Гординя (село)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Гординя
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в Гордині. Збудована в 1810 році. Автор фотографії: Марія Яцимірська [1][2]
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в Гордині. Збудована в 1810 році. Автор фотографії: Марія Яцимірська [1][2]
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район Самбірський район
Громада Новокалинівська міська рада
Код КОАТУУ 4624282501
Основні дані
Населення 998
Територія [ км²
Площа 26,023 км²
Густота населення 37,97 осіб/км²
Поштовий індекс 81466
Телефонний код +380 3236
Географічні дані
Географічні координати 49°32′13″ пн. ш. 23°23′12″ сх. д. / 49.53694° пн. ш. 23.38667° сх. д. / 49.53694; 23.38667Координати: 49°32′13″ пн. ш. 23°23′12″ сх. д. / 49.53694° пн. ш. 23.38667° сх. д. / 49.53694; 23.38667
Середня висота
над рівнем моря
277 м
Водойми Дністер і деякі озера
Відстань до
обласного центру
56 км
Відстань до
районного центру
12 км
Місцева влада
Адреса ради 81464, Львівська область, Самбірський район, м. Новий Калинів, пл. Авіації,1а

e-mail: novkalynivrada@ukr.net

Карта
Гординя. Карта розташування: Україна
Гординя
Гординя
Гординя. Карта розташування: Львівська область
Гординя
Гординя
Мапа

CMNS: Гординя у Вікісховищі

Горди́ня – село в Україні, Самбірський район, Львівська область. Населення налічує 998 осіб (2020). Орган місцевого самоврядування – Новокалинівська міська рада. Освітні заклади – Гординянська ЗОШ І-ІІ ступенів. Розташоване на правому березі річки Дністер, 12 км від районного центру Самбора та 56 км від Львова. До 1945 року населення Гордині налічувало близько 3 тис. жителів.

Перейменування[ред. | ред. код]

7.5.1946 в Дублянському районі перейменували населені пункти Гординянської сільської Ради: село Гординя-Рустикальна на село Гординя Перша, а село Гординя-Шляхоцька – на село Гординя Друга.[3]

Історія[ред. | ред. код]

       Найдавніші записи про село знаходимо в Коронній метриці початку XVI століття.

Історик Іван Филипчак, освітянин, громадський діяч і дослідник Самбірщини, у своїх працях цитував Грамоти князя Лева Даниловича: “Я, князь Лев, возвали єсмо з Литовської землі Стефана Лізда, дали єсми єму в Самборскій волости село Гординю, а другоє Дорозево зо всіми ужитками і землею, і сіножатами, со дубравами, з лісами, і бортами, і сітми, і з ріками, і со млином, і со єзіорми, і потоки, со криничами, і со риніами, і со всіми прави, так яко сми сами держали і тако далисмо єому на вікі і дітіом єго і внучатом єго і правнучатом єго на вікі. В ненадобі уступатисіа на тоє слово нікому, а хто сіа уступит суд ми і з ним будемо мати перед Богом”.

       Грамоту видав князь Лев Данилович, який помер 16 березня 1301 року. 

У 1938 році Іван Филипчак видав книгу "Школа в Гордині", у якій подав інформацію про село Гординя, становлення шкільництва, Церкву тощо. Часто спілкувався з освіченими жителями села. “В Гордині найдеш і нині не одного шляхтича, що думає категоріями давнини, мріє про давню велич своїх предків… в скринях тієї збіднілої шляхти знайдеш Велику історію Грушевського, що над її розділами ломлять собі голови в тихі зимові вечори поважні шляхтичі і працюють над генеалогією Гордієнка, над родоводом Осипа Юрія Федьковича Гординського… У скринях тієї шляхти знайдеш такі поважні твори, як В. Липинського “Листи до братів – хліборобів”. Тут знайдеш також кореспонденцію з нашими передовими людьми, як ото з покійним Осипом Маковеєм, професором Грушевським, листи від В. Липинського, що йому тутешній шляхтич Іван Федькович Гординський хотів на вигнанні прийти з матеріальною допомогою, за що В. Липинський сердечно подякував, а допомоги не прийняв”.

Іван Филипчак особисто зробив копію Грамоти князя Лева про село Гординя, у якій в кінці написано: 5 травня 1274 року.

       З архівних джерел відомо, що перша згадка про Гординю датована 1240 роком.
       На початку ХVII ст. в селі Гординя збудовано дерев’яну Церкву - попередницю теперішньої.
       Історик Іван Филипчак із Самбора пише, що з 1684 року на парафії правив священник о. Білинський, а потім його сини і правнуки аж до 1788 року. 
       Після Білинських Парафією керував о. Василь Яновський, який служив 56 років. Саме о. Василь Яновський закрив стареньку Церкву й почав будувати нову.
       У 1791 році о. Василь Яновський склав документ «Річна табеля Гординянської парохії» на прохання Перемишльської канцелярії. У ньому першим пунктом написано назву парафії: Гординя. Далі - відповіді на поставлені запитання, серед інших такі: …є «парохіяльна школа», «душ в парохії – 985» та ін.
       У 1810 році нова мурована Церква св. Дмитрія вперше прийняла своїх вірних.
       З 1846 по 1877 рік священником у Гордині був о. Микола Городиський, про якого згадував у своїх спогадах український письменник Андрій Чайковський https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87. Отець часто приходив до школи, вчив молитви, боронив українську мову. Іноді журив шляхту за те, що "воліла" вчити молитви по-польськи. Виникали конфлікти. о. Микола Городиський купив для Олюньки із Закуття молитовник на прохання її діда. Про цю сироту Андрій Чайковський написав повість "Олюнька".
     З 1877 до 1905 року парохом села став о. Дмитро Ортинський. З його довідок (1885, 1903) дізнаємося, що Церква св. Дмитрія - мурована, число душ у матірній (Гордині) – 1000, у дочірній (Корналовичах) – 960, у Сокирчицях – 460, у Кружиках – 200. Ходять до Костьолу в Гордині – 80, у Корналовичах – 350, у Сокирчицях – 17, у Кружиках – 16.
     Світлої пам'яті  о. Микола Городиський і о. Дмитро Ортинський поховані біля Церкви св. Дмитрія в Гордині.
     З 1905 року парохом села є молодий священник о. Микола Кишакевич (27 років). Правив недовго, після нього правив о. Лев Мацуцький, який помер у Гордині в 1917 р. Похований біля Церкви св. Дмитрія. 
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в Гордині. Автор фотографії: Соломка. 9 березня 2010 р. Власна робота [4]
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в селі Гординя. Автор фотографії: Соломка. 9 березня 2010 р. Власна робота [5]


                                 ЮРІЙ ГОШКА 
                   (с.Звертів на Жовківщині 1988 - м. Дрогобич, тюрма НКВД 1941)
    З 1917 року до червня 1941 року Церква в Гордині й історія села пов'язані з іменем непересічного священника Юрія Гошки. У 30-і роки ХХ ст. польська влада дозволила українцям створювати товариства "Просвіта", читальні, у яких найбільш талановита молодь розгорнула активну діяльність. Ставили вистави, танцювали, вчили історію України, пояснювали людям необхідність у слушний час здобути свою незалежну державу. Отець Юрій Гошка мав гарний голос, ораторський хист, за що його любили парафіяни. Кожну недільну проповідь він закінчував словами: "Від Кавказу аж по Сян – один український лан!". У день національних свят доручав вивішувати синьо-жовтий прапор. Не один раз мав клопіт з польською владою, але головна біда настала у вересні 1939 року. Червоні визволителі розпочали арешти національно свідомих українців, а такими вважали всіх, хто ходив до "Просвіти". Як і багато інших священників, о. Юрій Гошка перейшов на нелегальне становище. Його надійно сховали парафіяни. 

День 22 червня 1941 року став початком радянсько-німецької війни. Червоні відступали й деякі односельчани поспішили повідомити Отцеві, що небезпека минула. о. Юрій Гошка вийшов з укриття і пішов до рідного дому. Він насолоджувався свіжим повітрям на власному подвір'ї. Зненацька сусідський парубок Володимир Совінський (Ладик Стосів) і його напарник Йосип Багрій (Юзьо Пуків) стали поспішно наближатися до його будинку. о. Юрій Гошка втікає за потік, у бік ланів, але молоді "поліцмени" наздогнали його й потягли до сільради, яка знаходилася неподалік (в будинку Вонтроби). "Хлопці, – просив священник. – Я вас хрестив, благаю – відпустіть мене". Холодні обличчя двох неграмотних молодиків не подавали ознак милосердя. Звідки їм було знати, що завтра вони самі тікатимуть з Гордині, боячись за власне життя. Парафіяни, на жаль, не змогли захистити свого духовного наставника від катівень НКВД - спочатку в Дублянах, а через день – у Дрогобичі, куди привезли о. Юрія Гошку. Знайшли його мертвим на території тюрми НКВД в ямі, де гасили вапно, із зв'язаними руками й ногами (на початку липня 1941 року). Від цієї звістки здригнулася вся Гординя. Обидва хлопці втекли разом з енкаведистами й більше в село не повернулися. Можливо, загинули на війні. Кажуть, що бачили їх у полоні в німців. Ходили легенди, що один із синів о. Юрія Гошки відомстив за батька. Насправді, обидва сини о. Юрія Гошки загинули в Українській Повстанській Армії. Дружину з неповнолітніми дітьми вивезли до Сибіру. Після закінчення Другої світової війни вони не повернулися до села, маючи великий жаль на парафіян (спогади жителів села: Ганни Баб'як, Осипа Сенківського, Ольги Баган, Ольги Білинської, Ірини Фрелик, Стефанії Сегер-Даців, Осипа Федака, Івана Совінського, Марії Совінської-Греділь, Ганни Совінської-Кміть та ін.).

   З проголошенням незалежності України, в Гордині, при дорозі на Корналовичі, насипали символічну могилу о. Юрія Гошки та хлопців, які тут загинули. Це Герої Української Повстанської Армії – Сотник Іван Наконечний (Орленко), якого хрестив о. Юрій Гошка, та його бойові Побратими на псевда: "Блакитний", "Гайду", "Юрко". Високий металевий Хрест зварив і встановив світлої пам'яті Осип Стефанович Федак, який до смерті розповідав про цих славетних Гординців-Лицарів. Односельчани, які знали особисто загиблих, зробили пам'ятник, фіґуру і встановили їх посередині перед могилою. Щиро підтримували цю благородну справу світлої пам'яті Голова сільради, вчителька математики Присташ (Брикайлик) Віра Олександрівна й високодостойний священник парафії в селі Гординя о. Микола Волянський, який віддано служив громаді понад 30 років (Марія Яцимірська). https://www.facebook.com/profile.php?id=100009050893863  //  https://uk.wikipedia.org/wiki/Яцимірська_Марія_Григорівна).
    У період німецької окупації (1941-1944) парохом села був о. Ярослав Кузич.
    З вересня 1944 року розпочалися перші сталінські репресії в селі Гординя і по всій Західній Україні. Найбільше облав НКВД було на Різдвяні Свята в січні 1945 року. Перших заарештованих відправляли до НКВД-МГБ в Дубляни. Пізніше – до Дрогобича. У товарних вагонах вивозили в Сибір усіх, хто мав освіту від 7-8 класів. Більшість патріотів була розстріляна. Церкви обкрадали, змінювали місцеві органи влади, вербували нових людей (як правило, з числа малограмотних, малосвідомих і бідних сімей). Розпочався радянський період у житті парафіян Гордині.
    У післявоєнний період парафія в Гордині тривалий час (1946-1977) пов'язана з іменем священника – Володимира Худика. Це був час, коли учням і вчителям, членам Комуністичної партії та комсомольцям забороняли ходити до Церкви, брати шлюби, хрестити дітей. о. Володимир Худик спочатку жив у будинку о.Володимира Гошки (на попівщині), а пізніше його переселили в скромну й стару церковну хату. Попівщина стала школою початкових класів. 
    Після о.Володимира Худика недовго служили отці Іван і Богдан (1977-1983). Парафіяни придбали для священників нову церковну резиденцію.
    З 1983 року до жовтня 2016-го року в Гордині правив о. Микола Волянський. о. Микола Волянський посвячував відновлену могилу Борцям за волю України (1917-1921 рр.), могили Героїв УПА, пам'ятник Євгенові Коновальцю та Степанові Бандері, пам'ятник українському письменникові Андрію Чайковському.


    З 2016 року в селі Гординя служить о. Олег Губик.
    У 2019 році в Церкві св. Дмитрія встановлено новий Іконостас, над яким працювали майстри  з м. Новий Калинів під керівництвом п. Василя Попеля.
    У 2020 році Церкву св. Дмитрія відремонтовано; нові розписи Храму зробила бригада п. Богдана Підгородного з м. Новий Калинів.
    8 листопада 2020 року відбулося освячення Храму після оновлення з участю Єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії  УГКЦ Григорія Комара. 


Історичні постаті в селі Гординя

                        Іван Наконечний  (с. Гординя 1919 – с. Гординя 1948)
                Сотник УПА Іван Наконечний (Орленко) народився в селі Гординя. Загинув  у Гордині під час облави НКВД-МГБ 4 березня 1948 року.
   3 березня 1948 р.  зведені загони НКВД-МГБ, який знаходився  в  Дублянах  Самбірського району Львівської області,  з усіх сторін  оточили село Гординя  і в 6.00 год. ранку  почали спецоперацію.

З архівних документів відомо: близько 8.00 год. п'ять вояків УПА вирушили із Закуття до лісу, де була їхня криївка (головна база перебування підвідділу УПА "Булава") і натрапили на одну з груп засади. Розпочався бій, який тривав півтора години на очах односельчан. Разом з командиром Орленком були "Блакитний" – лікар, "Гайдук" – роєвий, "Юрко" – кулеметник, "Лісовик" – особистий охоронець, "Вишневий" – рядовий стрілець.

Вояки УПА миттєво відкрили вогонь, розділившись на дві групи. Відважний кулеметник "Юрко" прикривав відступ побратимів до вигідніших позицій, аж поки ворожа куля не скосила молодого парубка.

Поранений Орленко і "Блакитний" добігли до рова за дорогою на Корналовичі, але і там була засідка. Кілька осіб свідчили, що Орленко голосно вигукнув "Слава Україні", підняв до скроні власний пістолет і вистрелив. Те саме зробив поранений "Блакитний". Інші вояки забігли до стайні й звідти дали вогню по ворогові, тоді емгебісти кинули гранати. У результаті бою загинув "Гайдук", поранений стрілець "Вишневий" потрапив у полон, а "Лісовик" зумів сховатися. Ввечері добрався до зв'язкової Ганни Баб'як, розповів про Орленка, їхній бій і зраду.

Полонений "Вишневий" розказав у НКВД-МГБ про головну криївку підвідділу УПА Орленка, де на той час перебували його побратими на псевда: "Кобза" (чотовий), "Грушка", "Доля", "Короленко", "Осінній" (особистий охоронець Орленка), "Степовий", "Клим" (особистий охоронець Орленка), "Шумний", Люба (зв'язкова із Кульчиць), "Блакитний-2" (Борис І. Ф.).

О 12.00 год. 4 березня 1948 р. спецоперацію розпочато знову. Криївку оточили з усіх сторін. Вояки УПА захищалися, як могли. Деякі поранені померли по дорозі до відділу МГБ в Дублянах. Двоє потрапили в полон – зв'язкова Люба (Ворончак Л. А.) і "Блакитний-2" (Борис І. Ф.). Одному вдалося втекти.

Іван Наконечний-Орленко не здався живим. У повоєнні роки односельчани таємно співали пісню про Орленка, яку склав його охоронець "Лісовик".

За свої неповних 29 років Іван Наконечний встиг залишити глибокий слід у серцях всіх, хто знав його особисто.

Закінчив Народну школу в Самборі, був активістом читальні "Просвіта", виступав з рефератами про історію України, організовував концерти до національних свят. Іван Наконечний відзначався здібностями до математики, інженерних ремесел, іноземних мов (досконало знав німецьку, польську, російську). Вродливий, високий, ввічливий у розмовах зі старшими – таким його довго згадували земляки.

У вересні 1939 року червоні "визволителі" прийшли на західноукраїнські землі. У Гордині спочатку їх зустрічали прихильно, солдати з танків роздавали дітям прості олівці та зошити.

У 1940 р. Івана Наконечного, як і інших хлопців, мобілізували до Червоної Армії. В Армії його застала німецько-радянська війна. У липні-серпні 1941 р. тисячі солдат разом зі своїми командирами потрапили в полон до німців. Така ж доля спіткала й Івана Наконечного. Він розповідав про своє перебування в концтаборі серед різних людей. І там був незламним. Як ніби про нього говорить народна мудрість: народжений літати – повзати не буде!

У 1942 році Іван Наконечний втікає з концтабору, добирається до Гордині, а згодом вступає до лав Української Повстанської Армії. Обирає собі псевдо (псевдонім) – Орленко, виїжджає на вишкіл у старшинську підпільну школу УПА. Потім виконує завдання на теренах, що сьогодні належать до Польщі.

На цей час уже відомо було всім, скільки людей знищила і виселила до Сибіру радянська влада за період від лютого 1940 року до червня 1941 року.

Німецькі окупанти обманули українців і їх провідників; тисячі людей відправили на роботу до Німеччини, патріотів знищували від липня 1941 року. Тому ідея незалежності України полонила серця найкращих молодих і старших людей. Крім того, жорстоке вбивство священника Юрія Гошки в червні 1941 року викликало внутрішній гнів до сталінських сатрапів. Син Юрія Гошки – Володимир (псевдо "Мирон") також пішов до лав УПА і був близьким приятелем Івана Наконечного.

На рідні землі Самбірщини і Дрогобиччини Орленко прибув у червні 1947 року. Він став свідком вивезення людей у Сибір, масових арештів і вбивств. Це ранило серце молодого хлопця. Він став на захист земляків, сподіваючись на позитивні зміни.

Побратими із США, Канади, Німеччини, Австралії залишили теплі спогади про Орленка. Йому присвячена окрема стаття в "Літописі Української Повстанської Армії", у якій названо Івана Наконечного Лицарем УПА.


Лютий. 1943. Гординя. Львівська область.

                               Михайло Шевчик (с. Звір 1922 — с. Гординя 1943)
      На старому цвинтарі в селі Гординя є скромна, але дуже символічна могила. У ній спочиває хлопець  із села Звір Самбірського району Львівської області. Власне, могилу він  має після  проголошення Незалежності України. До цього часу мало хто  знав, що десь там скраю,  біля цвинтарної огорожі,  таємно похований Герой Української Повстанської Армії.
      
Могила Михайла Шевчика на цвинтарі в селі Гординя. Автор фотографії: Марія Яцимірська [6][7]
Автор фотографії: Марія Яцимірська [8][9]
Фотографія пам'ятника Євгенові Коновальцю та Степанові Бандері в селі Гординя. 1993 р. Автор фотографії: Михайло Фізяр. Власна робота[10]
Пам'ятник жертвам сталінських репресій в селі Гординя. Автор фотографії: Марія Яцимірська [11][12]

Чому з такими почестями перепоховали останки Михайла Шевчика і встановили на його могилі «березовий» Хрест (насправді – металевий)?

          Історія  Другої світової  війни значною мірою сфальшована. Про це свідчать все нові й нові розсекречені документи. Хто не цікавиться тією проблематикою, той ніколи  не дискутуватиме грамотно, наприклад, на тему Криму. Матеріали Нюрнберзького процесу, який відкрився 20 листопада 1945 року, не перекладені українською мовою в повному обсязі. На цьому процесі, як відомо, УПА  і дивізія «Галичина» не були визнані як злочинні формування. Прем’єр-Міністр Великої Британії В. Черчилль пропонував Й. Сталінові  в лютому 1945 року (на зустрічі в  Ялті)  визнати УПА воюючою проти Німеччини стороною. Сталін не погодився і доля хлопців з УПА склалася незаслужено пекельно. Голодні, застуджені в холодних  криївках, вони наївно сподівалися чуда від влади, за якою – досвід червоного терору, голодоморів і вивезення до Сибіру українців з освітою від 7-8 класів та ін.
               І так, що сталося в лютому 1943-го в Гордині?
 Не всі тоді знали,  хто  такий Михайло Шевчик. Ймовірно, зв'язковий УПА і,  можливо,  привозить якусь записку чи відвозить  її комусь від когось. Правду знали  лише одиниці, конспірація була на високому рівні.  Жителі Гордині, які спілкувалися з ним особисто, розповідали, що був дуже гарний і до нестями закоханий у Настуню. Саме з тієї причини після виконаного завдання Михайло пішов до дівчини, яка його чекала. 
                   У теплій хаті Михайло Шевчик не підозрював, що  в  серці господаря зародилося лихе бажання від звістки:  німці заплатять кожному за інформацію про вояків Української Повстанської Армії.  Певного дня він  поспішив до старости  сусіднього села й доніс, що такий-то є в Гордині й приходить до його доньки.
      Причини й деталі доносу можна ставити під сумнів, але німці справді приїхали. Озброєні, оточили будинок,  наказали  здатися живим.  
      Що це означало для Михайла Шевчика, який склав присягу: «Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї»?  

По-перше, ЗРАДА в обмін на свободу чи концтабір, а після війни – еміграція в Канаду, США, якби вижив. По-друге, половина найкращої молоді Гордині потрапила би до рук ворогів. І найголовніше: він знав, де збудована криївка. А там – командири, поранені друзі, зброя тощо.

            То ж що зробив Михайло Шевчик у ситуації, яка склалася? 

Кожний боєць УПА завжди мав зброю з собою, де б він не був, і, зрозуміло, про це ніхто не знав. Часу на роздуми не було. Стріляє в одного німця, другого, пробивається на вулицю й біжить в сторону дороги. Стріляють у спину німці, намагаються наздогнати. На шум збігаються люди. На жаль, недалеко відбіг Михайло Шевчик. Смертельні кулі скосили його; лежав на снігу, стікаючи кров’ю. Окупанти не розраховували на спротив, а тим паче – на жертви із свого боку. Поспіхом забрали вбитих і поранених й поспіхом поїхали.

             Очевидці стверджували: плакала голосно дівчина, «тату, що ви наробили…». 
           До ранку наступного дня ніхто вже не знав, куди забрали тіло Героя.  До 1991-го року!  
             Як відомо, в УПА була своя  Служба Безпеки (СБ). За законами воєнного часу, Служба Безпеки Української Повстанської Армії  зобов'язана допитати донощика й винести вирок. Приблизно через тиждень господаря допитано...  Додому не повернувся. 
             Голова СБ УПА Микола Лебідь  емігрував до США. Працював в українських виданнях.  У похилому віці передав архіви УПА до України.  Його донька проживає в США. Чому Миколу Лебедя  союзники не вважали злочинцем Другої світової війни? Натомість дали роботу, добру пенсію. Окрема тема.   
             Повернімося до головної думки  про подвиг Михайла Шевчика. 
             Михайло Шевчик у лютому  1943-го року в селі Гординя не став зрадником; вступив у нерівний бій з ворогами;  своєю смертю спас сотні побратимів. 
             Мама і сестра приїхали до Гордині  на перепоховання. Почула стільки зворушливих слів про сина, особливо від людей, які знали його особисто.  Надійний, чуйний, сміливий. Невдовзі мама померла. 
          Могилу Михайла Шевчика на цвинтарі в Гордині легко знайти.  Високий білий  металевий Хрест і надпис: Михайло Шевчик (1920-лютий 1943), народився в с. Звір. Зв'язковий УПА (Марія Яцимірська, проф. Львівського національного університету імені Івана Франка / https://uk.wikipedia.org/wiki/Яцимірська_Марія_Григорівна).


                      АНДРІЙ ЯКОВИЧ ЧАЙКОВСЬКИЙ (15 травня 1857 Самбір — 2 червня 1935 Коломия)                                                         

народився 15 травня 1857 р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в селі Гординя, де народилася його мама. Початкову освіту здобув у дяка с. Гордині, закінчив у 1877 р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, вступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935 р.

Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства "Дружній Лихвар", одним із керівників львівської "Просвіти", займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина ("Боян", "Надія" тощо). Літературна діяльність письменника розпочалася у 1888 р., коли в народовській газеті "Діло" з'явилися його статті про "причини зубожілості наших селян в судівництві" та про біблійні й старогрецькі судові процеси. Сорокарічний ювілей літературної праці А. Чайковського Галичина відзначала у 1928 р. Але А. Чайковський почав писати ще в гімназії під впливом прочитаних книжок, писав драми й оповідання, та, як свідчить О. Маковей, через якийсь час із них "сміявся", а далі й зовсім покинув літературне писання "задля недовір'я в себе і невзгодин життя". Можемо твердити, що особливості таланту А. Чайковського вимагали життєвого досвіду, живих фактів дійсності, а для історичних повістей — серйозної історичної лектури, систематичних історичних знань. І він надовго замовк. Важкі обставини особистого сирітського життя, враження від військової служби і походу 1882 р. на придушення повстання в Боснії, а далі адвокатська практика, що ввела його в глибини соціального буття народу і тайники його психології, фундаментальне вивчення національної історії, в контексті якої виразніше розкривалося сучасне і майбутнє народу, спонукали серйозно взятися за перо. А. Чайковському було вже під сорок.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу "Літературно-науковий вісник", що постав замість народовської "Зорі" та Франкового журналу "Житє і слово" і почав у 1898 р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу "літературно-критичну студію" Осипа Маковея "Андрій Чайковський". Тритомна антологія "Вік" (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті "Олюнька". Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії. Письменник глибоко знав сучасне йому селянське життя, на цю тему написав низку творів, що з'являлися окремими виданнями — "Образ гонору" (1895), "Бразілійський гаразд" (1896), "Не піддайся біді" (1908), "Не було виходу" (1927).

Життя галицької інтелігенції постає з багато в чому автобіографічної повісті "Своїми силами" (1902). Це твір про "шестидесятників" і "семидесятників" минулого століття на Галичині. Про інтелігенцію йдеться і в тритомній повісті "З ласки родини" (1910) та в повісті "Панич" (1926). Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої "ходачкової" шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу "Олюнька" (1895) та "В чужім гнізді" (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського.

Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Тільки з життя "ходачкової шляхти" він створив дві великі трилогії ("Олюнька" — 1895, "В чужім гнізді" — 1896, "Малолітній" — 1919, "Своїми силами" — 1902, "З ласки родини" — 1910, "Панич" — 1921). Один за одним з'являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: "Козацька помста" (1910), "Віддячився" (1913), "За сестрою" (1914), "На уходах" (1921), "З татарської неволі" (1921), "Олексій Корнієнко", ч. І—ІІІ (1926 — 1929), "Украдений син" (1930), "Сонце заходить" (1930), "Богданко" (1934), "Полковник Михайло Кричевський" (1935) та багато інших. Не тільки твори селянської тематики, повісті про інтелігенцію і з життя "ходачкової шляхти", а й численні твори на історичну тематику були підготовчою роботою до написання історичного роману "Сагайдачний". Було написано ще кілька творів і після "Сагайдачного", але вони вже значно поступаються і за художністю, і за освітньо-громадською значимістю, хіба що додають відомостей про джерела історичної прози письменника.

Трапилося так, що після об'єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Тільки в 1958 р. після тривалої перерви львівське видавництво "Каменяр" видало збірку творів А. Чайковського "За сестрою" з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії. У 1966 р. "Каменяр" здійснив ще одне видання творів під назвою "Олюнька". І лише через 23 роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — і з його "Сагайдачним". https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1708

ДІТИ АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО:

Чайковський Микола Андрійович (2 січня 1887, Бережани — 7 жовтня 1970, Львів) — син. Професор математики.

Чайковський Богдан Андрійович (29 лютого 1888, Бережани — 26 червня 1941, Львів) — син. Адвокат, етнограф. Закатований комуністами у Бригідках.

Чайковська Галина Андріївна (19 вересня 1892, Бережани — 6 січня 1979, Флорида) — донька.

Чайковська Олена Андріївна (4 січня 1893, Бережани — 1927, Коломия) — донька. Померла при пологах.

Чайковський Андрій Андрійович (14 жовтня 1895, Бережани — 9 червня 1978, Коломия) — син. Бібліотекар, член КПЗУ.

Чайковська Наталія Андріївна (6 серпня 1898, Бережани — 18 лютого 1938, Коломия) — донька. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B9_%D0%AF%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87


Андрій Чайковський. Олюнька (уривок з повісті): "Над Дністром на правому березі, на дві милі нижче від міста Самбора, ле­жить велике село Пишнівці. Розташоване воно на узгір'ї, на чорній урожайній землі. Одна половина його, та, що до Дністра ближче, лежить нижче, і частенько Дністер, виливаючи нагально свої води в тих сторонах, заглядає до хат і виганяє їх мешканців з товаром і з тим, що захопити вдасться, на другу половину села, до сусідів, що мають хати на узгір'ї. Дністер, від Пишнівців почавши, стає крутий. Береги його з того боку, що від Пишнівців, стрімкі й такі крихкі, що вода рік-річно вириває по куску берега, а через те ріка наближається чимраз більше до села.

Село Пишнівці різниться від інших сіл наддністрянської околиці хіба тим, що воно розпадається на дві адміністративні громади: на шляхетську, що зветь­ся Закуття, і хлопську, або рустикальну. Обі ті громади мають хіба спільну церкву й школу, та й тут намагаються не змішуватися між собою, бо, на їх дум­ку, і перед богом хлоп шляхтичеві не рівня. Та класова незгода переноситься і на школярів, що вчаться в однім будинку; вони між собою не любляться, не хочуть сидіти суміш на лавках і так, як їхні батьки, дражнять одні одних та роблять собі взаємні пакості.

Кожна громада має своє окреме начальство з окремою радою. На Закутті начальникує префект з асесорами [1], а в громаді рустикальній — звичайний війт з присяжними. Між закуттянами і хлопами нема найменшого зв'язку. Вони ста­раються якомога різнитися й убранням, і бесідою, й звичаями. Закуттяни носять капоти сурдутового крою, хоч би й з полотна, кашкети, тобто шапки з дашками, похожі дещо на російські, хіба що вужчі дном, де-де рогатівки крою кілінського, взимку — низенькі баранячі шапки, "пасові чоботи", такі, що халяви шиті по боках на лад німецьких штіфлів [2]. Жінки носять крамські строкаті спідниці, кацабайки, а на голові хустини, зав'язані під бородою. Волосся чешуть гладко, а косу обв'язують на міщанський лад ззаду голови в коліща. Йдучи в церкву, або при якім більшім святі, закидають На себе великі хустки, та так. що вони зсуваються нижче плечей і лиш на раменах задержуються. Одним словом, у їх­ній одежі видно якусь панську претензію, вони бажали б усе і всім показати себе вищими від хлопів" котрих прозивають мургами з чорним піднебінням.

Однак і хлопи не хочуть шляхті ні в чому поступатися. Вони не цураються свого хлопського строю. Одягаються в полотняні кафтани слов'янського крою, в кожухи, в широчезні, трохи на козацький лад шиті штани та великі угнівські чоботи з закаблуками. Жінки носять на голові чіпці, волосся заплітають висо­ко на голові, а над чолом пускають його в гриву, що зветься жмудами. Спідни­ці домашньої роботи. Одним словом, пишнівські хлопи мають вигляд українсь­ких селян, а шляхта, що пам'ятає ще дещо зі своїх традицій та шляхетських привілеїв, подобає на якусь хлопсько-панську мішанину. Та це водиться і з бе­сідою, і з молитвою. Хлоп не хоче інакше говорити, як по-українськи, не знає іншої молитви, як української: шляхтич дуже радо вживає слова польські, ро­зуміється, в покаліченім вигляді, імена українські вимовляє по-польськи, а вчитися польської молитви належить до доброго тону. Шляхта незадоволена теперішніми порядками та все з жалем згадує часи польського панування, де шляхетські привілеї багато значили і хлоп був хлопом, а не чоловіком..." https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4554


КУЛЬТУРА[ред. | ред. код]

Будинок культури. Народний дім.

Бібліотека.

РЕЛІГІЯ[ред. | ред. код]

Українська греко-католицька церква св. Дмитрія. Збудована в 1810 році.

Відомі земляки[ред. | ред. код]

  • Андрій Чайковський (1857-1935) — український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині. Діяч Національно-Демократичної Партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі. Написав у 1895 р. повість "Олюнька" про долю дівчини-сироти в Гордині та інших жителів села того часу; автобіографічну повість "Своїми силами" (1902).
  • Степан Сеґер – народився і виріс у Гордині. Закінчив правничий факультет Львівського університету в 30-х роках ХХ століття. Доктор права, мав адвокатську контору у Львові. Під час Другої світової війни емігрував із сім'єю до США.
  • Юрій Гошка (1888-1941) – Священник Греко-Католицької Церкви св. Дмитрія в селі Гординя (1917-1941). Загинув у червні 1941 року в тюрмі НКВД міста Дрогобича Львівської області.
  • Володимир Гошка (1917-1949) – Хорунжий Української Повстанської Армії (псевдо Мирон). Загинув у бою в Карпатах. Син о. Юрія Гошки.
  • Іван Наконечний-Орленко (1919-1948) – Сотник Української Повстанської Армії. Загинув у Гордині 4 березня 1948 року в бою з бандами НКВД-МГБ.
  • Дмитро Семенович Фурдин (1921-2014) – художник-іконописець. Народився в селі Гординя.
  • Степан Осипович Греділь – український футболіст. Народився в селі Гординя. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B5%D0%B4%D1%96%D0%BB%D1%8C_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD_%D0%9E%D1%81%D0%B8%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Гординя Гординя // https://www.facebook.com/profile.php?id=100009050893863
  2. Марія Яцимірська // https://uk.wikipedia.org/wiki/Яцимірська_Марія_Григорівна
  3. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 7.5.1946 «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських Рад і населених пунктів Дрогобицької області»
  4. Соломка. Фотографія 9 березня 2010 р. Вікіпедія: Вікі любить пам'ятки/Львівська область/Самбірський район // https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F%3A%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96_%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%B8%D1%82%D1%8C_%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8%2F%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%2F%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD&oldid=29700390//
  5. Соломка. Фотографія 9 березня 2010 р. Вікіпедія: Вікі любить пам'ятки/Львівська область/Самбірський район // https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F%3A%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96_%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%B8%D1%82%D1%8C_%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8%2F%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%2F%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD&oldid=29700390//
  6. Гординя Гординя // https://www.facebook.com/profile.php?id=100009050893863
  7. Марія Яцимірська // https://uk.wikipedia.org/wiki/Яцимірська_Марія_Григорівна
  8. Гординя Гординя // https://www.facebook.com/profile.php?id=100009050893863
  9. Марія Яцимірська // https://uk.wikipedia.org/wiki/Яцимірська_Марія_Григорівна
  10. Михайло Фізяр – Фотографія пам'ятника Євгенові Коновальцю та Степанові Бандері в селі Гординя. 1993 р. Власна робота. Номер у каталозі конкурсу «Вікі любить пам'ятки»: 46-242-0046 // https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%BF%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F:%D0%92%D1%96%D0%BA%D1%96_%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%B8%D1%82%D1%8C_%D0%BF%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8/%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C/%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%B1%D1%96%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BE%D0%BD&oldid=29700390#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Pamyatnyk_Gordynia_2020.jpg
  11. Гординя Гординя // https://www.facebook.com/profile.php?id=100009050893863
  12. Марія Яцимірська // https://uk.wikipedia.org/wiki/Яцимірська_Марія_Григорівна

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]