Георгіївська церква (Старе Місто)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Георгіївська церква
00542168-cerkva st-Georg.jpg
Церква Святого Георгія
50°27′05″ пн. ш. 30°30′51″ сх. д. / 50.451539000027771920° пн. ш. 30.514215000028° сх. д. / 50.451539000027771920; 30.514215000028Координати: 50°27′05″ пн. ш. 30°30′51″ сх. д. / 50.451539000027771920° пн. ш. 30.514215000028° сх. д. / 50.451539000027771920; 30.514215000028
Тип споруди церква і втрачена споруда
Розташування Україна УкраїнаКиїв
Початок будівництва 1744
Кінець будівництва 1752
Зруйновано 1934
Відбудовано не відбудовувалась
Стиль бароко
Епонім Юрій (Георгій) Змієборець
CMNS: Георгіївська церква у Вікісховищі

Це́рква Свято́го Гео́ргія — православний парафіяльний храм у Києві, в історичному центрі, збудований у 17441752 роках та зруйнований у 1934 році. Розташовувався на сходженні вулиці Золотоворітської та Георгіївського провулка[1][2][3], на місці стародавньої Георгіївської церкви часів Київської Русі[4].

Історія храму[ред. | ред. код]

Георгіївська церква до перебудови. Фото кінця XIX ст.
Аерофотозйомка 1918 року:
1) Софія Київська,
2) Георгіївська церква,
3) сквер із сучасним пам'ятником «Захисникам кордонів Вітчизни» («Козак на коні»).

Першу церкву на честь святого Георгія Побідоносця на цьому місці звели у XI столітті як головний храм Георгіївського монастиря[5]. Храм і монастир заклав 1037 року князь Ярослав Мудрий, чиє хрестильне ім'я було Георгій[6][7][8]. У XII—XIII століттях протягом міжусобних воєн монастир неодноразово грабували і спалювали, і зрештою 1240 року під час монгольської навали на Київ Георгіївський монастир був остаточно зруйнований[9][10].

У 1674 році за ініціативи тогочасного київського воєводи князя Юрія Петровича Трубецького та з благословення Лазаря Барановича на давніх фундаментах спорудили дерев'яну Георгіївську церкву із приділом на честь преподобного Сергія Радонезького[4][11][12][13][8][14]. Ці приділи були освячені відповідно 26 листопада і 16 грудня (за старим стилем) того ж, 1674 року[12]. Усе храмове начиння було місцевого виробництва[12][15]. Втім, дерев'яна споруда була недовговічною та за кілька десятиліть занепала[4][11][12].

Мурована Георгіївська церква[ред. | ред. код]

У вересні 1744 року, під час свого візиту до Києва, російська імператриця Єлизавета Петрівна на фундаментах старовинного храму власноруч[12][13] заклала наріжний камінь нової, вже мурованої церкви святого Георгія, та пожертвувала значну частину необхідних для будівництва коштів[4][16][14]. У будівництві церкви значну роль відіграли військові (рейтари), що жили поруч[12] і стали основою для парафії майбутньої церкви[17]. Освячення новозведеного храму відбулося 1752 року[16][8].

Це була невелика (24 м у довжину і 13 м у ширину)[16], тридільна[14], однобанна, одноапсидна церква із стриманим бароковим декором[4]. Стіни північного і південного фасадів були вертикально розчленовані пілястрами, між якими розташовувалися півциркульні вікна, та завершувалися трикутними фронтонами із розписами в тимпанах; аналогічним фронтоном завершувався і нартекс[14]. Основний об'єм увінчувався невеликою сферичною банею на восьмигранному барабані[14]. Інтер'єр церкви прикрашав іконостас у стилі рококо[18][19]. Церква мала два приділи: головний в ім'я святого Георгія та північний в ім'я святих Захарія та Єлисавети[7][13]. Церкву оточувала огорожа, спершу дерев'яна, влаштована у 1755 році та відновлена у 1820 році, а пізніше, в 1869 році — ґратчаста[20][21].

Станом на 1806 рік парафія Георгіївської церкви складалася з 282 дворів і налічувала 292 особи (115 чоловіків, з яких 67 військовиків, та 177 жінок)[16]. У другій половині XVII — на початку XVIII століття при церкві святого Георгія існувало протестантське та, ймовірно, католицьке кладовища[19]. 1816 року у притворі храму поховали Константиноса Іпсиланті, господара Молдови та Валахії, борця за незалежність Греції, який після поразки антитурецького повстання поселився у Києві[4][22][7]. Мармурові саркофаг і надгробок створив петербурзький скульптор С. С. Піменов[23], хоча раніше автором вважали італійського скульптора Антоніо Канову[24]. Перед знищенням церкви у 1934 році надгробок Іспіланті перенесли до Києво-Печерської Лаври[4][14]. У 1808 році митрополит Серапіон власним коштом відремонтував храм, замінив баню на залізну та прикрасив стіни церкви всередині та ззовні розписами[13].

У другій половині XIX століття серед парафіян Георгіївської церкви було багато видатних киян — підприємців, митців, громадських діячів[25]. Серед них були, зокрема, родина Терещенків, члени якої робили значні пожертви храму, Григорій Ґалаґан із родиною, батьки Сергія та Миколи Бердяєвих[26]. В останній третині XIX століття старостою церкви був книговидавець Стефан Кульженко[26], який ініціював оновлення храму. Проєкт перебудови склав архітектор В. М. Ніколаєв[27], будівельні роботи завершилися в серпні 1884 року[4][26][14]. Основну частину коштів на реконструкцію — 6 тис. рублів — пожертвували Нікола Терещенко та його дружина Пелагея Георгіївна, ще 2 тисячі зібрали парафіяни[26]. Внаслідок реконструкції Георгіївська церква набула псевдовізантійських рис[27][14]: маленьку баньку змінив великий купол на масивному гранчастому барабані, над притвором надбудували одноярусну дзвіницю, трикутний фронтон на південному фасаді замінили напівциркульним[4]. До західного фасаду добудували тамбур, увінчаний кокошником і маківкою з хрестом[14]. Нові настінні розписи виконав молодий художник Іван Їжакевич, використавши в роботі українські народні мотиви[26][18][19][28]. Також на прохання старости Стефана Кульженка того ж 1884 року при церкві, на розі вулиць Володимирської та Рейтарської збудували за проєктом В. Ніколаєва одноповерховий мурований будинок причту[29].

У 1895 році парафіяни церкви зібрали кошти (близько 4 тис. рублів, 3 тис. з яких пожертвували Нікола Терещенко з дружиною) на нові розписи внутрішніх стін і стелі. Роботи мав виконати іконописець Володимир Сонін під наглядом єпархіального архітектора В. М. Ніколаєва[30].

У 1898 році новий церковний староста, купець Порфирій Ждановський ініціював нову реконструкцію церкви, в рамках якої приміщення церкви розширили, до південного фасаду прибудували муровану ризницю за проєктом В. Ніколаєва[4], а 1901 року замість дерев'яної паперті збудували кам'яну за проєктом архітектора Євгена Єрмакова[29].

У квітні 1908 року парафіяни Георгіївської церкви звернулися до міського голови із проханням впорядкувати площу перед церквою і встановити тут фонтан[31]. Міська влада погодила це прохання та розпорядилася перенести на Георгіївську площу чавунний фонтан виробництва заводу О. Термена, який первісно 1901 року встановили на сусідній Софійській площі — там він виявився зовсім недоречним, адже опинився фактично на проїжджій частині[32]. Але Перша світова війна та подальші політичні події завадили цим планам, а фонтан із Софійської площі наприкінці 1920-х років взагалі прибрали[33].

Георгіївська церква за радянських часів[ред. | ред. код]

У першій половині 1920-х років церква святого Георгія належала громаді традиційної «старослов'янської» орієнтації[4][33]. У 1926 році радянська влада вирішила, через нібито неспроможність церковної громади утримувати храм у належному стані, передати його в користування «обновленської» церкви[34], що викликало значне обурення старої громади[3]. У 1929[35] або 1930[3] році більшовики закрили церкву для богослужінь. На право користування приміщенням колишнього храму претендували одразу кілька державних установ, зокрема, Київський Центральний історичний архів, міліція та Рада безвірників[36]. 6 вересня 1931 року президія Київської міськради ухвалила чергове рішення про закриття Георгіївської церкви та передала приміщення Спілці войовничих безвірників[28], члени якої спаплюжили храмові інтер'єри, зокрема, трьохярусний іконостас середини XVIII століття роботи майстрів растреллівської школи, та надгробок Константіноса Іпсіланті, про що в березні 1932 року повідомила комісія інспектури охорони пам'яток[34]. Георгіївську церкву планували передати Центральному історичному архіву, який давно претендував на це приміщення, але зрештою у храмі розмістили Радіотрансляційний вузол[37] (за іншими джерелами тут розмістився клуб друкарів[3]). Нові господарі замалювали внутрішні розписи та розламали ампірний іконостас, надгробок Іпсіланті перенесли спочатку до Софійського собору, потім — до Києво-Печерської лаври[37]. Вибух в Лаврі 3 листопада 1941 року зруйнував надгробок, який був відновлений лише 1997 року коштом грецької діаспори[38][14].

Врешті-решт, навесні 1934 року міська рада ухвалила рішення про знесення Георгіївської церкви та будівництві на її місці житлового будинку для вищого командного складу Українського військового округу[39]; того ж року церкву розібрали[3]. Будинок звели у 1936—1937 роках[40], проєкт підготував архітектор Йосип Каракіс[18] за участю М. Ручка і В. Сазанського. Будівля була посунута архітектором на кілька десятків метрів вглиб провулку від місця, де був храм[41]. На місці колишньої церкви розпланували сквер[42], в якому значно пізніше позначили фундаменти первісного храму XI століття.

Настоятелі церкви святого Георгія[ред. | ред. код]

  • 1880-ті — 9 червня 1891 — Матвій Поторжинський[30]
  • 6 серпня 1891 — після 1916 — Олександр Корсаковський[30].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Топографічна зйомка Київського міськомунвідділу (1923–1930).
  2. Киев, 1982, с. 122.
  3. а б в г д Кальницький, 2012, с. 76.
  4. а б в г д е ж и к л м Кальницький, 2012, с. 75.
  5. Кальницький, 2012, с. 35.
  6. Ковалинський, 2014, с. 449.
  7. а б в Захарченко, 1888, с. 228.
  8. а б в Ернст, 1930, с. 292.
  9. Ковалинський, 2014, с. 450.
  10. Похилевич, 1865, с. 77.
  11. а б Ковалинський, 2014, с. 451.
  12. а б в г д е Захарченко, 1888, с. 229.
  13. а б в г Сементовський, 1900, с. 112.
  14. а б в г д е ж и к л Третяк, 2004, с. 26.
  15. Широцький, 1917, с. 24.
  16. а б в г Ковалинський, 2014, с. 452.
  17. Похилевич, 1865, с. 78.
  18. а б в Геврик, 1982, с. 20.
  19. а б в Широцький, 1917, с. 25.
  20. Захарченко, 1888, с. 227.
  21. Сементовський, 1900, с. 113.
  22. Ковалинський, 2014, с. 452—454.
  23. Ковалинський, 2014, с. 454.
  24. Ернст, 1930, с. 293.
  25. Ковалинський, 2014, с. 455.
  26. а б в г д Ковалинський, 2014, с. 456.
  27. а б Третяк, 1998, с. 42.
  28. а б Третяк, 2004, с. 27.
  29. а б Ковалинський, 2014, с. 458.
  30. а б в Ковалинський, 2014, с. 459.
  31. Ковалинський, 2014, с. 460.
  32. Ковалинський, 2014, с. 463.
  33. а б Ковалинський, 2014, с. 464.
  34. а б Ковалинський, 2014, с. 468.
  35. Ковалинський, 2014, с. 465.
  36. Ковалинський, 2014, с. 465—467.
  37. а б Ковалинський, 2014, с. 469.
  38. Третяк, 1998, с. 41.
  39. Ковалинський, 2014, с. 470.
  40. Ковалинський, 2014, с. 472.
  41. Олена Григор'єва (29 травня 2012). Йосип Каракіс — буржуазний націоналіст, який збудував Київ. www.unian.ua. УНІАН. Архів оригіналу за 21 липня 2020. Процитовано 25 березня 2022 року. 
  42. Ковалинський, 2014, с. 473.

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Геврик Т. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва: каталог фотовиставки. — Нью-Йорк : Український музей, 1982. — 64 с.
  • Третяк К. О. Втрачені споруди та пам'ятники Києва: довідник. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 248 с. — 500 прим. — ISBN 966-594-548-3.
  • Кальницький М. Б. Зруйновані святині Києва: втрати та відродження. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. — 224 с. — 600 прим. — ISBN 978-966-489-183-4.
  • Київ: провідник / За ред. Федора Ернста. — 2-га Друк. — К. : Держтрест «К.-Д.», 1930. — 797 с.
  • Третяк К. О. Київ: путівник по зруйнованому місту. — К. : Редакційно-видавничий центр «Київський університет», 1998. — 159 с. — 1000 прим. — ISBN 966-594-061-9.
  • Ковалинський В. В. Долі київських храмів. Частина друга. — К. : Купола, 2014. — Т. 10. — 584 с. — (Київські мініатюри) — 1000 прим. — ISBN 978-966-8679-19-3.
  • Киев: энциклопедический справочник / под ред. А. В. КудрицкогоК. : Гл. ред. Украинской Советской Энциклопедии, 1982. — С. 122. (рос.)
  • Сементовський М. М. Кіевъ, его святыни, древности, достопамятности. — 7-ме. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1900. (рос. дореф.)
  • Широцький К. В. Кіевъ: путеводитель. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1917. — 346 с. (рос. дореф.)
  • Захарченко М. М. Кіевъ теперь и прежде. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1888. (рос. дореф.)
  • Похилевичъ Л. Монастыри и церкви г. Кіева: Прежнее и нынешнее состояніе и средства содержанія причтовъ, а также иноверческие молитвенные дома. — К. : Въ типографіи губернского управленія, 1865. — 134 с. (рос. дореф.)