Вікно (Гусятинський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Вікно
Vikno tr gerb.png
Герб
Вікно5339.jpg
Країна Україна Україна
Область Тернопільська область
Район/міськрада Гусятинський район
Рада/громада Вікнянська сільська рада
Код КОАТУУ 6121685101
Основні дані
Засноване 1464
Населення 1 332
Територія 38,72 км²
Густота населення 344,01 осіб/км²
Поштовий індекс 48217
Телефонний код +380 3557
Географічні дані
Географічні координати 49°20′22″ пн. ш. 26°04′25″ сх. д. / 49.33944° пн. ш. 26.07361° сх. д. / 49.33944; 26.07361Координати: 49°20′22″ пн. ш. 26°04′25″ сх. д. / 49.33944° пн. ш. 26.07361° сх. д. / 49.33944; 26.07361
Водойми Гнилка
Відстань до
районного центру
40 км
Найближча залізнична станція Скалат
Відстань до
залізничної станції
17 км
Місцева влада
Адреса ради 48217, с. Вікно
Сільський голова Ющак Богдан Олексійович[1]
Карта
Вікно is located in Україна
Вікно
Вікно
Вікно is located in Тернопільська область
Вікно
Вікно

Вікно́ — село Гусятинського району Тернопільської області. Розташоване на річці Гнилка, на півночі району за 40 км від райцентру і 5 км від Гримайлова. Центр сільради.

Населення — 1332 особи (2001).

Географія[ред.ред. код]

Через село тече річка Гребельк, ліва притока Гнилої.

Походження назви (етимологія)[ред.ред. код]

Назва походить, ймовірно, від карстових озерець, які в народі називаються «вікнини».

Природоохоронні об'єкти[ред.ред. код]

Історія[ред.ред. код]

Біля Вікна виявлені скіфські поховання та римські монети 2 ст.

У селі помітні сліди Княжого тракту — шляху часів Русі.

Перша писемна згадка — 1464 року. Колись недалеко звідси, біля підніжжя гори Довгої, лежало невеличке село Зелена Груша. В страшні часи татарської навали чужинці стерли його з лиця землі. Хтось з уцілілих жителів,— повідають, що то був рибалка,— поселився на новому місці біля потічка, який брав початок з великого болота з численними карстовими озерами-вікнинами. Багато вигадок і переказів виникло навколо незвичайних, не замерзаючих у найлютіші морози, озер-вікнин, утворених підземними водами, що в кількох місцях прорвалися назовні могутніми джерелами. Тепер у районі проведені осушувальні роботи. Залишилося лише два невеликих джерела, що становлять унікальний пам'ятник природи. Зараз вони взяті під охорону держави. Згодом тут виросло село, і назвали його Вікном.

У 1594 році жителі Вікна брали участь у повстанні під приводом Северина Наливайка, а в 1675 році село спалили татари. У першій половині XVIII ст. Вікно було власністю Сенявських, з 1788 року належало Ізабеллі Чарториській-Любомирській, а півтора століття тому село належало багатому дідичу Івану Федоровичу — послу Австрійського райхстаґу, відомому галицькому письменнику, правнику і публіцисту. Майже з двох тисяч гектарів приписаної до села землі більша тисячі двохсот належало Федоровичу, кількадесят — церкві, рештою володіли сто п'ятдесят сім селянських дворів. В цей час понад сімдесят селян з Вікна емігрували до Німеччини та Америки.

Син Івана Федоровича Володислав заснував у селі ґуральню та килимарську майстерню. Згодом справа килимарства досягла високого мистецького рівня. У 1873 році на Віденській виставці вироби вікнянських килимарів користувалися великим успіхом і здобули загальне визнання. У Вікні, крім місцевих майстрів, працював відомий килимар з Кобилля на Збаражчині Іван Івахів. Він виткав понад шістсот килимів. На жаль, самобутнє народне мистецтво килимарства не знайшло продовження у селі, а сама килимарня була знищена під час Першої світової війни. Тепер лише в родинних скринях старожилів подекуди зберігаються неповторного рисунка килими, створені сімдесят-сто років тому.

Активно діяли в той час товариство «Просвіта», гуртки «Сільського господаря», «Союзу українок», «Рідної школи». Понад двадцять жителів села воювали в Українській Галицькій Армії.

У 2008 році в селі засновано краєзнавчий музей.

Популярністю користувалася килимарня, знищена під час 1-ї світової війни. Понад 20 жителів села воювали в УГА.

Під час 2-ї світової війни німці розстріляли у Вікні євреїв, яких привели з Гримайлова; у селі був військовий госпіталь.

Пам'ятки[ред.ред. код]

  • кімната-музей Івана Франка.
  • церква Успіння Пресвятої Богородиці (1726; мур.), «фігури» св. Антонія та Пресвятої Богородиці, козацькі могили
  • насипано символічну могилу УСС (1990)
  • встановлено меморіальну таблицю І. Франку (1987),
  • cпоруджено пам'ятники:
    • на честь скасування панщини (1848, відновлений 1991),
    • Івану Франку (1956),
    • воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1967);

Некрополі[ред.ред. код]

На сільському цвинтарі є могила радянського воїна — льотчика Миколи Дмитровича Цикіна, який загинув у 1941 р. тут же. Пам'ятник — пірамідальний обеліск[2].

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Діють ЗОШ 1-2 ступ., Будинок культури, дошкільний заклад, ФАП, відділення зв'язку, млин.

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Проживали, працювали[ред.ред. код]

Перебували[ред.ред. код]

  • письменник Іван Франко; матеріали з архіву Федоровичів Іван Франко використав також у працях «Земельна власність у Галичині», «Гримайлівський ключ в році 1800», «Лук'ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій половині 19 ст.» У Вікні він працював над великою розвідкою «Жіноча неволя в руських піснях народних», де використав пісню «Ой, у місті Гусятині сталася причина…» Франко спостерігав життя селян, записував старі розповіді та легенди. Зібрані факти і враження послужили згодом Каменяреві епізодами поеми «Панські жарти». У місцевій школі створено кімнату-музей Каменяра, у центрі села встановлене його погруддя.
  • художники М. Івасюк, Іван Труш, К. Устиянович — за його порадою для розбору родинного архіву та написання нової біографії батька Владислав Федорович запросив Івана Франка (першу біографію І. Федоровича написав і видав Федір Білоус в Коломиї). Кілька місяців роботи у Вікні протягом 1883—1885 років були для Франка дуже плідними. В архіві Івана Федоровича він виявив матеріали, що характеризували економічне становище західноукраїнського селянства в 1810—1848 роках. Знайдені дані стали основою праці «Критичний огляд до подій 1846 року, особливо в Східній Галичині»)
  • літературознавець О. Терлецький,
  • український вчений і поет Василь Щурат.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://www.obl-rada.te.ua/uk/informatsiya/orhany-mistsevoho-samovryaduvannya-v-oblasti
  2. Богдан Андрушків. Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили.— Тернопіль: «Підручники і посібники», 1998.— С. 18
  3. Головин Б., Мельничук Б., Ханас В. Мудрий Василь Миколайович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 572. — ISBN 966-528-199-2.

Література[ред.ред. код]

Джерело[ред.ред. код]