Гончаренко Дмитро Валерійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гончаренко Дмитро Валерійович
Гончаренко Дмитро Валерійович.jpg
Народився 14 жовтня 1986(1986-10-14)
м. Васильків, Київська область
Помер липень 2014
м. Сєвєродонецьк, Луганська область
·розстріляний бойовиками ЛНР
Громадянство Україна Україна
Діяльність громадський діяч, волонтер
Нагороди
Герой України
Орден «За мужність» ІІІ ступеня
Відзнака Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції»

Дмитро Валерійович Гончаренко (14 жовтня 1986(19861014), Васильків, Київська область — 13 липня 2014?, Сєвєродонецьк, Луганська область) — громадський діяч, волонтер, учасник Революції Гідності. Герой України (2019).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 14 жовтня 1986 року у місті Васильків Київської області в родині військовослужбовця. Закінчив Васильківську загальноосвітню школу № 3 (нині — Васильківський академічний ліцей «Успіх»). Навчався в Національному університеті державної податкової служби України в м. Ірпінь. Проходив строкову службу у спецпідрозділі МВС «Барс». Після демобілізації займався приватною підприємницькою діяльністю.[1]

Брав активну участь у Євромайдані, був другом і соратником Михайла Гаврилюка — козака Гаврилюка.[2]

З початком російсько-української війни заснував громадську організацію «Васильківська самооборона „Відсіч“», став одним з ідеологів ГО «Козацька звитяга», ініціював створення «Козацького батальйону». Був одним з перших волонтерів м. Василькова.[2][3]

10 липня 2014 року разом з трьома активістами «Відсічі» (серед яких був Сергій Бірюков та ін.) і Михайлом Гаврилюком доправляв волонтерську гуманітарну допомогу у зону бойових дій. Це була його перша волонтерська поїздка у зону бойових дій.[1] Обставини так склалися, що волонтери опинилися у м. Сєвєродонецьк, який на той час контролювався проросійськими бойовиками. Вони заховали свій мікроавтобус і прийняли рішення розосередитися і виходити поодинці різними шляхами і способами, в тому числі і за допомогою місцевих проукраїнських активістів. Дмитро був захоплений патрулем бойовиків орієнтовно близько 10-ї години ранку на автовокзалі Сєвєродонецька. Востаннє голос Дмитра чула його дружина, коли їй з телефону Дмитра зателефонував колишній співробітник МВС України, що перейшов на бік бойовиків, Андрій Мойсеєнко. Той повідомив, що Дмитра було заарештовано. Згодом надходила інформація, що бойовики обіцяли розстріляти Дмитра в суботу, 12 липня. У полоні Дмитро провів декілька днів, його жорстоко катували, вимагаючи надати інформацію про Михайла Гаврилюка, інших волонтерів і військових, про подробиці щодо формування нового батальйону, інформація про який була знайдена в його телефоні.[2]

Дмитра розстріляли за декілька днів до звільнення Сєверодонецька. За одними даними, його тіло кинули у річку Сіверський Донець,[1][3] за інформацією волонтера з Сєверодонецька Галини Вербицької, полонених, серед яких був і Дмитро, використав як живий щит бойовик Павло Корчагін під час втечі, і в районі села Павлоград Дмитра було убито.[2]

22 липня 2014 року, під час наступу українських сил, проросійські сили, несучи втрати, відступили з Сєвєродонецька, а саме місто перейшло під повний контроль ЗСУ. Тіло Дмитра було знайдене в районі села Павлоград Сєвєродонецької міської ради, там і поховали як невідомого.[1]

Протягом двох років після зникнення Дмитра були проведенні численні допити активістів «Васильківської самооборони», волонтерів, Михайла Гаврилюка. Здійснювалися спроби його відшукати і через спецслужби та громадські організації, які займаються пошуками та організацією обміну полонених. Кримінальні структури з окупованих територій неодноразово пробували отримати гроші з родичів Дмитра, однак не володіли жодною інформацією, що могла б підтвердити місце перебування Дмитра чи його тіла.[2]

У жовтні 2017 року рештки були ексгумовані й проведене дослідження ДНК, яким і було підтверджено, що це саме Дмитро. У квітні 2018 року була проведена повторна експертиза, яка також підтвердила його особу.[2]

Перепохований 20 квітня 2018 року у м. Васильків Київської області.[2][3]

Сім'я[ред. | ред. код]

Залишились батьки, дружина та твоє дітей.[2]

Нагороди[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Гончаренко Дмитро Валерійович. www.ukrgeroes.com.ua. Процитовано 2019-10-15. 
  2. а б в г д е ж и Гончаренко Дмитро Валерійович // Книга пам'яті полеглих за Україну
  3. а б в г Президент присвоїв звання Герой України військовому Андрію Соколенку та активісту Дмитру Гончаренку посмертно // Офіційне інтернет-представництво Президента України, 9 травня 2019 р. (архівовано на archive.org)
  4. Указ Президента України від 9 травня 2019 року № 207/2019 «Про присвоєння Д.Гончаренку звання Герой України»
  5. Указ Президента України від 20 лютого 2019 року № 39/2019 «Про відзначення державними нагородами України»

Посилання[ред. | ред. код]

Попередник: Герой Україникавалер ордена «Золота Зірка»
№ 188
9 травня 2019
Наступник:
Соколенко Андрій Аполлінарійович Грицак Василь Сергійович