Гральний бізнес

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ігрові автомати в Лас-Вегасі

Гра́льний бі́знес — незаконна діяльність, пов'язана із влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), букмекерських контор, тоталізаторів, гральних автоматів за грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розіграшів з видачею грошових виграшів у готівковій формі — поза банківськими установами або у майновій формі на місці. Казино, інші гральні місця (дома) повинні займати окремі приміщення або будівлі та мати гральний зал для відвідувачів (крім гральних автоматів та більярдних столів).

Історія азартних ігор в Україні[ред.ред. код]

До 1989 року[ред.ред. код]

Історія азартних ігор на території сучасної України бере свій початок з тих часів, коли країна знаходилася у складі Російської Імперії. У XVIII, XIX та на початку XX століть найбільші клуби-казино успішно працюють в Києві та Одесі. Продовжують існувати азартні ігри і у смутні часи, коли на території України проголошуються Українська Народна Республіка, Донецько-Криворізька Радянська Республіка, Одеська Радянська Республіка, Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, і після Жовтневої Революції, в 1918 році, коли всі республіки об’єднуються в Українську Радянську Республіку. 10 березня 1919 року, у розпалі громадянської війни більшовиками проголошується самостійна Українська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею у Харкові, що знаходиться у військовому союзі з РРФСР, а 30 грудня 1922 року, підписавши Союзний договір, Українська РСР спільно з РРФСР, Білоруською РСР і Закавказькою РФСР входить до складу СРСР. В період НЕПу у великих містах держави Україна продовжують працювати гральні доми. В результаті, влада країни вирішує обійтися без грального бізнесу: відволікатися від праці на азартні ігри трудовому класу не варто. В травні 1928 року РНК СРСР пропонує усім союзним республікам негайно зачинити всі гральні клуби та казино. Заборона не стосується лише організації тоталізаторів на іподромах. Таким чином, в Радянському Союзі і в Україні в тому числі гральний бізнес забороняється остаточно й безповоротно.

Довгий час азартних ігор на території України не існує. У великих містах держави — Києві, Харкові, Одесі — працюють іподроми, де найазартніші українці можуть зробити ставки та долучитися до гральних розваг. У карти ж звичайні жителі країни грають вдома, а професійні картежники організовують катрани. Однак, все це продовжується недовго: приходить Друга Світова війна.

По закінченню війни для азартних ігор нічого не змінюється. Поступово вони знову з’являються у тому вигляді, в якому були до війни. Щодо законодавства, то в Українській Соціалістичній Республіці діє Кримінальний Кодекс СРСР від 1960 року, згідно з яким залучення неповнолітніх до злочинної діяльності, до занять жебрацтвом, проституцією, азартними іграми, а рівно, використання неповнолітніх для цілей паразитичного існування карається позбавленням волі на строк до 5 років.

Варто відмітити, що радянська влада веде, в ті часи, фактично подвійну політику в сфері грального бізнесу. Забороняючи азартні ігри для радянських людей, вона, тим не менше, дозволяє їх для іноземних громадян, які приїжджають до України. Наприклад, з кінця 1970-х років на великих лайнерах (наприклад, «Максим Горький», «Лев Толстой» та ін. – порт приписки Одеса) розміщується до сотні гральних автоматів.

Нові події в законодавчому плані у СРСР відбуваються дуже нескоро. 20 червня 1984 року Верховна Рада РРФСР приймає Кодекс РРФСР про адміністративні правопорушення. Дві статті Кодексу присвячено організації азартних ігор.

1989—2008 роки[ред.ред. код]

Перше казино на території України відкривається на початку 1991 року у Києві. Місцезнаходження грального дому — готель «Київська Русь». В казино, що знаходиться у підвальному приміщенні готелю, розташовується 8 ігрових столів та 8 гральних автоматів.

В березні 1992 року, в історичному центрі Києва, на вул. Прорізна відкривається однойменне казино «Спліт». Спочатку у казино розташовуються лише гральні автомати, а пізніше встановлюються й ігрові столи. Також, цього року в Києві відкриваються казино «Будапешт» і «Запоріжжя», а в Донецьку — казино «Зеро». Також казино відкриваються у Харкові, Одесі і Дніпропетровську. У 1993 році грати в рулетку і блекджек можна вже у різних містах країни, від Львова до Севастополя. Гральним бізнесом більш нема кого вражати. Він поступово завойовує для себе нові українські території.

Окрім цього, наприклад, ряд заводів в Одесі та Вінниці, що розпалися («Термінал»), породжує декілька фірм, які самостійно починають збирати перші гральні автомати та стають, у майбутньому, головним виробником/оператором грального бізнесу в державі.

З 2009 року[ред.ред. код]

З 1 липня 2009 року в Росії заборонена будь-яка гральна діяльність, за винятком букмекерських контор, тоталізаторів і лотерей, окрім чотирьох спеціальних гральних зонах — в Калінінградській області («Бурштинова»), Алтайському («Сибірська монета») і Приморському краях («Примор'я»), а також в Краснодарському краї («Азов-Сіті»).

Прем'єр міністр України Юлія Тимошенко також пролобіювала Закон України «Про заборону грального бізнесу в Україні» від 25 травня 2009 року.[1][2]

Це не призвело до припинення грального бізнесу, а призвело до його криміналізації, коли правоохоронні органи за винагороду почали прикривати і розширювати гральний бізнес.[3][4][5][6][7]

29 вересня 2015 року в Києві відбувся перший в історії Гральний Конгрес України - Ukrainian Gaming Congress.[8]

Законопроект № 1571[ред.ред. код]

22 грудня 2014 року у Верховній Раді було зареєстровано проект закону, який дозволяє регулювати діяльність казино в Україні, а також азартні ігри в казино виключно як розваги для багатих. Автором даного законопроекту № 1571 виступив Кабінет міністрів.[9] Метою закону є легалізація ігорного бізнесу в окремих ігорних зонах та поповнення бюджету за рахунок продажу ліцензій для організації ігорного бізнесу. 23 грудня на пленарному засіданні Верховної Ради відбулося голосування щодо включення в порядок денний законопроектів № 1571, 1572, 1564. Але рішення підтримали лише 188 депутатів, тому воно не було прийняте.[10]

Джерело публікації[ред.ред. код]

  • Ковтун Євгеній. Правове регулювання грального бізнесу в Україні та іноземних державах. — ЗАО «И-Г-РОК». 2008. ISBN 978-966-2063-07-3

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]