Вікторія Окампо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вікторія Окампо
Victoria Ocampo
Victoria Ocampo y Sur.jpg
Вікиорія Окампо 1931 року з примірником журналу «Sur» у руках
Ім'я при народженні ісп. Ramona Victoria Epifanía Rufina Ocampo
Народилася 7 квітня 1890(1890-04-07)[1][2][3]
Буенос-Айрес, Аргентина[1]
Померла 27 січня 1979(1979-01-27)[2][3] (88 років)
Буенос-Айрес, Аргентина
·рак гортані[d]
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Argentina.svg Аргентина
Діяльність письменниця, перекладачка, видавчиня, критик
Alma mater
Мова творів іспанська, французька, англійська
Членство Academia Argentina de Letras[d]
Родичі Адольфо Біой Касарес
Брати, сестри  • Сільвіна Окампо
У шлюбі з Бернардо де Естрада (1912-1922)
Нагороди

Вікторія Окампо у Вікісховищі?

Рамо́на Вікто́рія Епіфа́нія Руфін́а Ока́мпо CBE (ісп. Ramona Victoria Epifanía Rufina Ocampo, нар. 7 квітня 1890, Буенос-Айрес — пом. 27 січня 1979, Беккар[en]) — аргентинська письменниця, перекладачка, літературний критик, меценатка. Впродовж багатьох років була видавцем літературного журналу «Sur[en]». Сестра Сільвіни Окампо.

Біографія[ред. | ред. код]

В. Окампо у редакції «Sur»

Вікторія Окампо народилася 7 квітня 1890 року у Буенос-Айресі у заможній аристократичній родині і була старшою з шести дочок у родині. Навчалася вдома за допомогою французької гувернантки, яка давала їй уроки літератури, історії, релігії, математики й англійської мови. Її родина не схвалювала ідею освіти для жінок, тому Вікторія ніколи не була студенткою жодного навчального закладу, але під час перебування родини у Парижі у 1906—1907 роках вона відвідувала лекції у Сорбонні і Колеж де Франс.

Свої перші оповідання Вікторія Окампо стала писати 1901 року французькою мовою, яка була для неї рідною. Тоді ж вона вперше зіграла у п'єсі і захопилася театром, проте батько не схвалював це, оскільки вважав акторську роботу невідповідною до становища родини.

1912 року Окампо вийшла заміж за Бернардо де Естраду, але шлюб був нещасливим, тому пара розійшлася і Вікторія почала довготривалі стосунки з кузеном свого чоловіка дипломатом Хуліаном Мартінесом[4].

1920 року Вікторія Окампо пише свою першу статтю для газети «Ла Насьйон» з роздумами, навіяними творчістю Данте. Робота у «Ла Насьйон» вважалася престижною, тому відкрила для неї двері у літературні кола. Зокрема вона знайомиться з іспанським філософом Хосе Ортегою-і-Гассетом, що спонукало її працювати над вдосконаленням своєї іспанської, тим не менше аж до 1930 року вона пише усі свої твори спочатку французькою для наступного перекладу.

Біой Касарес, Вікторія Окампо і Борхес у Мар-дель-Платі (1935)
Рабіндранат Тагор і Вікторія Окампо (1924)

Вікторія Окампо була ключовою фігурою на інтелектуальній сцені Буенос-Айреса 1920-х — 1930-х років. Її першою книгою був коментар до «Божественної комедії» Данте, написаний французькою і виданий 1924 року за сприяння Ортеги-і-Гассета. Наступні роботи також були переважно літературознавчими. Але найбільшу славу Вікторії Окампо приніс літературний журнал «Sur[en]», заснований нею 1931 року. Окампо впродовж багатьох років була видавцем цього журналу, який став найвпливовішим літературним виданням Латинської Америки свого часу[5]. У журналі «Sur» публікувалися Хорхе Луїс Борхес, Ернесто Сабато, Адольфо Біой Касарес, Хуліо Кортасар, Хосе Ортега-і-Гассет, Альбер Камю, П'єр Дріє ла Рошель, Габріела Містраль та багато інших. Окрім журналу, Окампо керувала однойменним видавництвом, у якому друкувалися твори багатьох відомих літераторів, зокрема і в її власних перекладах.

У 1930-х роках Вікторія Окампо була прихильницею Беніто Муссоліні, з яким особисто познайомилася 1935 року у Римі, але швидко розчарувалася у ньому й ідеях фашизму. З початком Другої світової війни вона почала співпрацювати з антинацистським журналом «Lettres Francaises». Також вона врятувала життя фотографу Жизель Фройнд[en], відіславши їй візу і гроші на дорогу з окупованої нацистами Франції до Буенос-Айреса. Під час війни вона особисто надіслала 3 тони гуманітарної допомоги до Європи. 1946 року Окампо була єдиною аргентинкою, яка відвідала Нюрнберзький процес.

З юності Вікторія брала активну участь у феміністичному русі Аргентини, а 1936 року стала однією з засновниць Аргентинського союзу жінок. Також вона була першою жінкою в Аргентині, яка отримала водійські права. 1938 року вона полишила посаду президента Аргентинського союзу жінок, оскільки дізналася, що комуністи використовують його у своїх цілях, але до кінця життя продовжувала боротися за права жінок.

З 1941 року Вікторія Окампо жила у маєтку Вілла Окампо[en] у містечку Беккар[en] (передмісті Буенос-Айреса). У своїй резиденції вона приймала багатьох відомих письменників і громадських діячів, зокрема Рабіндраната Тагора, Роже Кайюа, Ернеста Ансерме, Індіру Ганді, Антуана де Сент-Екзюпері, Рафаеля Альберті, Ігора Стравінського, Андре Мальро, Пабло Неруду, Вальтера Гропіуса, Ле Корбюзьє та багатьох інших. Грем Грін навіть присвятив їй свою книгу «Почесний консул», а Стравінський — балет «Персефона». Після смерті Вікторії Вілла Окампо за заповітом власниці була передана ЮНЕСКО і перетворена на музей[6].

1953 року Окампо разом з багатьма іншими аргентинськими інтелектуалами була заарештована за відверту опозиційність до режиму Хуана Домінго Перона. Звістка про її арешт збурила багатьох, її звільнення вимагали Олдос Хакслі і Джавахарлал Неру, а також газета Нью-Йорк Таймс, під тиском яких її було звільнено через 26 днів. Тим не менше, увесь час до падіння перонізму за нею наглядали і не дозволяли виїздити за кордон. Також за часів правління Перона Окампо втратила значну частину своїх статків, інвестованих у нерухомість, через зміни у законодавстві.

1963 року у Вікторії Окампо діагностували рак. Після операції і лікування вона кілька років перебувала у ремісії, але потім стався рецидив, тому вона знову була змушена лікуватися.

З 1958 по 1973 роки Окампо була президентом Національного фонду мистецтв Міністерства культури Аргентини[7].

1976 року Вікторія Окампо стала першою жінкою, обраною членом Аргентинської академії літератури.

1979 року Вікторія Окампо померла у Буенос-Айресі від раку. Похована на цвинтарі Реколета у сімейному склепі.

Твори[ред. | ред. код]

Обкладинка журналу «Sur[en]»

Свідчення[ред. | ред. код]

  • 1935 — Свідчення, 1 серія
  • 1941 — Свідчення, 2 серія
  • 1950 — Свідчення, 3 серія
  • 1950 — Свідчення, 4 серія
  • 1954 — Свідчення, 5 серія
  • 1962 — Свідчення, 6 серія
  • 1967 — Свідчення, 7 серія
  • 1971 — Свідчення, 8 серія
  • 1975 — Свідчення, 9 серія
  • 1977 — Свідчення, 10 серія

Автобіографія[ред. | ред. код]

  • 1979 — Автобіографія I: El archipiélago
  • 1980 — Автобіографія II: El imperio insular
  • 1981 — Автобіографія III: La rama de Salzburgo
  • 1982 — Автобіографія IV: Viraje
  • 1983 — Автобіографія V: Figuras simbólicas
  • 1984 — Автобіографія VI: Sur y Cía

Переклади[ред. | ред. код]

Інше[ред. | ред. код]

  • 1924 — De Francesca a Beatrice
  • 1926 — La laguna de los nenúfares
  • 1936 — Domingos en Hyde Park
  • 1941 — San Isidro
  • 1947 — Le Vert Paradis
  • 1947 — Lawrence d´Arabia (французькою та англійською)
  • 1951 — El viajero y una de sus sombras
  • 1951 — Lawrence de Arabia y otros ensayos
  • 1954 — Virginia Woolf en su diario
  • 1959 — Habla el algarrobo
  • 1961 — Tagore en las barrancas de San Isidro
  • 1964 — Juan Sebastián Bach, El hombre
  • 1964 — La bella y sus enamorados
  • 1969 — Diálogo con Borges
  • 1969 — Diálogo con Mallea
  • 1985 — Páginas dispersas de Victoria Ocampo

Нагороди[ред. | ред. код]

Визнання і вплив на культуру[ред. | ред. код]

Вілла Окампо
Вілла Вікторія, будинок В. Окампо у Мар-дель-Платі

1986 року відбулася прем'єра п'єси «Ева і Вікторія», присвяченої антагоністичним політичним поглядам Вікторії Окампо та Еви Перон. 1989 року режисер Оскар Барні Фінн відзняв біографічний фільм про Вікторію Окампо «Чотири обличчя Вікторії».

1997 року маєток Вілла Окампо, де жила Вікторія, було названо урядом Аргентини Національною історичною пам'яткою. Нині там працює музей.

Портрет Вікторії Окампо висить у Салоні аргентинських жінок у президентському палаці Каса-Росада як однієї з найвизначніших жінок в історії Аргентини.

2017 року Гугл присвятив Вікторії Окампо один зі своїх дудлів[8].

Джерела[ред. | ред. код]

  • Vázquez, María Esther (1991). Victoria Ocampo. Argentina: Planeta. ISBN 950-742-056-8 (ісп.)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118589261 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. а б SNAC
  3. а б Find a Grave — 1995. — ed. size: 165000000
  4. Alaniz, Rogelio (2009). Victoria Ocampo. El Litoral (іспанською). Процитовано 16 грудня 2017. 
  5. Hace 30 años fallecía Victoria Ocampo. Ла Насьйон (іспанською). 2009. Процитовано 16 грудня 2017. 
  6. Memorias de Ocampo. Ла Насьйон (іспанською). 2008. Процитовано 16 грудня 2017. 
  7. Saítta, Sylvia; Romero, Luis Alberto (2006). VICTORIA OCAMPO (іспанською). Процитовано 16 грудня 2017. 
  8. #readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 2: 2013-2014 рр (українською). 2017. Процитовано 16 грудня 2017.