Гелетина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Гелетина
Країна Україна Україна
Область Хмельницька область
Район/міськрада Кам'янець-Подільський район
Громада Китайгородська сільська громада
Код КОАТУУ 6822482103
Основні дані
Засноване 1718
Населення 23
Площа 0,408 км²
Густота населення 56,37 осіб/км²
Поштовий індекс 32356
Телефонний код +380 3849
Географічні дані
Географічні координати 48°42′44″ пн. ш. 26°48′27″ сх. д. / 48.71222° пн. ш. 26.80750° сх. д. / 48.71222; 26.80750Координати: 48°42′44″ пн. ш. 26°48′27″ сх. д. / 48.71222° пн. ш. 26.80750° сх. д. / 48.71222; 26.80750
Водойми річка Тернава
Місцева влада
Адреса ради 32356, Хмельницька обл., Кам'янець-Подільський р-н, с. Дерев'яне, вул. Леніна,1
Карта
Гелетина. Карта розташування: Україна
Гелетина
Гелетина
Гелетина. Карта розташування: Хмельницька область
Гелетина
Гелетина
Мапа

Геле́тина — село в Україні, в Китайгородській сільській територіальній громаді Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Населення становить 23 осіб.

Назва[ред. | ред. код]

Назва, швидше за все, походить від слова «гелетка». Це велике дерев'яне відро для годування коней або худоби.

Історія[ред. | ред. код]

Перша згадка про Гелетену припадає на 1718 р.

- Переказують, що йшли лісом двоє чоловіків та й сіли відпочити на кам'яну плиту, — розповідає уродженка Гелетини Яніна Білик. — Та й один з них каже: «Тут має бути село, скажи першу букву». Той сказав «Г». «Воно називатиметься Гелетина», — ствердив перший. Колись у селі проживало багато поляків, а вже після війни переважали українці.

За іншими переказами, село заснували брати Комарніцькі, які на цьому місці вирубали ліс. В Гелетині прізвище «Комарніцький» було дуже поширеним.

Мешканці Гелетини жили досить бідно, однак, за їх твердженнями, дуже дружно, завжди ділилися тим, що мали.

Часи радянської влади були для села непростими. Так, у 1930-і звичайних неписьменних конюхів, згідно із записами КДБ, засуджували за контрреволюційну діяльність. Чимало мешканців виселели за межі України як «соціально небезпечних елементів». Непросто було жителям і в часи Голодомору, і під час Великої Вітчизняної війни, коли чимало молоді відправили до Німеччини.

- Пам'ятаю, як тут ходили німці. — розповідає Марія Жуховська. — Згодом неподалік від села відбувся бій, де їх розбили радянські війська. Досі згадую, як наші воїни ішли вулицею, співаючи: «Мать сыночка не найдет, а жена мужа найдет другого».

З часом життя в Гелетині налагодилося. Запрацювала чотирирічна школа, з'явилися клуб, магазин, господарські будівлі. Всі 68 дворів були заселені. Проте мешканці помалу перекочовували в сусідні села — на «велику землю».

З двох боків від Гелетини були ще два менші села: вище за течією Тернави — Кордон (12 дворів), від якого нині не залишилося нічого, та Гуцули (16 дворів і понад 100 мешканців!), засновані вихідцями з Івано-Франківщини. В Гуцулах був водяний млин, до якого свого часу стояли черги. Сьогодні від нього залишилася лише будівля, а хутір Гуцули, який 1967 р. документально об'єднали з Гелетиною, тепер нараховує тільки два подвір'я, які власники використовують як дачні ділянки.

ЧАС КІНО[ред. | ред. код]

1986 р. став пам'ятним для Гелетини. Сюди приїхали режисер Юрій Іллєнко, актори Лесь Сердюк, Ніна Матвієнко, Михайло Голубович, Борис Галкін, Ольга Сумська та ін. для зйомок фільму «У синьому небі висію ліс», який згодом перейменували на «Солом'яні дзвони».

Гелетину обрали не лише через гарні краєвиди — в селі на той час збереглося ще багато хат під солом'яними дахами, які були потрібні для зйомок. Причому солом'яні хати в стрічці мали палати вогнем, тому в мешканців творці фільму їх викуповували. Власники хат, вочевидь, були зовсім не проти, переселяючись до Дерев'яного.

Приїзд «кіношників» приніс зиск Гелетині і в економічному плані, адже вони посипали дороги, збудували містКадр із х/ф «Солом'яні дзвони» тощо. Були й курйози, коли для зйомок у місцевих жителів позичили козу, яка так-сяк відіграла роль і незабаром здохла від переляку. Ще одна неприємність трапилася із вовком, якого взяли із зоопарку. Сірий утік до лісу, але, на щастя, через декілька днів його вдалося зловити. Брали участь у зйомках і чимало кролів, котрі грали роль… зайців, на яких полювали фашисти. Запрошували для участі в масовках і місцевих жителів, котрі отримували за це по 5-8 рублів. Сам же фільм популярності не здобув, хоча й заслуговує на увагу.

А через 5 років велике кіно знову повернулося до Гелетини: тут знімали деякі епізоди фільму Віктора Семаніва «Тримайся, козаче!», який хоч і був малобюджетним, зате став досить відомим і досі час від часу з'являється на телеекрані.

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Цікаву історію має хрест, встановлений під лісом між Гелетиною та Гуцулами на честь католицького священика, який тут помер близько сотні років тому від тифу. В місцевих жителів склалася традиція: під час посухи ходити молитися до цього пам'ятника, щоб пішов дощ. До речі, неодноразово спрацьовувало. Нині, проходячи німими гелетинськими вуличками та милуючись довкіллям, мимоволі відчуваєш подих давнини, який відображається в дрібних деталях людської діяльності. А загалом Гелетину треба побачити на власні очі, аби зрозуміти, чому вона зачаровує стількох людей.

Охорона природи[ред. | ред. код]

Чим же нині манить малолюдна Гелетина? «Подільською Швейцарією» в нас називають Суржинці. Гелетина, яка з нею розмістилася по сусідству, фактично є продовженням тієї «Швейцарії», але через те, що вона далі від траси, до неї відпочивальники рідко доходять.

Славиться хутір і чималою кількістю заповідних рослин, серед яких найбільшу увагу привертає галявина із сон-травою. Місцеві жителі знали, що там можна назбирати цих гарних квітів. Однак нині постало завдання їх зберегти. Також тут є невеличкі печери, в яких мешкають червонокнижні кажани — підковоноси малі. У вапняковому кар'єрі й досі можна натрапити на дивовижних скам'янілих тварин. Колись у Гелетині навіть знаходили бивні мамонта, які, на жаль, учені одразу забрали до Києва.

Село лежить у межах національного природного парку «Подільські Товтри».

Посилання[ред. | ред. код]