Вікіпедія:Пісочниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Вікіпедія:Грамайданчик)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ігор Михайлович Малахов український кінорежисер-кінодоменталіст, сценарист та історик народився 26 квітня 1966 року в Києві.https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2 Автор програм “Ярило” на УТ3 (1992), документального фільму “Своя доля. Сон” (1998), продюсер Володимира Тихого (фільм “Мийники автомобілів”) та Олеся Савіна (фільм “Мамай”). Життєпис Дитинство пройшло в Києві. Його вихованням займалися головним чином бабуся, Леоніла Іванівна Гриценко та дідусь Георгій Якович Калініченко, художники, які навчалися в першій майстерні Федора Кричевского, заснованій разом з Художнім Інститутом в 1929 році. Співучні цієї майстерні дружили все життя. Хрещеною матер'ю Ігоря була Людмила Морозова, чий портрет пензля Кричевського знаходиться в Трет'яковській галереї. Нажаль багато хто з них поїхав з Украіни, відтак Ігор бував щоліта у одного з таких співучнів, Івана Івановича Годлєвського, автора напису на Рейхстазі “Дошли!”, яка фігурує на багатьох документальних фотографіях післявоєнних часів. Саме Годлєвський займався художнім вихованням Ігоря, водить до ленінградських музеїв. Його бабуся Леоніла Гриценко разом з Юрієм Хімічем та Денорою Мазюкевич створили макет давнього Києва ХІІ століття, що знаходиться в Державному заповіднику Софія Київська. Після закінчення СШ 128 в 1983 році, вступив до Кіївського Державного Педагогічного Інституту імені Горького на факультет “Історія” та після строкової служби закінчив навчання в 1991 році. В тому ж році бере участь у стоворенні історичних прорам “Ярило” для УТ3, під час яких усвідомлює необхідність отримання кінематографічної освіти. В 1992 році мандрує з паломниками до Риму й знімає документальний серіал “Подорож до серця Європи”, в якому фіксує на плівці місця, пов'язані з українськими спудеями Київської Братської Школи та мандрівними д'яками. Оригінальну плівку загублено. В 1993 році вступає до ВГІКу на факультет “Режисура кіно” в майстерню кінодокументалістів Олександра Кочеткова, фронтового оператора Олександра Довженка, формальне занінчення якого відбувається в 1998 році. Його викладачі: головний майстер – Кочетков Олександр Степанович (Кочетков, Александр Степанович (1927—1997)), другий майстер, Марина Михайлівна Бабак (Марина БАБАК), режисер всіх документальних фільмів Констянтина Симонова. Звукорежисуру викладав Шарун Владлен Іванович (Шарун, Владлен Иванович), звукорижисер Андрія Тарковського, історію та теорію кіно викладали Шилова Ірина Михайлівна (Шилова, Ирина Михайловна) та Прожико Світлана Семенівна. Монтаж викладала Наталія Довженко-Тапкова https://theoryandpractice.ru/presenters/16591-natalya-tapkova/courses?fbclid=IwAR1n2nfzpJMtC4HtrTm0XnxLaiQKnkE2jyH6_5D08xAH21iuelqjpSZXO10. Завдяки тому, що у перебудовні часи в 1991 році відкриваються всі несекретні архіви та спеціальні сховища бібліотек та архівів, студент ВГІКу Ігор Малахов отримує доступ до матеріалів, пов'язаних з історією України та Києва. Зокрема, як історика, його особливо цікавить Красногорський Архів (Российский государственный архив кинофотодокументов (РГАКФД, Красногорский архив), де зберігаються матеріали кінохроніки та кінодокументалістики. Професійна підготовка історика зорієнтувує його на перегляд документів, яких ще й досі немає в Україні. Колишні співучні по історичному факультету допомогають кінематографісту-початківцю викупити частину цих матеріалів про Україну для майбутнього фільму. Твір, над яким Ігор працював три роки, стає його дипломною роботою. Водночас цей проект стає останнім фільмом, зробленим на кіностудії Київнаукфільм, яка тоді призупинила свою традиційну діяльність з приходом інших кінематографічних технологій. Тогочасна технологія кінозйомок передбачала використання ацетатної кіноплівки. Це був останній документальний фільм, створений в Украні на справжній кіноплівці. Потім настав час VHS, Betacam та інших технологій. Але саме на кіностудії Київнаукфільм вперше публікуються матеріли, які стають основою для створення фільму “Своя доля. Сон”. Цей фільм стає призером багатьох фестивалів у 1997-1998 роках: “Молодість” (Україна), Відкритого фестивалю дебютних та студентських фільмів “Свята Анна” (Росія), “Media wave” (Угорщина), “Golden Gate” (Сан-Франциско, США). Унікальність цієї стрічки полягає в тому, що в ній показані старі кадри, які досі ніколи не бачили в Україні: обличчя людей, види міст, деталі тодішнього побуту. Про цей фільм пишуть схвальні статті такі визнані критики, як Евген Марголіт https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82,_%D0%95%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BB%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87?fbclid=IwAR05m1Id0p6th4MRegadtrQcOL1VPGqCTDy8k6ZaO0puQrqBwt7T9OrgsdQ та Сергій Васильєв http://www.mari.kiev.ua/about/our-staff/vasyliev-serhii?fbclid=IwAR3X9GD4-7OeG_-C6XkAECshdGufUjWZuf8gztyhKme7LpcRluEbCvBgPIc у своїй статі від 18 вересня 1997 року у розділі “Кінематограф” газети “День” відзначив, що “Ігор Малахов допомагає подивитися з 1917 року на наше минуле без осуду, зловтіхи та скорботи. А з любов'ю та співчуттям” У 1996 році щотижневе видання “Телетиждень” назвало цю стрічку “родинним альбомом ХХ століття”, “Сіті” - “майже реальністю”. Газета “Київський вісник” відзначила, що “з'явилася можливість побачити “живих” М.Грушевського, В.Винниченка, М.Лисенка” - і все це завдяки надзвичайній кінострічці “Своя доля. Сон”. Кар'єра В тому ж році Ігоря Малахова призначають заступником директора кіностудії О.Довженка з питань молодого кіно. Він стає продюсером двох режисерів: Володимира Тихого (фільм “Мийники автомобілів”) та Олеся Савіна (фільм “Мамай”). Кар'єра функціонера не дуже надихає Ігоря Михайловича, то ж коли його співучні з Москви запропонували йому в 2001 році знімати документальний фільм в Якутії, митець погоджується та йде із займаної посади. З 2001 по 2014 роки Ігор Малахов працює в Російській Федерації. В березні 2014 року Ігор Михайлович повертається до України і знімає ролик гімну України для БТБ. Для проекту “Вавилон13” знімаються кіносюжети «Красива», «Карателі», «Сховище», «Слов’янськ. Блокпост», «Талісман», «Чому я тут?», «Допит», «Скорботне» та баго інших… В 2015 році працює над документальною стрічкою «Голос Донбасу» - «Вавілон 13» д/ф «Мар’їнка. Передній край». В 2016 році знімає документальний фільм “Уроки музики”, лауреат Одеського кінофестивалю. В 2018 завершує роботу над документальною стрічкою “Одеса, Утьосова 14”- фільм про сучасну Одесу. В 2019 році знімає документальний фільм «Як почалася війна. (2014) Хроніки. Свідки.» 2 серії х 45в. ОКО1-МІП Ігор Михайлович також працює як сценарист. В його доробку «Світ. Україна.Чорнобиль» (ICTV, Україна-2 серії), «Якутія – північний путь» (Рекунфильм, Росія, 2001 рік) та інші.

Фотографія. Захоплюється фотографією ще в часи шкільного навчання. Під час навчання у ВГИК фотографію та операторську майстерність йому викладає визначний фотограф Сергій Євгеновича Мединський https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D0%B4%D1%8B%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9,_%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B9_%D0%95%D0%B2%D0%B3%D0%B5%D0%BD%D1%8C%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87?fbclid=IwAR2UYsTKmNEkenMz0Av0Avig9l263y1VbdOR370C1q6qbTRPeHI_8FoW6ds. У 1998 році російський канал “Культура” присвячує програму творчості Ігоря Малахова. У 2013 році в Музеї сучасного мистецтва (Москва, Єрмолаєвський переулок) він бере участь у великому арт-проекті “Дубосарський – хроніки 13”, як художник та фотограф разом з 30 сучасними художниками, майстрами фотографії. Останні три роки експериментує з чорно-білою плівкою вінтажного походження. Працює в жанрі фотодокументалістики. Створює образи середовища та людей. Працює над низкою “фото-сторіз”.

Восени 2018 року розпочав зйомки в Софії Київській з реставраційних риштувань. Ігор Михайлович знімає древні мозаїки, смальт яких торкалися лише нечисленні дослідникі та такі художники, як Врубель та Прахов. Відзнятий матеріал є частиною фільму про мозаїчні храми Європи (Сан Марко, Софія Константинопольська та інші).

Родина Розлучений, троє дітей.