Перейти до вмісту

Гоїв Юліан Іванович

Додати посилання
Перевірена версія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гоїв.
Гоїв Юліан Іванович
 Хорунжий (файнріх)
 Поручник
 Майор
Загальна інформація
Народження27 квітня 1894(1894-04-27)
Снятин, Королівство Галичини та Володимирії, Цислейтанія, Австро-Угорщина
Смерть10 грудня 1937(1937-12-10) (43 роки)
Харків, УРСР, СРСР
(розстріл)
ГромадянствоАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
ЗУНР ЗУНР
Національністьукраїнець
Alma MaterТехнічний університет у Брно
Військова академія імені М. В. Фрунзе
Військова служба
Роки служби1914—1937
ПриналежністьАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
ЗУНР ЗУНР
СРСР СРСР
Вид ЗСЗбройні сили Австро-Угорщини Збройні сили Австро-Угорщини
ЗУНР ЗУНР
Прапор Червоної армії РСЧА
Рід військ Сухопутні війська
 танкові війська
Формування УСС
 УГА
ЧУГА
Прапор Червоної армії РСЧА
Війни / битви
Перша світова війна
Польсько-українська війна
Польсько-радянська війна
Командування
1914—1915 Командир чети УСС
1918—1920 Командир чети, сотні, куреня 1-ї бригади УСС УГА/ЧУГА
1924—1932 Заступник начальника відділу розвідки Українського військового округу
1932—1936 Військовий керівник автотракторного технікуму ХТЗ
1936—1937 Начальник автобронетанкового парку 23-ї стрілецької дивізії РСЧА
Автограф
Нагороди та відзнаки
Наручний іменний золотий годинник (1927)
CMNS: Гоїв Юліан Іванович у Вікісховищі

Юліа́н-Володи́мир Іва́нович Го́їв (пол. Gojow Julian Włodzimierz[1], нім. Gojiw Wolodymyr Julian[2]; 27 квітня 1894, Снятин — 10 грудня 1937, Харків) — український та радянський військовий і громадський діяч. Учасник Першої світової війни, польсько-української та польсько-радянської воєн. Хорунжий Легіону українських січових стрільців (1915), поручник Української галицької армії (1919), майор Робітничо-селянської червоної армії (1936).

Народився у Снятині, походив з родини місцевого дяка та хормейстера Івана Гоїва. Навчався у Технічному університеті в Брно, був членом Українського студентського союзу. У серпні 1914 року вступив добровольцем до Легіону УСС, командував четою, відзначився у боях у Карпатах та на Маківці, де потрапив у російський полон (1915—1918). Після звільнення служив у 1-й бригаді УСС УГА, брав участь у боях за Львів і Хирів, у Вовчухівській та Чортківській операціях.

У 1920 році командував куренем у складі Червоної української галицької армії, після входження якої до РСЧА продовжив службу в радянських військах. У 1920—1930 роках працював у структурах розвідки Українського військового округу, очолював інформаційний сектор відділу розвідки. З 1932 року — викладач та військовий керівник автотракторного технікуму Харківського тракторного заводу, у 1936—1937 роках — начальник автобронетанкового парку 23-ї стрілецької дивізії РСЧА.

22 вересня 1937 року заарештований у Харкові органами НКВС, звинувачений у шпигунстві та контрреволюційній діяльності, 10 грудня 1937 року засуджений до страти і розстріляний. Місце поховання невідоме. Реабілітований посмертно рішенням Національної комісії з реабілітації 29 квітня 2025 року. Перший січовий стрілець з Івано-Франківської області, посмертно реабілітований вже за часів незалежної України.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Юліан Гоїв народився у Снятині в українській родині Анни Семенівни та Івана Григоровича Гоївих[3]. Батько був уродженцем містечка Куровичі на Львівщині. Гоїв-старший переїхав до Снятина наприкінці 1870-х років. У 1880 році він обійняв посаду піддячого на парафії Вознесенської церкви у Снятині. З 1886-го і до кінця життя був дяком церкви Михайлового Чуда у Снятині[4]. Опісля смерті отця Теофіла Кобринського у 1882 році Іван Гоїв стає керівником дяківських курсів у Снятині. Був відомим хормейстером, якого особисто у грудні 1903 року за талановитий спів нагородив нотами з автографом Микола Лисенко під час його турне Галичиною та Буковиною. З 1905 року Гоїв-старший очолював міську касу «Прут»[5].

Матір'ю Гоїва була донька снятинського мірника Семена Захаркевича, який виконував також і функції старости снятинського передмістя Балки. Дідусь Юліана Гоїва також був добре відомим мировим суддею, який вмів вирішувати будь-які конфлікти між жителями Снятина та Балок[3].

Юліан був найстаршим із чотирьох синів, четвертим по народженню в родині і другим з шести дітей подружжя, які дожили до дорослого віку[6]. За походженням належав до українських міщан греко-католицького віросповідання[7]. Юліан Гоїв виховувався в дусі глибокого українського патріотизму із розумінням того, що в незалежності від окупаційного режиму на українських землях, в майбутньому Україна повинна бути вільною державою[8].

У 1908—1912 роках — учень Снятинської цісарсько-королівської реальної школи[9]. Протягом 1908—1909 навчального року здобував переважно відмінні оцінки. Найкраще юнакові давалась рідна мова, іноземні мови (польська, німецька, французька) та природничі й точні науки. Знання мов відіграло важливу роль у роки перебування в полоні під час Першої світової війни, а також у період його діяльності як розвідника у 1920—1930 роках. Також вивчав англійську й італійську мови[1]. Микола Анастазієвський, який був однокласником Гоїва в реальній цісарсько-королівській школі у Снятині згадує Юліана як відмінника[10].

Восени 1912 року після завершення школи Юліан вступив до Технічного університету у Брно[11]. Активний учасник Українського студентського союзу, в тому числі його Снятинської секції (1912—1914)[12]. 24 серпня 1912 року обраний заступником голови секції союзу[9]. У ті ж роки дружив із майбутнім командармом ЧУГА, нарком'юстом та генпрокурором УСРР, а тоді ще членом радикальної партії та громадсько-політичним галицьким активістом Василем Порайком. Ця дружба була такою ж щирою, як і наміри Порайка одружитись зі старшою сестрою Юліана Ольгою[13][14].

В лавах українського легіону

[ред. | ред. код]

Початок Першої світової війни в серпні 1914 року Юліан Гоїв застав у себе вдома у Снятині. Тоді він перебував на літніх канікулах як студент. Попри вмовляння матері повертатись у Брно на навчання, юнак вирішив добровільно долучитись до Легіону УСС, який розпочав своє формування як військова частина[1]. Долучення до лав Легіону УСС Юліаном Гоївим розглядалось як один із методів боротьби за майбутню українську державу[8].

До лав Легіону українських січових стрільців долучився у серпні 1914-го. Військову присягу склав 3 вересня в Стрию на Львівщині[15]. 28 вересня 1914 року стрілець Юліан Гоїв був підвищений до десятника (нім. Legion-Zugsführer)[16]. З листопада того ж року в чині десятника перебував у курені Сеня Ґорука[15]. 25 грудня 1914 року зазнав поранення розривною кулею у стегно в боях біля Воловця на Закарпатті. Перебував на тривалому лікуванні в шпиталі при Мукачівському замку[16].

Взимку 1915 року пройшов лейтенантські курси при корпусі Гофмана в Мукачеві, де отримав звання хорунжого (нім. Legion-Fähnrich)[11][17][16]. На початку весни 1915 року у званні хорунжого командував четою в 1-й сотні Українських січових стрільців[18]. 4 травня в ході евакуації з позицій УСС хорунжий був поранений у ногу на Маківці, де того ж дня потрапив до російського полону[9][19]. Австрійський дослідник Легіону УСС Ернст Рутковський вказує, що Юліан Гоїв потрапив у полон під час евакуації січових стрільців з власних позицій, перед якими сили ворога переважали. Рутковський зауважує, що в боях за Маківку українські легіонери втратили 35 стрільців вбитими, 69 були поранені, а ще 16 українців потрапили в полон[16].

Юліан Гоїв і Євген Коновалець п'ють чай у російському таборі для полонених у Чорному Ярі, серпень 1915.

Від червня 1915 і до початку 1918 року Гоїв перебував у полоні в Чорному Ярі Астраханської губернії. Окрім нього, ще одним українцем у таборі був Богаченко (ім'я та по батькові невідомі)[20]. Один рік провів в одному бараку з Василем Порайком та Євгеном Коновальцем. Спільно з останнім був лідером серед полонених австро-угорців у Чорному Ярі[21]. За даними Петра Сіреджука, Юліана Гоїва також тримали в таборах для військовополонених австро-угорців в Астрахані та Царицині[22]. За однією з версій звільнився з полону за сприяння Євгена Коновальця у вересні 1917 року[18], за іншою — зміг покинути табір військовополонених на зламі 1917—1918 років[23].

На початку 1918 року на короткий час повернувся додому в Снятин. Покращивши свій стан здоров'я, Юліан Гоїв згодом повернувся в Легіон УСС. Влітку 1918 року разом зі своєю частиною перебував на Наддніпрянщині[8]. З грудня 1918 по січень 1920 року служив у складі 1-ї бригади УСС Української галицької армії на командних постах. Брав участь у битвах за Львів і Хирів, боровся з польськими окупантами під час Вовчухівської та Чортківської офензив[22]. З листопада 1918-го по 1 березня 1919 року перебував у ранзі хорунжого. З 1 березня по 4 липня 1919 — четар[24], з 4 липня 1919 по квітень 1920 року — поручник. До літа 1919 року був командиром чети (взводу), з липня 1919 — командир сотні[17].

На службі в ЧУГА

[ред. | ред. код]

У березні — травні 1920 року — командир 2-го куреня 1-ї бригади УСС ЧУГА[25]. Станом на 23 березня 1920 року в курені Гоїва було 340 стрільців та 21 старшини[26]. В березні 1920 року в Балті під час оглядин бригади УСС представниками реввійськради 12-ї армії РСЧА за участі Василя Порайка та Володимира Затонського, Юліан Гоїв був помічений в колоні галицьких старшин Порайком. Впізнавши свого друга і земляка, Порайко наказав Юліану вийти з шеренги і представив його Затонському як активного борця за Україну[27].

24 квітня 1920 року, щоб уникнути оточення польськими військами й не йти в бій з колишніми побратимами з Дієвої армії УНР, курінь Юліана Гоїва вийшов з позицій біля села Махнівка в напрямку Черкас[28]. 1 травня 1920 року зі слів сотника УГА Ганса Коха, курінь Гоїва був на марші поблизу села Дзюнків. У розташування куреня Гоїва Г. Кох зміг пробитися в одній компанії з Михайлом Михайликом (замполіт ЧУГА) та Володимиром Затонським (член реввійськради 12-ї армії)[28]. Кох також стверджував, що згодом курінь Гоїва (реорганізований у 1-й полк ЧУСС/1-й червоний галицький полк РСЧА) став останньою частиною ЧУГА, яка діяла проти поляків до вересня 1920 року[29]. Колишній комісар 1-го червоного галицького полку Іван Сірко (1920—1921) такого командира 1-го червоного галицького полку як Юліан Гоїв у своїх мемуарах не згадує[30]. Дослідник ЧУГА Олексій Васечко довів, що наприкінці травня 1920 року Юліан Гоїв здав командування куренем командиру однієї із сотень — четарю Петру Шереметі[31].

За час командування куренем в складі ЧУГА проявив себе як хороший комунікаційник. До прикладу, Мирослав Ірчан згадував, що 16 травня 1920 року командир 2-го куреня ЧУСС у одному з хуторів на Черкащині зіткнувся з інцидентом між червоноармійцями та місцевими селянами. Причиною непорозуміння стала стара австро-угорська форма, у яку були одягнені галичани. Селяни, вважаючи їх польськими військовими, схопили розвідувальний загін куреня, роззброїли бійців і чекали на прибуття основних сил. Прибувши на місце, Юліан Гоїв, який керував куренем, пояснив селянам, що затримані не є поляками. Після цього галичан звільнили, а конфлікт було врегульовано[32].

В РСЧА

[ред. | ред. код]

У 1920—1923 роках обіймав посади начальника розвідки 132-ї Пластунської бригади (з 1921 року — полку) 44-ї дивізії РСЧА, був ад'ютантом командира бригади/полку та служив на інших посадах у цій військовій частині[19]. У період служби при штабі Українського військового округу Юліан Гоїв продемонстрував значний кар'єрний поступ[23]. У цьому активно сприяв йому начальник відділу розвідки УВО Густав Баар, який був його очільником з 1921 по 1933 роки. Завдяки володінню польською, англійською, французькою та німецькою мовами Юліан Гоїв очолив інформаційний сектор у складі відділу розвідки УВО[11].

Будинок у Харкові на вул. Пушкінській, 92, де Юліан Гоїв жив у 1924—1937[33].

З 1924 року Юліан Гоїв проживав у Харкові. Він мешкав за адресою вулиця Пушкінська (нині — вулиця Григорія Сковороди), будинок № 92, квартира № 13, спільно з дружиною Оленою Тимофіївною Гоїв-Рибалко, яка за фахом була лікарем-хірургом[33]. Дружина Гоїва була уродженкою Слов'янська сучасної Донецької області з родини держслужбовця[8]. 1928 року за сприяння Юліана з Чехословаччини на Харківщину переїхав його молодший брат Омелян, який пізніше мешкав у смт Покотилівка[33].

З квітня 1924 по лютий 1925 року Юліан Гоїв обіймав посаду помічника начальника розвідувального відділу. В 1926 році навчався в Заочній академії РСЧА[23]. Згодом працював співробітником для особливих доручень 1-го розряду при Революційній військовій раді. У лютому 1925 року був призначений на посаду помічника начальника стройового та комплектувального відділу управління при штабі УВО, яку обіймав до липня 1927 року. Після цього вдруге став помічником начальника розвідувального відділу в Густава Баара, де працював до грудня 1932 року. З травня 1930 по квітень 1935 року навчався на заочному відділенні Вечірньої військової академії РСЧА при Центральному будинку Червоної армії ім. М. В. Фрунзе[34].

У 1932 році завершив навчання на бронетанкових курсах у Ленінграді[35]. У 1932—1936 роках — військовий керівник автотракторного технікуму при ХТЗ. Ймовірно, цю посаду він дістав як по завершенню бронетанкових курсів, так і через наявність незакінченої вищої освіти в Технічному університеті у Брно[36]. 13 березня 1936 року Юліану Гоїву надали звання майора РСЧА[37]. З осені 1936 — начальник автобронетанкового парку 23-ї стрілецької дивізії РСЧА[38]. Під час служби часто вдавався до критики вищого командування, зокрема через русифікацію частин Червоної армії в УСРР. З 1921 року і до кінця життя перебував під спостереженням спецслужб як колишній український офіцер[36].

Арешт та смерть

[ред. | ред. код]

22 вересня 1937 року заарештований у Харкові. Після арешту в помешканні обшук не проводили. Допити Юліана Гоїва слідчими особливого відділу Харківського військового округу тривали з жовтня по листопад 1937 року. У вироку виїзної колегії Верховного суду СРСР обвинувачувався по статті 54 п. 1-б, 8 та 11[a] Кримінального кодексу УРСР[40]. 10 грудня 1937 року засуджений до страти через розстріл. Вирок виконано того ж дня у Харкові[41][1]:

ВИРОК

Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі:

  • Головуючого — диввійськюриста Є. Ф. Орлова
  • Членів — бригвійськюриста І. М. Зарянова і військюриста 1-го рангу Ф. А. Климина
  • При секретарі військюриста 1-го рангу А. А. Ватнер

На закритому судовому засіданні в м. Харкові 10 грудня 1937 року, розглянула справу за обвинуваченням: Гоїва Юліана Івановича, 1894 р.н., колишнього начальника автобронетанкових військ 23-ї стрілецької дивізії, майора — у злочинах, передбачених статтями 54-1-б, 54-8 і 54-11 КК УРСР.
Попереднім судовим слідством встановлено, що підсудний Гоїв, починаючи з 1921 року, вів активну боротьбу проти радянської влади:
а) починаючи з 1921 року, займався шпигунством проти СРСР на користь Німеччини та Польщі, систематично передаючи іноземним розвідкам відомості, що становили державну таємницю;
б) з 1924 року входив до складу контрреволюційної націоналістичної та терористичної організації та брав активну участь у її діяльності.
ДОВІДКА
Вирок про розстріл Гоїва Юліана Івановича приведений у виконання в м. Харкові 10 грудня 1937 р. Акт про приведення вироку у виконання зберігається в особливому архіві 1-го спецвідділу НКВС СРСР, том № 79

СПРАВА № 53099 за обвинуваченням Гоїва Юліана Івановича за статтею 54 п. 1-б, 8 та 11 Кримінального кодексу УРСР.

Оригінальний текст (рос.)

ПРИГОВОР
Именем Союза Советских Социалистических Республик выездная сессия Военной коллегии Верховного Суда СССР в составе:
Председательствующего — диввоенюриста Е. Ф. Орлова
Членов — бригвоенюриста И. М. Зарянова и военюриста 1 ранга Ф. А. Климина
При секретаре — военюриста 1 ранга А. А. Ватнер
В закрытом судебном заседании в г. Харькове 10 декабря 1937 года рассмотрела дело по обвинению: Гоева Юлиана Ивановича, 1894 г.р., бывшего начальника автобронетанковых войск 23-й стрелковой дивизии, майора — в преступлениях, предусмотренных статьями 54-1-б, 54-8 и 54-11 УК УССР.
Предварительным судебным следствием установлено, что подсудимый Гоев, начиная с 1921 года, вел активную борьбу против советской власти:
а) начиная с 1921 года, занимался шпионажем против СССР в пользу Германии и Польши, систематически передавая иностранным разведкам сведения, составляющие государственную тайну;
б) с 1924 года входил в состав контрреволюционной националистической и террористической организации и принимал активное участие в её деятельности.
СПРАВКА
Приговор о расстреле Гоева Юлиана Ивановича приведён в исполнение в г. Харькове 10 декабря 1937 г. Акт о приведении приговора в исполнение хранится в особом архиве 1-го спецотдела НКВД СССР, том № 79.

ДЕЛО № 53099 по обвинению Гоева Юлиана Ивановича по статьям 54 п. 1-б, 8 и 11 Уголовного кодекса УССР.

11 грудня 1937 року Олені Гоїв-Рибалко слідчі віддали мундир її страченого чоловіка[1]. Місце поховання невідоме[39]. Згідно з архівними даними, громадянство СРСР не приймав[40].

7 березня 1938 року прізвище Юліана Гоїва було згадане у доповіді наркома внутрішніх справ Миколи Єжова Йосипу Сталіну як одне з тих, яке було озвучене допитуваним слідчими НКВС у Москві командармом 2-го рангу Іваном Дубовим. У своїх свідченнях колишній очільник Харківського військового округу Іван Дубовий назвав Юліана Гоїва родичем Василя Порайка[42].

У № 28 газети «Львівські вісті» за 1942 рік було вміщено оголошення з проханням повідомити Івана Гоїва зі Снятина (вул. Базарна, 88) про місцеперебування його синів Юліана та Омеляна, які після Першої світової війни залишалися на Харківщині[43].

Реабілітація

[ред. | ред. код]

В радянські часи посмертна реабілітація Юліана Гоїва проведена не була. Повторний перегляд справи без подальших результатів мав місце в 1954—1955 роках у військовій прокуратурі Київського військового округу[40].

Для встановлення історичної справедливості, 3 жовтня 2024 року івано-франківський історик Андрій Бойда подав заяву до Івано-Франківської регіональної реабілітаційної комісії при Івано-Франківській ОДА з проханням реабілітувати Юліана Гоїва посмертно[36]. 29 листопада 2024 року регіональна комісія задовольнила заяву Бойди та рекомендувала Національній реабілітаційній комісії при Українському інституті національної пам'яті реабілітувати Юліана Гоїва посмертно. Національна комісія отримала матеріали у січні 2025 року. Станом на березень 2025 року заява Андрія Бойди щодо реабілітації Гоїва перебувала на стадії розгляду[36].

29 квітня 2025 року рішенням засідання № 35 Національної комісії з реабілітації Юліан Іванович Гоїв був реабілітований посмертно[44]. Є першим січовим стрільцем з Івано-Франківщини, посмертно реабілітованим вже за часи незалежної України[1]. Посмертна реабілітація Юліана Гоїва зайняла сім місяців[45]. Свою ініціативу щодо посмертної реабілітації Юліана Гоїва історик Андрій Бойда прокоментував для Івано-Франківського Суспільного у липні 2025 року так:

«З одного боку, так: ти людину вже не повернеш фізично. Це зрозуміло. Але тут така моральна справедливість. Ти доводиш, що людину дійсно незаконно позбавили життя, що вона була чиста, невинна, і зі спокійною душею розумієш, що виконав ту місію, яку не встигли зробити ні рідня, ні, наприклад, дружина, ні ще хтось»[1].

6 липня 2025 року на ютуб-каналі «Суспільне Івано-Франківськ» було показано сюжет під назвою «Січового стрільця Юліана Гоїва з Франківщини реабілітували через 87 років після розстрілу». В ньому Андрій Бойда розповів про свою успішну ініціативу щодо посмертної реабілітації поручника Гоїва[8]. З боку родини Гоївих розповідь про життєпис Юліана вів онук його старшої сестри Ольги Олександр Отава. Він також запропонував перейменувати вулицю Валову у Снятині на вулицю братів Гоївих. З його ж слів, така ініціатива належала депутату Снятинської міськради Григорію Дутчаку в 1990-х роках[1].

Нагороди

[ред. | ред. код]

Родина

[ред. | ред. код]
  • Батьки.
  • Брати та сестри.
    • Гоїв Євген Іванович — молодший брат. Український військовий і громадський діяч, сотник Українських січових стрільців[1][8].
    • Гоїв Омелян Іванович — молодший брат[1].
    • Гоїв Зенон Іванович — молодший брат. Український військовий та громадсько-культурний діяч, член ОУН[1].
    • Гоїв Ольга Іванівна — старша сестра[1].
    • Гоїв Наталія Іванівна — молодша сестра[1].
  • Дружина.
    • Гоїв-Рибалко Олена Тимофіївна — дружина. Лікар-хірург Харківської обласної поліклініки. Дітей у подружжя не було[1][8].

Пам'ять

[ред. | ред. код]
  • Згадка про Юліана Гоїва як командира 2-го куреня 1-ї бригади ЧУСС ЧУГА є у мемуарах Мирослава Ірчана під назвою «Трагедія першого травня» (1923)[32].
  • Юліан Гоїв згадується у романі-есе письменника Яреми Гояна «Присвята» (2001), де його помилково було названо «генералом». В цій же книзі згадується про його дружбу з Василем Порайком[46].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Пенкалюк С.; Полівчак Р. (6 липня 2025). Справа Юліана Гоїва. Січового стрільця з Франківщини реабілітували через 87 років після розстрілу. Суспільне Івано-Франківськ. Архів оригіналу за 7 липня 2025. Процитовано 6 липня 2025.
  2. ↑ Verlustliste Nr. 248., 1915, S. 17.
  3. ↑ а б Базалі, 1972, с. 19.
  4. ↑ Бойда. Родина Гоїв, 2025, с. 200.
  5. ↑ Бойда. Родина Гоїв, 2025, с. 196—197.
  6. ↑ Базалі, 1972, с. 18.
  7. ↑ Бажанський, 1984, с. 107.
  8. ↑ а б в г д е ж и Січового стрільця Юліана Гоїва з Франківщини реабілітували через 87 років після розстрілу. YouTube. 6 липня 2025. Процитовано 7 липня 2025.
  9. ↑ а б в Бойда.Наслідки російського полону, 2024, с. 17.
  10. ↑ Анастазієвський, 1969, с. 2.
  11. ↑ а б в Энц. военной разведки, 2012, с. 235.
  12. ↑ Бойда.Участь Василя Порайка, 2024, с. 144.
  13. ↑ Бойда.Декомунізація як каталізатор..., 2024, с. 669.
  14. ↑ Гоян, 2001, с. 24.
  15. ↑ а б Сіреджук, 2024, с. 137.
  16. ↑ а б в г Rutkowski, 2009, с. 129.
  17. ↑ а б Бойда, 2025, с. 168.
  18. ↑ а б Бойда. Родина Гоїв, 2025, с. 201.
  19. ↑ а б Бойда, 2025, с. 167.
  20. ↑ Полковник Євген Коновалець, 1938, с. 100.
  21. ↑ Бойда. Взаємодія..., 2024, с. 42.
  22. ↑ а б Сіреджук, 2024, с. 138.
  23. ↑ а б в г Арсенич, 1989, с. 78.
  24. ↑ Розпоряд XXXIII, 1919, с. 5.
  25. ↑ Васечко, 2019, с. 29.
  26. ↑ Васечко, 2019, с. 31.
  27. ↑ Бойда.Наслідки російського полону, 2024, с. 22.
  28. ↑ а б Гірняк, 1959, с. 173.
  29. ↑ Гірняк, 1959, с. 175.
  30. ↑ Сірко, 1978, с. 75.
  31. ↑ Васечко, 2025, с. 23.
  32. ↑ а б Ірчан, 1923, с. 158.
  33. ↑ а б в Пономаренко, Іван (22 квітня 2021). Цегляний модерн по вул. Григорія Сковороди, 92. Харків, що манить. Архів оригіналу за 25 квітня 2025. Процитовано 4 липня 2025.
  34. ↑ Энц. военной разведки, 2012, с. 235—236.
  35. ↑ Арсенич, 1990, с. 598.
  36. ↑ а б в г Бойда, 2025, с. 169.
  37. ↑ Энц. военной разведки, 2012, с. 236.
  38. ↑ Бойда.Участь Василя Порайка, 2024, с. 146.
  39. ↑ а б ЕСУ, 2006.
  40. ↑ а б в Бойда.Участь Василя Порайка, 2024, с. 147.
  41. ↑ Повстанський рух, 2016, с. 251.
  42. ↑ Бойда. Родина Гоїв, 2025, с. 203.
  43. ↑ Львівські вісті, 1942, с. 4.
  44. ↑ УІНП. (30 квітня 2025). Засідання № 35 Національної реабілітаційної комісії від 29 квітня 2025 року. Архів оригіналу за 25 червня 2025. Процитовано 30 квітня 2025.
  45. ↑ а б Січового стрільця Юліана Гоїва реабілітували через 87 років після розстрілу. Межа. 7 липня 2025. Архів оригіналу за 25 липня 2025. Процитовано 7 липня 2025.
  46. ↑ Гоян, 2001, с. 24-25.

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. ↑ шпигунство на користь Польської Республіки і Третього Рейху[39]

Джерела

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Анастазієвський М. Далекі спогади // Снятин : жур. — 1969. — № 2. — С. 2–4.
  • Арсенич П. Гоїв Юліан Іванович // Борці за возз'єднання : біогр. довід. — Львів : Каменяр, 1989. — С. 78.
  • Арсенич П. Гоїв Юліан Іванович // Від Жовтня до Вересня. — Ужгород : Карпати, 1990. — С. 598.
  • Арсенич П. І., Бойда А. В. Гоїв Юліан Іванович // Енциклопедія Сучасної України / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] — оновл. 2025. — Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006.
  • Алексеев М. А.; Колпакиди А. И.; Кочик В. Я. Энциклопедия военной разведки. 1918–1945 гг. — Москва : Кучково поле, 2012. — С. 235–236.
  • Бажанський М. Ґоїв Володимир Юліян // Вічно житимуть… Постаті від зарання історії, аж до найновіших часів: Біографічний словник. — Детройт, 1984. — С. 107–108. — (Бібліотека видавництва «Снятин»; Ч. 8)
  • Базалі Я. Свідома Родина (у двадцятиліття смерті Івана Ґоїва). — Детройт, 1972. — С. 18–20. — (Бібліотека видавництва «Снятин»; Ч. 7)
  • Бойда А. Взаємодія Василя Порайка і Євгена Коновальця в Галичині та під час російського полону (1906—1916) / наук. ред. О. В. Добржанський // На перетині епох. Перша світова війна: феноменологія, геополітичні та гуманітарні наслідки, історична пам'ять. Міжнародна наукова конференція, присвячена 110-й річниці початку Великої війни 1914—1918 рр. Матеріали і тези доповідей. — Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2024. — С. 41—43.
  • Бойда А. Декомунізація як каталізатор нового витоку досліджень радянських репресій 1930-х рр. (на прикладі життя та діяльності В. Порайка) / уклад. О. П. Адамчо // Наукові горизонти ХХІ століття: мультидисциплінарні дослідження: матеріали Міжнародної наукової конференції. — Ужгород; Київ : УжНУ, УкрІНТЕІ, 2024. — С. 666—670.
  • Бойда А. Наслідки російського полону (1915–1918) в долях Ю. Гоїва та В. Порайка // Україна крізь призму війни: матеріали Всеукраїнської наукової конференції. — Івано-Франківськ : ІФКМ. ФОП Бойчук А.Б., 2024. — С. 15—25.
  • Бойда А. Участь Василя Порайка та братів Гоївих в роботі секції Українського Студентського Союзу в м. Снятин (1911—1921) // Галичина. — 2024. — Число 37. — С. 140—149.
  • Бойда А. Юліан Гоїв: шлях до посмертної реабілітації / МОН України, Уманський держ. пед. ун-т імені Павла Тичини, Черкаський нац. ун-т імені Богдана Хмельницького // Актуальні дослідження суспільних наук : матеріали XI Всеукр. наук. конф.. — Умань : Візаві, 2025. — С. 167—170.
  • Бойда А. Родина Гоїв у суспільно-політичних процесах в Україні наприкінці XIX – в першій половині XX ст. // Володимир Грабовецький – історик України: колективна монографія / за ред. І. Цепенди, І. Райківського, О. Єгрешія. — Івано-Франківськ : Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2025. — С. 196–208.
  • Васечко О. Галицький батальйон під час бою під Ольшаницею 31 травня – 2 червня 1920 року // Військово-науковий вісник. — 2025. — Вип. 43. — С. 21–38.
  • Васечко О. Останній похід Українських Січових Стрільців: квітень – травень 1920 р. // Цитаделя: Львівський мілітарний альманах. — 2019. — Вип. 16. — С. 29–69.
  • Гірняк Н. Останній акт трагедії української Галицької Армії. — Нью-Йорк : Видання Укр. Військово-Історичного Ін-ту в США, 1959. — 281 с.
  • Гоян Я. П. Присвята : Есе. — Київ : Веселка, 2001. — 645 с.
  • Ірчан М. Трагедія Першого травня: спогади з громадянської війни на Україні. — Нью-Йорк : Молот, 1923. — 163 с.
  • Полковник Євген Коновалець // Далекий схід. — 1938. — № ч. 7. — С. 99–100.
  • Ярослав Романюк; Ольга Слободян; Володимир Карий. Повстанський рух на Снятинщині. — Снятин; Чернівці : Друк Арт, 2016. — 440 с. — ISBN 978-617-7172-90-0.
  • Розпоряд XXXIII з дня 1 марта 1919 // Вістник Державного секретаріату військових справ. — 1919. — № 8 (25 березня).
  • Сіреджук П. Січові Стрільці і Старшини Снятинщини і Заболотівщини. Бібліографічний довідник. — Львів : Галич-Прес, 2024. — 208 с.
  • Сірко І. М. Ті незабутні роки. — Ужгород : Карпати, 1978. — 133 с.
  • Rutkowski, Ernst. Die k.k. Ukrainische Legion 1914–1918. — Österreichische militärhistorische Forschungen. 9/10 Heft. — 2009. — 400 с.
  • Verlustliste Nr. 248. [26. August] : [нім.]. — 1915. — S. 50.
  • Хто знав би щось про Юліана і Омеляна Гоїва // Львівські вісті. — 1942. — Вип. 28. — С. 4.

Посилання

[ред. | ред. код]
Ця сторінка належить до вибраних статей української Вікіпедії.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гоїв_Юліан_Іванович&oldid=46807359