Вілкул Олександр Юрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Вілкул.
Олександр Юрійович Вілкул
Oleksandr.vilkul1.jpg
Начальник військової адміністрації Кривого Рогу
Нині на посаді
На посаді з 26 лютого 2022
Голова Дніпропетровської облдержадміністрації
18 березня 2010 — 24 грудня 2012
Попередник Віктор Бондар
Наступник Дмитро Колєсніков
Віце-прем'єр-міністр України
24 грудня 2012 — 27 лютого 2014
Президент Віктор Янукович
Прем'єр-міністр Микола Азаров
Наступник Олександр Сич
Народився 24 травня 1974(1974-05-24) (48 років)
Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська РСР
Відомий як політик
Країна СРСР і Україна
Освіта Криворізький технічний університет (1996)
Alma mater Криворізький технічний університет (1996)
Політична партія Блок Вілкула Українська перспектива
Опозиційний блок
Партія регіонів (2003-2014)
Батько Юрій Вілкул
У шлюбі з Олена Анатоліївна Вілкул
Діти Марія (2008)
Релігія православ'я
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Орден «За заслуги» І ступеня
Заслужений працівник промисловості України
Почесна грамота Кабінету Міністрів України
Підпис Вилкул подпись.jpg
vilkul.ua
Олександр Юрійович Вілкул на сайті Верховної Ради
Wikiquote-logo.svgВисловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg

Медіафайли у Вікісховищі
Україна Народний депутат України
V скл.
Партія регіонів, № 59 у списку[1]
фракція ПР[1] 25.05.2006 — 23.11.2007
VI скл.
Партія регіонів, № 59 у списку[2]
фракція ПР[2] 23.11.2007 — 16.04.2010
VIII скл.
Опозиційний блок, № 2 у списку[3]
фракція Опозиційний блок[3] 27.11.2014 — 29.08.2019

Олекса́ндр Ю́рійович Ві́лкул (24 травня 1974(1974-05-24), Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська РСР, СРСР) — український політик, керівник партії «Блок Вілкула»[4]. Начальник військової адміністрації Кривого Рогу з 26 лютого 2022 року[5].

Народний депутат України V та VI скликань (Партія регіонів), VIII скликання (Опозиційний блок). Голова Дніпропетровської облдержадміністрації (2010—2012), віцепрем'єр міністр України (2012—2014) в уряді Миколи Азарова. Кандидат в президенти на президентських виборах 2019. У минулому — член проросійських Партії регіонів та Опозиційного блоку.

Син Юрія Вілкула, в.о. мера Кривого Рогу та секретаря Криворізької міської ради.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 24 травня 1974 року в Кривому Розі, Дніпропетровська область в родині Юрія Вілкула. Закінчив місцевий Центрально-міський ліцей і Криворізький технічний університет (1991—1996), здобув диплом гірничого інженера за фахом «Відкриті гірничі роботи». В цьому ж виші закінчив і аспірантуру.

Кар'єра[ред. | ред. код]

1991—1996 — як студент Криворізький технічний університет проходив виробничу практику помічником машиніста екскаватора ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат».

1997—1998 — начальник комерційно-фінансового управління, 1998—2001 — заступник генерального директора з комерційно-фінансових питань ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат».

2001—2002 — заступник президента з економіки та зовнішньоекономічних зв'язків ГО «Академія гірничих наук України».

2002—2003 — заступник голови правління з комерційних питань ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат».

З жовтня 2003 — в.о. голови правління, генеральний директор ВАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат».

2004—2006 — генеральний директор ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат»; генеральний директор (за сумісництвом) ВАТ «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (обидва входять до Метінвест Холдинг, контрольований компанією олігарха Ріната Ахметова СКМ).

З 2006 — почесний директор гірничорудного дивізіону ВАТ «Метінвест Холдинг».

Політика[ред. | ред. код]

З листопада 2005 — голова Криворізької міської організації Партії регіонів.

2006—2007 — Народний депутат України V скл. від Партії регіонів, № 59 в списку. На час виборів: генеральний директор ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат», член Партії регіонів. Член фракції Партії регіонів (з травня 2006). Заступник голови Комітету з питань промислової i регуляторної політики та підприємництва (з липня 2006).

2007—2010 — Народний депутат України VI скл. від Партії регіонів, № 76 в списку. На час виборів: народний депутат України, член Партії регіонів. Член фракції Партії регіонів (з листопада 2007). Заступник голови Комітету з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва (з грудня 2007). Склав депутатські повноваження 16 квітня 2010.

18 березня 2010 — 24 грудня 2012 — голова Дніпропетровської ОДА.

24 грудня 2012 — 28 січня 2014 — віце-прем'єр-міністр України.

З 28 січня 2014 — виконувач обов'язків віце-прем'єр-міністра України[6].

Нардепутат України VIII скл. з 27 листопада 2014 року від партії «Опозиційний блок» (№ 2). Член Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції. Як депутат, принципово відмовлявся виступати українською мовою, завжди спілкуючись виключно російською[7].

У вересні 2015 — висунутий від «Опозиційного блоку» кандидатом у мери Дніпра. У першому турі здобув 37,94 %[8], у другому — 44,92 % голосів, поступившись Борису Філатову.

Восени 2018 року ГПУ намагалася зняти з Вілкула депутатську недоторканість через звинувачення у махінаціях з землею[9][10].

2019 року планував брати брав участь у виборах президента. Проросійський політик Євген Мураєв зняв свою кандидатуру на користь Вілкула, також політики оголосили про об'єднання проросійських партій «Наші» з «Опозиційним блоком»[11].

20 січня 2019 року Опозиційний блок висунула Вілкула кандидатом у Президенти України[12], де він здобув 4,15 % (764 274[13] голосів виборців), посівши 8-ме місце[14].

2020 року балотувався на посаду міського голови Дніпра від партії Блок Вілкула — Українська Перспектива[15], у першому турі здобув 12,95 % голосів, зайняв третє місце[16].

Російсько-українська війна[ред. | ред. код]

Докладніше: Російське вторгнення в Україну (2022)

З 26 лютого 2022[17] є керівником військової адміністрації Кривого Рогу[18].

Контроверсійності[ред. | ред. код]

Щонайменше до 2012 року підтримував дружні зв'язки з проросійським і пропутінським активістом Олександром Залдостановим («Хірург»), тодішнім керівником байк-клубу «Нічні вовки». Вілкул неодноразово запрошував байкерів до Дніпра[19][20].

Також мав тісні зв'язки з проросійським колаборантом Олегом Царьовим, так званим, «спікером парламенту» «Новоросії». З 2014 року, після початку російсько-української війни, Вілкул не згадує попередніх зв'язків із Царьовим[19][20].

Під час Євромайдану дніпропетровські бізнесмени Геннадій Корбан і Борис Філатов, яким належить торговий центр «Пасаж» у Дніпрі, змушені були виїхати з країни через тиск. Вони прямо звинуватили Вілкула у своєму переслідуванні.[21][22]

У Верховній раді, 2015

Активісти Євромайдану звинувачували Вілкула в організації «тітушок» для боротьби з демонстрантами на підтримку Євромайдану в Дніпрі 26 січня 2014 року[23][24][25].

18 січня 2018 року був одним із 36 депутатів, що голосували проти Закону про визнання українського суверенітету над ОРДЛО.[26]

У червні 2018 року детективи НАБУ відкрили справу проти Олександра Вілкула за підозрою в можливому декларуванні неперевіреної інформації. У вересні 2018 року генпрокурор Юрій Луценко вніс до Верховної Ради України подання на нардепа Олександра Вілкула, втім Рада відмовилася знімати депутатську недоторканність. У жовтні 2018 Луценко заявляв, що Вілкул під час керівництва Дніпропетровською ОДА незаконно передав в оренду кілька земельних ділянок, чим завдав державі збитків на 5 млн грн.[27].

5 вересня 2019 року прокуратура висунула Вілкулу підозру, разом із Дмитром Колєсніковим. Обох оголосили в розшук. 16 вересня, рішенням Жовтневого суду Дніпра, вимога прокуратури про взяття під варту була відхилена, звинувачених відпущено на поруки за заявою нардепа Дмитро Шпенов[28][29].

Квітень 2022 року

22 вересня 2016 року депутат ВРУ Парасюк влаштував бійку з Вілкулом, після чого пошкодив машину останнього. Бійка сталась після ефіру «Вечірнього прайму» в будівлі телеканалу 112.[30] Після етеру Парасюк дочекався під студією свого опонента і завдав удару по голові Вілкулу.

Під час бійки Парасюк отримав кілька ударів у відповідь в обличчя від Вілкула. Депутатів розняла охорона. Пізніше Парасюк пошкодив автомобіль Вілкула, який перебував на парковці телеканалу, і влаштував словесну перепалку з водієм автомобіля.[31][32]

Нагороди[ред. | ред. код]

Родина[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Народний депутат України V скликання Вілкул Олександр Юрійович. ВРУ. Процитовано 18.10.2014. [недоступне посилання]
  2. ↑ а б Народний депутат України VI скликання Вілкул Олександр Юрійович. ВРУ. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 18.10.2014. 
  3. ↑ а б Народний депутат України VIII скликання Вілкул Олександр Юрійович. ВРУ. Архів оригіналу за 23 грудня 2019. Процитовано 05.01.2016. 
  4. ↑ Блок Вилкула "Украинская перспектива" намерен участвовать в местных выборах в Днепропетровской области. Интерфакс-Украина (рос.). 11 серпня 2020. Архів оригіналу за 27 квітня 2022. Процитовано 27 квітня 2022. 
  5. ↑ Олександр Вілкул призначений начальником військової адміністрації Кривого Рогу - розпорядження обласної військової адміністрації | Офіційний вебсайт Криворізької міської ради та її виконавчого комітету. kr.gov.ua (ua). Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 27 квітня 2022. 
  6. ↑ Про відставку Прем'єр-міністра України та Кабінету Міністрів України. Архів оригіналу за 9 грудня 2014. Процитовано 9 грудня 2014. 
  7. ↑ Ще один агент Путіна в Україні: докази зв'язків скандального Вілкула з Московою. 24 Канал (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  8. ↑ Результати виборів мера Дніпропетровська 2015: підсумки голосування. РБК-Украина (рос.). Процитовано 24 серпня 2022. 
  9. ↑ Комітет Ради визнав законним подання на зняття недоторканності з Вілкула. Слово і Діло (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  10. ↑ Верховна Рада не зняла недоторканність із Вілкула. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  11. ↑ Мураєв і Вілкул об'єднуються: про що домовилися і як це вплине на вибори. BBC News Україна (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  12. ↑ Кандидатом в президенты от «Оппозиционного блока» стал Александр Вилкул. www.unian.net (рос.). Процитовано 24 серпня 2022. 
  13. ↑ Центральна виборча комісія України - WWW відображення ІАС «Вибори Президента України 2019». web.archive.org. 1 квітня 2019. Архів оригіналу за 1 квітня 2019. Процитовано 28 серпня 2022. 
  14. ↑ ЦВК офіційно оголосила результати 1-го туру президентських виборів. Архів оригіналу за 8 квітня 2019. Процитовано 24 серпня 2022. 
  15. ↑ Паскевич, Анна (16 жовтня 2020). Кандидати в мери Дніпра 2020: список, біографії та рейтинги. OBOZREVATEL NEWS (укр.). Процитовано 24 серпня 2022. 
  16. ↑ Хто переміг на виборах мера Дніпра: результати голосування. РБК-Украина (рос.). Процитовано 24 серпня 2022. 
  17. ↑ Вілкул Олександр Юрійович. LB.ua. Процитовано 24 серпня 2022. 
  18. ↑ Олександр Вілкул призначений начальником військової адміністрації Кривого Рогу - розпорядження обласної військової адміністрації. 
  19. ↑ а б 10 фактів з життя Олександра Вілкула. espreso.tv (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  20. ↑ а б Досьє кандидата: Олександр Вілкул з "проросійського крила" – Досьє. www.depo.ua (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 
  21. ↑ За трансляцію «5 каналу» бізнесменам довелося виїхати з України [Архівовано 17 травня 2022 у Wayback Machine.], Українська правда, перевірено 29 січня, 2014
  22. ↑ Утікач Корбан: «Я думаю, влада просто шукає цапів-відбувайлів» [Архівовано 17 травня 2022 у Wayback Machine.], Українська правда, перевірено 31 січня, 2014
  23. ↑ В беспорядках в Днепропетровске обвиняют Вилкула / УНІАН, 26.01.2014 | 21:42. Архів оригіналу за 2 вересня 2014. Процитовано 31 липня 2014. 
  24. ↑ Вилкул и Удод отдали приказ милиции Днепропетровска разогнать Евромайдан. Десятки активистов ранены / Цензор.нет, 26.01.14 21:57
  25. ↑ Вилкул организовывал «титушек» в Днепропетровске? / Обозреватель, 26 января 2014, 21:15. Архів оригіналу за 3 вересня 2014. Процитовано 31 липня 2014. 
  26. ↑ Офіційний портал Верховної Ради України. w1.c1.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 21 січня 2018. Процитовано 21 січня 2018. 
  27. ↑ Вілкул: свіжі рейтинги на виборах президента України 2019. РБК-Україна (рос.). Архів оригіналу за 2 березня 2019. Процитовано 1 березня 2019. 
  28. ↑ Вілкула та Колеснікова відпустили на поруки. РБК-Україна (рос.). Архів оригіналу за 21 грудня 2019. Процитовано 17 вересня 2019. 
  29. ↑ Вілкула і Дмитра Колєснікова відпустили на поруки. Лівий берег. Процитовано 21 червня 2022. 
  30. ↑ Нардепы Парасюк и Вилкул подрались в здании телеканала "112 Украина". 112.ua. 22 вересня 2016. Архів оригіналу за 25 вересня 2016. 
  31. ↑ Нардепи Парасюк і Вілкул побилися після ефіру. ukranews.com. Українські новини. 22 вересня 2016. Архів оригіналу за 26 вересня 2016. 
  32. ↑ Вілкул про бійку: правда переможе, Парасюків ми не боїмося. ukranews.com. Українські новини. 23 вересня 2016. Архів оригіналу за 26 вересня 2016. 
  33. ↑ Вілкул Олександр Юрійович — Біографія, Балотування, Фракції, Політична Агітація | ПолітХаб. www.chesno.org (укр.). Процитовано 19 червня 2022. 

Посилання[ред. | ред. код]

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Вілкул Олександр Юрійович
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Вілкул Олександр Юрійович
Прем'єр-міністр України
Микола Азаров (до 28 січня 2014)
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg
Перший віце-прем'єр-міністр
Віце-прем'єр-міністри
Міністри
Колишні члени Уряду
Перші секретарі
Дніпропетровського
обласного комітету КПУ
Middle Coat of Arms of Dnipropetrovsk Oblast.svg
Голови Дніпропетровського
обласного виконавчого комітету
Голови Дніпропетровської
обласної ради
Голови Дніпропетровської
обласної державної адміністрації
Кандидати на посаду Президента України 2019
Зняли кандидатури
Перегляд цього шаблону
  У месенджерах
У соціальних мережах
Аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вілкул_Олександр_Юрійович&oldid=37996860