Геннінг Манкелль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Геннінг Манкелль
швед. Henning Mankell
Henning Mankell lecturing at Parkteateret.jpg
Геннінг Манкелль читає лекцію на тему своєї творчості. Парковий театр, 8 грудня 2007 року.
Ім'я при народженні Геннінґ Ґеорґ Манкелль — швед. Henning Georg Mankell
Народився 3 лютого 1948(1948-02-03)
Стокгольм, Швеція
Помер 5 жовтня 2015(2015-10-05) (67 років)
Гетеборг[1]
·злоякісна пухлина
Поховання
Громадянство Швеція Швеція
Національність швед
Діяльність прозаїк, драматург, режисер і видавець
Мова творів шведська
Роки активності від 1968
Жанр роман, п'єса, детектив, трилер
Magnum opus Faceless Killersd, The Dogs of Rigad, The White Lionessd, The Man Who Smiledd, Sidetrackedd, The Fifth Womand, One Step Behindd, Firewall[d], The Pyramidd, Before the Frostd, An Event in Autumnd, The Troubled Mand, Chronicler of the Windsd, Secrets in the Fired, The Return of the Dancing Masterd, The Man from Beijingd, Kennedy's Braind і Italian Shoesd
Батько Ivar Mankelld
У шлюбі з Eva Bergmand
Діти Jon Mankelld
Нагороди
Сайт: henningmankell.com

Геннінг Манкелль у Вікісховищі?

Ге́ннінг Гео́рг Ма́нкелль також Ге́ннінґ Ґео́рґ Ма́нкелль (швед. Henning Georg Mankell, 3 лютого 1948, Стокгольм — 5 жовтня 2015) — шведський прозаїк, драматург, режисер і видавець, автор детективних романів про комісара Курта Валландера. Останнім часом живе переважно в Мозамбіку, а на літо повертається до Швеції. З 1998 року одружений з дочкою шведського режисера Інґмара Бергмана, має четверо дітей — Томаса, Маріуса, Мортена і Йона[2]. Його книжки розійшлися тиражем понад 40 мільйонів примірників[3].

Життєпис[ред. | ред. код]

Геннінґ Манкелль народився в сім'ї юриста Івара Геннінґссона Манкелля та Інґрід Біргітти Манкелль (у дівоцтві Бергстрем). Названий на честь діда — шведського композитора Івара Геннінґа Манкелля. Батьки майбутнього письменника розлучилися, коли йому був один рік, і хлопчик ріс разом із старшою сестрою спершу у Свеґу, що в Гер'єдалені, де його батько працював суддею[4], а потім у Буросi, що у Вестер'єтланді. Геннінґова мати наклала на себе руки, коли синові було двадцять років.

Манкелль із самого дитинства мріяв стати письменником, але цікавився також театром. Він вступив до театральної школи й уже вісімнадцятилітнім почав свою кар'єру на посаді помічника режисера у стокгольмському театрі Riks. З 1968 року він працював театральним режисером і письменником, поставивши собі мету викривати сучасне суспільство. Він брав участь у акціях протесту проти війни у В'єтнамі, колоніальної війни Португалії в Африці й режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці[5]. Також співпрацював із журналом Folket i Bild/Kulturfront.[5] У 70-х роках Манкелль перебрався до Норвегії, де, зокрема, брав участь у діяльності Робітничої комуністичної партії Норвегії, але так і не став її членом[5],[6]. Згодом, у 2002, Манкелль матеріально підтримав ліву норвезьку газету Klassekampen («Класова боротьба»), купивши її паї на 50 000 норвезьких крон[7][8].

У 1972-му Манкелль вирушив у подорож до Африки й провів два роки в Замбії. Африка назавжди стала його другою батьківщиною. «Я стою однією ногою в снігу, а другою — в піску», — сказав він про себе в одному з інтерв'ю.

Його літературна діяльність почалась у 1973-му з роману «Підривник гір», у якому йдеться про історію робітничого руху. Романи і п'єси письменника мали соціальну скерованість.

Наприкінці 70-х років Манкелль став регулярно їздити до Африки, спершу до Зімбабве, а тоді до Мозамбіку. В середині 80-х років він заснував у Мапуту театральну трупу, а в 1986-му очолив театр Avenida, єдиний професіональний театр у Мозамбіку. Письменник по півроку проводив то в Швеції, то в Африці. Його враження від Африки знайшли відображення в романі «Червона антилопа» (2001) про хлопчика-бушмена.

Наступні десять років Манкелль працював режисером і художнім керівником театру Theater von Västerbotten у Шеллефтео, а з 1984 року — театру Kronoborg у місті Векше. Будучи зайнятий цією роботою, він нічого не публікував з 1984 по 1990 рік.

«Безликий убивця» — перший роман із серії про детектива Курта Валландера — вийшов у світ 1991 року, мав великий успіх у Швеції й одержав кілька нагород. Однак тільки з третьої книжки про Валландера під назвою «Біла левиця» серія детективів здобула міжнародне визнання. Ці детективи написано за традицією романів шведських письменників Май Шевалль і Пера Валее про комісара поліції Мартіна Бека. Численні твори цієї Манкеллевої серії екранізовано, деякі з них — кілька разів. Така творчість не означала, що письменник відійшов від соціальної тематики. Всі твори наповнені роздумами про шляхи розвитку Швеції, проблеми емігрантів і про потребу боротися з будь-якими видами екстремізму. Манкелль і досі вділяє немало місця політичним і громадянським темам, як-от у романі «Китаєць» 2008, у якому описано особисті переживання автора.

Манкелль — автор численних книжок для дітей і юнацтва, як-от «Загадка вогню» (1996) і «Хлопчик, що спить на засніженому ліжку» (1998). У 2003-му Манкелль у спіавторстві з акторами театру Граца і «Авенідо» написав і поставив п'єсу Butterfly Blues.

Письменник створив свій власний видавничий дім Leopard Förlag, щоб підтримувати молоді таланти з Африки і Швеції. У 2007 році він пожертвував 15 мільйонів шведських крон для «Дитячих сіл SOS» у Мозамбіку[9]. Також через організацію «Рука в руку» пожертвував гроші на село Нелвілі, що на півдні Індії[10].

Геннінґ Манкелль був на борту корабля MS Sofia, одного з «Флотилії свободи», яка спробувала порушити ембарго, яке Ізраїль наклав на сектор Газа[11]. У результаті захоплення «Флотилії свободи» 31 травня 2010, Манкелля депортували до Швеції. Він послідовно закликав до санкцій проти Ізраїлю[12]. Вважають, що письменник стоїть на заваді перекладу його книжок мовою іврит[13].

Почесті[ред. | ред. код]

У червні 2008 року Манкелль став почесним доктором Сент-Ендрюського університету в Шотландії. 2009 року Манкелль одержав Премію мира імені Э. М. Ремарка міста Оснабрюк за свою работу в Африці. Частину призового фонду Манкелль пожертвував на проект німецького режисера Крістофа Шлінґензіфа на будівництво концертного залу в одній із африканських країн.

Прозові твори[ред. | ред. код]

  • 1973 — «Підривник гір» // Bergsprängaren
  • 1974 — «Піщаний художник» // Sandmålaren
  • 1977 — «Дурник» // Vettvillingen
  • 1979 — «Зникла тюремна колонія» // Fångvårdskolonin som försvann
  • 1980 — «Іменний військовий жетон» // Dödsbrickan
  • 1981 — «Смерть моряка» // En Seglares Död
  • 1982 — «Сестри Дейзі» // Daisy Sisters
  • 1984 — «Сага про Ісидора» // Sagan om Isidor
  • 1990 — «Око леопарда» // Leopardens öga
  • 1990 — «Пес, що біг до зірок» // Hunden som sprang mot en stjärna (дитяча книжка, перша із серії про Юеля)
  • 1991 — «Безликий убивця» // Mördare utan ansikte
  • 1991 — «Тіні виростають у присмерку» // Skuggorna växer i skymningen (дитяча книжка, друга із серії про Юеля)
  • 1992 — «Собаки-шукачі в Ризі» // Hundarna i Riga
  • 1992 — «Кицька, що любила дощ» // Katten som älskade regn (дитяча книжка)
  • 1993 — «Біла левиця» // Den vita lejoninnan
  • 1994 — «Усміхнений чоловік» // Mannen som log
  • 1995 — «Інфантильна комедія» // Comédia infantil (екранізовано 1998)
  • 1995 — «Хибний слід» // Villospår
  • 1995 — «Таємниця вогню» // Eldens hemlighet (дитяча книжка про Софію)
  • 1996 — «П'ята жінка» // Den femte kvinnan
  • 1996 — «Хлопчик, що спав на засніженому ліжку» // Pojken som sov med snö i sin säng (дитяча книжка, третя із серії про Юеля)
  • 1996 — «Смерть фотографа» // Fotografens död
  • 1997 — «На крок позаду» // Steget efter (екранізовано 2005)
  • 1998 — «Глуха стіна» // Brandvägg (екранізовано 2006)
  • 1998 — «Мандрівка на край світу» // Resan till världens ände (дитяча книжка, четверта і остання з серії про Юеля)
  • 1999 — «Піраміди» (оповідання) // Pyramiden
  • 1999 — «У піску і глині» // I sand och i lera
  • 2000 — «Поверненення танцмейстера» // Danslärarens återkomst (екранізовано 2003)
  • 2000 — «Лабіринт» // Labyrinten
  • 2000 — «Червона антилопа» («Син вітрів») // Vindens son
  • 2000 — «Оповідь про берег часу» // Berättelse på tidens strand
  • 2001 — «Чайний пакетик» // Tea-bag
  • 2001 — «Загадка вогню» // Eldens gåta (дитяча книжка про Софію)
  • 2002 — «Перед заморозками» // Innan frosten
  • 2003 — «Я вмираю, але пам'ять живе» // Jag dör, men minnet lever (біографія)
  • 2004 — «Глибина» // Djup
  • 2005 — «Мозок Кеннеді» // Kennedys hjärna
  • 2005 — «Шал вогню» // Eldens vrede (дитяча книжка про Софію)
  • 2006 — «Італійські черевики» // Italienska skor
  • 2008 — «Китаєць» // Kinesen
  • 2009 — «Неспокійна людина» // Den orolige mannen
  • 2011 — «Пам'ять брудного ангела» // Minnet av en smutsig ängel
  • 2013 — «Рука» // Handen
  • 2014 — «Пісок-пливун» // Kvicksand
  • 2015 — «Шведські ґумові чоботи» // Svenska gummistövlar

П'єси[ред. | ред. код]

  • «Від щеняти до поета» // Från valp till diktare
  • «Екскаваторнимй ківш» // Grävskopan
  • «Ще один землетрус» // Påläggskalven
  • «Антилопи» // Antiloperna
  • «Штурмувати небо» // Att storma himlen
  • «Оповіді про берег часу» // Berättelser på tidens strand
  • «Безсовісний убивця Гассе Карлссон» // Den samvetslöse mördaren Hasse Karlsson
  • «Капітан Дарвіна» // Darwins kapten
  • «Старий танцюрист» // En gammal man som dansar
  • «Стрічка на волосся» // Hårbandet
  • «Перед світанком» // Innan gryningen
  • «Кахельна піч на болоті» // Kakelugnen på myren
  • «Лампедуза» // Lampedusa
  • «Будівник хатинок» // Mannen som byggde kojor
  • «Час пітьми» // Mörkertid
  • «І пісок кричить» // Och sanden ropar
  • «Чорний Петтер» // Svarte Petter
  • «Чайний пакетик» // Teabag
  • «Люба сестра» // Älskade syster (Про Елізу Оттесен-Єнсен)
  • «Апельсинове дерево» // Apelsinträdet
  • «І далі лежу під деревом» // Under trädet lever jag vidare
  • «Біг на вулиці» // Gatlopp
  • «Зустріч після обіду» // Möte om eftermiddagen
  • «Брехунці: дев'ять одноактівок про Стріндберга» // Lögnhalsarna: nio enaktare om Strindberg 
 — «Від'їзд» // Uppbrott
 — «Актриса» // Skådespelerskan
 — «Терновий вінець» // Törnekronan
 — «Сірі» // Siri
 — «Неапольські сорочки» // Skjortorna i Neapel
 — «Гірський жайворонок» // Berglärkan
 — «Столярний верстат» // Hyvelbänken
 — «Брехунці» // Lögnhalsarna
 — «Малий Вернер» // Lille Verner

Українські переклади[ред. | ред. код]

Література про Манкелля[ред. | ред. код]

  • Henning Heske: Die Globalisierung des Verbrechens. Über die Kriminalromane von Henning Mankell. In: ders. (Hrsg.): Fausts Phiole. Über Poesie und Wissenschaft. Bernstein-Verlag, Bonn 2006, ISBN 3-9809762-3-8.
  • Rainer Sens: Dem Kommissar auf der Spur. Stein (Conrad), Welver 2003, ISBN 978-3-89392-532-2.
  • Kevin Kutani: Gesellschaftskritik im schwedischen Kriminalroman am Beispiel von Henning Mankell. GRIN Verlag, München 2004, ISBN 978-3-640-26374-5

Нагороди і відзнаки[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Henning Mankell ist tot // heute — 2015.
  2. True crime, «Guardian»
  3. «Biografi». Архівовано 28 листопад 2012 у Wayback Machine. Henningmankell.se. Läst 2012-05-02.
  4. «Sveg». Архівовано 23 грудень 2010 у Wayback Machine. Henningmankell.se. Läst 2012-01-29
  5. а б в Augustsson, Lars Åke; Hansén, Stig (2001). De svenska maoisterna. Göteborg: Lindelöw. sid. 162. ISBN 91-88144-48-8
  6. Архівована копія. Архів оригіналу за 6 жовтень 2015. Процитовано 20 січень 2013. 
  7. http://www.nrk.no/programmer/radioarkiv/her___na/1900095.html
  8. Архівована копія. Архів оригіналу за 10 березень 2012. Процитовано 20 січень 2013. 
  9. «Henning Mankell skänker 15 miljoner kronor till en ny barnby Архівовано 10 травень 2009 у Wayback Machine.» SOS-barnbyars webbplats. Läst den 28 maj 2009.
  10. "«Nelvili».[недоступне посилання з квітень 2019] Henningmankell.se. Läst den 2 maj 2012.
  11. Author Henning Mankell aboard Gaza flotilla stormed by Israeli troops
  12. Robert Booth; Kate Connolly; Tom Phillips; Helena Smith (2 June 2010). «Gaza flotilla raid: 'We heard gunfire — then our ship turned into lake of blood'»
  13. Архівована копія. Архів оригіналу за 5 жовтень 2015. Процитовано 20 січень 2013. 

Посилання[ред. | ред. код]