Бургундське герцогство

Бургундське герцогство лат. Ducatus Burgundiae фр. Duché de Bourgogne
898 – 1477
Прапор Герб
Бургундії: історичні кордони на карті Герцогство у 1467–1477
Столиця	Діжон
Мови	лат. Ducatus Burgundiae фр. duché de Bourgogne
Форма правління	монархія
Історичний період	середньовіччя
• Засновано	898
• Ліквідовано	1477
Населення
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Бургундське герцогство

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Бургундія (значення).

Бургу́ндське ге́рцогство (лат. Ducatus Burgundiae; фр. Duché de Bourgogne, нід. Hertogdom Bourgondië) — герцогство у складі Французького королівства, що існувало в у 1032–1477 роках. Створене на частині земель Бургундського королівства, приєднаних за Верденською угодою 843 року до Західного Франкського королівства (майбутнього Французького королівства). Займало терени сучасної східної Франції (Кот-д'Ор та Сона і Луара), західної Німеччини, Бельгії, Люксембургу й Нідерландів. Столиця розташовувался у місті Діжон. Існувало під сюзеренітетом французьких королів. 1477 року повністю інкорпороване до складу Франції.

Історія

Передісторія

Франкське Бургундське королівство

Походження герцогства пов'язано із франкським Бургундським королівством, що існувало з перервами з VI по VIII століття як одне з трьох основних королівств Меровінгів, поряд із Австразією та Нейстрією. Франкська Бургундія, у свою чергу, займала територію Королівства бургундів, що було підкорене 534 року синами Хлодвіга I. Після утворення імперії Карла Великого, ці землі було включено до складу єдиної Франкської держави.

Бургундське маркграфство (843—863)

Бургундські графства у IX столітті

На території майбутнього герцогства вже у VIII столітті стали утворюватись графства. Після розгрому арабської армії в битві при Пуатьє, у 733 році Карл Мартел підкорив собі Бургундію, передавши володіння своїм наближеним. Він утворив графства Шалон, де графом став Адалард, й Отен, графом якого став Теодерік.

У 843 році король Карл Лисий передав графства Отен, Осуа і Десмуа графу Гверіну (помер 853 року), що на той час вже володів бургундськими графствами Шалон, Макон і Мермонтуа, що зробило його наймогутнішим феодалом в Бургундії. З цього моменту Гверін став маркграфом або маркізом Бургундії. Його основним місцезнаходженням був Шалон. Маркграфство проіснувало до 864 року, коли граф Гумфрід (Онфруа) висловив непокору Карлу Лисому. Король направив війська до Бургундії і захопив володіння Гумфріда, роздавши їх своїм прихильникам, а сам Гумфрід втік спочатку до Італії, а потім до Швабії.

У 872 році графства Отен, Макон і Шалон знову об'єднав у своїх руках граф Екхард II (810—877 роки), але центром його володінь вже був не Шалон, а Отен. По його смерті графства знову були розділені, але 879 року граф Бозон В'єннський (850—887 роки), власник практично всієї долини Рони і Сони (Прованс, В'єнн, Ліон, Макон, Шароле) приєднав Отен до своїх володінь. Того ж року Бозон був обраний бургундською знаттю королем Бургундії, що призвело до спільного виступу проти нього королів Західного та Східного франкських королівств. Наприкінці 880 року Отен, Безансон, Шалон, Макон і Ліон були захоплені та перейшли під контроль Каролінгів. Отен було віддано брату Бозона, Річарду Заступнику (близько 856—921 років), який зберіг вірність Каролінгам. Отенське графство стало ядром, навколо якого утворилось майбутнє Бургундське герцогство. Послідовно отримавши Невер, Осер, Сенс і Труа, Річард значно збільшив свої володіння. Окрім того, до 898 року сюзеренітет Річарда визнали сімнадцять із вісімнадцяти бургундських графств (окрім Макона, котрий належав герцогу Аквітанії Гільйому I), і король Карл III Простакуватий визнав за ним титул маркграфа Бургундії, 918 року — герцога Бургундії.

Бургундське герцогство (918 — 952)

Бургундія у XI—XII століттях

Річард був досить помітною фігурою в історії Франції. Будучи прибічником Каролінгів, Річард підтримував Карла Простакуватого, що призвело до його протистояння з Робертінами та графом Вермандуа. Ставши наймогутнішим феодалом в Бургундії він проголосив себе маркізом Бургундії, що визнав король Одо I Паризький у 898 році, а в 918 році король Карл Простуватий визнав за Річардом титул герцога Бургундії. Він поширив свій контроль також на єпископства Отен, Лангр і Труа. Оскільки королем Верхньої Бургундії був брат дружини Річарда, Рудольф I, а королем Нижньої Бургундії племінник, Людовик III, зв'язки між двома королівствами і герцогством були дуже тісними.

По смерті короля Одо у 898 році Річард міг претендувати на королівський титул, але він підтримав Карла Простакуватого. Починаючи з 901 року Річард посідав у Королівській раді перше місце.

У цей час почастішали набіги норманів на Францію. У 888 році вони дійшли до Бургундії, де спустошили місто Базель. У 892 й 898 роках Річард зміг успішно відбити чергові набіги норманів, а 911 року в союзі із Робертом Нейстрійським та Еблем де Пуатьє розбив норманів на чолі із Ролло при Шартрі. У 918 році Річарда проголосили герцогом Бургундії. Столицю він переніс із Отена до Діжона.

Після смерті Річарда у 921 році йому спадкував старший син Рауль, а другий син, Гуго Чорний, став архіграфом Бургундії. Після загибелі короля Роберта I в битві при Суассоні у 923 році, ряд крупних феодалів королівства, не бажаючи передавати корону Карлу Простакуватому, влаштували вибори короля. Син Роберта Гуго Великий розумно відмовився від корони (він остерігався, що із залишенням своїх графств втратить свій вплив на магнатів). Після цього вибір баронів зупинився на Раулі Бургундському, одруженого із дочкою Роберта, і 13 липня 923 року його коронували у Сен-Медарі де Суассон.

Восени 924 року до Бургундії з північного заходу вдерлись нормани на чолі з нормандським герцогом Ролло, розкрадаючи все на своєму шляху. Король Рауль в цей час перебував у Лотарингії, а дорогу армії перетнули графи Манассія II Лангрський та Гарньє де Труа. Зрештою Гарньє загинув, але напад було відбито за допомогою Гуго Великого та Рауля. Нормани були розбиті, Рауль переслідував їх до Нормандії, поки Ролло не запросив миру. В обмін на його обіцянку припинити розбійницькі набіги, Рауль подарував йому ряд територій. Наприкінці того ж року, 6 грудня 924 року, Рауль під Шальмоном завдав страшної поразки іншому вождю вікінгів, Рагенольду. Того ж року Рауль провів у Отені й Шалоні декілька асамблей, щоб нейтралізувати бургундських сеньйорів, перед усім графа Шалона Жильбера.

Влітку 925 року нормани знову порушили мир. Рауль за допомогою Герберта II де Вермандуа, Ельго де Понтьє, Арнульфа I Фландрського та його брата Адалольфа Булонського, знову здобув крупну перемогу. Однак, наступного року нормани взяли реванш й у битві під Фокембергом (поблизу Теруанна) розбили королівське військо. У цій битві загинув Ельго де Понтьє, а Рауль, тяжко поранений, відступив до Лана. Нормани спустошили землі аж до кордонів з Лотарингією.

926 року помер Роже I, граф Ланнуа, і Герберт II де Вермандуа вимагав графство Ланнуа для свого старшого сина, Еда. Рауль чинив цьому перепони, але зрештою поступився, остерігаючись, що Герберт II звільнить Карла Простакуватого, якого той утримував в ув'язненні в Перонні.

По смерті Карла Простакуватого 7 жовтня 929 року, позиції Рауля значно посилились. Ряд крупних васалів корони визнали його королем. Так, у 930 році норманський герцог Вільгельм Довгий Меч, який змінив свого батька Ролло, приніс йому омаж. Також присягнув Раулю його кузен, граф Вьєнна Карл-Костянтин, завдяки чому до сфери впливу французького королівства увійшли Ліонне та Вьєннуа.

Однак, Герберт II де Вермандуа не заспокоївся і того ж року захопив замок Вітрі-ан-Пертуа, що належав Бозону, молодшому брату Рауля. У відповідь на це, Рауль у союзі з Гуго Великим почав війну з Гербертом II. У 931 році їх спільна армія проникла до Реймсу й вигнала архієпископа Гуго, сина Герберта II. Герберт II поступився та віддав Вітрі, Лан, Шато-Тьєррі і Суассон. Однак, невдовзі він отримав допомогу від короля Генріха I Птахолова і спустошив землі навколо Реймса і Лана. Війна закінчилась тим, що Рауль повернув Герберту II всі землі, за винятком Реймса, Шато-Тьєррі та Лана.

У 931/932 роках Рауль був змушений боротися проти заколоту графів Шалону Жильбера і Сенса Річарда, який спричинила конфіскація королем замку Авалон.

У 935 році до Шампані та Бургундії вдерлись угорці. Рауль завдав їм поразки та відкинув їх за межі свого королівства. Того ж року Рауль уклав угоду з королем Німеччини Генріхом Птахоловом стосовно Лотарингії, яка лишилась у складі Німеччини. Брат Рауля, Бозон, що володів у Лотарингії абатствами Мармутьє та Реміремон, а також рядом інших земель, присягнув королю Генріху. Тоді ж Рауль призначив Бозона, сина графа Сенса Гарньє, віконтом Діжону.

15 січня 936 року, після 13 років неспокійного царювання, король Рауль несподівано помер в Осері від «заразної хвороби», якою була на ті часи натуральна віспа. В Бургундії йому спадкував брат Гуго Чорний, який не став претендувати на королівський титул. Окрім герцогства Бургундія він володів графствами Макон та Ліон.

Гуго Чорний відмовився визнати королем Людовика IV Заморського. Людовик і Гуго Великий захопили Лангр і Північну Бургундію. Восени Гуго Чорний уклав мир з королем, за яким ряд графств у Північній Бургундії (Осерр, Труа, Сенс) відійшли до Гуго Великого, а Південна Бургундія з Лангром, Діжоном та абатством Сен-Жермен залишились у руках Гуго Чорного. У 937 році Гуго Чорний підтримував короля в походах до Лотарингії, а також у вторгненні до володінь Бургундії на лівому березі Сони (майбутнє Бургунське графство або Франш-Конте), скориставшись малолітством короля Бургундії Конрада. Але після вторгнення короля Німеччини Оттона I Великого у 940 році Гуго був змушений здатись й пообіцяв Оттону лишитись поза боротьбою.

Після смерті Гуго Чорного у 952 році герцогство перейшло до його шурина Жильбера де Вержі, графа Шалона. Але у нього не було синів, тому ще за життя Жильбер передав усі права на герцогство Гуго Великому, який одружив зі старшою дочкою Жильбера, Лієгардою, свого другого сина Одо, який зрештою успадкував після смерті Жильбера у 956 році Бургундію. Друга дочка, Аделаїда, вийшла заміж за Ламберта, молодшого сина Роберта, віконта Діжону, подарувавши йому Шалон.

Два місяці по смерті герцога Жильбера помер Гуго Великий, лишивши трьох малолітніх синів (Гуго Капета, Одо та Еда-Генріха), опікуном яких став герцог Нормандії Річард I. Оскільки Одо був неповнолітнім, то король Франції Лотар далеко не одразу погодився дарувати тому інвеституру на герцогство.

У 957 році в Бургундії спалахнув заколот графа Мо Роберта, одруженого з молодшою дочкою Жильбера, Аделлю/Верре, який пред'явив права на частину Бургундії. Король Лотар здійснив похід до Бургундії, в результаті чого Роберт був змушений підкоритись і здатись на милість короля. У підсумку Роберту, судячи з усього, дісталось графство Труа.

На початку 958 року повстав інший бургундський сеньйор. Рауль, віконт Діжону, старший брат графа Шалону Ламберта, вирішив збільшити свої володіння за рахунок спадщини Жильбера. Він захопив дружину Оттона Лієгарду, а також замок Бон. За словами хроніста, він одружився з нею. Але цей нахабний задум успіху не мав, 1 травня Оттон отримав назад Бон і дружину.

Під владою Робертинів

Восени 958 року король Лотар здійснив новий похід до Бургундії. 11 листопада цього року в селі Марзі під Невером було зібрано асамблею, ворожу герцогу Аквітанії Гільйому Патлатому, де король вирішив підтримати претензії Робертинів на Аквітанське герцогство. Але невдовзі між королем і Гуго Капетом відбувся розкол, оскільки король вирішив присвоїти собі декілька бургундських міст, включаючи Діжон. Він поводив себе в Бургундії як суверенний государ. Це викликало гнів Робертинів. Лише втручання Бруно, герцога Лотарингії, що доводився їм дядьком, який поспіхом прибув до Бургундії з Лотарингською армією, дозволило уникнути війни. Примирити супротивників йому не вдалось, але вони уклали перемир'я.

У 959 році знову повстав Роберт, граф Труа, що намагався домогтись головування в Бургундії. Він захопив Діжон, що став до того часу найбільш значущим містом у герцогстві. Він зміг вигнати звідти королівський гарнізон. Король Лотар був змушений запросити допомоги Бруно. В жовтні французька і лотарінгська армії взяли в облогу Діжон, але невдовзі на допомогу Річарду прийшов його син Аршамбо, архієпископ Санса, разом з графом Санса Ренаром Старим, які розбили саксонську армію. Бруно був змушений повернутись до Лотарингії, зняв облогу і Лотар. Воєнні дії відновились восени 960 роеку. Лотар взяв в облогу Діжон, Бруно — Труа. Лише наприкінці 960 року Лотар зміг захопити Діжон.

960 року Бруно вдалось помирити Лотара і Робертинів. Гуго Капет і Одо принесли королю присягу вірності. В результаті Одо 7 квітня 961 року нарешті отримав Бургундське герцогство. Але реально в Бургундії Одо належали тільки графства Отен, Бон і Невер. Всю решту Бургундії розділили на численні графства — Шалон, Діжон, Макон, Тоннер, Груа, Санс, тощо, цілком незалежні від герцога. Також великі володіння мали єпископи Осера, Лангра і Шалона. Внаслідок цього, герцог Бургундський був набагато слабшим за короля, який мав у герцогстві відчутний вплив. Він зберіг за собою головне місто герцогства Діжон, а також Лангр. Він призначав архієпископів Санса, єпископів Лангра й Осера.

Одо помер 23 лютого 965 року бездітним. Бургундські сеньйори, не довідавшись думки короля, обрали своїм герцогом Еда-Генріха (бл. 948—1002 років), молодшого брата Одо. До цього з 956 року він володів Неверським графством. Король, що мав свої види на Бургундію, знову посварився з Робертинами. Лише у вересні Бруно, незадовго до своєї смерті, зміг примирити своїх племінників. Ймовірно тоді Лотар затвердив герцогство за Едом-Генріхом.

У 967 році король Лотар знову побував у Бургундії, 30 серпня в Діжоні передав єпископу Лангра Ашарду графство Діжон.

971 року Ед-Генріх надав притулок в Отені колишньому королю Італії Адальберту II Іврейському з дружиною та сином. Того ж року він зблизився із графом Шалону Ламбертом, що став його другом до самої смерті. Цей союз було закріплено після смерті Адальберта, коли 972 року Ед-Генріх одружився із його вдовою Гербергою, дочкою Ламберта. Окрім того, Ед-Генріх виховав сина Адальберта, Отто-Гільйома, призначаючи йому герцогство по собі (своїх синів у нього не було). У 973 році єпископ Лангра поступився герцогу замком Шатільйон-сюр-Сьєн.

976 року Ед-Генріх одружив свого пасинка з Ерментрудою де Русі, вдовою графа Обрі II, завдяки чому він у 982 році успадкував графства Макон та Отр-Саон (d'Outre-Saone). У 978 році Ед-Генріх здійснив разом з королем Лотарем похід проти імператора Оттона II.

У 978 році Ед-Генріх передав своєму пасинку Отто-Гільйому графство Невер. Того ж року шурин Отто-Гільйома, Бруно де Русі, став графом-єпископом Лангра. У 982 році, після смерті двох синів Обрі II, Отто-Гільйом отримав у володіння графство Макон. У 986 році Ед-Генріх зробив Отто-Гільйома своїм намісником і графом Бургундії. До 987 року Отто-Гільйом поширив свою владу на обидва берега Сони. 989 року він передав графство Невер своєму зятю Ландрі.

Після смерті своєї дружини Герберги, Ед-Генріх одружився вдруге — із Герсендою, дочкою герцога Гасконі Гільйома II. Цей шлюб викликав невдоволення Отто-Гільйома, що остерігався за свою спадщину. Але 996 року Ед-Генріх розлучився, відправивши Герсенду на батьківщину.

Криза спадкоємності 1002 року

Генріх Преподобний помер у 1002 році, залишивши двох потенційних спадкоємців: свого племінника Роберта Благочестивого, короля Франції, і свого пасинка Отто-Вільгельма, графа Макона (Французьке королівство) і графа Бургундії (королівство Бургундія), яких Генріх прийняв Роберт претендував на герцогство за своїми подвійними правами феодала і найближчого кровного родича померлого. Отто-Вільям оскаржив свої права як потенційного спадкоємця, розпочавши війну за допомогою свого зятя, графа Ландрі Неверського.

Якби обидві Бургундії були об'єднані, історія, безсумнівно, пішла б іншим шляхом; Бургундія, об'єднана під керівництвом німця Отто-Вільгельма, опинилася б у сфері впливу Священної Римської імперії і вплинула б на баланс сил між французами та німцями. Однак цьому не судилося; Хоча йому знадобилося тринадцять років запеклої та тривалої битви, Роберт зрештою закріпив герцогство для французької корони, отримавши контроль над усіма бургундськими графствами на захід від Сони, включаючи Діжон; перспективи об'єднаної Бургундії зникли, і герцогство незворотно стало французьким за світоглядом.

Деякий час герцогство було частиною королівського домену; але французька корона не могла сподіватися в цей час керувати такою нестабільною територією. Реалії влади в поєднанні з міжусобицями Капетингів: Роберт Благочестивий віддав територію своєму молодшому синові та тезці Роберту I, герцогу Бургундії. Коли король Франції Генріх I, вступивши на престол у складних обставинах (1031), визнав за необхідне забезпечити лояльність Роберта, свого брата, він ще більше посилив права, надані своєму братові (1032). Роберт мав стати герцогом Бургундії; як правитель герцогства, він «насолоджуватиметься вільним володінням ним» і матиме право «передати його своїм спадкоємцям». Майбутні герцоги мали бути вірними лише короні Франції та бути сюзеренами герцогства під верховною владою королів Франції. Роберт із задоволенням погодився на цю домовленість, і почалася епоха герцогів Капетингів.

Приєднання до Французького королівства

Французьке королівство у 1030 році

   Королівський домен

   Герцогство Бургундія

Ед-Генріх помер 15 жовтня 1002 року бездітним. Бургундська знать обрала новим герцогом Отто-Гільйома. Його визнали граф Невера Ландрі, граф-єпископ Лангра Бруно. У підпорядкуванні Отто-Гільйома опинились Отен, Авалон, Діжон та Бон. Ландрі, окрім того, скориставшись з відсутності графа Шалону та єпископа Осера Гуго, захопив Осер.

Проте король Франції Роберт II Побожний не визнав герцогом Отто-Гільйома, вважаючи себе спадкоємцем свого дядька. Підтриманий графом Шалону Гуго і герцогом Нормандії Річардом II, король взяв в облогу Осер. Але, не зумівши взяти його, союзники повернулись до Парижу. Воєнні дії відновили 1004 року. Королівська армія взяла Авалон, який контролювали люди Ландрі Неверського, після тримісячної облоги. Зрештою Отто-Гільйом був змушений підкоритись королю Роберту. За ним визнали володіння й титул графа Бургундії, а також збереження своїх прав рядом графств, що входили до складу герцогства Бургундія (Бомон, Фувен, Ошере).

На початку 1005 року король взяв у облогу Осер і Ландрі, герцог капітулював. В обмін на визнання Роберта він зміг виторгувати собі титул графа Осера й домовився про шлюб свого сина Рено й дочки Роберта Адель.

До 1006 року сторони остаточно помирились, що закріпили шлюбом сина Отто-Гільйома, Рено, з дочкою Річарда II Нормандського. Бургундське герцогство опинилось у підпорядкуванні короля Роберта. Він не проголосив себе герцогом, оскільки король не може бути володарем апанажу, але й не призначив нікого герцогом. Автономію зберегло лише графство-єпископство Лангр.

У 1015 році Роберт II втрутився в конфлікт у Сенсі між графом Ренаром та архієпископом Лієрі за контроль над містом. У результаті в квітні Роберт захопив місто, долучивши його до королівського домену. Саме графство Санс долучили до королівства у 1055 році. Тоді ж Роберт спробував захопити й Діжон, якого контролював архієпископ Лангра. Тільки втручання абата Клюні Оділона завадило королю. Але на початку 1016 року помер архієпископ Бруно. Новий архієпископ Лангра Ламберт передав Діжон королю, відмовившись від своїх прав на нього. В результаті графство Діжон було ліквідовано, а місто Діжон стало столицею герцогства.

У 1017 році Роберт змусив знать визнати герцогом Бургундії свого другого сина Генріха. Але після смерті старшого брата Гуго 1026 року Генріх став спадкоємцем престолу. Батько його коронував у Реймсі. Але проти нього виступив молодший брат Роберт, підтриманий матір'ю. Король постарався помирити синів, але в результаті вони об'єднались і виступили проти нього. Але у підсумку Роберту вдалось захопити Бургундію, після чого сини підкорились йому.

У 1028 році в Бургундії був жорстокий голод. У 1030 році Генріх та Роберт знову повстали проти батька, який був змушений ховатись від них у Бургундії в свого зятя Рено Неверського. За декілька місяців вони помирились.

Після смерті Роберта II 1031 року, йому спадкував Генріх I. Але проти нього повстав молодший брат Роберт, якого підтримувала матір і граф Блуа Ед II. Союзниками Генріха були герцог Нормандії Роберт I, граф Анжу Фульк III Нерра і граф Фландрії Бодуен IV. Міжусобиця тривала два роки. Лише у 1034 році уклали мир, в результаті чого герцогство Бургундія передали Роберту, що став родоначальником Старшого Бургундського дому Робертом I.

Бургундія під владою Капетингів (1034—1361)

Роберт виявив, що йому було надано здебільшого теоретичну силу. У період між правлінням Річарда Юстиціара та Генріха Високоповажного герцогство впало в анархію, стан посилений війною за спадщину між Робертом Благочестивим і графом Отто-Вільямом. Герцоги віддали більшість своїх земель, щоб забезпечити лояльність своїх васалів; отже, вони не мали влади в герцогстві без підтримки та покори своїх васалів. Крім того, абат Клюні вимагав імунітету від світських володарів, тоді як єпископ Лангра був герцогом і пером Франції.

Перед Робертом і його спадкоємцями постало завдання відновлення герцогської вотчини і зміцнення герцогської влади. У цьому, як видно, герцоги добре підходили для завдання: ніхто не був видатним чи видатним чоловіком, який би змітав усю опозицію перед собою; скоріше, вони були наполегливими, методичними, реалістичними, здатними та готовими скористатися будь-якою наданою їм можливістю. Вони використали закон про спадщину в своїх інтересах: Оксуа та Дюсмуа потрапили до рук герцогства через повернення, ці феодали не мали спадкоємця, здатного ними керувати. Вони придбали як землю, так і васалітет, що створило як герцогську спадщину, так і кількість васалів, залежних від герцогів. Вони отримували собі дохід, вимагаючи грошових платежів в обмін на визнання феодальних прав лорда в межах герцогства, вмілим управлінням позиками від єврейських і ломбардських банкірів, ретельним адмініструванням феодальних зборів і готовим продажем імунітетів і справедливості..

Саме герцогство виграло від правління Капетингів. Минав час, держава розбудовувалась і стабілізувалася; навколо герцогів виріс мініатюрний двір, що наслідував королівський двір у Парижі; Jours Generalaux, копія Паризького парламенту, що засідав у Боні; судові пристави були введені над старостами та лордами маєтку, відповідальними за місцеве управління, тоді як герцогство було поділено на п'ять бейліків.

Герцогство дедалі активніше брало участь у Реконкісті в Іспанії наприкінці одинадцятого століття, проводячи кампанію проти мусульманських тайфів і укладаючи шлюбні альянси з іспанським королівством. Донька Роберта Констанція вийшла заміж за короля Леона та Кастилії Альфонсо VI, а його онук Генріх одружився з Терезою Леонською, щоб заснувати португальський дім Бургундії. З початком Першого хрестового походу увага бургундських герцогів переключилася на Святу землю, і Одо I, герцог Бургундії, помер під час хрестового походу 1101 року [3].

Під компетентним керівництвом Роберта II (правління 1271—1306), одного з найбільш відомих герцогів періоду Капетингів, Бургундія досягла нового рівня політичної та економічної видатності. Раніше розвитку герцогства перешкоджало дарування дрібних земель і титулів молодшим синам і дочкам, що зменшувало герцогську скарбницю. Роберт рішуче припинив цю практику, зазначивши у своєму заповіті, що він залишив своєму старшому синові та спадкоємцю Г'ю, а після Г'ю — його спадкоємцю «всі володіння, колишні володіння, сеньйорії та доходи… що належать герцогству». Молодші діти Роберта отримували б лише ренту; оскільки вони були отримані від власності Г'ю, ці молодші діти повинні були б бути зобов'язані сеньйору, щоб забезпечити свій дохід.

Гуго V помер у 1315 році; його брат Одо IV змінив його. Будучи онуком короля Франції Людовика IX від матері, Агнес Французької, він також був швагром двох французьких королів — Людовіка X, одруженого з його сестрою Маргаритою, і Філіпа VI, одруженого з його сестрою Жанною. — і зятем третього, Філіпа V, на дочці якого Жанні III, графині Бургундії, він одружився. Попередні спроби отримати територію через шлюб — Гуго III і Дофіне, Одо III і Ніверне, Гуго IV і Бурбонне — зазнали невдачі; Однак дружина Одо IV Жанна була суверенною графинею Бургундії та Артуа, і цей шлюб знову об'єднав Бургундію.

Однак вони не довго возз'єднувалися. Шлюб герцога Одо та графині Жанни в 1318 році породив лише одну дитину, Філіпа; він одружився з іншою Жанною, спадкоємицею Оверні та Булоні, але вони знову народили лише одну вижилу дитину, Філіпа I, герцога Бургундського, також відомого як Філіп Руврський. Старший Філіп помер перед обома своїми батьками в результаті нещасного випадку з конем у 1346 році; Графиня Жанна III пішла за ним у могилу через рік, а смерть Одо IV у 1349 році поставила виживання герцогства в залежність від виживання молодого герцога, маленької дитини двох з половиною років і останнього по прямій лінії походження від герцога Роберта I.

У спадок Філіп Руврський був герцогом Бургундії з 1349 року. Він уже був графом Бургундії та Артуа після смерті своєї бабусі, графині Жанни Бургундії та Артуа, у 1347 році. На практиці, однак, герцог, який мав його дід продовжував правити цими графствами, як він робив з моменту свого одруження з графинею Жанною, Філіп Руврський був лише дитиною. Зі смертю старого князя герцогство та пов'язані з ним території зникли

Бургундія Валуа (1363—1477)

Бургундія в 1477 році, після розділу між Французьким королівством та Священною Римською імперією

Під час Столітньої війни, у 1363 році Бургундське герцогство фактично виокремилось з Франції. З півдня воно межувало з Савойським герцогством, на південному заході з Овернью. Вже за Філіпа II Бургундія поглинула Фландрію й Лотарингію. Західним кордоном Бургундії залишилась Шампань. Столицею Бургундії був Діжон. Останнім значним герцогом Бургундії був Карл Сміливий, після його смерті 1477 року і війни за Бургундську спадщину, згідно Арраського (1482) та Сенліського (1493) договорів, бургундські землі були розділені між Французьким королівством (Бургундське герцогство) та Священна Римська імперія (Бургундське графство та Фландрія). Останнім герцогом Бургундії під ім'ям Філіпа IV вважають короля-консорта Кастилії Філіпа I Вродливого.

Населення

Руйнівна пандемія чуми та збройні конфлікти (Столітня війна, внутрішні чвари) також призвели до серйозного демографічного спаду в Бургундії. У XV столітті населення відновилося, особливо в економічно процвітаючих містах Голландії та Брабанту. Загалом у XV столітті на території Бургундського герцогства проживало близько 3 млн осіб. З них близько 500 тис — у власне Бургундії та близько 2,3 млн. – у графства і герцогствах Нідерландах та північних графствах. Урбанізація вже була добре розвиненою в цих процвітаючих північних регіонах, тоді як південь залишався переважно сільським.

Устрій

Пізньосередньовічна Бургундія була складною конфедерацією держав, що включала французьке герцогство та численні придбані або успадковані території, які залишалися юридично незалежними. Бургундські герцоги були васалами французького короля (щодо своїх родових земель), так і князями Священної Римської імперії (щодо Фландрії, Брабанту, Вільного графства тощо). Кожна частина території мала свої власні збори, закони та звичаєве право, яких герцоги повинні були дотримуватися.

Бургундські герцоги, тим не менш, прагнули організувати свою неоднорідну територію у державоподібний спосіб. Таким чином, вони створили центральні установи за зразком французької системи: герцогську раду (Conseil) як дорадчий та керівний орган, канцелярію для управління та фінансову палату (Chambre des comptes) для аудиту рахунків.

Щоб краще об'єднати різні володіння, герцоги призначали своїх заступників надрегіональних губернаторів (штатгальтерів). З 1385 року Філіп III Добрий скликав Генеральні штати для Нідерландів, до складу яких входили представники духовенства, дворянства та міст. Важливим інструментом інтеграції була бургундська судова система та символіка. Проте за герцога Карла Сміливого ця сувора централізація зустріла опір у багатьох провінціях, оскільки вона порушувала привілеї. Зокрема, голландські міста відкидали «іноземних» бургундських чиновників, особливо враховуючи те, що французька була нав'язана як адміністративна мова, хоча більшість населення там розмовляла голландськими діалектами.

Після 1477 року Бургундія перейшла під контроль французької корони. Французькі королі спочатку надали анексованому герцогству деякі особливі права, щоб не відчужувати бургундців: Людовик XI. Це підтвердило, наприклад, подальше існування власного бургундського суду, що базувався в Діжоні, рішення якого в багатьох випадках були остаточними (апеляція до Парижа не підлягала). Королівський губернатор (губернатор герцогства Бургундія) проживав у Діжоні та представляв короля. Таким чином, герцогство Бургундія було де-факто французькою провінцією, але зберігало власні станові традиції до Французької революції.

Штати

У 1282 році відбулася перша зустріч (зустріч трьох «станів» або окремі збори кожного «стану»), на якій зібралися герцог та представники різних категорій платників податків з нагоди договору, який герцог Роберт II щойно уклав з релігійними орденами, шляхтою та буржуа щодо встановлення нового податку. Три стани опинилися на передовій політичної сцени в 1314 році, коли вони приєдналися до загального повстання проти короля Франції та його агентів у провінційних лігах, щоб протистояти абсолютизму та отримати гарантійні хартії. Цього разу бургундці вирвали у короля Бургундську хартію, що розширило автономію герцогства. Бургундські штати були зборами станів, що складалися з духовенства, шляхти та міст, які вперше зібралися 9 лютого 1356 року на вимогу французького короля Іоанна II (з 1350 керував Бургундією) з метою встановлення податку на сіль (габель), але стани відхилили вимогу короля. Проіснували до 1789 року, до обов'язків яких входило, серед іншого, обрання герцогів Бургундії, які мали право голосу в надзвичайному оподаткуванні. Рішення Бургундських станів виконувалися обраними представниками (відомими як генеральні представники, на відміну від представників окремих станів), які збиралися в Палаті обраних представників.

Палата духовенства складалася з єпископа Отенського, що був її президентом за посадою, та єпископів Шалонського, Оссерського; 19 абатів; 72 рекомендаторів або регулярних пріорів, серед яких абат монастиря Сіто мав перший ранг, а абат Сен-Бенінь — другий; 14 деканів капітулів на чолі із деканом Сент-Шапель Діжонського; та заступника духовенства регіону Маконне (але ніколи єпископа Макона), який представляв графство.

Членство у палаті шляхти вимагало дворянського походження не менше чотирьох поколінь, володіння феодом у провінції та правосуддя. У палату міст головував мер Діжона. Загалом місто Діжон, міста «Великого колеса» (Отен, Бон, Нюї-Сен-Жорж, Сен-Жан-де-Лосн, Шалон, Семюр, Монбар, Аваллон, Шатійон) мали по 2 представники; міста «Малого колеса» (Арне-ле-Дюк, Нуайє, Сольє, Флавіньї, Талан, Монреаль, Міребо, Марсіньї-сюр-Луар, Бурбон-Лансі, Семюр-ан-Бріонне, Вітто та Монсені) — 1;

Суспільство

У соціальному плані населення було поділено на стани: невеликий клас високопоставлених аристократів (герцоги, графи та лицарські родини) володів більшою частиною землі та забезпечував керівництво. За часів Валуа усталена бургундська аристократія об'єдналася з голландськими та французькими знатними родинами, утворюючи високопоставлену придворну знать, яка користувалася пишнотою двору.

У голландських, брабантських і фламандських містах виникла буржуазія, яка співпрацювала з герцогами, але також захищала їхні привілеї. Більшість населення, селянство, мешкало в сільській місцевості.

Правосуддя

На більшій частині території герцогства діяли місцеві звичаї (кутюми), які регулювали цивільні та земельні відносини. Користувалися «Кутюмами Бовезі».Також за підтримки Штатів Бургундії та Генеральних Штатів Нідерландів видавалися ордонанси.

Карл Сміливий заснував в 1473 році в Мехелені верховний суд, Велику раду, для всіх своїх північних володінь, аналогічно Паризькому парламенту, щоб забезпечити єдину правову систему. під тиском знаті 11 лютого 1477 року герцогиня Марія Бургундська надала Великий привілей для Фландрії, Брабанта, Ено та Голландії, що забезпечив, принаймні на деякий час, певні демократичні та юридичні права — на місцеве самоврядування, на місцеве управління, на місцеву (нідерландську) мову та на певний правовий захист.

Вищим судовим органом після герцога були Бонський і Дольський парламенти. Парламент Бургундії було створено внаслідок реформування в 1354 році Курії герцогів герцогом Філіпом II. Протягом династії Бургон-Валуа засідав у Боні, після приєднання до Французького короілвства у 1480 року парламент було перенесено до Діжону (з тих часів став зватися Діжонським). Окрім юридичних спорів, парламент у мирний час розглядав усі питання, що стосувалися укріплень, фінансів, валюти, поліції, доріг, земель, феодальних володінь.

У 1386 році Філіп Сміливий встановив місцезнаходження парламенту в Долі. У 1408 році його син, Жан Безстрашний вирішив декретом перенести парламент до Безансона. Проте, незважаючи на неодноразові звернення жителів Безансона, потужна опозиція на чолі з президентом Рішаром де Шансі змусила герцога-графа скасувати перенесення. Дольський парламент був верзовним судом Бургундського графства. Він регулював діяльність судів нижчої інстанції та суддів, як суд останньої інстанції, у кримінальних, фінансових та цивільних справах, що походять від різних бейлівіків. Тільки юрисдикція Безансона виходила за межі його компетенції, оскільки це Вільне Імперське місто. Дольський парламент керував графством та її муніципалітетами. Різні державні служби подавали щорічні звіти та зверталися за порадою та директивами до Парламенту. Солеварні Салін та Великий лісничий, відповідальний за ліси також підпадали під його юрисдикцію.

Економіка

Власне Бургундія залишалася переважно аграрною, з вирощуванням вина (бургундського вина). Особливо виділялися виноградники Кот-д'Ор (Cote d'Or), де вироблялися елітні вина (Шаблі, Кот-де-Бон, Кот-Шаллонез, Маконе, Божоле). Сільське господарство було однією з передових серед граф і герцогств Франції. Вирощували переважно зернові культури. Тваринництво було високорозвиненою галуззю, що забезпечувала регіон м'ясом і молочними продуктами. Діжон, столиця герцогства, славився виробництвом діжонської гірчиці.

Ремесла та виробництво тканин розвивалися в таких містах, як Діжон. Сіль також вироблялася в Бургундії (соляні басейни Сален-ле-Бен у Вільному графстві). Проте справжнім двигуном бургундської економіки були Нідерланди, зокрема Фландрія та Брабант, що були центрами виробництва тканин, торгівлі та фінансів.

Герцоги активно просували міста як економічні центри, надавали їм свободи та захищали їхні торговельні шляхи. Вони створили розгалужену торговельну мережу, що простягалася від Північного моря до Середземного моря. Голландські міста були пов'язані зі Священною Римською імперією через річки Рейн, Маас і Шельда; Рона та Сона забезпечували зв'язок з Ліоном та Італією. Митні привілеї полегшували перевезення товарів у межах бургундських територій. Натомість вони використовували податкові надходження від багатих міст та свій контроль над ключовими торговельними шляхами для фінансування своїх розкішних дворів.

Бургундський звичай давав герцогу право стягувати певні «надзвичайні» податки, такі як ті, що стягувалися за виїзд у хрестовий похід, шлюб дочки, купівлю коронної землі тощо, без скликання зборів трьох станів. Окрім цих випадків, герцог міг вимагати від своїх підданих субсидії, розмір якої встановлювався за їхньою згодою.

Гроші

Подвійни паризій. 1350 рік

У 1363–1467 роках карбувалися такі монети, як паризії, турський деньє, які виготовлялися зі срібла (білона) і часто містили зображення хреста. За Філіппа Доброго карбувалися бургундські гульдени. Період Карла I Сміливого характеризується випуском різноманітних номіналів. Відомий, наприклад, 1 гріш (1/20 деньє), який карбувався із зображенням хреста Св. Андрія.

Військо

Бургундські герцоги були одними з наймогутніших у військовому плані князівств Європи протягом XIV та XV століть і мали одну з найсучасніших та найефективніших армій свого часу. До 1470 року складалося з лицарів (ленне ополчення) і міліції (буржуазне ополчення). Їхні збройні сили спочатку складалися з традиційних феодальних контингентів: бургундська знать була зобов'язана надавати лицарів та піхотинців під час війни. Крім того, герцоги рано використовували сучасні елементи, такі як наймані війська та вогнепальну зброю.

20 травня 1470 року Карл Сміливий за підтримки Бургундських штатів запровадив постійні наймані війська, щоб зменшити залежність від аристократичних армій. Вони отримали назву ордонансні роти. Чисельність рот спочатку становило 800 списів, або 1600 вояків. У квітні 1471 року їх було збільшено до 1250 спиисів, або 10 тис. вояків., утримання яких забезпечувалося за рахунок тальї згідно до Абвільського ордонансу від 31 липня 1471 року. Згідно цього ж ордонансу рота під командуванням кондуктора мала складатися зі 100 «списів». Він вважався командиром ордонансової роти лише до кінця року; якщо на друге півріччя, то продовжував командувати ротою та наступний рік.

Один «спис» включало 7 осіб: 1 лицар, 3 лучників, 1 кулевріньєр (вояк, що озброєний кулевриною), 1 арбалетник і 1 пікінер (троє останніх — піші бійці). Крім того, лицар міг власним коштом мати кутіл'єра (піхотинець з кутіл'є — коротким мечом) і пажа (не молодше 17 років). У період Бургундських воєн кількість пікінерів збільшилася до трьох, кулевріньєрів - до восьми. Незважаючи на те, що кутіл'єр не перебував на прямому утриманні герцога, він також грав важливу роль у битвах.

Ордонансова рота ділилася на 4 екскадри по 25 лицарів (на чолі кожної ескадри був корнет) і 10 десятків по 10 списів. Кожен десяток на чолі з дізен'є (десятником) поділявся на 2 шамбре (чоти) по 5—6 лицарів. Кондуктор був серед лицарів першого десятка, де він був безпосереднім начальником, і навіть начальником першого шамбре свого десятка. Два начальники ескадр вибиралися безпосередньо з роти, серед лицарів, третій призначався кондуктором, а четвертий герцогом. Зазвичай останній був помічником і заступником (лейтенантом) кондуктора ордонансової роти, хоча командир роти мав право взяти у своїх заступників будь-якого з чотирьох командирів ескадр. Їхні кандидатури затверджувалися герцогом. Велику владу у військовий час мав старший офіцер військової поліції — маршальський прево (prévot des maréchaux), який стежив за порядком і був відповідальним перед самим герцогом або його головним помічником. У веденні маршальського прево знаходилися цивільні та кримінальні справи.

Згодом структура ордонансових рот неодноразово перероблялася і була остаточно встановлена за Сен-Максименським ордонансом у жовтні 1473 року. До загального складу роти додалися добровольці (волонтери), що були в ранзі учнів військовій справі. Часто вони дорівнювалися подвійному чисельному складу роти.

На марші піхотинці зводилися окремі загони і мали командира (з лицарів); 300 лучників формували чотири ескадри (батальйон) по 75 лучників, кожній з яких командував теж лицар. Крім того, до кожної ордонансової роти надавався хірург, інтендант, трубачі та один військовий чиновник (commissaire du trésorier des guerres).

У 1474 року герцог мав вже 2200 списів (бл. 11 тис. солдатів). 1475 року ордонансні роти збільшилися до 6250 списів. Втім вони виявили свою нефективність у війнах зі швейціарцями, що завдали низку важких поразок.

До липня 1471 одного лицарю (з 3 кіньми) на місяць виплачувалося 15 франків 32 гроші, що відповідало 38,6 г золота). Бургундські лицарі, котрі займали командні пости, отримували відповідну додаток до платні: кондуктор — 100 франків на місяць, десятник — 9 франків тощо. Лучники мали платню в 5 франків, кулевріньєр і арбалетник - по 4 франки, пікінер — 2 патарди (60 солів на місяць або 3 франки). Ордонанс від 1473 року зробив деякі зміни в грошовому утриманні бургундських воїнів: лицар став отримувати 18 франків (46,56 г золота) лучник або арбалетчик — 3 сола на день.

Особисті штандарти (enseigne) мали кондуктор (свій колір у кожній роті, розмір 120х360 см); корнет (його колір відповідав кольору штандарта кондуктора, 47х278 см).

Зброя і обладунки

Лицар повинен був мати обладунки, що захищали груди, спину, низ живота, руки та ноги. Голову захищав салад з горловим захистом (salade à gorgerin), прикрашений білим і блакитним пір'ям. Зі зброї нападу – спис, довгий меч («легкий і негнучкий»), кинджал (куте) та булава. З трьох коней у лицаря одна бойова — у кінському обладунку (baldes), який могли робити із залізних смуг, позолоченої міді, або з вареної шкіри, залежно від засобів лицаря, із бойовим сідлом (selle de guerre) та наголовником для коня (chanfrein). Наголовник прикрашався білим і блакитним пір'ям. Два інші коні призначалися для кутіл'єра та пажа.

Кулевриньєр мав носити салад із горловим захистом, малий гауберк, бригантину, захист для рук (manches d’acier) і битися мечем. У лучника, що мав коня, з оборонного спорядження були салад із горловим захистом без забрала, коротка кольчуга (petit paletot de haubergerie); можливо, бригантина, або жак25. Головною зброєю лучника був лук (або арбалет) з сагайдаком на 30 стріл, а також довгий прямий меч і двогостра дага. Крім того, лучник мав носити чоботи (hauseaux або haussettes) без довгих мисків з короткими шпорами. Як захисне озброєння у кутил'єра були бригантина, або жак (рід обладунку, виготовлений з товстого провощеного полотна з підкладкою, міг важити до 10 кг), чи малий гауберк, салад з горловим захистом, на правій руці - наручі та залізні рукавички з пальцями, захищеними залізними лусочками або пластинками, нашитими на полотно або шкіру (gantelets), а також захисне озброєння для ніг (harnois sur les jambes). Зверху кутіл'єр носив блакитну з білим куртку та червоним хрестом Св. Андрія (покровителя герцогства Бургундії) на ній. Кутіл'єра було озброєно мечем і обострою дагою, що висіла праворуч на поясі; іноді - легкою короткою пікою (напівсписом) і глефою. Арбалетники (кранекін'є), кулевріньєри і пікінери носили бригантини чи зброю, як у кутил'єра, і навіть салад із горловим захистом і були озброєні мечем, як лучники. Арбалетники відповідно мали ще й арбалет.

Церква

Бургундське герцогство займало чільне місце у житті католицької Європи. У релігійному плані Бургундія була міцно вкорінена в католицизмі. Герцоги представляли себе як побожних правителів та захисників Церкви. Вони щедро підтримували монастирі та церкви й засновували релігійні братства. Вже у Високому Середньовіччі Бургундія була відома як край монастирів: бенедиктинське абатство Клюні (засноване в 910 році) очолило великий рух за монастирські реформи X-XII століть на бургундському ґрунті та започаткувало «клюнійське» мистецтво та літургію. У XII столітті було засновано цистерціанське абатство Сіто (засноване в 1098 році), з якого виник цистерціанський орден. Він також базувався в Бургундії та впливав на архітектуру (прості романські монастирські будівлі) та духовність по всій Європі.

Водночас герцоги намагалися використвоувати церкви і католицьку віру для своїх політичних цілей — підняття власного статусу серед монархів Європи. Так, після падіння Константинополя в 1453 році вони зображували себе очільниками нового хрестового походу проти османів, хоча насправді ніколи його не готували.

Культура

У періоди пізньої готики та раннього Відродження при бургундському дворі процвітала чудова придворна культура, що створила прецедент для всієї Європи. Бургундські герцоги прагнули перевершити королів у пишноті та заступництві. Вони оточили себе відомими художниками, музикантами та вченими зі своїх країн та з-за їх меж.

Герцоги розробили чудовий придворний церемоніал (пишні фестивалі, процесії, ритуали) і в 1430 році заснували Орден Золотого Руна, особливий лицарський орден для аристократії. Цей орден тісно пов'язував вищу знать усіх бургундських територій з династією та сприяв спільному бургундському лицарському духу. Багата придворна культура явно служила закріпленню єдності різних земель у їхній колективній свідомості та легітимізації герцозького правління.

Одяг, придворні звичаї та мистецтво задавали тенденції, які наслідувалися в інших княжих дворах. Ретельно організовані турніри, мисливські вечірки та музичні виступи були частиною повсякденного життя придворної еліти. Все це утвердило міф про Бургундію як втілення високої культури пізнього середньовіччя.

Бургундський двір приваблював поетів, літописців та мислителів: Жан Фруассар писав частини своїх хронік при бургундському дворі, а такі поети, як Крістін де Пізан, оберталися в бургундських колах. У музиці «Бургундська школа» (з такими композиторами, як Гійом Дюфе та Жиль Беншуа) започаткувала франко-фламандську вокальну музику.

Розкішні бенкети герцогів були відомі – приказка «жити як бургундець» символізувала кулінарні насолоди та розкіш. Визначною подією став «Бенкет фазана» в Ліллі в 1454 році, де Філіп Добрий з видовищними шоу (механічні копії тварин, алегорії) мав намір підготувати зібраних лицарів до хрестового походу.

Мова

Населення Бургундського герцогства та пов'язаних з ним територій було різноманітним та багатоетнічним. У центрі герцогства, власне Бургундія, населення переважно розмовляло французькою мовою (або франко-провансальськими діалектами), тоді як у північних частинах герцогства (Фландрія, Брабант, Голландія) переважали говірки середньонідерландської мови; в регіонах Арденн та Мозель також розмовляли німецько-лотаринзькими говірками. Хоча герцоги встановили французьку як мову суду та адміністративну мову, культурне та мовне розмаїття зберігалося.

Освіта

У 1422 році Філіп III Добрий заснував Університет Доль як університет двох Бургундій (герцогської і фрайграфської) і складався з трьох факультетів: теології, канонічного права та цивільного права, а також медицини. 1 травня 1450 року папа римський Миколай V видав буллу про заснування Безансонського університету, але герцог Бургундії та імператор відхилили цей проєкт.

Література

Бургундські хроністи належали до поетичної школі великих риториків, погляд яких історичний процес пройнятий глибоким песимізмом9. Історія бачиться їм як продовжується псування суспільства і морального образу людини, насамперед государів, які зрештою визначають долю своїх підданих. Багато бургундських авторів (наприклад, Олів'є де Ла Марш, Жан Лефевр де Сен-Ремі, Жан де Енен) безпосередньо брали участь у військових діях, чим, на наш погляд, можна пояснити те, що велику увагу вони приділяли опису цих подій. Крім повідомлень про побачене на власні очі хроністи помічали різні аспекти організації армії та ведення війни. Хроніка Жоржа Шатлена малює дуже сумну картини загального хаосу. Усюди, як пише автор, панують безладдя, тиранія.

Трактат «Виправдання герцога Бургундського» 1408 року, що було складено доктором теології Жаном Пті на замовлення герцога Жана Безстрашного. У трактаті було зроблено успішну спробу захистити репутацію герцога, який наказав у листопаді 1407 року вбити свого кузена Людовіка Орлеанського — рідного брата французького короля Карла VI. Жан Пті виправдовував дії свого пана тим, що покійний герцог Орлеанський був тираном, який намагався усунути Карла VI від управління королівством і знищити його.

Знатний сеньйор і державний діяч, радник герцога, Гуго де Ланнуа був автором кількох дидактичних трактатів, у пролозі свого «Повчання у справжньому шляхетстві» пише про лиха, які викликають нескінченні війни та невиконання станами своїх функцій.

Мистецтво

Художник Ян ван Ейк працював при дворі Філіпа Доброго, створюючи портрети та панно як придворний художник. Герцог також підтримував фламандських художників-панно, таких як Рогір ван дер Вейден та Гуго ван дер Гус, які працювали в таких містах, як Брюгге, Гент та Брюссель. Фламандсько-бургундська школа живопису XV століття (з ван Ейком, ван дер Вейденом, Гансом Мемлінгом та іншими) привела олійний живопис до його апогею та мала тривалий вплив на мистецтво Франції, Італії та Іспанії.

Книжкове мистецтво також процвітало: бургундські майстерні виготовляли ілюміновані рукописи найвищої якості (такі як чудові Часослови для герцога Іоанна Беррійського, родича бургундців).

Філіпп Сміливий залучив скульптора Клауса Слютера для його оздоблення: його фонтан Мойсея та чудові мармурові гробниці Філіпа Сміливого та Іоанна Безстрашного є свідченням видатного бургундського мистецтва скульптури.

Архітектура

Отенський кафедральний собор

Середньовічна Бургундія також була багата на церкви та собори в характерних бургундських романських архітектурних стилях (наприклад, Отенський собор або абатство Везле). Бургундський регіон може похвалитися понад 100 романськими церквами, що є найвищою щільністю в Європі. Філіп Сміливий замовив будівництво Шаммольського чартерхауса поблизу Діжона в 1383 році – картезіанського монастиря, призначеного для династичної поховання.

Див. також

• Список герцогів Бургундії
• Графство Отен
• Бургундські Нідерланди
• Маргарита Йоркська

Література

• Лот Ф. Последние Каролинги. — СПб.: Евразия, 2001. (рос.)

Посилання

• Histoire du Duché de Bourgogne [Архівовано 24 січня 2012 у Wayback Machine.]
• Карта герцогства Бургундія у X столітті [Архівовано 28 липня 2010 у Wayback Machine.]
• Карта герцогства Бургундія у XIV столітті [Архівовано 18 травня 2011 у Wayback Machine.]
• Карта Бургундської держави у XV столітті [Архівовано 18 травня 2011 у Wayback Machine.]