Перейти до вмісту

Герман Оберт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Герман Оберт
нім. Hermann Julius Oberth Редагувати інформацію у Вікіданих
Герман Оберт з хрестом «За заслуги перед ФРН», 1961
Герман Оберт з хрестом «За заслуги перед ФРН», 1961
ПсевдонімиFritz Hann[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився25 червня 1894(1894-06-25)[2][3][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Сібіу, Румунія Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер28 грудня 1989(1989-12-28)[2][3][…] (95 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Нюрнберг, Середня Франконія, Баварія, Німеччина[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняНюрнберг Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце проживанняМюнхен Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Румунія
 Німеччина Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьфізик, винахідник, есеїст, сценарист, інженер, бортінженер, лікар Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materКлузький університет Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузькосмонавтика і фізика Редагувати інформацію у Вікіданих
Науковий керівникAugustin Maiord Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомі учніВернер фон Браун[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоРумунська академія[6] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяDie Heimat Редагувати інформацію у Вікіданих
ВійнаПерша світова війна Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
За поранення (нагрудний знак)
За поранення (нагрудний знак)
Почесний хрест ветерана війни (для учасників бойових дій)
Почесний хрест ветерана війни (для учасників бойових дій)
Хрест Воєнних заслуг I класу з мечами
Хрест Воєнних заслуг I класу з мечами
Хрест Воєнних заслуг II класу з мечами
Хрест Воєнних заслуг II класу з мечами
Великий офіцерський хрест ордена За заслуги перед ФРН
Великий офіцерський хрест ордена За заслуги перед ФРН
Командор ордена За заслуги перед ФРН
Командор ордена За заслуги перед ФРН
Баварський орден «За заслуги»
Баварський орден «За заслуги»
Автограф
CMNS: Герман Оберт у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Оберт.

Ге́рман Ю́ліус О́берт (нім. Hermann Julius Oberth; 25 червня 1894, Сібіу, Трансільванія, нині Румунія — 28 грудня 1989, Нюрнберг, Німеччина) — австро-німецький фізик і винахідник родом з Трансильванії, піонер ракетної техніки та космонавтики. Один із перших дослідників астронавтики, ідей космічних польотів і космічної медицини[7]. Його ім'ям названо ефект Оберта (міжпланетний маневр), а також астероїд і місячний кратер.

Біографія

[ред. | ред. код]

Молодість

[ред. | ред. код]
Герман Оберт в дитинстві, бл. 1901

Герман Оберт походив із родини трансільванських саксів. Його матір'ю була Валері Оберт (уроджена Крассер), дочка письменника й лікаря Фрідріха Крассера[de]. Батько Германа, хірург Юліус Оберт, також мав ступінь доктора медицини, тож інтерес до медицини з'явився в нього ще змалку. Саме Оберт здійснив перші у світі досліди з космічної медицини. Проводячи експерименти на собі, він у 1909 році дійшов висновку, що людина в лежачому положенні може витримати перевантаження 4–6 g, а короткочасно — 8–10 g, і, ймовірно, здатна переносити невагомість як фізіологічно, так і психологічно[8].

Ще підлітком, захопившись фантастичними романами Жуля Верна, Оберт почав під час навчання в гімназії займатися питаннями ракетної техніки та теорії космічних польотів. Математичними розрахунками Оберт довів, що подорож на Місяць за допомогою гармати, як це описав Жуль Верн, неможлива, оскільки люди не витримали б гігантського перевантаження під час пострілу. Він дійшов висновку, що така подорож може бути здійснена лише за допомогою ракети[9][8][10].

Навчання з медицини та фізики

[ред. | ред. код]

Після складання іспиту на атестат зрілості у 1912 році він на вимогу батька, який був хірургом, розпочав навчання на медичному факультеті в Мюнхені, паралельно відвідуючи лекції у Вищій технічній школі. З 1914 року брав участь у Першій світовій війні. Після поранення на Східному фронті служив санітарним фельдфебелем у госпіталі в Шесбурзі. Восени 1918 року він продовжив вивчати медицину в Будапешті. Після тяжкої хвороби Оберт зрозумів, що медицина не відповідає його справжнім інтересам. Тому у 1919 році він почав вивчати фізику в Клуж-Напоцькому технічному університеті[en] в Румунії, а потім продовжив навчання з фізики й математики у Мюнхені, Геттінгені та Гайдельберзі. 1922 року його гейдельберзька дисертація «Ракета в міжпланетний простір»[de], присвячена дослідженню космічних польотів, була відхилена, оскільки не існувало визнаних експертів з цієї тематики[11]. Тож він подав рукопис як дипломну роботу в Клужі і у 1923 році склав державний іспит. Того ж року мюнхенське наукове видавництво «Oldenbourg» опублікувало його працю «Ракета в міжпланетний простір»[12]. Хоча Оберт мусив сам сплатити витрати на друк, його дебютна праця мала успіх. З 1923 до 1938 року він із перервами працював учителем гімназії на своїй батьківщині в Трансильванії в Румунії[8].

Технічні розробки

[ред. | ред. код]

Ракети для космічних польотів

[ред. | ред. код]
Книга Оберта «Шляхи до космічних подорожей»[de], 1929

Ще у 1917 році він розробив проєкт ракети, що працювала на етанолі та кисні[8]. У своїй книзі «Ракета в міжпланетний простір»[de] (1923)[12], яка була компіляцією його попередніх напрацювань і теорій з ракетобудування та космонавтики, Оберт описав практично всі ключові елементи конструкції великих і багатоступеневих ракет на рідкому паливі.

1929 року його праця «Ракета в міжпланетний простір» вийшла в розширеній редакції під назвою «Шляхи до космічних подорожей»[de][13]. У цій книзі він також представив винайдений ним іонний двигун. Він сформулював такі тези:

  • За сучасного рівня науки й техніки будівництво апаратів, здатних підніматися вище атмосфери Землі, є ймовірним.
  • У разі подальшого вдосконалення ці апарати зможуть досягати таких швидкостей, що не повертатимуться на поверхню Землі й навіть зможуть залишити сферу її тяжіння.
  • Такі апарати можна побудувати так, щоб людина могла підніматися разом із ними (ймовірно, без шкоди для здоров'я).
  • За певних економічних умов будівництво таких апаратів може бути вигідним. Такі умови можуть скластися протягом кількох десятиліть.

Запуск «Супутника» (1957) та політ Юрія Гагаріна (1961) у космос менш ніж за чотири десятиліття втілили в реальність ці ідеї, які на початку 1920-х років ще здавалися утопічними.

Космічні дзеркала

[ред. | ред. код]
Ескіз космічного дзеркала за проєктом Оберта

1923 року Оберт уперше описав у своїй книзі «Ракета в міжпланетний простір»[de][12] ідею космічних дзеркал. Конструкція космічного дзеркала передбачала мережу з комірками діаметром близько 10 км, у кожну з яких вбудовувалося окреме повноповоротне дзеркало. У результаті утворювався єдиний масив дзеркал діаметром до 300 км. Ґратчаста структура розтягувалася за допомогою двох кілець, що швидко оберталися у протилежні боки зі швидкістю до 1000 км/год. Дві інші пари обертальних кілець були розташовані перпендикулярно до площини мережі й одна до одної. Вони забезпечували керування нахилом конструкції, дозволяючи орієнтувати її у будь-якому потрібному напрямку. Завдяки цим кільцям-розпіркам дзеркало могло маневрувати під дією світлового тиску майже як жорстке тіло[14].

Космічні дзеркала на навколоземній орбіті, які задумував Герман Оберт, мали б концентрувати сонячне світло на окремих ділянках земної поверхні або відбивати його у космос. Оберт зазначав, що такі гігантські дзеркала на навколоземній орбіті могли б використовуватися для освітлення окремих міст, як засіб захисту від природних катастроф, для регулювання погоди й клімату, а також для створення додаткового життєвого простору для десяти мільярдів людей. Найважливішим він уважав можливість впливати на траєкторії переміщення областей високого й низького тиску в земній атмосфері. Подібне втручання у клімат Землі належить до методів геоінженерії, ризики яких досі недостатньо вивчені, щоб їх можна було застосовувати[15][16].

Пізніше він опублікував ще кілька праць, у яких враховував технічний прогрес, досягнутий на той час: «Шляхи до космічних подорожей»[de][13], «Людина в космосі. Нові проєкти для ракетної та космічної техніки» (1954)[17] і «Космічне дзеркало» (1978)[18]. З економічних міркувань Оберт пропонував, щоб деталі конструкції виготовляли на Місяці. З його поверхні вони мали запускатися в місячну орбіту за допомогою електромагнітної катапульти та зберігатися в районі трикутної точки Лагранжа. Звідти їх планувалося транспортувати до навколоземної орбіти розробленими Обертом електричними космічними кораблями, де їх збирали б у дзеркала діаметром 100—300 км. У 1978 році він оцінив, що реалізація можлива у період 2018—2038 років. Герман Оберт підкреслював, що такі дзеркала можна використати й як зброю. Цей факт, а також втручання у погоду й клімат та складність реалізації проєкту означали, що такі споруди могли б стати реальністю лише як мирний міжнародний проєкт[19].

Іонний двигун для міжпланетних польотів

[ред. | ред. код]

1929 року Герман Оберт у своїй праці «Шляхи до космічних подорожей»[de] вперше представив принцип роботи іонного двигуна[13]. У цій роботі, званій «біблією ракетної техніки»[8], він уперше описав фізичні основи, принцип роботи, конструкцію та можливості використання іонного двигуна для міжпланетних польотів. Крім того, у вересні 1963 року на 12-й ракетно-космічній конференції Німецького ракетного товариства[de] у Гамбурзі Оберт представив нову ідею електричного космічного корабля[20]. За його словами, його нова пропозиція «стосується електричного космічного корабля, який викидає не іони та електрони, а краплі туману, що за розмірами приблизно у 1000–100000 разів більші й утворюються навколо іона або електрона як конденсаційного ядра».

Місяцемобіль

[ред. | ред. код]
Проєкт місячного автомобіля Оберта

Уже 1953 року Герман Оберт опублікував проєкт транспортного засобу для Мясяця, який не мав нічого спільного з традиційними автомобільними конструкціями чи з місячним автомобілем, використаним у 1971—1972 роках[21][22]. Він виходив із того, що на Місяці потрібно швидко долати великі відстані, обходячи перешкоди на кшталт тріщин, ущелин, уступів або важкопрохідної місцевості, щоб уникати великих об'їздів. Машина масою близько 10 тонн мала будуватися на Землі і транспортуватися на Місяць, де вона важила б лише близько 1650 кг у земному еквіваленті. Баштоподібна конструкція мала одне опорне «ногове» шасі, що спиралося на гусеничну платформу з площею основи 2,5 × 2,5 м. Двигуна потужністю 51,5 кВт мало б вистачити для руху зі швидкістю до 150 км/год залежно від рельєфу. Транспорт мав працювати на електриці та отримувати енергію від сонячної електростанції, розташованої над кабіною екіпажу й гіроскопом. Нога являла собою герметичний циліндр, у якому 4,5-метрова «стрибкова нога» могла рухатися вгору й вниз, подібно до поршня в амортизаторі, забезпечуючи можливість стрибків. Потужний гіроскоп над кабіною екіпажу мав утримувати апарат у вертикальному положенні та не дозволяти нахилятися більш ніж на 45°. Стрибки могли б сягати до 125 м у висоту та кількасот метрів у довжину. Вони виконувалися б, коли транспорт мав подолати важкопрохідну ділянку, ущелину або коли потрібно було спуститися з вищої тераси на нижчу (чи навпаки)[17][23]:с.152–182. Оберт писав: «Я хотів представити читачам не просто грубу схему місячного автомобіля, а креслення й описи, що ґрунтуються на точних розрахунках і проєктах. Тому я ламав голову над сотнями деталей, рахував, порівнював, конструював, відкидав і переробляв, доки проєкт не набув форми, яку я можу представити з чистим сумлінням. Тепер можу сказати: мій місячний автомобіль можна побудувати, у цьому я впевнений»[17]. Однак у наступні десятиліття жодних досліджень чи розробок цього проєкту Оберта не розпочали, оскільки немає конкретних планів місячної експедиції, де б міг застосовуватися такий великогабаритний апарат.

Інші технічні проєкти

[ред. | ред. код]

Оберт розробляв новаторські концепції у сфері відновлюваної енергетики:

  • 1947 — установки для отримання енергії та води в пустельних районах[24]
  • 1953 — проєкт сонячної електростанції для зрошення пустель і опріснення морської води[25]
  • 1977 — нові пропозиції щодо будівництва вітрових електростанцій[26]

Основоположна праця

[ред. | ред. код]

Свою першу книгу, що вийшла друком у 1923 році, Оберт назвав «Ракета в міжпланетний простір»[de][12]. Для нього ракета була лише засобом для здійснення міжпланетних польотів, адже він мислив людство як майбутню багатопланетну цивілізацію. Уже 1929 року він опублікував у своїй епохальній праці «Шляхи до космічних подорожей»[de][13] на сторінках 285—333 ідеї щодо можливостей використання своєї двоступеневої ракети: пілотовані польоти, скафандри для роботи у відкритому космосі, космічний телескоп та тривалість космічних експедицій. На сторінках 333—350 він виклав свої ідеї та теоретичні основи створення станцій на навколоземній орбіті заввишки 700—1200 км, призначених для спостережень Землі та її атмосфери, а також як стартових майданчиків для польотів на Місяць і планети. У розділі «Подорожі до чужих світів» Оберт на сторінках 350—386 подав наукові міркування та розрахунки щодо польотів (включно з посадками) до Місяця, астероїдів, Марса, Венери, Меркурія та комет. Він науково описав передумови, цілі й очікування, пов'язані з такими подорожами. Багато з цього у 1960-х роках і пізніше було реалізовано насамперед американською та радянською космонавтикою, але частина ще чекає на втілення.

1927 року Оберт заснував Товариство з космічних подорожей, де він познайомився з іншими піонерами ракетної техніки, зокрема Йоганном Вінклером[en], Рудольфом Небелем і Вальтером Гоманном[en][8][10][7]. Макс Вальє та Фріц фон Опель започаткували з Opel RAK першу у світі ракетну програму, що призвело до встановлення рекордів швидкості на наземних транспортних засобах і створення перших у світі ракетних літаків[11]. Побудована Юліусом Гатрі[en] Opel RAK, за словами Вальє, дала змогу у квітні 1929 року здійснити пробні запуски рідинних ракет і створити прототип літака з рідинним ракетним двигуном для наземних випробувань. Оберт спільно з Рудольфом Небелем виступав науковим консультантом у візіонерському фільмі Фріца Ланга «Жінка на Місяці» (1929). Однак запуск ракети під час прем'єри зазнав невдачі[27][8][10][7].

Праці Оберта стали основою для першого покоління німецьких ракетників і піонерів космонавтики: Вернера фон Брауна (який у гімназійні роки з 1928 по 1930 рік асистував Оберту), Ейгена Зенгера, Ернста Штулінгера[en], Гельмута Греттрупа, Вальтера Тіля, Пауля Еммаєра[en] та багатьох інших. Ці спеціалісти, а також результати німецької програми A4 і створення ракети Фау-2 підштовнули розвиток ракетної техніки після Другої світової війни в США та СРСР. Це змагання у межах гонки озброєнь холодної війни зрештою привело до космічної ери та у 1969 році — до першої пілотованої посадки на Місяць[9][8][10][7].

Робота під час Другої світової війни

[ред. | ред. код]

З 1923 по 1938 рік (з короткими перервами у 1929 та 1930 роках) Оберт працював учителем гімназії у своїй рідній Трансильванії в Румунії[8]. Всесвітньо відомого у фахових колах Германа Оберта, який мав численні міжнародні контакти, вважали потенційною загрозою для збереження секретності робіт з розробки A4 у Пенемюнде. Тому з червня 1938 року його фактично відсторонили від участі в цих проєктах, уклавши дворічний дослідницький контракт із Німецьким дослідницьким інститутом авіації при Віденському технічному університеті, а з липня 1940 року — при Дрезденському технічному університеті[28].

Коли у травні 1941 року він намагався повернутися до Трансильванії, Оберт отримав німецьке громадянство і вже в серпні 1941 року під псевдонімом «Фрідріх Ганн»[29] був мобілізований як співробітник ракетної групи в Армійський дослідницький центр Пеенемюнде, де під керівництвом Вернера фон Брауна розробляли першу у світі велику ракету — агрегат 4, пізніше відомий як Фау-2. Однак Оберт не був безпосередньо залучений до цієї роботи[29]с.58[7]с.150[28]с.157–164[30]с.101, а займався аналізом патентів[9]с.144[7]с.94 і складав різні технічні звіти, зокрема «Про найкращий поділ ступенів ракетних агрегатів» і «Про захист від ворожої авіації за допомогою великих дистанційно керованих порохових ракет»[9][7]. Оберт критикував програму Фау-2, вважаючи, що вона потребує надмірних витрат при відсутності належного військового ефекту[8].

У грудні 1943 року Оберт подав прохання про переведення[30]с.101 на підприємство WASAG поблизу Віттенберга, щоб розробляти запропоновану ним твердопаливну ракету для протиповітряної оборони. У квітні 1945 року він утік звідти, потрапив до двох американських таборів для інтернованих, але вже в серпні 1945 року був звільнений як «особа, не обтяжена діяльністю в нацистський період», і возз'єднався з родиною у Фойхті[8][10][7], куди його сім'я переїхала ще 1943 року[31].

Повоєнний період

[ред. | ред. код]

Після війни ніхто не розглядав ракетну техніку як засіб для космічних польотів. Союзники цікавилися лише розробкою ракет для використання в якості наземної зброї або засобу протиповітряної оборони. Такі розробки були заборонені в Німеччині. Герман Оберт — фізик і математик, який не брав участі у створенні німецьких великогабаритних ракет, — не викликав інтересу в американців у межах операцій «Оверкаст» та «Пейперкліп». Оскільки Оберт не міг знайти роботу в Німеччині відповідно до свого фаху, у липні 1948 року він через економічну скруту нелегально без візи вирушив до Швейцарії. Спочатку він уклав з Відділом військової техніки Федерального військового департаменту два контракти на 1948—1949 роки, що передбачали розробку зенітних ракет з твердопаливним двигуном[32][33]. Згодом Оберт працював у Швейцарії як технічний автор журналу INTERAVIA та консультант компанії Hans Hamberger. Його спроби знайти постійну роботу за кордоном — у Аргентині, Бразилії чи Іспанії — підтримував Відділ розвідки Генерального штабу[33][34][35].

Урешті-решт у жовтні 1950 року він залишив Швейцарію та законно переїхав до Італії, щоб працювати на замовлення італійського морського міністерства оборони над розробкою зенітної ракети з твердопаливним двигуном[36]. У 1955 році, за ініціативи свого колишнього учня Вернера фон Брауна, Оберт працював у США над американською космічною програмою в ракетно-дослідницькому центрі в Гантсвіллі (Алабама). У 1958 році він повернувся до Німеччини, а 1961 року знову вирушив до США, де працював інженером-консультантом у компанії Convair у Сан-Дієго (Каліфорнія). Після цього він вийшов на пенсію.

Оберт цікавився можливістю існування позаземного життя та феноменом НЛО, неодноразово висловлюючись із цього приводу[37][38].

Як засновник наукової ракетної техніки і астронавтики, а також як піонер космічних польотів та космічної медицини, Герман Оберт здобув численні відзнаки та нагороди.

Політичні погляди

[ред. | ред. код]

1962 року Оберт у промові перед Союзом вигнанців[de], який надав йому звання почесного члена, сказав: «Я сподівався знайти ракетну зброю, здатну знищити ганебний Версальський договір 1919 року. Це мені не вдалося»[39]. 1965 року Оберт вступив до створеної 1964 року Націонал-демократичної партії Німеччини. Його сучасники різко критикували цей крок, і він, зрештою, залишивши партію 1967 року. Водночас цитати з публікацій NPD та споріднених організацій неодноразово використовувалися як докази того, що навіть після 1967 року Оберт залишався відомим прихильником, зокрема, NPD. Сам вступ він пояснив у праці «Сміливість сказати правду — Мій шлях до НДП» (нім. Der Mut zur Wahrheit – Mein Weg zur NPD)[40], де він називав головними небезпеками для людства неосвіченість, розпалювання ворожнечі та «какістократію» (владу найгірших). У 1976[41] і 1983[42] роках Оберт описував, що, на його думку, мають робити виборці й обранці проти можливої какістократії, «поки не стало надто пізно». Оскільки можливості окремих національних держав він вважав обмеженими, Оберт звертався до всього людства, закликаючи до спільного осмислення майбутнього.

Він підписав декларацію праворадикальної організації «Рада свободи» (нім. Freiheitlicher Rat) із вимогою загальної амністії для нацистських військових злочинців. Оберт також був почесним членом праворадикального «Німецького культурного товариства європейського духу»[de] та близької до нього «Німецької академії освіти і культури». Гергард Фрай[en], голова праворадикального руху Німецький народний союз[en], 8 серпня 1981 року в Пассау вручив Обертові Європейську премію свободи газети «Deutsche National-Zeitung»[en], що супроводжувалася грошовою винагородою у 10000 марок.

Після смерті Оберта 1989 року видання «Die Bauernschaft», яке належало заперечнику Голокосту Тісу Крістоферсену, згадало його серед «померлих читачів». Із некролога організації «Тиха допомога»[en], яку критикували за підтримку нацистських злочинців, випливає, що Оберт був «вірним помічником і жертводавцем для допомоги нашим потребуючим»[43].

Родина

[ред. | ред. код]

1918 року Герман Оберт одружився з Матільдою Гуммель. Подружжя мало двох дочок (Ерну та Ільзе) і двох синів (Юліуса та Адольфа). Син Юліус Оберт (нар. 1919) зник безвісти у 1943 році, а донька Ільзе Оберт (1924—1944) була фахівчинею з ракетної техніки. Вона загинула 28 серпня 1944 року на ракетному полігоні Редль-Ціпф[en] унаслідок вибуху, що стався одразу після випробування двигуна A4. У результаті вибуху загинуло 27 осіб. Син Адольф Оберт[de] (1928—2007) був хіміком і, як і його батько, винахідником; у 1950-х роках він допомагав Германові Оберту розробляти паливні суміші для твердопаливних ракет, а пізніше працював у компанії Aerojet у Сакраменто (штат Каліфорнія). Донька Ерна Рот-Оберт[de] (1922—2012) зробила значний внесок у збереження спадщини свого батька.

Відзнаки та нагороди

[ред. | ред. код]
Рельєф в аеропорту Тигіль у Берліні

Список складено за біографією Оберта, підготовленою Гансом Бартом[8]:

У кінематографі

[ред. | ред. код]
  • У науково-фантастичному серіалі «Зоряний шлях» (зокрема у фільмі «Зоряний шлях III») зображені космічні кораблі класу «Оберт», які є дослідницькими суднами.
  • У знятому 1928—1929 року німецькому німому фільмі «Жінка на Місяці» режисера Фріца Ланга Оберт виступив науковим консультантом. Частина сцен, поданих із науковою точністю, передбачала майбутні реалії космічних польотів.
  • 1970 року Оберт з'явився у телевізійному фільмі Райнера Ерлера «Делегація»[de], у якому режисер відтворив міжнародну конференцію Німецького товариства досліджень НЛО (DUIST), у якій Оберт справді брав участь у жовтні 1967 року в Майнці.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ https://www.dw.com/ro/un-ipod-%C5%9Fi-alte-premii-interesante/a-16419452
  2. ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #118589229 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ а б SNAC — 2010.
  4. ↑ а б Internet Speculative Fiction Database — 1995.
  5. ↑ https://www.nasa.gov/audience/foreducators/rocketry/imagegallery/rp_OberthAward.jpg.html
  6. ↑ http://www.acad.ro/membri_ar/armembri_pm.htm
  7. ↑ а б в г д е ж и Brandau, Daniel (2019). Raketenträume, Raumfahrt- und Technikenthusiasmus in Deutschland 1923-1963. Ferdinand Schöningh. ISBN 978-3-657-78897-2.
  8. ↑ а б в г д е ж и к л м н Barth, Hans (1985). Hermann Oberth Leben-Werk-Wirkung. Feucht: Uni-Verlag Dr. E. Roth-Oberth. с. 117. ISBN 3-924899-00-2.
  9. ↑ а б в г Fritz, Alfred (1969). Der Weltraumprofessor, Hermann Oberth - ein Leben für die Astronautik und das Abenteuer der Raumfahrt. Reutlingen: Ensslin & Laiblin.
  10. ↑ а б в г д Freeman, Marsha (1993). How we got to the Moon, the Story of the German Space Pioneers. Washington D.C.: 21st Century Science Associates.
  11. ↑ а б «Das RAK-Protokoll», Interview mit Oberths Tochter in einer Dokumentation zu Opel-RAK, ihren Vater und Max Valier
  12. ↑ а б в г Hermann Oberth. Die Rakete zu den Planetenräumen.
  13. ↑ а б в г Hermann Oberth. Wege zur Raumschiffahrt. — ISBN 3-18-400755-3.
  14. ↑ Quelle: Hermann-Oberth-Raumfahrtmuseum
  15. ↑ Leon Clarke, Kejun Jiang u. a.: Assessing Transformation Pathways. In: Climate Change 2014: Mitigation of Climate Change. Contribution of Working Group III to the Fifth Assessment Report of the Intergovernmental Panel on Climate Change. 6.9 Carbon and radiation management and other geo-engineering options including environmental risks, S. 484–489.
  16. ↑ Weltklimarat (IPCC) (2018). Sonderbericht über 1,5 °C globale Erwärmung (SR1.5), - Zusammenfassung für politische Entscheidungsträger (PDF). de-ipcc.de. Процитовано 17 грудня 2019.
  17. ↑ а б в Hermann Oberth: Menschen im Weltraum. Neue Projekte für Raketen- und Raumfahrt. Econ, Düsseldorf.
  18. ↑ Hermann Oberth: Der Weltraumspiegel. Kriterion, Bukarest.
  19. ↑ Bernd Ossenbühl: Solar Radiation Management. Kann das Erdklima mit Weltraumspiegeln à la Oberth gerettet werden?. In: Raumfahrt Concret. Ausgabe 3/2023, Iniplu 2000, Neubrandenburg.
  20. ↑ Hermann Oberth: Das elektrische Raumschiff. EBÖ-Druck und Verlag der DRG, Bölkow-Bibliothek, Hannover.
  21. ↑ Hermann Oberth: Vom Ruhm allein kann man nicht leben. Bauer, Hamburg.
  22. ↑ Werner Büdeler: Das Mond-Auto kann springen. Th. Martens, Illustrierte Weltbild, Ausgabe 1/1954, München.
  23. ↑ Hermann Oberth: Das Mondauto. Econ, Düsseldorf.
  24. ↑ Hermann Oberth: Anlagen zur Gewinnung von Energie bzw. Wasser in Wüstengebieten. Hermann-Oberth-Raumfahrtmuseum, Feucht (Typoskript).
  25. ↑ Hermann Oberth: Projekt zu einem Sonnenkraftwerk zur Bewässerung von Wüsten, Entsalzung von Meerwasser. Hermann-Oberth-Raumfahrtmuseum, Feucht (Typoskript).
  26. ↑ Hermann Oberth: Das Drachenkraftwerk, neue Vorschläge für ein Windkraftwerk. Hermann-Oberth-Raumfahrtmuseum, Feucht.
  27. ↑ Wolfgang Both: Kulturaufgabe Weltraumschiff — Die Geschichte des Vereins für Raumschiffahrt. Bremen 2020
  28. ↑ а б Boris Rauschenbach: Hermann Oberth 1894–1989. Über die Erde hinaus. Eine Biographie. Böttinger, Wiesbaden.
  29. ↑ а б Volkhard Bode, Gerhard Kaiser: Raketenspuren. Peenemünde 1936–1996. Eine historische Reportage mit aktuellen Fotos von Christian Thiel. Christoph Links, Berlin, ISBN 3-86153-112-7, S. 58.
  30. ↑ а б Murray R. Barber: Die V2. Entwicklung – Technik – Einsatz. Motorbuch, Stuttgart, ISBN 978-3-613-04311-4.
  31. ↑ Michael Zuber (25 червня 2011). 40-Jahr-Feier des Hermann-Oberth-Raumfahrt-Museums in Feucht. Siebenbürgische Zeitung. Процитовано 8 листопада 2022.
  32. ↑ Schweizer Bundesarchiv Bern: BAR E5150C-01#1986/5#179*; Bericht über Raketenbauproblem (Vertrag Nr.98680), 1948; E5150C-01#1986/5#185*: Untersuchung über Raketenproblem (Vertrag Nr.487), 1949.
  33. ↑ а б Regula Bochsler: Nylon und Napalm, Verlag Hier und Jetzt, Zürich 2022, ISBN 978-3-03919-569-5, с. 258—260, 264—268, 358.
  34. ↑ Schweizer Bundesarchiv Bern: BAR E4264#1985/196#64531*; Akte Marksteller, Karl Johann Otto, 11.07.1907; Oberth, Hermann Julius, 25.6.1894.
  35. ↑ Schweizer Bundesarchiv Bern: BAR E4320B#1990/266#6485*; Akte Oberth, Hermann, 1894, (Dossier).
  36. ↑ Schweizer Bundesarchiv Bern: BAR E4264#1985/196#64531*; August/September 1950, Technisches Protokoll zwischen dem italienischen Marine-Wehrministerium und Hermann Oberth.
  37. ↑ Hermann Oberth: Briefwechsel. 2 Bände. Hrsg. Hans Barth. Kriterion, Bukarest 1979, 1984.
  38. ↑ Архівна копія на сайті Wayback Machine. MUFON 2002, abgerufen am 19. November 2010.
  39. ↑ Hermann Oberth. In: Spiegel Online. 39 (https://www.spiegel.de/spiegel/print/d-45141771.html).
  40. ↑ Hermann Oberth: Der Mut zur Wahrheit – Mein Weg zur NPD. DN-Verlag, Hannover.
  41. ↑ Hermann Oberth: Kakokratie DER WELTFEIND Nr. 1. Uni-Verlag, Feucht.
  42. ↑ Hermann Oberth: Wählerfibel für ein Weltparlament. Uni-Verlag, Feucht.
  43. ↑ Ernst Klee: Das Personenlexikon zum Dritten Reich. Wer war was vor und nach 1945. Zweite, aktualisierte Auflage. Fischer Taschenbuch Verlag, Frankfurt am Main 2005, ISBN 3-596-16048-0, S. 442 mit Bezug auf den Rundbrief der Stillen Hilfe 1/1990.
  44. ↑ https://upcommons.upc.edu/handle/2117/125769. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |abruf= (можливо, |access-date=?) (довідка); Проігноровано невідомий параметр |sprache= (можливо, |language=?) (довідка); Проігноровано невідомий параметр |titel= (можливо, |title=?) (довідка)
  45. ↑ [https://frankkoebsch.wordpress.com/2012/03/19/kunst-auf-dem-flughafen-tegel/ Kunst auf dem Flughafen Tegel] bei frankkoebsch.wordpress.com, abgerufen am 11. Oktober 2014.
  46. ↑ [https://planetarynames.wr.usgs.gov/Feature/4387?__fsk=-1894231229 Oberth] In: USGS Gazetteer of Planetary Nomenclature.
  47. ↑ Lutz D. Schmadel. Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2003. — 992 (XVI) с. — ISBN 3-540-00238-3.
  48. ↑ Wolfgang Bahr: Namhafte Männer siebenbürgischer Pennalien. In: Junges Leben. 2/2012, S. 13f.

Література

[ред. | ред. код]
  • Hans Barth: Hermann Oberth. Briefwechsel. 2 Bände. Uni-Verlag Dr. E. Roth-Oberth, Feucht 1979—1984, ISBN 3-89539-703-2 und ISBN 3-89539-704-0.
  • Hans Barth: Hermann Oberth — Leben Werk Wirkung. Uni-Verlag Dr. E. Roth-Oberth, Feucht 1985, ISBN 3-924899-00-2.
  • Hans Barth: Hermann Oberth. «Vater der Raumfahrt». Autorisierte Biographie. Bechtle, Esslingen u. a. 1991, ISBN 3-7628-0498-2.
  • Heppenheimer T.A., Podbój kosmosu. Tajne epizody amerykańskich i radzieckich programów kosmicznych, Amber, Warszawa 1997.
  • Alfred Fritz: Der Weltraumprofessor. Hermann Oberth — ein Leben für die Astronautik und das Abenteuer der Raumfahrt. Mit einem Vorwort von Wernher von Braun. Ensslin & Laiblin, Reutlingen 1969.
  • Oberth, Hermann. In: Walter Habel (Hrsg.): Wer ist wer? 24. Ausgabe. Schmidt-Römhild, Lübeck 1985, ISBN 3-7950-2005-0, S. 908.
  • Hans Hartl: Hermann Oberth. «Vorkämpfer der Weltraumfahrt». Autorisierte Biographie. Theodor Oppermann Verlag, Hannover-Kirchrode 1958.
  • Linus Hauser: Kritik der neomythischen Vernunft. Bd. 3: Die Fiktionen der science auf dem Weg in das 21. Jahrhundert. Paderborn 2016, S. 297—313.
  • Rolf Hochhuth: Hitlers Dr. Faust. Tragödie. Rowohlt, Reinbek bei Hamburg 2000, ISBN 3-499-22872-6. Das Theaterstück thematisiert am Beispiel von Hermann Oberths Forschungen das Dilemma des Naturwissenschaftlers (friedliche und militärische Nutzung der Raketentechnik).
  • Karl-Heinz Ingenhaag. Oberth, Hermann Julius. // Neue Deutsche Biographie. Berlin, 1999, Band 19, S. 400–402 (Digitalisat).
  • Pascual Jordan: Begegnungen: Albert Einstein, Karl Heim, Hermann Oberth, Wolfgang Pauli, Walter Heitler, Max Born, Werner Heisenberg, Max von Laue, Niels Bohr. Stalling, Oldenburg 1971, ISBN 3-7979-1934-4.
  • Michael Kroner: Hermann Oberth. Der Bund der Vertriebenen gratuliert mit dieser Schrift Hermann Oberth, einem der bedeutendsten Pioniere der Raumfahrt zu seinem 90. Geburtstag. Hrsg.: Bund der Vertriebenen — Vereinigte Landsmannschaften und Landesverbände. Bund der Vertriebenen, Bonn 1984. (Arbeitshilfe Bund der Vertriebenen, Vereinigte Landsmannschaften und Landesverbände, Nr. 41.)
  • Daniel Mellem: Die Erfindung des Countdowns. dtv Verlagsgesellschaft, München 2020, ISBN 978-3-423-28238-3. (Roman über Oberths Leben und Arbeiten).
  • Boris Rauschenbach: Hermann Oberth 1894—1989. Über die Erde hinaus. Eine Biographie. Mit einem Vorwort von Ernst Stuhlinger. Aus dem Russischen übersetzt in Zusammenarbeit mit dem Verfasser, bearbeitet von Erna Roth-Oberth und Adolf Oberth. Böttiger, Wiesbaden 1995, ISBN 3-925725-23-7 (deutsche Übersetzung der 1993 in Moskau erschienenen Biographie).
  • Boris Rauschenbach: Hermann Oberth — The Father of Space Flight. West-Art, Clarence 1994, ISBN 0-914301-14-4 (englisch, mit einem Vorwort von B. John Zavrel).
  • Erna Roth-Oberth, Tanja Jelnina: Hermann Oberth – Eine Brücke zwischen den Zeiten. Visionäre aus Franken. Verlagsdruckerei Schmidt, Neustadt an der Aisch, ISBN 3-87707-542-8, S. 113–149.
  • Helen B. Walters: Hermann Oberth. Father of Space Travel. Macmillan, New York 1962.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Герман_Оберт&oldid=46525006