Гончар Іван Макарович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Макарович Гончар
Іван Гончар.jpg
Народився 27 січня 1911(1911-01-27)
Лип'янка
Помер 18 червня 1993(1993-06-18) (82 роки)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСРУкраїна Україна
Національність українець
Діяльність митець[1], художник і скульптор[d]
Відомий скульптор, історик, графік, маляр, етнограф
Alma mater Київське художнє училище
Дружина Валентина Мартиненко
Нагороди Премія Української РСР імені Тараса Шевченка — 1989
Сторінка в Інтернеті honchar.org.ua/tvory/skulptura-hrafika-zhyvopys/

Іва́н Мака́рович Гонча́р (27 січня 1911, Лип'янка, Шполянський район, Черкаська область — 18 червня 1993, Київ) — український скульптор, графік, маляр, етнограф, колекціонер.

Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), народний художник УРСР (1991).

Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (1989).

Біографія[ред.ред. код]

Народився в багатодітній (8 дітей) селянській родині.

Навчаючись у 4-му класі, здобув 1-е місце на районній художній виставці.

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час І. Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою.

1930 — закінчив Київську художньо-промислову школу (майстерня В.Климова).

19311936 — навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства.

Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка».

За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною». По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя.

Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портрети — чітко окреслені характери.

Колекція[ред.ред. код]

Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври.

Експонати для музею збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Колекція налічує 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев'яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України.

Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960-х рр. були перші погрози — нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі. Відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста викликала подвижницька діяльність Івана Гончара. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». У 1968 Шелест підтримав комплекс заходів Комітету держбезпеки при РМ УРСР, які мали примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати Шелест, звинуватив спецслужби у бездіяльності.

1972 — І.Гончара виключили з КПРС — з одночасною вимогою передати збірку в державні музеї. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало втратити роботу, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — згадує Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».

Надгробок Івана Гончара на Байковому кладовищі в Києві.

У серпні 1973 за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену відомому українському скульптору і музейнику І.Гончару (режисер В.Шкурін). [1]

На основі своєї збірки І.Гончар уклав альбом «Україна й українці» — певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Все це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.

Помер від лейкемії у лікарні в Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року (1993) хатній музей Івана Гончара став державним.

Особисте життя[ред.ред. код]

Влітку 1946 р. одружився з дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Як пригадують його знайомі, скульптор не любив про це згадувати.

Його близьким другом і супутником життя була Аделя Петрівна Юрченко, хатня робітниця, що прожила в домі Гончара понад 30 років (пережила його на півроку).

Не маючи формально сім'ї, Іван Гончар усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар — художник, директор УЦНК «Музей Івана Гончара».

Твори[ред.ред. код]

Є автором:

Пам'ятник Гонті і Залізняку[ред.ред. код]

Талановитий митець також розробив проект пам'ятника «Гонті і Залізняку». Але втілення його у життя було затримано[2],[3],[4],[5].

Примітки[ред.ред. код]

Продовження справи Івана Гончара[ред.ред. код]

1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара засновано Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» — державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад, розташований у Києві по вул. Івана Мазепи, 29 (колишня канцелярія генерал-губернатора).

Із 18 томів альбому «Україна й українці» станом на 2011 р. вийшли друком три: «Україна й українці. Загальний том», «Україна й українці. Галичина, Буковина», «Україна й українці: Київщина Лівобережна». На вересень 2011 року заплановано вихід ще кількох томів.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]