Глухонімота

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Глухонімота́ (лат. surdomutismus) — вроджена або набута в ранньому дитинстві глухота, що супроводжується відсутністю мовлення через порушення голосового апарату[1][2]. Може бути наслідком такої вушної вади, як зрощення слухових кісточок (synotia), але в цьому випадку має місце порушення слуху за кондуктивним типом (тобто страждає апарат звукопроведення, а не звукосприйняття)[3].

Чимало людей, які страждають на глухонімоту, опановують комунікацію, використовуючи слуховий апарат, читання по губах та/або мову жестів.

З числа захворювань, пов'язаних з ураженням органу слуху, глухонімота, що розвинулася в дитинстві (або є вродженою), завжди дає право на встановлення III групи інвалідності[4].

Вроджена глухонімота[ред. | ред. код]

Вроджена глухота у людини часто спричиняє невміння розмовляти (тобто глухонімоту). Вроджена глухонімота спостерігається, коли дитина народжується глухою й надалі не може повноцінно навчитися говорити. Втрата слуху в ранньому дитинстві або ураження мозку призводять до набутої глухонімоти.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Энциклопедический словарь. 2009.
  2. Короткий психологічний словник (укр.). Вища школа. 1976. с. 44. 
  3. Головацький А. С., Черкасов В. Г. та ін. (1 січня 2015). Анатомія людини. Т. 2. Вид. 3-тє.: Підручник для ВМНЗ IV р. а. (укр.). Нова Книга. с. 374. ISBN 9789663825441. 
  4. Камінський, Олексій (1973). Законодавство про соціальне забезпечення (укр.). Вид-во - ПолітЛіт. с. 286, 334.