Вінт (оповідання)
| Вінт | ||||
|---|---|---|---|---|
| Винт | ||||
 | ||||
| Жанр | оповідання | |||
| Форма | оповідання | |||
| Автор | Антон Павлович Чехов | |||
| Мова | російська | |||
| Написано | 1884 | |||
| Опубліковано | 1884 | |||
|
| ||||
«Вінт» (рос. Винт) — оповідання Антона Чехова, вперше опубліковане у 1884 році[1].
Історія[ред. | ред. код]
Оповідання «Вінт» Антон Чехов написав 1884 року. Вперше вийшло друком того самого року в 39-му номері журналу «Осколки» з підписом А. Чехонте. У 1886 році друкувалося в збірці «Строкаті оповідання», увійшло також до зібрання творів письменника, яке видав А. Ф. Маркс.
За життя Чехова оповідання переклали болгарською, польською, сербохорватською і чеською мовами.
Брат письменника Іван Павлович Чехов писав про історію створення оповідання: «Цікаво, як був написане оповідання „Вінт“. Іван Павлович приїхав і став розповідати, що в їхньому повіті всі грають у вінт. А. П. зацікавився. Комусь прийшла фантазія масті назвати міністерствами. А. П. сів за стіл і написав оповідання. Але Лейкін оповідання повернув: не цензурно. Довелося переробити і масті назвати казенною палатою, губернським правлінням і т. ін. В такому вигляді оповідання пройшло»[2].
Відомий зміст рапорту цензора В. П. Альбединського від 12 січня 1890 року, в якому повідомлялося про одіозний зміст оповідання: «Начальник губернського правління (тобто віце-губернатор), повертаючись додому з театру, бачить світло у вікнах правління. Зацікавлений, він заходить подивитися, що там робиться, і застає підлеглих за вінтом. Замість карт у них наклеєні фотографії чиновників. Хрестовий туз — сам віце-губернатор, краля — його дружина тощо. Хрестова масть — Міністерство внутрішніх справ, червова — Казенна палата, дзвінкова — Міністерство народної освіти, а винова — Відділення державного банку. Начальнику так подобається дотепна вигадка підлеглих, що він сам сідає з ними за ці імпровізовані карти і грає до ранку. Я визнаю чинне оповідання остаточно незручним для виконання перед публікою». У рапорті стоїть резолюція начальника Головного управління у справах друку Є. М. Феоктистова — «Заборонити»[3].
Критик Н. К. Михайловський вважав, що в оповіданні «Вінт» Чехов проявив «гідну подиву винахідливість у плані сміховинних ефектів». На думку критика, оповідання «Вінт» було прикладом твору, що контрастує з пізніми творами письменника: «В останніх творах Чехова, замість колишнього життєрадісного переконання в рівноцінності всього сущого, чути таку страшну тугу, такий розпач, якого не можна було б очікувати від автора „Миня“, „Вінта“ і безлічі інших гарних речей»[4].
Свою думку про оповідання висловлювали Іван Бунін, критики К. Арсеньєв, П. Н. Краснов, Абрамов.
Сюжет[ред. | ред. код]
Одного разу восени керівник міського правління Андрій Степанович Пересолін повертався додому з театру. Проїжджаючи повз правління, він побачив світло у вікнах вартової кімнати. Пересолін вирішив дізнатися в чому справа. У кімнаті правління сиділи за грою в карти четверо чиновників: Серафим Звіздулін, Степан Кулакевич, Веремій Недоєхов та Іван Пісулін.
У розмові чиновники вживали слова: «державний банк», «казенна палата», «губерське правління», «народна освіта», а також різні картярські терміни. Побачивши Пересоліна, чиновники покидали карти. Пересолін став розбиратися, чим вони займаються. Він побачив, що: «на столі лежали не карти, а фотографічні картки звичайного формату, зняті з картону і наліплені на гральні карти». На фотографіях Пересолін упізнав себе, свою дружину, підлеглих і знайомих. Він з'ясував, що чиновники грають у карти, в яких мастями є назви установ, дійсні статські радники у них були тузами, статські радники — королями, дружини осіб IV і V класу — кралями, колезькі радники — нижниками, надвірні радники — десятками, та ін. Ця вигадка сподобалася Пересоліну, він сів за стіл і приєднався до гри.
О сьомій годині ранку до них зайшов сторож Назар, аби поприбирати, і його вельми здивувала побачена картина. Здивованого Назара чиновники прогнали і продовжили гру.
Переклади українською[ред. | ред. код]
Оповідання «Вінт» увійшло до першого тому тритомного зібрання перекладів Чехова українською мовою, що вийшло 1930 року у видавництві «Книгоспілка». Перекладач — Антон Харченко[5].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ А. П. Чехов. Рассказ Анюта. Архів оригіналу за 4 червня 2017. Процитовано 15 листопада 2017.
- ↑ «О Чехове». — «Русское слово», 1910, № 13, 17 января, стр. 5
- ↑ Чехов, Литературный архив, стр. 262
- ↑ Н. Михайловский. Литература и жизнь. — «Русское богатство», 1899, № 2, стр. 90—91
- ↑ А. Чехов (1930). Вибрані твори. Т. 1. Харків: Книгоспілка. с. 32-35. Архів оригіналу за 16 листопада 2019. Процитовано 16 листопада 2019.
{{cite book}}: Недійсний|nopp=n(довідка)
Джерела[ред. | ред. код]
- Чехов А. П. Винт// Чехов А. П. Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Сочинения: В 18 т. / АН СССР. Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького. — М.: Наука, 1974—1982. (рос.)
Посилання[ред. | ред. код]
- Чехов А. П. Винт [Архівовано 5 травня 2017 у Wayback Machine.]. Оригінальний російський текст.
