Гайнц Гартман

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зображення
Громадянство Австрія і США
Дата народження 4 листопада 1894(1894-11-04)[1][2][…]
Місце народження Відень[1]
Дата смерті 17 травня 1970(1970-05-17)[1][2][…] (75 років)
Місце смерті Стоуні-Пойнт
Місце поховання Cemetery of the Fex-Crasta chapeld
Зображення могили
У шлюбі з Дора Гартманd[4]
Дитина Ернест Гартманнd
Рід діяльності психіатр, психоаналітик, лікар
Сфера роботи психологія, медицина[5], психіатрія[5] і психоаналіз[5]
Заклад освіти Віденський університет
Член у Віденське психоаналітичне товариство і Нью-Йоркське психоаналітичне товариство
CMNS: Гайнц Гартман у Вікісховищі

Гайнц Гартман (4 листопада 1894, Відень, Австро-Угорщина — 17 травня 1970, Стоуні-Пойнт, Нью-Йорк) — психіатр і психоаналітик. Він вважається одним із засновників і головних представників его-психології.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Гартман народився у Відні в 1894 році в родині відомого письменника та вченого. Один дід, Моріц Гартманн, був відомим поетом, професором і лідером революції 1848 року. Інший дід, Рудольф Хробак, був видатним віденським хірургом. Батько Гайнца Гартмана був професором історії, послом і засновником бібліотек і освіти для дорослих. Мати Гайнца Гартмана була відомою піаністкою та скульпторкою. Після закінчення середньої школи Гартман вступив до Віденського університету, де в 1920 році отримав ступінь лікаря. Він став психіатром у клініці Вагнера-Яуррегга, займався дослідженнями та зацікавився Фрейдом і фрейдистськими теоріями.

Смерть Карла Абрагама завадила Гартманну провести аналіз підготовки, який він передбачав з ним, і замість цього він провів перший аналіз із Шандором Радо. У 1927 році він опублікував Grundlagen der Psychoanalyse (Основи психоаналізу), передвіщаючи теоретичні внески в его-психологію, які він зробить пізніше.[6] Він також брав участь у створенні посібника з медичної психології.

Адольф Мейєр запропонував Гартманну посаду повного професора психіатрії в університеті Джона Гопкінса в США, у відповідь на що Фрейд запропонував безкоштовно проаналізувати Гартмана, якщо той залишиться у Відні. Гартман вирішив залишитися у Відні та розпочати аналіз разом із Фройдом і був відзначений як яскрава зірка серед аналітиків свого покоління та улюблений учень Фрейда.[7]

У 1937 році у Віденському психоаналітичному товаристві він представив дослідження психології его, тему, яку він пізніше розширив і яка стала основою для теоретичного руху, відомого як его-психологія.

У 1938 році разом із сім'єю покинув Австрію, рятуючись від нацистів. Проїхавши через Париж, а потім через Швейцарію, він прибув до Нью-Йорка в 1941 році, де швидко став одним із найвидатніших мислителів Нью-Йоркського психоаналітичного товариства. До нього приєдналися Ернст Кріс і Рудольф Левенштайн, з якими він написав багато статей у тому, що було відомо як тріумвірат его-психології.[8]

У 1945 році він заснував щорічне видання The Psychoanalytic Study of the Child (Психоаналітичне дослідження дитини) разом з Ернстом Крісом і Анною Фрейд; а в 1950-х роках він став президентом Міжнародної психоаналітичної асоціації (IPA), а після кількох років президентства отримав почесне звання довічного президента.

Останки Гартмана були поховані на кладовищі гірської церкви XV століття Fex-Crasta у Фексталі, що належить до муніципалітету Зільс-ім-Енгадін/Сель у швейцарському кантоні Граубюнден. Його дружина Доротея «Дора», уроджена Карплюс (1902–1974), яка також прибула з Австрії і була психоаналітиком, також знайшла свій останній спочинок біля нього. На надгробку міститься цитата з роману «Так говорив Заратустра» німецького філософа Фрідріха Ніцше, який провів кілька літ у сусідньому Зільсі у 1880-х роках:

„Weh spricht vergeh / Doch alle Lust will Ewigkeit / Will tiefe, tiefe Ewigkeit“ [«Горе каже: іди геть / Але всі насолоди хочуть вічності / Хочуть глибокої, глибокої вічності»]

Твори та вплив

[ред. | ред. код]

У 1922 році була опублікована перша стаття Гартмана про деперсоналізацію[9], за якою послідувала низка досліджень психозів, неврозів, близнюків тощо.

У 1939 році Гартманн, у своїй статті, яку Отто Феніхель назвав «дуже цікавою», намагався показати, що адаптацію надто багато вивчали з точки зору психічного конфлікту. Він вказує на те, що існує також «сфера без конфлікту»[10] — те, що неодноразово підкреслюється в его-психології. Того ж року в «Психоаналізі та концепції здоров'я» він зробив вражаючий внесок у визначення нормальності та здоров'я в психоаналітичних термінах.[11]

Подальший розвиток его-психології в рамках психоаналізу, з його переходом від теорії інстинктів до адаптивних функцій его, вважався таким, що дозволив психоаналізу та психології наблизитися одна до одної.[12] Его-психологія фактично стала домінуючою психоаналітичною силою в Штатах протягом наступних півстоліття або близько того, перш ніж теорія об'єктних відносин почала виходити на перший план.[13] Це стало основою та відправною точкою для самопсихології Гайнца Когута, наприклад, яка протистояла теорії лібідо Гартмана та ґрунтувалася на ній.[14]

Критика

[ред. | ред. код]

Жак Лакан зосередив значну частину свого гніву на тому, що він назвав «„его-психологією“ à la Hartmann… як відмовою від психоаналізу»[15] — не погоджуючись з його наголосом на безконфліктній зоні Его та на адаптації до реальність.[16]

Проте, все одно ясно, що его-психологія має справжнє фрейдистське походження, навіть якщо її не можна розглядати як її єдиного спадкоємця.[17]

Вибрана бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Гайнц Гартманн, Его-психологія та проблема адаптації (1939)
  • Гайнц Гартманн, Нариси про его-психологію (1964)

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #119557894 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ а б SNAC — 2010.
  4. ↑ https://www.dgkj.de/die-gesellschaft/geschichte/juedische-kinderaerztinnen-und-aerzte-1933-1945/suchergebnis-der-datenbank?tx_dgkjpaediatristsnsera_searchpaediastrists%5Baction%5D=show&tx_dgkjpaediatristsnsera_searchpaediastrists%5Bcontroller%5D=PaediatristNSEra&tx_dgkjpaediatristsnsera_searchpaediastrists%5BpaediatristNSEra%5D=2342&cHash=a86f22aefdbf8e534f80bb9606f24de2
  5. ↑ а б в Czech National Authority Database
  6. ↑ Peter Gay, Freud: A Life for Our Time (London 1988) p. 540.
  7. ↑ Ernest Jones, The Life and Work of Sigmund Freud (Penguin 1964) p. 651.
  8. ↑ Janet Malcolm, Psychoanalysis: The Impossible Profession (London 1988) p. 4.
  9. ↑ Otto Fenichel, The Psychoanalytic Theory of Neurosis (London 1946) p. 623
  10. ↑ Otto Fenichel, The Psychoanalytic Theory of Neurosis (London 1946) p. 52.
  11. ↑ Fenichel, p. 581.
  12. ↑ Richard Gregory, ed., The Oxford Companion to the Mind (Oxford 1987) p. 211.
  13. ↑ Gregory ed., p. 270—271.
  14. ↑ Neville Symington, Narcissism: A New Theory (London 1993) p. 107.
  15. ↑ Jacques Lacan, Ecrits: A Selection (London 1997) p. 238 and p. 127.
  16. ↑ David Macey, «Introduction», Jacques Lacan, The Four Fundamental Concepts of Psycho-Analysis (Penguin 1994) p. xxi.
  17. ↑ Macey, p. xxi.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Гайнц_Гартман