина, як повелів тобі Господь Бог твій "(Вт ор. 20: 16-17); "І послав тебе Господь дорогою, і сказав:" Іди, і вчиниш закляттям нечестивих амаликитян і будеш воювати з ними, аж поки ти не вигубиш їх "" (1 Цар. 15:18).

    Євангелія та Святі Отці про військове служіння та війну[ред. | ред. код]

    У Православ’ї, починаючи з апостольських часів, військове служіння використовувалося як метафора тієї духовної боротьби, яку повинен провадити кожен християнин. Ось як пише про це апостол Павло: «Отже, станьте, пiдперезавши стегна вашi iстиною‚ i зодягнувшись у броню праведности, i взувши ноги в готовнiсть благовiстити мир; а понад усе вiзьмiть щит вiри, яким зможете погасити всi розпеченi стрiли лукавого; i шолом спасiння вiзьмiть, i меч духовний, що є Слово Боже» (Еф. 6:14-17).

    Капелан Вермахту

    Тому, вже в давнину «військову аналогію ми знаходимо у святого Ігнатія Богоносця, мученика Юстина Філософа і священомученика Кипріяна Карфагенського. Всі ці образи можна звести до чотирьох пунктів: 1. Усі християни – воїни Христа; 2. Ісус Христос є полководець; 3. Хрещення – це таїнство і присяга прапора; 4. Церква – це військовий табір Бога» [8].

    Пізніше преподобний Іоан Ліствичник порівнює ченців до воїнів: «Не оминемо, якщо угодно, роз’яснити у цьому слові й самий образ боріння відшельництва цих мужніх бійців, як вони тримають щит віри до Бога й своєму Наставникові, відвертаючи їм, так би мовити, усякий помисел невір’я й переходження (у інше місце); і завжди підносячи меч духовний, убиваючи ним усяку власну волю, що наближається до них, і будучи одягнені в залізну броню лагідності й терпіння, відбивають нею всяку образу, поранення й усякі стріли; мають вони й шолом спасіння, – молитовний покрив свого наставника»[9]. А святитель Миколай Сербський згадує військову службу як метафору ставлення християнина до земного життя: «Справжні християни завжди вважали своє життя військовою службою. І як солдати рахують дні своєї служби і з радістю думають про повернення додому, так і християни постійно пам’ятають про кінець свого життя і повернення в свою Небесну Батьківщину» [10].

    При цьому Святі Отці ніколи не вважали, що військова служба є несумісною з християнським життям. Так, святитель Іоан Золотоуст каже: «Ти виставляєш приводом військову службу і кажеш: я – воїн і не можу бути набожним. Але хіба сотник не був воїном? А він каже Ісусові, що я недостойний, щоб Ти увійшов під стріху мою, але промов тільки слово, і видужає слуга мій (Мф. 8:8). І, здивувавшись, Ісус каже: Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри (Мф. 8:10). Військова служба анітрохи не послужила для нього перешкодою»[11]. Святитель Василій Великий відзначає той факт, що військові також, як і всі християни, мають надію на спасіння: «Невже військовий чин позбавлений надії на спасіння? Невже немає жодного благочестивого сотника? Пригадую першого сотника, який, стоячи при хресті Христовому і по чудесам усвідомивши силу, коли ще не охолола зухвалість юдеїв, не злякався їх люті і не відмовився провістити істину, але сповідав і не зрікся, що воістину був Божий Син (Мф. 27:54 ). Знаю й іншого сотника, який у Господі, коли був ще у плоті, пізнав, що Він Бог і Цар сил і що Йому достатньо одного веління, щоб через служачих духів посилати допомоги нужденним. Про віру його і Господь підтвердив, що вона більше віри всього Ізраїлю (Мф. 8:10). А Корнилій, будучи сотником, що не удостоївся бачити ангела і наостанок через Петра не отримав спасіння?»[12].

    Що стосується війни, то вона є великою бідою, яка суперечить самому промислу Божому. Тому, коли Святі Отці кажуть про війну, вони завжди зв’язують її з справою сатани та його слуг. Через це обов’язок православного християнина встати на захист своєї Батьківщини та Правди Христової.

    Святитель Іоан Золотоуст, говорячи про війну відзначає: «Війни постійно ростуть від кореня гріхів»[13]. При цьому, святитель Василій Великий прямо каже про війну, як про Боже покарання для тих, хто сіє зло: «Бог у війнах насилає кари на гідних покарання … іноді справедливість вимагає щоб зло, породжене війною, насилаємо було на гідних того»[14]. Тому участь у війні на боці Правди Божої є не тільки доброю справою, а навіть обов’язком православного християнина. При цьому Блаженний Августин явно оправдовує вбивство ворога правди: «Заповідь не убий аж ніяк не переступають ті, які ведуть війни по повноваженням від Бога або, будучи в силу Його законів  представниками громадської влади, карають лиходіїв смертю»[15].

    При цьому заповідь Христова про любов до ворогів не є перешкодою участі в війні на боці правди. Наприклад, коли мусульмани запитали святого рівноапостольного Кирила, чому християни беруть участь у війнах, якщо Христос звелів їм любити ворогів, він відповів: «Христос, Бог наш, повелів нам молитися за тих, хто кривдить нас і благоволити їм; але Він же заповів нам: немає більше тієї любові, як хто душу свою за друзів своїх (Ін. 15:13). Тому ми терпимо образи, які заподіюєте кожному з нас окремо, але разом захищаємо один одного і кладемо своє життя за братів наших, щоб ви, тягнучи їх у полон, не полонили разом з тілами і душі їх, схиляючи благочестивих до своїх злих і богапротивних справ»[16].

    Святитель Димитрій (Туптало), роз’яснюючи вчення Нагірної проповіді про любов до ворогів, пише: «Не думай, слухачу мій, щоб я повторив слова ці про тих ворогів, які воюють з нашою християнською вітчизною і ворогують проти нашої благочестивої віри … Тих не тільки не можна любити, але навіть необхідно виступати війною проти них, кладучи душу свою за християнське царство і цілість Церкви» [17].

    Святі отці постійно вказували, що вбивства ворогів, що здійснюються воїнами в бою, не вважаються гріхом. Святитель Афанасій Великий в «Посланні до ченця Амуна», яке було затверджено як загальноцерковне вчення на VI і VII Вселенських Соборах, пише: «Вбивати недозволено, але винищувати ворога на війні і законно, і гідно похвали; тому ті, що відзначилися в боях удостоюються великих почестей, і їм споруджуються пам’ятники, що сповіщають про їх заслуги» [18].

    Святитель Феофан Затворник, розкриваючи богословський зміст справи захисту Батьківщини, пише, що «на війні і війнах часто у видимій формі Бог являв благословення і в Старому, і в Новому Завіті. А у нас скільки князів прославлені мощами, які, одначе, воювали. У Києво-Печерській лаврі в печерах є мощі воїнів. Воюють з любові до своїх, щоб вони не піддавалися полону і насильствам ворожим» [19] .

    Святитель Іоан Златоуст закликав свою паству безупинно молитися про допомогу Божу воїнам на війні: «Хіба не було б ні з чим не порівняно, якби в той час як інші виступають у похід і вдягаються в зброю з тією метою, щоб ми перебували в безпеці, самі ми за них, які піддаються небезпекам і несуть тягар військової служби, щоб ми не творили навіть і молитов. Таким чином, це зовсім не лестощі, а робиться на вимогу справедливості … Вони складають як би щит, поставлений попереду, який охороняє спокій тих, що перебувають всередині» [20].

    Церква молиться за воїнів, а також піклується про їх духовне-моральне виховання, в окремих випадках приймаючи і більш тісну участь в справедливій війні – збором пожертвувань, порадою, капеланським служінням на фронті.

    Церква прославила у лику святих безліч воїнів, а в богослужінні молиться про допомогу особливо для «христолюбивого воїнства». У православних житіях святих сказано, що вимушена війна, спрямована на захист православної віри і християн, на оборону своєї Батьківщини, однозначно виправдана, і участь у ній православних воїнів отримує благословення Господнє. Багато святих, навіть не будучи воїнами, але єпископами, священиками та ченцями, в моменти війни і реальної загрози брали участь у війні, командуючи обороною землі[21].

    Мир в Новому Завіті, як і в Старому, розглядається як дар Божої любові. Він тотожний есхатологічному спасінню. В історії продовжує царювати скорботи, але у Христі віруючі мають мир (Ін. 14:27; 16:33). Мир в Новому Завіті є нормальним благодатним станом людської душі, звільненої від рабства гріха. Саме про це говорять побажання «благодаті та миру» на початку послань святого апостола Павла. Цей мир- дар Святого Духа (Рим. 15:13; Гал. 5:22). Стан примирення з Богом є нормальний стан творіння, «тому що Бог не є Богом безладу, але миру» (1 Кор. 14:33). Психологічно це виражається у внутрішньому стані душі, коли радість і мир у вірі (Рим. 15. 13) стають майже синонімами.

    Святі воїни[ред. | ред. код]

    Історія Церкви знає чимало воїнів і полководців, прославлених християнськими чеснотами. Церковне передання розповідає що римського сотника Лонгина що ніс варту біля Хреста при розп'ятті Спасителя. Він увірував в Христа і пізніше прийняв мученицьку кончину. В армії Римської імперії II - поч. IV ст. служило вже велика кількість християн, про що свідчить сонм воїнів-мучеників, які прийняли смерть за віру в Ісуса Христа в періоди гонінь. Останнє велике гоніння на християн при імп. Діоклетіані в поч. IV ст. почалося саме з знищення християн в армії[22]. Одним з головних приводів до гонінь була відмова християн від обов'язкової всім держ. службовцям Римської імперії, зокрема офіцерам, участі в язичницьких жертвопринесеннях. За цю відмову прийняли мученицький вінець воїни мч. Віктор (II ст., пам. 11 листопада., пам. зах. ц. 14 травня), Віктор, мч. Марсельський († бл. 290), великомучеників Георгій Побідоносець († 303, пам. 23 квітня.) - один з найбільш шанованих христ. святих, покровитель воїнів, і Феодор Тирон († бл. 306, пам. 17 лют.), Олександр Римський, мч. Дризипарский († поч. IV ст., пам. 13 травня, грец. 25 лютого., зах. 27 березня), воїни Фіванского легіону (поч. IV ст.), Мч. Варвар Воїн († бл. 362, пам. 6 травня, пам. Зах. церк. 14 травня) та багато інших. Серед святих воїнів перших століть християнства широко шануються також мч. Андрій Стратилат († бл. 300, пам. 19 серпня.), Великомученики Димитрій Солунський († бл. 306, пам. 26 жовтня.), Феодор Стратилат († 319, пам. 8 берез., 8 червня) і Артемій Антіохійський ( † 362, пам. 20 жовтня.), мч. Іоанн Воїн (IV ст., Пам. 30 липня) і ін. Житія цих святих оповідають і про їх неабиякі військові подвиги, скоєні за допомогою благодаті Божої, - їх християнська совість не суперечила військовій службі в легіонах язичницьких імператорів Риму[23].

    Див. також[ред. | ред. код]

    Джерела[ред. | ред. код]

    1. Радянська військова енциклопедія. «ВАВИЛОН — ГРАЖДАНСКАЯ» // = (Советская военная энциклопедия) / Маршал Советского Союза Н. В. ОГАРКОВ — председатель. — М. : Воениздат, 1979. — Т. 2. — С. 196. — ISBN 00101-236. (рос.)

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. а б Християнська доктрина справедливої війни - Християни для України. Християни для України (uk-UA). 2018-06-28. Процитовано 2018-08-20. 
    2. Основи соціальної концепції РПЦ. VIII 1
    3. Основи соціальної концепції РПЦ. VIII 2
    4. Меєндорф Иоанн., Введение в святоотеческое богословие. Клин, 2001. С. 68
    5. а б VIII. Война и мир | Русская Православная Церковь. mospat.ru (ru-RU). Процитовано 2018-08-20. 
    6. Апостольские постановления через Климента, епископа и гражданина Римского, 32.
    7. Тихон Задонский, святитель. Творения. М., 1875. Т. 3. С. 345.
    8. Карашев А. Отношение христиан первых трех веков к военной службе. Рязань, 1914. с. 8
    9. Прп. Іоан Ліствичник. Ліствиця Духовна. Чернівці, 2014 с. 31
    10. Святитель Николай Сербский. Мысли о Добре и Зле. vera-tvoya.narod.ru. Процитовано 2018-08-20. 
    11. Православная библиотека Святых отцов и церковных писателей. azbyka.ru (ru). Процитовано 2018-08-20. 
    12. Великий, Василий. Гордий мученик: Василий Великий. krotov.info. Процитовано 2018-08-20. 
    13. Творения иже во святых отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского. СПб., 1900. Т. 6. 41
    14. Беседы, Беседа 9 - читать, скачать - святитель Василий Великий. azbyka.ru (ru). Процитовано 2018-08-20. 
    15. Августин Аврелий, блаженный. О граде Божием. М., 1994. T. 1. с. 39
    16. Барсов M. B. Сборник статей по истолковательному и назидательному чтению Четвероевангелия. СПб., 1893. T. 1. с. 574
    17. Димитрий Ростовский, святитель. Творения. СПб., б.г. с. 482
    18. Афанасий Великий, святитель. Творения. М., 1994. Т. 3. с. 369
    19. Собрание писем святителя Феофана. М., 1899. Вып. 5. с. 208
    20. Георгий Ястремский, священник. Воинское звание по творениям вселенских отцов Церкви // Вестник военного и морского духовенства. 1914. № 20. с. 710
    21. Святі про грішне. www.suvd.com.ua. Процитовано 2018-08-20. 
    22. Euseb. Hist. eccl. VIII 4
    23. ВОЕННАЯ СЛУЖБА. www.pravenc.ru. Процитовано 2018-09-06. 

    Посилання[ред. | ред. код]