Вірменський емірат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
إمارة الارمينيا‎
Вірменський емірат
654 – 884
Розташування Армінійя
Столиця Дабіль
Барда
Мови вірменська
арабська
фарсі
Релігії християнство
іслам
Форма правління монархія
емір
остікан
Худайфа ібн аль-Яман
Історичний період Середньовіччя
 - Засновано 654
 - Ліквідовано 884
Попередник
Наступник
Blank.png Марзпани
Blank.png Царство Іберія
Blank.png Кавказька Албанія
Анійське царство Blank.png
Кайситський емірат Blank.png
Князівство Хамамшен Blank.png

Вірменський емірат (аль-Армінія) або Остіканат Вірменія — васальна держава Омеядського, згодом Аббасидського халіфату зі столицею в Дабілі, яка утворилося внаслідок арабських завоювань на Кавказі. Спочатку охоплював землі колишніх царств Великої Арменії, Іберії та Кавказької Албанії. Згодом з нього викоремлено Тіфліський емірат, емірат аль-Ран. Припинив існування у 885 році внаслідок повстань вірменського та грузинського народів.

Історія[ред.ред. код]

Утворення[ред.ред. код]

Після поразок Сасанідської Персії у війні з арабами прттягом 630-х років марзпани Вірменії фактично стали незалежними, взявши титул ішханів (князів). Втім вже у 637 ішхан Вараз-Тіроц Багратуні зазнав поразки й визнав зверхність халіфа Омара. Вірменія стала автономним князівством в складі Халіфату, в який також увійшли всі вірменські землі до цього належали Візантії. Але не всівірменські феодали визнали владу арабів. Вони вступили в союз з Іберією та Кавказькою Албанією.

У 639 році відбувся перший значний похід арабів на Кавказ, під час якого було захоплено стратегічно важливе місто Двін, яке було перейменовано на Дарбіль. Він став базою для подальшого арабського наступу, а в подальшому столицею Вірменського емірату. З 640 року Двин став резиденцією мусульманських правителів області Армінійа, що включала до свого складу, крім вірменських земель, також Іберію, Кавказьку Албанію і Баб аль-абваб (сучасний Дербент).

Друге проникнення арабів до Вірменії відбулося в 642—643 роках, а третє — в 650 році, коли були зайняті землі на північ від озера Ван. У 651 році ісламський загін увійшов на територію Вірменії з боку Кавказької Албанії. Правитель Вірменії, ішхан Теодорос Рштуні, який вів боротьбу за незалежність Вірменії від Халіфату, добровільно визнав владу мусульман в обмін на визнання його напівнезалежним князем Вірменії. Він пішов на цей крок, оцінивши переваги мирних пропозицій арабів, і уклав з намісником Сирії — Муавією ібн Абу Суф'яном договір, відповідно до якого Вірменія визнавалася залежною державою із зобов'язанням платити щорічну данину (з 3-річним відтермінування з часу укладання угоди) і надавати 50 тисяч вояків до армії Халіфату. З арабською допомогою Рштуні відбив атаки візантійців. Мусульмани в 655 році змогли взяти Феодосіополь (нині місто Ерзурум на сході Туреччини).

У 655 році, скориставшись виступом частини вірмен проти Рштуні, останнього було повалено, а замість напівнезалежного князівства утворився Вірменський емірат. Перший його очільником став Худайфа ібн аль-Яман. У 657 внаслідок боротьби за владу в Халіфаті між халіфом Алі ібн Абу-Таліфом та Муавією ібн Абу Суф'яном більшість арабських військ залишили емірат. Цим скористалися візантійці, що за допомогою роду Маміконянів захопили усі його області. Фактично він припинив існування.

У 661 році Муавія, що став халіфом, висунув вірменським князям ультиматум визнати його владу і відновити виплату данини. Щоб уникнути нової війни, князі були змушені поступитися. Візантія в свою чергу не змогла нічого протидіяти арабським військам, що знову зайняли більшість кавказьких земель та відновили Вірменський емірат.

Розвиток[ред.ред. код]

Спочатку тут не розташовувалися арабські залоги. Офіційно емірат утворено було рішенням халіфа Абд аль-Маліка у 701 році, який посилив владу централнього уряду. В адміністративних цілях араби об'єднали весь Південний Кавказ в велику провінцію під назвою аль-Армінія. Намісництво було названо Армінія, оскільки в її складі домінували вірменські землі.

У 703—705 роках араби придушили повстання вірмен. Слідом за цим в найбільших містах провінції розмістили війська. Втім до 720-х роківточилася боротьба за північну частину Кавказької Албанії, царям якої допомагали хозари. У 732 році, намагаючись здобути підтримку вірмен Ашоту багратуні було надано титул «ішхану ішханац» (князь князів), що збільшило автономію місцевих феодалів та послабило владу еміра. З690-х років рід Багратуні утримував титул князя князів.

У 736 році з нього виокремлено Дербентський та Тіфліський емірати. У 730—740-х роках східні області емірату були місцем численних битв та протистояння Хозарського каганату і Омеядського халіфату. Водночас візантія зупинила наступ на свої володіння у Малій Азії армій Халіфату.

Скориставшись боротьбою Омеядів та Аббасидів в еміраті 747 року повстали нахарари. Але це повстання було придушено у 750 року. Натомість ліквідовано привілеї та збільшено податки, що спричинило ще більше невдаволення, яке зрештою призвело до нового повстання у 774 році на чолі із родом Маміконянів. Але його також було придушено у 775 році. Протягом 780-х років фактично викоремилася північна частина емірату — аль-Армінія II (Джурзан) з центром в Уджармі, колишній столиці Іберії.

Водночас з емірату виокремлено нову провінцію відому як Арран (ар-Ран) чи аль-Армінія I. Її столицею стала колишня столиця Кавказької Албанії — Барда. Протягом 770-х років тут відбувалися процеси арабської колонізації та ісламізації місцевого населення. Спротив чинили лише князі Гардмана та Лакза, яких підтримували хозари. Лише у 810-х роках арабам вдалося їх перемогли та включи усі області колишньої Кавказької Албанії до аль-Армінії I.

У 810-х роках було придушено чергове повстання, викликане спробою звільнитися від арабської влади під час боротьби за трон між аль-Аміном та аль-Мамуном. Після цього на тривалий час було зміцнено владу над еміратом. разом з тим значний вплив набули вірменські роду Багратуні та Арцруні й мусульманський — Суламідів.

Занепад[ред.ред. код]

До середини IX ст. посилилися центробіжні тенденції в середині Аббасидського емірату, де фактично утворилися незалежністі держави Саманідів, Тулунідів, Ідрисідів. Водночас посилилися грузинські та вірменські князі, а Візантійська імперія перейшла у наступ. У 850 році було придушено чергове вірменське повстання. Втім у війні 860—863 років візантія здобула значну перемогу, вдершись до Вірменського емірату. В цей час з емірату викоремилася кайситська держава в Манцикерті.

У 873 році значні зусилля халіфату були спрямовані проти візантії, що почалася потужну військову кампанію. Це спричинило активізацію антиарабської діяльності князя князів Ашота Багратуні, який з 877 року постійно виступав проти емірів халіфа на Кавказі. В цей час емірат зменшився до області навколо Двіну, охоплюючи області між озерами Ван і Севан. Зрештою у 884 році Вірменський емірат припинив своє існування.

Устрій[ред.ред. код]

Керували спочатку еміри або вали, яких згодом стали називати титулом остікани. Його ставка якого знаходилася в Дабілі (Двіні). Втім роль еміра обмежувалася питаннями оборони і збору податків. Здебільшого емірат керувався місцевими князями (нахарарами). Еміри підпорядковувалися наміснику Кавказа (туди також входив провінції Азербайджан та Джазіра), що походив з правлячої династії. З кінця 780-х років постійні повстання в еміраті та війні Халіфату з сусідами спричинили короткочаснійсть прибування емірів (остіканів) на своїй посаді, їх часту заміну.

Економіка[ред.ред. код]

Монета карбувалася в Двіні. Вірмени були змушені виробляти додаткові товари і продукти на продаж. Всі ці процеси стимулювали розвиток економії Вірменії і розвиток міст, як центрів торгівлі. З 701 року щорічна данина становила 100 000 дирхемів. З 750 року — 13 млн дирхемів, з 860 року — 4 млн дирхемів.

Еміри[ред.ред. код]

  • Худайфа ібн аль-Яаман аль-Абси (655—656)
  • Салман ібн Рабіа аль-Бахілі (656)
  • Хабіб ібн Маслама (656)
  • аль-Асат ібн Кайс аль-Кінді (657)
  • Мухаллаб ібн Абі-Суфра (686—693)
  • Мухаммед ібн Марван (693—701)
  • Абу Шейх ібн Абдаллах (701—703)
  • Осман ібн Укба (704—705)
  • Касим (705)
  • Абд аль-Азіз ібн Хатім аль-Бахілі (706—709)
  • Маслама ібн Абд аль-Малік (709—715)
  • Аді ібн Аді аль-Кінді (715—717)
  • Аль-Валид (717)
  • Омар ібн Абд аль-Азіз (717—720)
  • Омар ібн Хубайра (720—721)
  • Мілак ібн Саффар аль-Бахрані (721)
  • Джаррах ібн Абдаллах аль-Хакамі (722—724)
  • Харіс ібн Амру ат-Таї (724—725 і 725—729)
  • Джаррах ібн Абдаллах аль-Хакамі (729-730)
  • Хаджжаджа ібн Абдаллах аль-Хакамі (730)
  • Саїд ібн Амру аль-харашо (730—731)
  • Маслама ібн Абд аль-Малік (731—732)
  • Марван ібн Мухаммед Кру (732—744)
  • Асім ібн Абдаллах аль-Хіля (744)
  • Ісхак ібн Муслім аль-Укайлі (744—749)
  • Мусафір ібн Кусайр (745—750)
  • Мухаммед ібн Сул (750)
  • Абдаллах ібн Мухаммед (750)
  • Саліх ібн Субайх аль-Кінді (750—751)
  • Язід ібн Усайд ас-Суламі (752—754)
  • Хасан ібн Кахтаба ат-Таї (754—759)
  • Язід ібн Усайд ас-Суламі (759—769)
  • Баккар ібн Муслім аль-Укайлі (769—771)
  • Хасан ібн Кахтаба ат-Таї (771—775)
  • Вадіх аль-Асаб (775)
  • Язід ібн Усайд ас-Суламі (775—780)
  • Йахйа ібн Халід аль-Бармаки (780—782)
  • Савадов ібн Абд аль-Хамід аль-Джаххафі (782—833)
  • Муса ібн Нусайр (783)
  • Осман ібн Умара (783—785)
  • Раух ібн Хатім аль-Мухаллабі (785—786)
  • Хузайма ібн Хазім ат-Тамімі (786—787) (803—806)
  • Юсуф ібн Рашид ас-Суламі (787)
  • Язід ібн Маз'яд аш-Шейбані (787—788)
  • Сулейман (788—790)
  • Ібн Дока (790)
  • Наср ібн аль-Джахф (790—791)
  • Абд аль-Кабір ібн Абд аль-Гамід аль-Адаві (791)
  • Омар ібн Аюб аль-Кінаном (792—793)
  • Абу Саббах (793)
  • Саїд ібн Мухаммед аль-Харані (793—794)
  • Халід ібн Язід ас-Суламі (794)
  • Аль-Аббас ібн Джарір аль-Баджан (794)
  • Муса ібн Іса аль-Хашимі (794—795)
  • Яґ'я аль-Хараші (795—796)
  • Ахмад ібн Язід ас-Суламі (796—797)
  • Саїд ібн Салма аль-Бахілі (798—799)
  • Наср ібн Хабіб аль-Мухаллабі (799)
  • Саїд ібн Салма аль-Бахілі (799)
  • Алі ібн Іса ібн Махан (799)
  • Язід ібн Маз'яд аш-Шейбані (799—801)
  • Асад ібн Язід аш-Шейбані (801—802)
  • Мухаммед ібн Язід аш-Шейбані (802—803)
  • Аль-Касім (803)
  • Бішрі ібн Хузайма (803—804)
  • Ісмаїл ібн Ібрагім (805—806)
  • Наїм ібн Башшар (806)
  • Сулейман ібн Язід аль-Амірі (806—807)
  • Аюб ібн Сулейман (807)
  • Аль-Аббас ібн Зуфар аль-Хіля (807 і 807—808) (813)
  • Йахйа ібн Зуфар (808)
  • Абдаллах ібн Мухаммед (809)
  • Убейд (809)
  • Мухаммед ібн Зухайр ад-Дуббо (809)
  • Асад ібн Язід аш-Шейбані (809—811)
  • Масрур (811)
  • Ахмад ібн Язід ас-Суламі (811)
  • Ісхак ібн Сулейман аль-Хашимі (811—813)
  • Фадл ібн Ісхак аль-Хашимі (811—813)
  • Абд аль-Малік ібн аль-Джаххаф ас-Суламі (812—813)
  • Аль-Аббас ібн Зуфар аль-Хіля(813)
  • Тахір ібн Мухаммед ас-Санані (813)
  • Сулейман ібн Ахмед аль-Хашимі (813)
  • Абу Абдаллах (814)
  • Сулейман ібн Ахмед аль-Хашимі (814—815)
  • Хатім ібн Харсама (815—818)
  • Яґ'я ібн Муад (818—819)
  • Ахмад ібн Яґ'я (819—820)
  • Аль-Хусейн ібн Саад (819)
  • Аль-Баїс ібн Хальбасі (819)
  • Ібрагім ібн Дауд (819—820)
  • Аль-Аббас ібн Абі Аюб (820—821)
  • Іса ібн Мухаммед аль-Мамуні (820—823)
  • Мухаммед ібн Абдаллах аль-Калб (822—824)
  • Садака ібн Алі аль-Аббас (823)
  • Зурайх ібн Алі (824—825)
  • Ахмад ібн Абд аль-Алаф (825—826)
  • Убайдулла ібн Яґ'я (826)
  • Абд аль-Ала ібн Ахмад ас-Суламі (826)
  • Абд аль-Ала ібн Ібрагім (826—827)
  • Мухаммед ібн Хумайд ат-Тусі (827—828)
  • Абдаллах ібн Тахір (828—829)
  • Абд аль-Ала ібн Ахмад ас-Суламі (829)
  • Халід ібн Язід аш-Шейбані (829—832)
  • Ібрагім ібн Зейд (829)
  • Ібрагім ібн Аттаб (829—832)
  • Аль-Асфар (832)
  • Абдаллах ібн Мусаді аль-Асад (832)
  • Абд ар-Рахман ібн Хакама (833)
  • Аль-Хасан ібн Алі аль-Бадгізі (833—835)
  • Бішрі ібн Урва (835)
  • Мухаммед ібн Сулейман аль-Азді (835—837)
  • Мухаммед ібн Халід Бухаргуда (838—839)
  • Алі ібн аль-Хусейн аль-Кайса Ятім (840—841)
  • Халід ібн Язід аш-Шейбані (841) (842 — 45)
  • Хамдуйа ібн Алі (841—842)
  • Халід ібн Язід аш-Шейбані (842—845)
  • Мухаммед ібн Халід аш-Шейбані (845—849)
  • Абу-Саїд Мухаммед ібн Юсуф аль-Марвазі (849—851)
  • Муса ібн Зурара (851)
  • Юсуф аль-Марвазі (851—852)
  • Бугу аль-Кабір аш-Шараба (852—856)
  • Ібрагім (856)
  • Мухаммед ібн Халід аш-Шейбані (857—862)
  • Алі ібн Яґ'я аль-Армені (862—863)
  • Аль-Аббас ібн аль-Мустаїна (863—865)
  • Аль-Ала ібн Ахмад аль-Азді (865—866)
  • Абдаллах ібн аль-Мутаззім (866—867)
  • Іса ібн аш-Шейх аз-Зухрі аш-Шейбані (869—875)
  • Джафар аль-Муфаввід (875—878)
  • Мухаммед ібн Халід (878)
  • Іса ібн аш-Шейх аз-Зухрі аш-Шейбані (884)

Джерела[ред.ред. код]

  • А. Н. Тер-Гевондян. Армения и арабский халифат. — Ер.: Изд-во АН Арм. ССР, 1977.
  • John Douglas. The Armenians, J.J. Winthrop Corp., New York, 1992.
  • Robert H. Hewsen. Armenia: A Historical Atlas. — University of Chicago Press, 2001. — 341 p. — ISBN 0226332284, ISBN 9780226332284.
  • Jones, Lynn (2007). Between Islam and Byzantium: Aght'amar and the Visual Construction of Medieval Armenian Rulership. Ashgate Publishing, Ltd. ISBN 0754638529.