Генріх Гейне

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Гейне)
Перейти до: навігація, пошук
Генріх Гейне
Heinrich Heine
Портрет Генріха Гейне, 1831
Портрет Генріха Гейне, 1831
При народженні нім. Christian Johann Heinrich Heine
Дата народження 13 грудня 1797(1797-12-13)
Місце народження Дюссельдорф, Німеччина
Дата смерті 17 лютого 1856(1856-02-17) (58 років)
Місце смерті Париж, Франція
Національність німець
Мова творів німецька
Рід діяльності поет
Напрямок романтизм
Автограф: Автограф

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Крістіа́н Йо́ганн Ге́нріх Ѓейне (Гайне)[1] (нім. Christian Johann Heinrich Heine; 13 грудня 1797, Дюссельдорф, Німеччина — 17 лютого 1856, Париж, Франція) — один з найбільш визначних німецьких поетів та журналістів XIX століття.

Був водночас і поетом романтики, і її підкорювачем. Він зробив мову повсякдення придатною для поетичних творів, підніс жанр фейлетонів та подорожніх розповідей до рівня мистецтва, та надав німецькій мові, до цього їй не притаманну стилістичну легкість та елегантність. Будучи критиком, політичним журналістом, есеїстом, сатириком та полеміком, він був об'єктом захоплень та негативного ставлення. Гейне належить до німецькомовних поетів, твори яких перекладено на найбільшу кількість мов світу.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в родині єврейського торговця Самсона Гейне й Бетті ван Гельдерн у місті Дюссельдорф, на Рейні.

Рейнська область була економічно розвиненішою, ніж інші. Тут уже 1805 року з приходом французьких військ були скасовані феодальні повинності й введене прогресивніше законодавство. Тож з  раннього віку Гейне мав змогу бачити не лише феодальну відсталість країни, але й паростки нової Німеччини. З 1810 по 1814 рік Генріх навчався у Дюссельдорфському ліцеї, але залишив його, не отримавши атестат. За сімейною традицією він мав готуватися до вступу в комерційне училище. Наступний рік провів у конторі багатого банкіра у Франкфурті-на-Майні. У 1816 році Генріх продовжив заняття комерцією у Гамбурзі у торговій фірмі дядька — мільйонера Соломона Гейне.

Перший літературний виступ Гейне відбувся 1817 року, коли в журналі «Гамбурзький страж» було надруковано його перші вірші. Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до кузини Амалії.

На кошти дядька юнак вступив до Боннського університету (1819), звідки потім переїхав до Геттінгензького університету (1820), але змушений був полишити його у зв'язку з дуеллю. Він вивчав юридичні науки, філософію, літературу. У 1821 році вступив у Берлінський університет, де слухав лекції філософа Гегеля, одного з найосвіченіших людей свого часу. Пізніше Гейне виступив з глибоким аналізом німецьких філософських систем. У грудні 1824 році Генріх повертається до Геттінгензького університету. У цьому ж році його приймають у будинку Гете у Веймарі. У 1825 році Гейне захистив у Геттінгензькому університеті дисертацію на ступінь доктора права, а напередодні прийняв лютеранство. Потім він багато подорожував, відвідуючи Англію, Італію. Враження від цих поїздок відбились у його дорожніх нарисах. Під час літнього відпочинку Гейне прочитав у газетах про Липневу революцію. Це підштовхнуло його до рішення поїхати до Франції.

Гейне прибув до Парижа 14 травня 1831 року. Все подальше життя пройшло в столиці Франції. До Німеччини він боявся повертатися, адже йому загрожував арешт за гострі політичні твори. Упродовж життя Гейне побував у Німеччині два рази, щоб навідати матір і влаштувати справи з видавцем (1844). У подальшому поїздки до Німеччини були неможливими за станом здоров'я: у поета був параліч спинного мозку. У травні 1848 року він востаннє вийшов з дому, щоб відвідати Лувр. Решту років він був прикутий до ліжка. Проживаючи в Парижі, Генріх Гейне зустрічався з багатьма видатними людьми: Оноре де Бальзаком, Жорж Санд, Гансом Крістіаном Андерсеном, Ріхардом Вагнером, Фердинандом Лассалем і Карлом Марксом.

Цей портрет Гейне знаходився на робочому столі Лесі Українки

Творчість[ред.ред. код]

Книга пісень[ред.ред. код]

Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу книгу «Книга пісень» (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом, в інших країнах Європи. За життя автора її видавали 13 разів; багато віршів було покладено на музику Робертом Шуманом, Францом Шубертом, Йоганнесом Брамсом, Петром Чайковським, Ріхардом Штраусом, Едвардом Грігом тощо. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, який перебуває у глибокому розладі з оточенням. Зміст перших циклів «Книги пісень» не вичерпується нещасливим коханням поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеного кохання у «Книзі пісень» слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотньої сосни, відомий також за знаменитим перекладом Михайла Лермонтова. Якщо перші цикли «Книги пісень» написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів.

Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя — це кредо ліричного героя «Книги пісень» Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, котрі змушують повірити у щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой «Книги пісень», яким би не був щасливим, завжди пам'ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі нові сили посміхнутися навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою «Книги пісень» Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну і поетичну форму, чим автор і керується. Разом з тим у «Книгу пісень» увійшло багато віршів, написаних у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався використати свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя.

Статуя Лорелай у Бронксі, Нью-Йорк

«Книга пісень» складається з чотирьох розділів. Перший розділ, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним. Перед нами — переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу у світі. Життя і смерть борються в його свідомості. Другий розділ, «Ліричне інтермецо», зображує страждання як одвічну, але завжди нову історію. Тому це примиряє страждальця з життям, тугу змінює світла печаль. До цього циклу належать вірші про сосну, пальму, відомі у перекладі М. Ю. Лермонтова, хоча у віршах Гейне «сосна» — чоловічого роду, а «пальма» — жіночого роду, і тематика має глибшу любовну спрямованість. У третьому розділі, «Повернення на батьківщину», любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку переосмислення всього, що сталося. Гейне використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой полишає рідні місця і тепер, повернувшись, дивиться на все просвітленим поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади. У цей цикл входить знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лореляй. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, котра випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто плине Рейном поблизу високої скелі, і це призводить до трагедії. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш стан народною піснею. Лореляй втілює згубну силу любові, якою вона наділена мимоволі, адже любов — це складне, загадкове почуття, яке дуже важко збагнути. В останньому розділі — «Північному морі» — домінує аналітичне начало. Ліричний герой, який пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Символічним, у цьому плані є вірш «Корабельна аварія».

Публіцистика[ред.ред. код]

У 30-ті роки почалась бурхлива публіцистична діяльність Гейне. Він друкує серію статей, у котрих знайомить німецького читача з Францією часів Липневої монархії. Коли восени Гейне здійснив поїздку до Німеччини, він відчув, як змінився за ці роки: набув великого суспільного досвіду, оволодів передовими ідеями свого часу. Після повернення поета з Німеччини у грудні 1843 року він зустрівся з молодим політичним мислителем Карлом Марксом. Між ними встановились тісні дружні стосунки. Важливу роль відіграло знайомство з ученням утопічних соціалістів, особливо Сен-Сімона. Ідеї Сен-Сімона знайшли відображення у першому розділі його нової поеми «Німеччина. Зимова казка» (1844). Сюжетом її послужила мандрівка письменника Німеччиною. У ній прихований гострий політичний конфлікт. Образ батьківщини Гейне змалював у чіткому часовому й просторовому вимірі. Простір поеми — це територія Німеччини, кожен новий розділ — це нове місце, водночас реальне й умовне. У центрі авторської уваги — сучасність, хоча він іноді звертається до наполеонівської епохи або до давнини, котра стала вже міфами та легендами.

Повстання ткачів влітку 1844 року сколихнуло всю Німеччину. Ця подія знайшла відображення у творчості багатьох поетів і художників, які прагнули викликати співчуття до тяжкої долі ткачів. Гейне відгукнувся на цю подію віршем «Сілезькі ткачі» (1844).

В останнє десятиріччя життя поет був прикутий до ліжка, ці вісім років він називав «матрацною могилою». Події в Німеччині глибоко хвилювали поета. Він звинувачує боягузливу німецьку буржуазію, її зрадницьку поведінку під час революції. Тяжкі роздуми викликає поразка революційних сил Німеччини та Угорщини («У жовтні», 1849). Збірка «Романцеро» (1851) відбиває настрої гіркоти, його погляд на хід історії стає песимістичним. Останні 8 років життя Генріх хворів на туберкульоз спинного мозку. 17 лютого 1856 він помер. «Писати», «папір», «олівець» — були його останніми словами. Генріх Гейне був похований на пагорбі Монмартр в Парижі. Його могила завжди покрита квітами і часто буває розписана неофашистськими гаслами.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Генріха Гейне ставлять в один ряд з Фрідріхом Шиллером, Йоганом Гете і Готгольдом Лессінгом. На вірші Гейне писали музику багато композиторів, у тому числі Шуберт і Шуман.

У роки фашистського правління в Німеччині Гейне був заборонений і всі його пам'ятники були зруйновані. Серед книг, які нацисти публічно спалювали в 1933 році, були і роботи Гейне. Ці вогнища підтвердили його пророцтво:

«Там, де спалюють книги, в кінці спалюють і людей.»

Пам'ятник Гейне встановлений в Парижі. Статуя його літературній героїні Лорелай стоїть у Бронксі, Нью-Йорк. Після Другої світової війни у багатьох містах Німеччини знову почали з'являтися пам'ятники її знаменитому поетові, в тому числі в його рідному Дюсельдорфі та на Унтер-ден-Лінден в Берліні.

Дюссельдорфський університет носить ім'я Генріха Гейне. На честь поета засновані дві літературні премії: у 1956 році Міністерством культури НДР «Генріх Гейне» і в 1972 році премія в його рідному місті Дюссельдорфі.

Основні твори[ред.ред. код]

  • «Книга пісень» (1826)
  • «Подорожні картини»
  • «Німеччина. Зимова казка» (1844)
  • «Сілезькі ткачі» (1844)
  • збірка «Романцеро». (1851)

Література[ред.ред. код]

  • Кирпичников А. Две биографии. Ж. Санд и Гейне Гейне, М., 18861887.
  • Вейнберг П. И. Генрих Гейне, его жизнь и литературная деятельность. СПб. Тип. и лит. И. Г. Салова, 1891. [1] (2-е изд. — 1903)
  • Шелер Альфред. Генрих Гейне, М., 1906.
  • Овсянико-Куликовский Д. Н., Поэзия Генриха Гейне, СПб., 1909.
  • Анненский И. Ф. Гейне прикованный. Гейне и мы // Анненский И. Ф. Книги отражений. — М., 1979.
  • Гейне в воспоминаниях современников. — М., 1988.
  • Гиждеу С. П. Лирика Генриха Гейне. — М., 1983.
  • Дейч А. Н. Судьбы поэтов. Гельдерлин. Клейст. Гейне. — М., 1974.
  • Пронин В. А. Генрих Гейне // История зарубежной литературы XIX века. (Под ред. Н. П. Михальской) — Ч. 2. — М.,1991. — С. 115–126.
  • Дежуров А. С. «Книга песен» Генриха Гейне // Зарубежная литература XIX в. Практикум для студентов, аспирантов, преподавателей-филологов и учащихся старших классов школ гуманитарного профиля. — М., 2002. — С. 104–122.
  • Strodtmann Ad. H. Heine, Leben und Werke (18671869, 2 Bde, русск. сокр. пересказ Чуйко).
  • Hüffer H. Aus dem Leben H. Heine's, 1878.
  • Ducros L. H. Heine et son temps, 1886.
  • Prölss Rob. H. Heine, 1886.
  • Bölsche. H. Heine, Versuch einer ästhetisch-kritischen Analyse seiner Werke, 1887.
  • Brandes G. Das Junge Deutschland, 1891 (есть русск. перев.).
  • Betz P. L. Heine im Frankreich, 1895
  • Legras Jules. H. Heine poète, 1897
  • Karpeles G. H. Heine, Aus seinem Leben und seiner Zeit, 1899 (А. Г. Горнфельд, Друзья и враги Гейне (из кн. G. Karpeles'а), см. его книгу «На Западе», СПБ., 1910 или «Русск. богатство», 1900, V)
  • Zurlinde O. H. Heine und die deutsche Romantik, 1899
  • Lichtenberger H., H. Heine penseur, 1905
  • Fürst R. H. Heine, Leben, Werke und Briefe, 1912
  • Plotke. H. Heine als Dichter des Judentums, 1913
  • Brauweiler E. Heine's Prosa, 1915
  • Wendel H. H. Heine, ein Lebens- und Zeitbild. 1917
  • Wolff M. J. H. Heine. 1922
  • Jess H. H. Heine. 1924
  • Petriconi Giac., Arrigo Heine. Roma, 1925.
  • Belart W. Gehalt und Aufbau von H. Heine's Gedichtsammlungen, 1925
  • Bieber H. H. Heine, Gespräche, Briefe, Tagebücher, Berichte seiner Zeitgenossen, 1925
  • Clarke A. M. Heine et la monarchie de Juillet, 1927;
  • Ras G., Börne und Heine als politische Schriftsteller, 1927;
  • Beyer, Der junge Heine. 1911.

Примітки[ред.ред. код]

  1. згідно із правилами, сполучення «ei» звучить як а, а не як е

Посилання[ред.ред. код]