Городище та селище «Суха Гомільша»
| Городище та селище «Суха Гомільша» | |
|---|---|
| Статус | пам'ятка археології національного значення |
| Країна |
 Україна |
| Регіон | Харківська область, Зміївський район |
| Населений пункт | с. Суха Гомільша |
| Тип | городище, селище |
| Історія | |
| Датування | V ст. до н.е. – середина Х ст. н.е. |
  Городище та селище «Суха Гомільша»  Городище та селище «Суха Гомільша» | |
Городище та селище «Суха Гомільша» — пам'ятка археології національного значення, охоронний № 200023-Н, взятий під охорону держави Постановою КМУ № 928 від 03.09.2009.
Датування[ред. | ред. код]
V ст. до н. е. — середина Х ст. н. е.
Площа[ред. | ред. код]
Загальна площа городища становить 2 га. Загальна площа селища становить ≈30 га.
Розташування[ред. | ред. код]
На східній околиці с. Суха Гомільша Нижньобишкінської сільської ради Зміївського району Харківської області. Пам'ятка займає високий прямокутний мис правого берега р. Сіверський Донець у місті впадіння в нього р. Гомільша. Мис з поселенням височіє над річковою долиною на ≈30 м. Зі сходу городище обмежене Панським яром, по якому протікав струмочок, а із заходу Княжим яром. Із заходу до городища прилягає селище, обмежене Княжим і Дяковим ярами.
Історія дослідження[ред. | ред. код]
Городище вперше згадується на початку XVII ст. у «Книга Великому Кресленню»[1]. На початку ХХ ст. воно фіксується Дмитром Багалієм у матеріалах ХІІ Археологічного з'їзду[2]. У середині ХХ ст. пам'ятка неодноразово оглядалася Іваном Ляпушкіним (1947)[3], Світланою Плетньовою (1955)[4], Борисом Шрамком (1950-60-ті)[5] та Володимиром Міхеєвим (1960-70-ті)[6].
Селище «Суха Гомільша» було відкрите вчителем історії Першотравневої середньої школи Зміївського р-ну Красюком Я. І. у 1951 р. Він у 1953 та 1960 рр. проводив тут і розвідки. У 1969, 1973 та 1978 рр. розкопки поселення проводила археологічна експедиція Харківського державного університету на чолі з Володимиром Міхеєвим[7].
Опис[ред. | ред. код]
Городище
Загалом вивчено ≈200 м2: головним чином було проведено досліджено оборонних споруд та північної частини.
Загальна довжина городища з південного сходу на північний захід — 312 м, максимальна ширина у північній частині — 88 м, в південній — ≈45 м. Основний вал, що відсікає площу городища з півдня, створений у ранню залізну добу (V ст. до н. е.) являє собою ґрунтовий насип, перед яким був рів.
Сама площа городища розділена на 3 частини (дворища): південний двір — 0,5 га, середній — 0,3 га та північний — 1,2 га. Центральний та північний двори об'єднані єдиною системою захисту у вигляді кам'яної стіни, що утворює цитадель городища.
Культурний шар на території городища пошкоджений добуванням каміння у новий час, а також бліндажами часів Другої світової війни. В цілому ж культурний шар городища здебільшого слабо насичений та мало потужний. Його товщина на більшості площі становить до 20 см. Лише в північній частині — до 40-60 см. Він мало насичений артефактами (переважно уламки керамічного посуду салтівської культури середини VIII — середини Х ст.). Фрагменти ліпного посуду ранньої залізної доби — поодинокі та не становлять окремого культурного горизонту. На сучасній поверхні добре просліджуються розкопи Володимира Міхеєва (траншеї та відвали від них).[8]
Селище
Загальна довжина селища з півдня на північ становить ≈600 м, максимальна ширина — у південній частині — ≈500 м. Культурний шар на території селища становить 40–60 см, а у північній — до 100 см. Він насичений здебільшого артефактами та комплексами салтівської археологічної культури середини VIII — середини Х ст. н. е. (місцева та імпортна кераміка, знаряддя праці, предмети побуту, зброя, кінська упряж, прикраси та елементи одягу). Окремі комплекси та артефакти відносяться до пеньківської археологічної культури VII — першої половини VIII ст. н. е. Скіфський період ранньої залізної доби (V—IV ст. до н. е.) представлений рідкими уламками ліпного посуду. На сучасній розораній поверхні добре просліджуються окремі зольні плями та можна знайти стародавні артефакти (переважно уламки керамічного посуду)[8].
Сучасне використання[ред. | ред. код]
Поверхня городища задернована, в південній частині поросла чагарником.
Селище використовується під сільськогосподарські посіви, поверхня постійно розорюється.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Книга Большому Чертежу. — М., Л.: Изд-во АН СССР, 1950. — С. 74.
- ↑ Багалей Д. И. Объяснительный текст к Археологической карте Харьковской губернии Д. И. Багалей // Труды XII Археологического съезда. — М., 1905. — Т. I. — С. 29.
- ↑ Ляпушкин И. И. Днепровское лесостепное Левобережье в эпоху железа. — Материалы и исследования по археологии СССР. — Вып. 104. — М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1961. — С. 213.
- ↑ Плетнёва С. А. От кочевий к городам. Салтово-маяцкая культура. — Материалы и исследования по археологии СССР. — Вып. 142. — М.: Наука, 1967. — С. 25 и сл.
- ↑ Шрамко Б. А. Древности Северского Донца. — Харьков: Издательство Харьковского университета, 1962. — С. 290.
- ↑ Шрамко Б. А., Михеев В. К., Грубник-Буйнова Л. П. Справочник по археологии Украины. Харьковская область. — К.: Наукова думка, 1977. — С. 79.
- ↑ Міхеєв В. К., Дяченко А. Г. Дослідження ранньосередньовічного поселення поблизу с. Суха Гомольша / В. К. Міхеєв, А. Г. Дяченко // Археологічні дослідження в Україні в 1969 р. — Вип IV. — Київ: Наукова думка, 1972. — С. 276.
- ↑ а б Колода В. В. Сухогомольшанский археологический комплекс: современное состояние и перспективы исследования В. В. Колода // LAUREA I. Античный мир и Средние века: Чтения памяти профессора Владимира Ивановича Кадеева. Материалы. — Харьков: ООО «НТМТ», 2015. — С. 175—176.
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Афанасьев Г. Е. Население лесостепной зоны бассейна Среднего Дона в VIII — Х вв. Г. Е. Афанасьенв // Археологические открытия на новостройках. — М.: Наука, 1987. — Вып. 2. — С. 110—111.
- Михеев В. К. Подонье в составе Хазарского каганата. — Харьков: Изд-во «Вища школа», 1985. — С. 6–8.
- Міхеєв В. К., Дяченко А. Г. Дослідження ранньосередньовічного поселення поблизу с. Суха Гомольша / В. К. Міхеєв, А. Г. Дяченко // Археологічні дослідження в Україні в 1969 р. — Вип IV. — Київ: Наукова думка, 1972. — С. 276.