Гнатюк Володимир Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гнатюк Володимир Михайлович
Hnatiuk Volodymyr.jpg
Володимир Гнатюк
Народився 9 травня 1871(1871-05-09)
Велеснів, тепер Монастириського району Тернопільської області
Помер 6 жовтня 1926(1926-10-06) (55 років)
Львів
Місце проживання Львів
Громадянство Австро-Угорщина Австро-Угорщина, ЗУНР ЗУНР, Польща Польща
Національність українець
Галузь наукових інтересів етнографія, фольклористика, мовознавство, літературознавство
Відомий завдяки: етнографічні праці
Нагороди Премія Російської Академії Наук імені О. Котляревського

Володи́мир Миха́йлович Гнатю́к (*9 травня 1871, Велеснів, тепер Монастириського району Тернопільської області — †6 жовтня 1926, Львів) — український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської Академії наук.

З 1899 р. — секретар НТШ. З 1909 р. — член-кореспондент Російської академії наук. З 1916 р. — голова Етнографічної комісії НТШ. З 1924 р. — член ВУАН

Редактор видань НТШ (близько 60 томів Етнографічного Збірника та Матеріалів для української етнології) й Літературно-Наукового Вісника. Директор Української видавничої спілки.

Життєпис[ред.ред. код]

Володимир Гнатюк

Володимир Гнатюк народився на Галичині 9 травня 1871 року в селі Велеснів, нині це Монастириський район Тернопільської області.

Навчався у сільській 1-класовій школі, з осені 1883 р. у міській школі, у гімназіях: василіянській[1] — у Бучачі (з 1885 р.) та Станіславі (нині Івано-Франківськ; закінчив 1894 р.). Перед вступом до Станіславської гімназії за порадою пароха Григорова отця Я. Бачинського звернувся до єпископа Юліана Пелеша, щоб той допоміг йому добратись до Колегії св. Атанасія у Римі, бо хотів стати місіонером та подорожувавти. Вакантне місце отримав інший (болгарин).[1]

Під час навчання в гімназії Станіслава друкувався у бережанській газеті Л. Джулинського «Посланникъ», де була надрукована його перша стаття «Рукомиш». Вислав до москвофільської львівської газети «Новый Галичанинъ» (редактор П. Полянський) чималу збірку записаних народних пісень, коли чекав на рішення з Риму. Декілька з них були надруковані, решта зникли. Приїхавши на студії до Львова, передав Іванові Франку не менше 500 народних віршів, прози, які той передав секретареві «Товариства Людознавчого» А. Стрілецькому[2] для друку в журналі «Люд». Збірку не надрукували, вона пропала.[1]

1894 р. вступив до філософського факультету Львівського університету (слов'янська філологія, вивчав українську мову, літературу;[1] студіював у Михайла Грушевського й Олександра Колесси).

Після його закінчення — вчений секретар НТШ у Львові. На цій по­саді залишався до кінця життя.

Помер 6 жовтня 1926 у Львові. Похований на Личаківському кладовищі (поле № 5). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Л. Біганин[3][4].

Наукова діяльність[ред.ред. код]

В роки навчання почав серйозно студіювати фольклористику та етнографію, саме тоді вийшли його перші праці в часописах «Житє і слово», «Народ» та ін. Всього опубліковано майже 1000 наукових праць.

Студентом І-го курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат.

Першу розвід­ку «Лірники: Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ін. про лірників повіту Бучацького» надруковано 1896.

У 1897 видав першу книжку шеститомника «Етнографічні матеріали з Угорської Русі». Під керівництвом Івана Франка редагував етнографічний збірник «Матеріали до української етнології». Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів:

  • «Руські в Бачці» (1898),
  • «Русини в Угорщині» (1899),
  • «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900),
  • «Словаки чи русини» (1901).

Редактор творів українських і зарубіжних письменників, перекладав українською мовою з болгарської, польської, російської, сербської, чеської, шведської та інших літератур.

Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків. Створив регулярну мережу для збору етнографічних та фольклористичних матеріалів. Численні праці з порівняльної етнографії, мовознавства, літературної критики, упорядкування та видання фольклористичних матеріалів.

Більшість народнопісенних зразків (зафіксував більше 1500 текстів) записана Володимиром Гнатюком у селах Косівського, Бучацького, Монастирського, Старосамбірського, Стрийського, Надвірнянського повітів, на Берегівщині, Пряшівщині. Автографи зберігаються в рукописних відділах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Володимир Гнатюк виділив основні жанрово-тематичні групи фольклорного матеріалу:

  • обрядові пісні
  • історичні пісні
  • побутові пісні
  • дрібні пісні
  • духовні пісні
  • сороміцькі пісні
  • чужі пісні
  • мелодії пісень
  • замовляння
  • драматичні представлення
  • ігри
  • казки
  • байки
  • міфи
  • легенди
  • перекази
  • новели
  • анекдоти (приказки)
  • приповідки
  • загадки
  • ліки
  • вірування.

У 1895–1903 рр. перебував у народознавчій подорожі на Закарпатті, результатом якої стало видання його шеститомної праці «Етнографічні матеріали з Угорської Русі». Лемківські фольклорні матеріали, записані під час відвідування Гнатюком Пряшівщини в 1896 і 1899 роках, ввійшли до перших трьох томів «Етнографічних матеріалів з Угорської Русі». Це записи передусім народної прози — легенд, казок, анекдотів, народних оповідань, а також пісень. Зокрема, унікальна фіксація пісенного репертуару одного села (140 текстів) — Орябина.

Володимир Гнатюк був досвідченим збирачем та текстологом фольклорно-етнографічних матеріалів. Його науково довершені тексти вирізнялися фактологічною автенти́чністю, високою текстологічною культурою. З найширшого кола текстологічних питань, що їх ставив і розв'язував Володимир Гнатюк, були такі: атрибуція фольклорного твору, встановлення його приналежності до народної традиції, принципи і прийоми філологічної критики фольклорного тексту та його редагування, явища контамінації у фольклорі, джерелознавча база фольклорного тексту, його паралелі й варіанти.

Величезною є епістолярна спадщина вченого. Він активно листувався з Іваном Франком, Борисом Грінченком, Миколою Вороним, Богданом Лепким, Михайлом Павликом, Антіном Крушельницьким, Іваном Нечуєм-Левицьким та ін. За 30 років своєї дослідницької та видавничої діяльності Володимир Гнатюк опублікував близько тисячі різних за жанром праць.

Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки. Іван Франко назвав Володимира Гнатюка «феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один». Усе багатство й розмаїття творчої спадщини Володимира Гнатюка й досі, на жаль, не вивчено. Нині нам випадає нагода осягнути створений ним золотий фонд не лише української чи слов'янської, а й світової етнології.

Професор Іржі Горак писав, що Володимир Гнатюк поряд з Оскаром Кольбергом та Франтішком Бартошем займає одне з провідних місць в історії слов'янської фольклористики, а його праці за своїм змістом, точністю запису та науковим рівнем мають світове значення.

Праці[ред.ред. код]

Памя'тник на могилі Володимира Гнатюка на Личаківському цвинтарі у Львові

Серед праць Гнатюка:

  • «Війна і народна поезія» (1917),
  • «Гаїв­ки» (1909),
  • «Галицько-руські народні легенди» (2 т.; 1902–1903),
  • «Гуцули» (1923),
  • «Деякі уваги над байкою» (1916),
  • «Етнографічні ма­теріали з Угорської Руси» (т. 1, 2, 4-6; 1897-­1911),
  • «Коломийки» (3 т.; 1905-07),
  • «Колядки і щедрівки» (1914),
  • «Народні байки» (1918),
  • «Народні новели» (1917),
  • «Народні оповідання про опришків» (1910),
  • «Національне від­родження австро-угорських українців» (1916),
  • «Паленє та купанє відьом на Галичині»,
  • «Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності» (1902)
  • «Cловацький опришок Яношик в народній поезії» (1899)
  • «Cпіваник з Грушова» (1903),
  • «Угро-руські духовні вірші» (1902),
  • «Українські народні байки» (2 т.; 1916),
  • «Українська народна словесність» (1917),
  • «Чи закарпатські українці автохтони?» (1922),
  • «Як поставав світ: Народні легенди з історії природи й людського побуту» (1926).

Премії[ред.ред. код]

Премія Російської Академії Наук імені О. Котляревського (1913).

Вшанування[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]