Вірмени у Франції
Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
|
Вірмени у Франції (вірм. Ֆրանսահայեր, fransahayer; фр. Arméniens de France) — представники населення Франції вірменського походження. Французька вірменська громада є найбільшою в Європейському Союзі[1][2] і третьою за величиною у світі [3].
Хоча перші вірмени оселились у Франції за доби середньовіччя, як і більшість вірменської діаспори, вірменська громада у Франції була створена вірменами, які вижили під час Геноциду 1915—1917 років. Решта дісталася країни у другій половині XX століття, рятуючись від політичних та економічних нестабільністей у країнах Близького Сходу (Туреччина, Ліван, Сирія, Йорданія, Єгипет та Іран), а нещодавно і у Вірменії.
Історія[ред. | ред. код]
Рання історія[ред. | ред. код]
Вірмени мають давню історію поселення у Франції[4]. Перші вірмени з’явились у Франції у ранньому середньовіччі. У 591 р. зафіксовано, що вірменський єпископ Симон зустрівся з Григорієм Турським у місті Тур[5]. Серед інших церков церква Жерміньї-де-Пре в IX столітті, побудована Одо з Меца (можливо, вірменин), за твердженням істориків архітектури має вірменський вплив. Тридцять шість букв вірменського алфавіту, знайдені на латинському написі в церкві Св. Марти в Тарасконі, показують, що вірмени жили там до 13 століття, коли були додані останні три символи вірменського алфавіту[6].
Під час хрестових походів контакти між вірменами та французами стали частими[6]. Вірменське царство Кілікія, розташоване на північно-східному узбережжі Середземного моря, набуло стратегічного значення для хрестоносців, що прямували до Палестини. Відомо, що вірменські королі Ошин та Лев IV давали французам особливі торгові привілеї. У XIV столітті гетуміди не змогли зберегти владу в Кілікійській Вірменії, і після вбивства Лева IV у 1341 році його двоюрідний брат Лузіньян став королем Вірменії як Костянтин II. Королі Лузіньян мали французьке походження і правили країною до 1375 р., коли останній король Лев V був захоплений мамелюками та вивезений до Єгипту. Пізніше його було звільнено та перевезено до Франції, де він помер у 1393 році і був похований у базиліці Сен-Дені, місці поховання французьких монархів.
З XV століття вірмени почали мігрувати до Франції в невеликій кількості. Вірменський напис цього періоду зберігся в Буржському соборі [7]. У 1672 р. Вірменин на ім’я Паскаль (Харутьян) відкрив першу кав'ярню в Парижі[8]. У 1672–1686 рр. «Воскан Єреванці» керував видавництвом у Марселі. З лібералізацією економіки кількість вірмен у Франції зросла і досягла 300–400 до 1680 р. Відомо, що Жан Альтен (Ованнес Алтунян), персидсько-вірменський агроном з Нахчивана, вивів марену на півдні Франції в 1750-х роках[6][9][10][11]. Його статую було встановлено в Авіньйоні, що висловлювало йому вдячність міста[12]. Під час своєї кампанії в Єгипті Наполеон був представлений вірменським мамлюком на ім'я Рустам Раза. Він став охоронцем Наполеона і служив йому до 1814 р.[13] [14]
У XIX столітті багато молодих вірменських чоловіків (серед них поет і політичний активіст Нагапет Русініан та архітектор Ніґогайос Балян) переїхали до Франції для отримання освіти. Papier d'Arménie ("вірменський папір"), популярний дезодоруючий папір[15], був створений наприкінці 1880-х років Огюстом Понсо. Він відвідав Турецьку Вірменію та з’ясував, що вірмени використовують бензоїнову смолу та рослинний сік для дезінфекції своїх будинків та церков [16]
Наприкінці 19 — початку 20 століття тисячі вірмен уникли переслідувань на батьківщині своїх предків, яка на той час була частиною Османської імперії. Такі події, як різанина в Гамідіані та різанина в Адані, породили більшу вірменську еміграцію. Напередодні Першої світової війни у Франції проживало близько 4000 вірмен.
Культура[ред. | ред. код]
Мова та освіта[ред. | ред. код]
SIL Ethnologue станом на 2009 рік підрахував, що у Франції вірменською мовою розмовляють близько 70 000 людей[17]. Більшість французьких вірмен говорять західно-вірменською, тоді як меншість (новоприбулі вірменські іммігранти з Вірменії та вірмени з Ірану) говорять східно-вірменською [18].
Сьогодні в багатьох населених пунктах організовуються вірменські класи з повноцінними двомовними дитячими садочками та початковими школами поблизу Парижа та Марселя, які відвідують кілька тисяч дітей та молоді.
Релігія[ред. | ред. код]
Більшість вірменського французького населення належать до вірменської апостольської (православної) віри. Меншість вірмен належать до католицької віри і є прихильниками Вірменської католицької церкви. За оцінками, у Франції проживає 5000 вірменських євангелістів[19]
Кожна з трьох вірменських церков має власну організацію у Франції.
Медіа[ред. | ред. код]
ЗМІ[ред. | ред. код]
Перший вірменський журнал у Франції почав виходити в 1855 році. Станом на 1991 рік у Франції виходило близько двохсот вірменських газет та журналів, більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні[20]. В даний час єдиною щоденною газетою є «Незалежне видання «Нор Харатч», яке розпочало випуск 27 жовтня 2009 року. Він замінив "Гаратч" ((առաՅ), щоденник, заснований у 1925 році Шавархом Міссакіаном, який припинив публікацію в травні 2009 року.
Франція та геноцид вірмен[ред. | ред. код]
Франція — одна з країн, яка визнала Геноцид вірмен. У кількох містах Франції, зокрема Парижі, Ліоні та Марселі, є пам'ятники, присвячені жертвам геноциду.
Французький сенат у 2011 році прийняв законопроєкт, який передбачає криміналізацію відмови у визнанні геноцидів, що включає як Голокост, так і Геноцид вірмен. Законопроєкт був внесений парламентом у 2012 році[21]. Однак законопроєкт був визнаний неконституційним 28 лютого 2012 року Конституційним судом Франції: "Рада постановляє, що, караючи тих, хто оспорює існування ... злочинів, які самі законодавці визнали або кваліфікували як такі, законодавці здійснили протиконституційний напад на свободу самовираження"[22].
Згідно з опитуванням, проведеним у Франції 1996 року, 69% респондентів знали про Геноцид вірмен, з яких 75% погодились з тим, що французький уряд повинен офіційно визнати його[23]
24 квітня 1965 року 10 000 вірмен вийшли на Єлисейські поля, щоб відзначити п'ятдесяту річницю геноциду[24]
Зноски[ред. | ред. код]
- ↑ Armenians' long battle for recognition. BBC. 20 січня 2001. Архів оригіналу за 14 квітня 2023. Процитовано 11 листопада 2023. (англ.)
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 15 квітня 2014. Процитовано 22 січня 2021.
{{cite web}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ iarchive:immigrationasylu00matt/page/13
- ↑ iarchive:globaldiasporasi00cohe_674/page/n73
- ↑ https://books.google.com/books?id=hOgBBx-ljrMC&q=Tours+591+armenian&pg=PT179
- ↑ а б в http://www.diocesearmenien.fr
- ↑ Le Muséon. J.B. Istas. 1908. Процитовано 14 жовтня 2023.
{{cite book}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (фр.) - ↑ https://books.google.com/books?id=GeSAAAAAQBAJ [Архівовано 19 травня 2020 у Wayback Machine.] ISBN 978-0-520-94757-3
- ↑ http://hpj.asj-oa.am/4489/
- ↑ Annual Reports of the Department of Agriculture ...: Report of the Secretary of Agriculture. Miscellaneous Reports. U.S. Government Printing Office. 1848. Процитовано 14 жовтня 2023.
{{cite book}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (англ.) - ↑ iarchive:bradshawsillust01bradgoog/page/n184
- ↑ An Iranian in Nineteenth Century Europe: The Travel Diaries of Haj Sayyah, 1859-1877. IBEX Publishers. 1999. Процитовано 14 жовтня 2023.
{{cite book}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (англ.) - ↑ Strathern, Paul (15 вересня 2009). Napoleon in Egypt. Random House Publishing Group. Процитовано 14 жовтня 2023.
{{cite book}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (англ.) - ↑ McGregor, Andrew (30 травня 2006). A Military History of Modern Egypt: From the Ottoman Conquest to the Ramadan War. ABC-CLIO. Процитовано 14 жовтня 2023.
{{cite book}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (англ.) - ↑ iarchive:greatstinkparisn00barn/page/n163
- ↑ Auzias, Dominique (03 березня 2010). Petit Futé Paris, Ile de France. Nouvelles Editions de l'Université. Процитовано 14 жовтня 2023.
{{cite book}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (фр.) - ↑ https://web.archive.org/web/20120720070120/http://www.ethnologue.com/show_country.asp?name=France
- ↑ iarchive:referenceguideto00bard/page/166
- ↑ http://www.noravank.am/arm/issues/detail.php?ELEMENT_ID=6533
- ↑ http://lraber.asj-oa.am/3291/
- ↑ https://www.france24.com/en/20120123-french-senate-passes-bill-outlawing-genocide-denial-armenia-turkey
- ↑ http://www.france24.com/en/20120228-france-turkey-genocide-armenia-sarkozy-freedom-expression
- ↑ The Armenian Genocide: Cultural and Ethical Legacies. Transaction Publishers. 31 грудня 2011. Процитовано 14 жовтня 2023.
{{cite book}}
: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання) (англ.) - ↑ https://www.lexpress.fr/informations/armeniens-de-france-la-memoire-intacte_593490.html