Ганс Йост

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ганс Йост
нім. Hanns Johst
Bundesarchiv Bild 183-2007-1010-501, Hanns Johst.jpg
Народження 8 липня 1890(1890-07-08)
Seerhausen[d], Штаухіц, Майсен, Саксонія
Смерть 23 листопада 1978(1978-11-23) (88 років)
Рупольдінг, Траунштайн, Верхня Баварія, Баварія, ФРН[1]
Громадянство Flag of Germany.svg Німеччина
Приналежність Німецька імперія (до 1918)
Веймарська республіка (до 1933)
нацистська Німеччина (до 1945)
Рід військ Загальні СС (Allgemeine-SS)
Роки служби 1914–1945
Партія Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини[2]
Член Militant League for German Culture[d] і СС[2]
Звання СС-групенфюрер (SS-Gruppenführer)
Командування Президент Академії Німецької Поезії (Präsident der Akademie für Deutsche Dichtung)
Президент німецької Спілки Письменників (Präsident der Reichsschriftumskammer)
штаб рейхсфюрера СС (Stab Reichsführer-SS)
Війни / битви Перша світова війна, Друга світова війна
Нагороди
Хрест Воєнних заслуг I класу
Хрест Воєнних заслуг II класу
Медаль «За вислугу років в НСДАП»
Почесний хрест ветерана війни (для учасників бойових дій)
Золотий партійний знак НСДАП
Ганс Йост у Вікісховищі?

Ганс Йост (нім. Hanns Johst; 8.7.1890 — 23.11.1978 — німецький прозаїк, драматург, поет, президент Палати письменників Рейху (нім. Reichsschrifttumskammer) (1935–1945), групенфюрер СС (1942), автор афоризму «Коли я чую про культуру… я знімаю із запобіжника свій браунінг» (нім. Wenn ich Kultur höre ... entsichere ich meinen Browning).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в сім'ї вчителя початкової школи. Виріс в Ошаці і Лейпцигу. У дитинстві хотів стати місіонером. У 17 років працював санітаром в католицькій психіатричній клініці Bethel, згодом прославилася своїм опором Програмі умертвіння Т-4. У 1910 році, отримавши атестат зрілості в Лейпцигу, почав вивчати медицину, філософію, а пізніше історію мистецтв.

У 1914 році пішов в армію добровольцем. У 1918 році оселився в районі Альмансхаузен в Бергу, земля Баварія.

Ранні твори[ред. | ред. код]

Його ранні твори зазнали впливу експресіонізму. Приклади — Der Anfang («Початок») (1917) і Der König («Король») (1920). Надалі він звернувся до натуралістичної філософії в таких п'єсах, як Wechsler und Händler («Міняла і торговець») (1923) і Thomas Paine («Томас Пейн») (1927). Різке неприйняття буржуазної дійсності відбилося у п'єсі Йоста «Молода людина. Екстатичний сценарій»(1916). Її герой вигукує: «Яка несамовита насолода — приходити в екстаз від бажання смерті!».

Пізніше в книгах письменник засуджував капіталістичне суспільство, що ганяється за наживою, і пролетарський колективізм, як чуже німецькому робітникові явище. Нариси «Знання та свідомість» (1924). Так він ішов до «німецького напрямку в поезії» і до націонал-соціалістичного світогляду.

«Ваал», перша п'єса Бертольта Брехта, була написана як відповідь на п'єсу Йоста Der Einsame («Самотній»), драматизацію біографії драматурга — антисеміта Граббе. У 1928 Йост очолив відділ поезії в заснованому Розенбергом «Бойовому союзі за німецьку культуру» (Kampfbund für deutsche Kultur), метою якого проголошувалася боротьба з «єврейським впливом» в німецькій культурі. У 1932 він вступив в НСДАП, пояснивши свою згоду з Гітлером у творі «Standpunkt und Fortschritt» («Точка нерухомості і прогрес»), виданому в 1933.

Фраза[ред. | ред. код]

У 1933 році, незабаром після приходу нацистів до влади, Йост написав п'єсу «Шлагетер», приурочену до дня народження Гітлера з присвятою «Адольфу Гітлеру з любов'ю і непохитною вірністю» ( Für Adolf Hitler in liebender Verehrung und unwandelbarer Treue ). П'єса вихваляла подвиг Альберта Лео Шлагетера, розстріляного в 1923 році за те, що пускав під укіс французькі потяги в період французької окупації Рура, і став одним з головних «мучеників» в нацистському мартирологу.

Фраза, що стала знаменитою, в оригіналі звучить як "Коли я чую слово " культура «… я знімаю із запобіжника свій браунінг!» («Wenn ich Kultur höre … entsichere ich meinen Browning») (три крапки в тексті) і вимовляється бойовим товаришем Шлагетера, Фрідріхом Тіманном. Під час підготовки до іспитів вони починають обговорювати, чи варто витрачати час на навчання, коли країна не вільна. Тіманн заявляє, що воліє битися[3].

Фраза у вигляді «Коли я чую слово "культура", моя рука тягнеться до пістолета» часто приписується різним людям. Історик Девід Старкі (David Starkey) в грудні 2007 помилково приписав її Геббельсу[4]. Є певна іронія в тому, що в тому ж інтерв*ю він назвав Королеву Британії неосвіченою.

Посади в нацистській Німеччині[ред. | ред. код]

У 1933 році Герінг призначив Йоста перший драматургом і художнім керівником Прусського державного театру. Потім він став главою Академії німецької поезії, Прусським державним радником і президентом Палати літератури Рейху, змінивши Г. Блунка в 1935 році. Йост також очолив літературну секцію Прусської академії мистецтв замість Генріха Манна. Разом з Геббельсом письменник використовував унікальну можливість формувати мистецтво, особливо театр, в напрямку націонал-соціалістичної ідеології для того, щоб «врятувати Німеччину від закінченого матеріалізму сучасного світу». Він отримував численні нагороди та відзнаки, зокрема — Велику премію НСДАП за мистецтво, Медаль Гете.

У 1935 році Йост став президентом Спілки письменників Рейху (Reichsschrifttumskammer) та Німецької Академії Поезії (Deutsche Akademie für Dichtung), впливових літературних організацій. У тому ж році останні з відомих письменників-євреїв, як наприклад Мартін Бубер, були вигнані зі Спілки Письменників. У той же час членство в цих організаціях було дозволено тільки тим письменникам і поетам, які були явно пронацистськими або, принаймні, їх творчість схвалено нацистами як не «дегенеративна». Йост отримав і багато інших важливих посад в номенклатурі Третього рейху, і у вересні 1944 року був згаданий у списку Gottbegnadeten як один з найважливіших діячів мистецтва в рейху. Ганс Йост брав участь у військових передачах націонал-соціалістів, поширюючи свої матеріали, написав гімн німецьких поселенців на окупованих східних територіях. Будучи членом НСДАП, группенфюрером СС і особистим другом Гіммлера, Йост за свідченням неупередженого Готфріда Бенна залишився «порядною людиною».

Після війни[ред. | ред. код]

У травні 1945 року Йост був інтернований, а в 1947 постав перед судом в рамках програми денацифікації. У 1949 році Кримінальна палата Мюнхена віднесла його до категорії «попутників» (група 4), оштрафувавши на 500 марок. Кілька тижнів потому апеляційний суд перекваліфікував Йоста в «головного винуватця» (група 1) і відправив його після в трудовий табір. У 1951 р Йост був перекваліфікований на «активіста» (група 2), і нарешті, в 1952 році, після трьох з половиною років у в'язниці, він був звільнений. Судові витрати були покладені на скарбницю.[5]

У 1955 Йост видав свою останню книгу «Gesegnete Vergänglichkeit» («Благословенна тлінність»). Існуюча в гранках ще в 1944 році, книга була скорочена, пронацистські пасажі були відредаговані, і «Благословенна тлінність» була представлена ​​публіці як пізніший «аполітичний» твір. Книга не набула популярності, а ті деякі критики, які звернули увагу на її вихід, відгукнулися нищівною критикою.[5]

Нагороди[ред. | ред. код]

В 1937 році Йост номінувався на Німецьку національну премію за мистецтво і науку, але її так і неотримав. Його кандидатуру висунув Генріх Гіммлер.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]