Вірджинія Вулф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Вірджинія Вульф)
Перейти до: навігація, пошук
Вірджинія Вулф
Virginia Woolf 1927.jpg
При народженні Adeline Virginia Stephen[1]
Народження 25 січня 1882(1882-01-25)[2][3][4][5][6]
  Кенсінгтон, Кенсінгтон і Челсі, Великий Лондон, Англія, Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії
Смерть 28 березня 1941(1941-03-28)[7][2][3][4][5][6] (59 років)
  Уз[d], Велика Британія
Громадянство
(підданство)
Flag of England.svg Англія
Flag of the United Kingdom.svg Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії
Flag of the United Kingdom.svg Велика Британія
Alma mater Кінгс-коледж
Мова творів англійська мова[8]
Рід діяльності прозаїк, есеїст,
літературний критик
Роки активності: 19041941
Напрямок модернізм
Жанр драма і проза
Magnum opus: До маяка[d], Місіс Делловей[d], Орландо: біографія[d] і Приватна кімната[d]
Батько Леслі Стівен[d]
Матір Джулія Стефен[d]
Чоловік Леонард Сідні Вулф[d]
Автограф: Virginia Woolf signature.svg

Вірджинія Вулф у Вікісховищі?
Q:  Вірджинія Вулф у Вікіцитатах
S:  Вірджинія Вулф у  Вікіджерелах

Вірджинія Вулф (англ. Virginia Woolf) (25 січня 188228 березня 1941) — всесвітньо відома британська письменниця, літературний критик, феміністка. Провідна фігура модерністської літератури першої половини XX століття. Входила до групи Блумзбері.

У міжвоєнний період Вірджинія — значна фігура в лондонському літературному товаристві. До найвідоміших її робіт відносять романи: «Місіс Делловей» (1925), «До маяка» (1927), «Орландо» (1928) та оповідання «Своя кімната» («Свій простір»). В останній є відомий афоризм: «У кожної жінки, якщо вона збирається писати, повинні бути гроші і своя кімната». Її романи вважаються класичними творами «потоку свідомості».

Вулф стала однією з центральних фігур фемінізму в 1970-х роках, її роботи є всесвітньо відомими, перекладені більш ніж п'ятдесятьма мовами, докладно аналізувалися з усіх аспектів.

Вірджинія страждала від сильних нападів психічної хвороби протягом всього життя і покінчила з собою, втопившись у річці, у віці 59 років.[9]

Життєпис[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Народилася в Лондоні в родині відомого літературного критика сера Леслі Стівена і Джулії Дакуорт (1866 року її портрет писав Берн-Джонс, є також її фотопортрет роботи Джулії Маргарет Кемерон, 1867). Була третьою дитиною Леслі і Джулії (в сім'ї було троє дітей Джулії від першого шлюбу, дочка Леслі від шлюбу з Мінні Теккерей і четверо молодших Стівенів: Ванесса, Тобі, Вірджинія і Адріан). Коли Вірджинії було 13, вона пережила смерть матері, що стало причиною першого нервового зриву письменниці. Після смерті Джулії сер Леслі приховував свої емоції, найбільше переживала смерть матері Вірджинія.

Старша сестра Стелла протягом деякого часу виконувала роль господині в домі, але незабаром теж померла. Ванесса, наступна за старшинством — була змушена займатися домом, але на відміну від Стелли, давала відсіч батьку, який поступово перетворювався на деспота. Після смерті батька молоді Стівени перебралися до міста Блумсбері, де їх будинок став своєрідною цитаделлю прогресу. Молоді талановиті люди збиралися для обговорення, часто осуду тогочасного суспільства.

Вірджинія і Ванесса були дуже близькі, в дитинстві вони поклялися ніколи не виходити заміж і жити разом. Повідомлення про те, що Ванесса приймає 1907 року пропозицію Клайва Белла, сильно образило Вірджинію. Це сталося через кілька днів після смерті її улюбленого брата Тобі — він захворів на тиф під час спільної подорожі по Греції. Вірджинія залишилася жити удвох з братом.

1909 року Вірджинія несподівано приймає пропозицію одружитись від Літтона Стрейча, який відкрито заявляв про свою гомосексуальність, але шлюб не відбувся. У цей час Вірджинія починає роботу над першим романом, видає критичні статті у журналах, продовжуючи справу батька.

Одруження і власна справа[ред.ред. код]

1912-го виходить заміж за Леонарда Вулфа, письменника та журналіста. Шлюб став союзом людей, які поважають одне одного. 1917 року подружжя заснувало видавництво «Хогарт Прес», з якого вийшли у світ усі твори письменниці. Вірджинія сама набирала та редагувала тексти. Видавництво спочатку не приносило прибутків, але потім стало надійним джерелом доходів родини Вулф. Леонард створив ідеальні умови для роботи їм обом, він усіляко підтримував Вірджинію.

Психічне захворювання та популярність[ред.ред. код]

Стан Вірджинії погіршився, вона вчинила кілька спроб самогубства. Вулф була дуже вимоглива до себе і своїх робіт, переписувала романи десятки разів. Припиняла вести записи тільки під час хвороб, її щоденники вийшли окремим виданням у 4 томах, також вийшло 5 томів листів друзям, сестрі, Леонарду і Віті Саква-Вест. Вони познайомилися 1922-го, Віта спочатку дуже не сподобалася Вірджинії, адже саме та шукала зустрічі з Вірджинією.

Згодом їх об'єднує ніжна дружба, з боку Вірджинії — любов.[10] Це почуття разом з образою та зрадами Віти стали основою роману «Орландо», в якому протагоніст перетворюється на жінку. Романи Вірджинії видавалися не тільки у Великій Британії, але й у США, власна популярність заважала письменниці.

Останні роки[ред.ред. код]

З початком Другої світової війни страх за чоловіка (єврея за національністю) викликав нові напади і головні болі. Лондонський будинок Вулфів було зруйновано під час бомбардувань. Вважаючи, що Леонардові без неї йому буде легше, Вірджинія 28 березня 1941-го, залишивши лист чоловікові та сестрі, втопилася у річці Оуз, неподалік від їх будинку у Сассексі. Тіло знайшли через два тижні після трагедії.

Творчість[ред.ред. код]

Вулф — провідний романіст і один з піонерів серед письменників-моралістів, які використовують потік свідомості як головний метод письма. Іншими відомими авторами з цим же підходом були Марсель Пруст, Дороті Річардсон та Джеймс Джойс. Репутація Вулф різко впала після Другої світової війни, але вона знову стала дуже популярною з ростом феміністичної критики в 1970-х роках.[11]

1900 року вона почала писати професійно. Перший з її творів, прийнятих до публікації, став, «Гаворт, листопад 1904 року»[12], журналістський звіт про відвідини сім'ї Бронте у Гаворті, його було анонімно видано у жіночому додатку до клінічного журналу The Guardian у грудні 1904-го.[13] З 1905 вона писала для літературного додатку в The Times.

Перший роман «The Voyage Out» було опубліковано 1915 року. Він спочатку називався Melymbrosia, але Вулф неодноразово змінювала назву. Рання версія The Voyage Out була реконструйована дослідниками Луїзою ДеСалво і тепер доступна для широкого загалу під старою назвою. ДеСалво стверджує, що багато змін, внесених в текст Вулфа, були у відповіддю на зміни у її власному житті.[14]

Вулф продовжувала публікувати романи та нариси як інтелектуально-критичного, так і популярного стилю. Значна частина її робіт була надрукована у власному видавництві Hogarth Press.

Портрет Вірджинії, 1902 рік

Роман «До маяка» (1927) описує 20-літній період. Сюжет зосереджено на сімействі Рамсей та змінах у ньому під час візиту до маяка та сімейної напруженості. Однією з основних тем роману є боротьба, коли живописець Лілі Бріско намагається писати картини посеред сімейних драм. Роман також є роздумами щодо життя мешканців Британії в розпал війни.

«Орландо» (1928) — один з найлегших для розуміння романів Вірджинії. Це пародійна біографія молодого дворянина, який три столітя поспіль не старішає, а згодом різко перетворюється на жінку. Це частково є портретом полюбовниці Вульф Віти Саквілл-Вест. У «Орландо» висміюють методи історичних біографів.[15]

«Хвилі» (1931) описує групу з шести друзів, де їх думки і внутрішні монологи, створюють хвилеподібну атмосферу, що більше схожа на прозову поему, аніж на сюжет роману.

«Флаш: Біографія» (1933) — частково фантастика, частково біографія кокер-спанієля, що належить поету Елізабет Барретт Браунінг. Книга написана з точки зору собаки. Вулф хотіла після п'єси Рудольфа Бесєра «Баррети з Вімпол-стріт». П'єса вперше вийшла 1932 року.

У її останній роботі «Між діями» (1941) посилюються головні турботи Вулф: зміни у житті через мистецтво, сексуальна амбівалентність і роздуми щодо часу і життя, представлені одночасно як старіння та омолодження. Все у книзу дуже образне і символічне, дія описує що охоплює майже всю історію Англії. Ця книга є найбільш ліричною з усіх її творів, не тільки, головним чином написана віршами.[16]

Вплив на творчість[ред.ред. код]

Марка із зображенням Вірджинії Вулф. Румунія, 2007.

Великий вплив на Вулф з 1912 мала російська література. Вулф були близькі естетичні конвенції цієї літератури. Стиль Федора Достоєвського із зображенням «живого розуму» вплинув на твори Вулф та її «розривний процес письма». Сама Вулф критикувала одержимість Достоєвського «психологічною кінцівкою» та «бурхливим потоком емоцій». Достоєвський був гарячим прихильником самодержавства Імператорської Росії.[17]

Вулф захоплювалась роботами Антона Чехова та Льва Толстого. Їй імпонували твори Чехова про звичайних людей, що жили своїм життям, робили банальні речі. У творах Толстого Вулф подобалось те, що романіст повинен зображати психологічний стан людини та внутрішню напругу в ній. Щодо Тургенєва Вулф подобалось, що у романі існує кілька «я», і романіст повинен збалансувати різні варіанти героя.

Великий вплив на Вулф мав американський письменник Генрі Девід Торо. Вулф хвалила Торо за його «простоту» і «спосіб простого опису тонкого та складного механізму душі». Як і Торо, Вулф вважала, що тиша дозволяє вільно думати і розуміти світ. Обидва автори вірили у певний трансцендентальний містичний підхід до життя та письма, де навіть банальні речі були здатні створити глибокі емоції, якщо у читача досить мовчання та розуму, щоб оцінити їх.[18]

Серед інших відомих митців, що впливали на Вулф: Вільям Шекспір, Джордж Еліот, Марсель Пруст, Емілі Бронте, Даніель Дефо, Джеймс Джойс та Е. М. Форстер.

Ставлення до юдаїзму, християнства та фашизму[ред.ред. код]

Хоча Вулф мала щасливе заміжжя із євреєм, але часто писала про єврейських героїв у стереотипних формах та узагальненнях, включаючи опис деяких її єврейських персонажів як огидних і неприємних.[19] Наприклад, під час круїзу до Португалії вона протестує, коли зустрічає «багато португальських євреїв на борту».[20] Крім того, вона писала у своєму щоденнику: «Мені не подобається єврейський голос, не подобається єврейський сміх». 1930-го року в листі композитору Етелю Сміту вона пише про так звану «єврейстськість» чоловіка Леонарда, що підтверджує її снобістські тенденції.[21]

В іншому листі Сміту Вулф критикує християнство, описуючи його як «егостичне» і заявляючи, що «у мого єврея є більше релігії в одному носі, більше любові до людей в одній волосині».[22]

Вулф та її чоловік Леонард зневажали і боялись фашизм та антисемітизм 1930-х року. Книга 1938 року «Три Гвінеї» стала своєрідним обвинувальним вироком фашизму.[23]

Дослідження творчості[ред.ред. код]

Погруддя Вулф на площі Тавісток у Лондоні (скульптор Стівен Томлен). Створена 2004 року, це копія оригіналу 1931 року.

Хоча принаймні одна біографія Вірджинії з'явилася за її життя, перше авторитетне дослідження її життєпису з'явилось лише 1972 року, його автором був племінником письменниці Квентін Белл. Інша біографія Вірджинії, написана Герміоною Лі 1996 року, також докладно висвітлює життя та роботи Вулф.

2001 року Луїза ДеСалво та Мітчелл Ліска відредагували «Листи Віти Саквілл-Вест та Вірджинії Вулф: Приватне життя» (2005), де основна увага зосереджуеня на письменництві Вулф, в тому числі її романах та коментарях щодо творчого процесу. Соціолог П'єр Бурдьє на основі творів Вулф досліджує гендерну домінацію.

Історичний фемінізм[ред.ред. код]

Новіші дослідження творів Вулф зосередили увагу на феміністських та лесбійських темах. Одним з них стала збірка критичних нарисів 1997 року «Вірджинія Вулф: лесбійські читання» під редакцією Ейлін Барретт та Патрісії Крамер.[24]

1928 року Вірджинія звернулася до студентів-аспірантів коледжу Гіртона у Кембриджі та Товариства мистецтв коледжу Неннем зі своїми двома роботами, які зрештою стали книгою «Власна кімната». Найвідоміші наукові праці Вулф: «Власна кімната» (1929) та «Три гвінеї» (1938). В них зокрема розглядаються труднощі письменниць та інтелігенції, оскільки чоловіки зазвичай мали непропорційнуо більше юридичну та економічну силу, а також майбутнє жінок у сфері освіти. Окрім того, велику увагу приділялось суспільним наслідкам індустріалізації та контролю за народжуваністю.

У книзі «Друга стать» (1949) Сімона де Бовуар пише про Емілі Бронте, Вулф і Кетрін Мансфілд, пояснюючи, що зазвичай чоловіки роблять кар'єру, а жінки присвячують себе домашній праці.[25]

Галерея[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Подорож / The Voyage Out (1915)
  • День та ніч / Night and Day (1919)
  • Кімната Джейкоба / Jacob's Room (1922)
  • Місіс Делловей / Mrs. Dalloway (1925)[26]
  • До маяка / To the Lighthouse (1927)[27]
  • Орландо. Біографія / Orlando: A Biography (1928)
  • Хвилі / The Waves (1931)
  • Флаш / Flush: A Biography (1933)
  • Роки / The Years (1937)
  • Між актів / Between the Acts (1941)
  • Щоденник письменниці / A Writer's Diary (1953)

Переклади українською[ред.ред. код]

  • Вулф В. Власний простір / Переклав Ярослав Чердаклі. — Київ: Альтернативи, 1999. — 111 с.[28]
  • Вулф В. Жінки та розповідна література // Незалежний культурологічний часопис «Ї». — 2000.– № 17. — С. 78-86.
  • Вулф В. Три гінеї / переклад з англійської. — Львів: Ініціатива, 2006. — 256 с.
  • Вулф В. Спадок / переклад з англійської Наталі Дьоміної // Всесвіт. — 2008. — № 9–10. — С. 3-7.
  • Вулф В. Хвилі / переклад з англійської Альбіни Позднякової. — Львів: Видавець Позднякова А. Ю., 2013. — 284 с.
  • Вулф В. Місіс Делловей / переклад з англ. Тараса Бойка. — К.: Комубук, 2016. — 208 с.
  • Вулф В. Флаш / переклад з англ. Наталії Семенів. — К.: O.K. Publishing, 2017. — 176 с.
  • Вулф В. До маяка / переклад з англ. Юлії Герус. — К.: Знання, 2017. — 239 с.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Образ у літературі[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Blain V., Grundy I., Clements P. The Feminist Companion to Literature in English — С. 1185. — ISBN 978-0-300-04854-4
  2. а б data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
  3. а б Encyclopædia Britannica
  4. а б SNAC
  5. а б Internet Speculative Fiction Database — 1995.
  6. а б International Music Score Library Project — 2006.
  7. Вулф Вирджиния // Большая советская энциклопедия: [в 28 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  8. http://data.bnf.fr/ark:/12148/cb11929398t
  9. Lee, Hermione. Virginia Woolf. New York: Vintage, 1999, p. 185.
  10. Frau liebt Frau: Ein historischer Streifzug (нім.)
  11. Beja, Morris (1985). Critical Essays on Virginia Woolf. с. 1, 3, 53. 
  12. "Haworth, November 1904" by Virginia Woolf. digital.library.upenn.edu. Процитовано 2018-01-26. 
  13. Woolf [née Stephen], (Adeline) Virginia (1882–1941), writer and publisher | Oxford Dictionary of National Biography (en). Процитовано 2018-01-26. 
  14. Haule, James (1982). Virginia Woolf. У DeSalvo, Louise A. Contemporary Literature 23 (1). с. 100–104. doi:10.2307/1208147. Процитовано 2018-01-26. 
  15. The Novels of Virginia Woolf, Hermione Lee. 138–157. 1977. 
  16. Critical Essays on Virginia Woolf, Morris Beja, 1985, p. 24. 
  17. Michael, Lackey (2012). Virginia Woolf and British Russophilia. Journal of Modern Literature. с. 150–152. 
  18. Raja, Majumdar (1969). Virginia Woolf and Thoreau. Thoreau Society Bulletin, No. 109. с. 4. 
  19. Tales of abjection and miscegenation: Virginia Woolf's and Leonard Wo…. archive.is. 2012-06-29. Процитовано 2018-01-26. 
  20. Forrester, Viviane (2015). Virginia Woolf: A Portrait (англійська). США: Columbia University Press. с. 47. ISBN 0231153562. 
  21. Commentary Online Article - "Mr. Virginia Woolf". 2007-02-28. Процитовано 2018-01-26. 
  22. Nigel Nicolson, Joanne Trautmann (1979). The Letters of Virginia Woolf, Volume Five 1932–1935. с. 321. 
  23. The Mind and Times of Virginia Woolf. 2003. 
  24. Shukla, Bhaskar. Feminism: From Mary Wollstonecraft To Betty Friedan. с. 51. 
  25. Beauvoir, Simone de (1949). The Second Sex. ISBN 978-0-307-26556-2. 
  26. Номер 24 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (англ.))
  27. Номер 7 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (англ.))
  28. Рецензія на переклад Ярослава Чердаклі