Грем'яче (Острозький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Грем'яче
Gremyachee selo gerb.png Gremyachee selo prapor.png
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район/міськрада Острозький район
Рада/громада Грем'яцька сільська рада
Код КОАТУУ 5624282801
Основні дані
Засноване 1556 року
Населення 1100 осіб
Площа 2,577 км²
Густота населення 301,51 осіб/км²
Поштовий індекс 35841
Телефонний код +380 3654
Географічні дані
Географічні координати 50°22′10″ пн. ш. 26°25′48″ сх. д. / 50.36944° пн. ш. 26.43000° сх. д. / 50.36944; 26.43000Координати: 50°22′10″ пн. ш. 26°25′48″ сх. д. / 50.36944° пн. ш. 26.43000° сх. д. / 50.36944; 26.43000
Середня висота
над рівнем моря
227 м
Місцева влада
Адреса ради 35841, Рівненська обл., Острозький р-н, с.Грем’яче, вул.Центральна,78 , тел. 56-2-19
Карта
Грем'яче is located in Україна
Грем'яче
Грем'яче
Грем'яче is located in Рівненська область
Грем'яче
Грем'яче

Грем'я́че — село в Україні, в Острозькому районі Рівненської області. Населення становить 1100 осіб.

Історія[ред.ред. код]

При автомагістралі Рівне — Острог розміщене село Грем'яче, де зараз близько 500 дворів, загальноосвітня школа, ФАП, дитячий садок, клуб, бібліотека, сільрада, осередки сільськогосподарського виробництва.

Висотно-горбиста околиця Грем'ячого з перевагою глинистих, супіщаних ґрунтів була заселена в глибоку давність. На її полях є виявлений один великий і п'ять менших курганів, де, кажуть, могли бути поховання із староруської доби. Це певною мірою утверджують рідкісні уже втрачені знахідки речей цих далеких часів: крем'яні, металічні наконечники списів, стріл, рештки кольчуг, гончарних виробів, сліди місць старовинного ливарного промислу, вияви монет, зброї, прикрас раннього середньовіччя. Є тут і обриси старовинних сховищ людей.

Про Грем'яче маємо чи не першу вістку в записі від 12 жовтня 1617 року, коли-то возний сповістив про спустошення татарами Острізької волості, називаючи пошкоджені або цілковито зруйновані оселі, серед яких засвідчене й вщент спалене «Грымяче». Під час визвольної війни 1648–1654 років «Грымяче» («Гримяче») кілька разів документується як місце сутичок збройних угрупувань козаків, селян з боївками шляхетського війська. За договором 1753 року, «Гримяче» отримує коронний канцлер Ян Малаховський, який згодом передає та продає його різним власникам Острізького намісництва. У 1794 році маєтність «селения Гремячего» конфіскується і стає власністю російської держави. Згодом цариця Катерина дарує «Гремяче» великоруському генералові Ферзену, а з 1802 року воно стає власністю сенатора Іллінського, графині Корженецької та інших володарів. За переписом 1885 року, «Гримяче» зі статусом «деревні» відноситься єпархіальне до Грозова.

Грем'яче — село колись Острозького повіту в Хорівській волості недалеко від Острога. Наприкінці 19 століття там було 66 будинків, 264 жителів. В 1577 році належало князям Острозьким. В половині 17 століття село було власністю князя Заславського. Вже пізніше село Грем'яче належало по черзі Малаховським, Крем'янецьким, Шокальським та іншими.

Карта 1915 року зарисовує це село біля ставка притоки Вільшки вже у записі (польською графікою) «Грем'яче» («Gremiacze»), де після «р» є буква «е», замість колишнього «й» (ы). Довідник 1947 року трактує «Грем'яче» селом зі своєю сільрадою, до якої відносилось сільце Михайлівка та хутори Грем'яцький, Грозівський Корчунок. Тепер Грем'ячому підвладний і Грозів.

Походження назви населеного пункту[ред.ред. код]

Назва Грем'яче належить до прикметникових формувань, символізуючих переважно наймення людей, вимагаючи ніби запитання «чиє село». З цих міркувань у ній легко вбачається прізвище чи прізвисько Грим'як або видозмінене Грем'як, де є кінцеве (суфіксальне) «як», у якому «к» закономірно перед «є» при розвитку прикметникової форми змінилось на «ч». Віднявши таке «як», матимемо «Грим» («Грем»), котре без труднощів сприймається як укорочене ім'я з давньоруських двоскладних утворень зразка Гримислав (Грим-и-слав), де побажання народженому: «Хай стане гримким (голоснозвучним), нехай здобуває славу!» Менш ймовірно трактувати давнє «Грим» від слова гримати (російського — гримать) у якомусь з кількох значень: «сварливий», «гнівний», «дорікаючий кому-небуть у чомусь лайливими, грубими словами». У такий етимологічний ряд могли увійти прізвища новіших формувань, як Гримко, Гримчук, Гримченко, Гримчишин, що, ймовірно, якось солідаризуються з тими, котрі мають кореневе «е» (Грема, Грем'юк, Грем'як) і походять від говіркового грема «крикун», «галасуючий».

Таким чином, «Грем'яче» — це колишнє «Грим'яче» («Грымяче»), яке, зважаючи на його історичність, ймовірну мотивацію розвитку, повинно би стати офіційною назвою, де втілене поняття "оселя, до якої мав певне суттєве відношення чоловік з прізвищем (прізвиськом) Грим'як, яке існує і на Рівненщині.

Грем'яче має ще іменовані мікрооб'єкти: Баранів ліс — колись густий бір, власником якого був посесор Баран; Березина — поле в околиці березового гаю; Вигін [Вигон] — сільська дільниця, де «виганяли» на випас, постій домашніх тварин, птицю; Грабина — поле на місці (в околиці) грабового лісу; Грем'яцький — офіційна назва хутора в околиці Грем'ячого; Грозівський Корчунок — невелика хуторянська оселя, заснована на місці зрубаного, викорчуваного лісу; До Американця — пасовисько в околиці садиби селянина, прозваного Американцем; До Вельбівна — випас у напрямку села Вельбівного; До Галичів — сільська дільниця, де ніби першим осів Галич; До Горобця — сільський куток, де є садиба Горобця; До курятника — пасовисько в околиці колгоспної птахоферми; Загуменки — присадибні городи за «гумнами» (господарськими забудовами); Кирисьова долина — низинний культивований земельний наділ, який належав Кирисю; Коло Копчихи — нива неподалік горба під назвою Копчиха; Коло липи — сільська дільниця в околиці липового дерева; Копчиха — висота на маєтності дружини Копця; До Мединського — ліс, який утримував Мединський; Михайлівщина — сінокоси, поля у напрямку села Михайлівки; Нахрестику — частина села на перехресті доріг; Новини — культивовані землі; Пасіка — колись пристосоване місце для літньої пасіки; Підгрозово — нива неподалік села Грозова; Піщанка — колишня річечка, що мала світле піщане дно; Селисько — місце старовинних житлово-господарських забудов; Сенькові корчики — поле при чагарниках у власності Сенька; Сидорів садок — куток з «урочим» Сидоровим кутком; Холодна долина — низинне поле, де ніби бушували холодні вітровії.

Грем'яче ще є у Волинській, Житомирській областях.

Свято-Іллінська церква с. Грем’яче[ред.ред. код]

Церкви в селі Грем’яче не було, миряни відвідували богослужіння в Церкві в ім’я Народження Пресвятої Богородиці с. Грозів. Та в Острозькому районному архіві в облікових даних «На релігійне об’єднання православної общини с. Грем’яче Острозького району Ровенської області» є дозвіл від 18.05.1988 р. виконкому Острозької районної ради народних депутатів на ремонт ритуальної споруди на кладовищі в с. Грем’яче. Відкритя каплиці відбулося 10.11.1988 р. З даного моменту миряни с. Грем’яче стали відвідувати богослужіння у своїй каплиці. 1989 р. жителі с. Грем’яче почали будувати власний храм.

У с. Михайлівка храму не було, віряни відвідували богослужіння у Церкві в ім’я Народження Пресвятої Богородиці с. Плоске. В 1990 р. у с. Михайлівка було розпочато будівництво церкви.

Свято-Іллінська церква с.Грем'яче Острозького р-ну

Сладковський Григорій – голова колгоспу, який допомагав будувати храм. Колгосп дав для будівництва храму цеглу, а все інше купувалося за гроші прихожан церкви. Будівництво Свято-Іллінська церкви с. Грем’яче було закінчене 1993 році.

2 серпня 1993 року на Іллі відкрили храм, тому й назвали його храм святого пророка Іллі. Першим настоятелем храму був Юрчук Володимир. З 1994 по 1996 рр. священиком храму був Бухало. У 1996 році настоятелем храму став Тарковський Володимир Михайлович, що править і сьогодні.

У 1996 році близько 60 людей хотіли, щоб церква перейшла до УПЦ КП, та їм це не вдалося. Свято-Іллінська церкви с. Грем’яче залишилася вірною УПЦ МП.

2013 році був зроблений капітальний ремонт Свято-Іллінська церкви с. Грем’яче з нагоди 20-річчя храму. Також люди пожертвували гроші на реставрацію ікон. 9 листопада 2013 року відбулася освята відремонтованого храму. На сьогодні кількість прихожан храму становить близько 420 осіб.[1]

Спалення Грем'ячого[ред.ред. код]

Зупинись, людино! Поклонись землі, омитій
кров'ю батьків і братів наших. Посивіли від
скорботи їх матері, оплакали їх близькі і рідні.

Війна… Хто пережив її, той знає, скільки горя і страждання принесла вона нашій землі. Ще й досі важким болем пам'яті озиваються до нас оті далекі, покривавлені ворогом дні і ночі, озиваються муками закатованих…

З прадавен, з далеких легенд, переказів, із згорьованих споминів, з болю людського ця дорога називалася Чорним шляхом. Не раз топтали її азійські скакуни, не раз на збій перетворювали її тевтони і хрестоносці, не раз свистіли над вишневим садом ординські стріли, не раз чулася чужинська лайлива мова, крики і стогін приречених. Не раз вогневі смерчі над селянськими стріхами розпанахували нічне небо… Страдницький Чорний шлях. Пам'ятущий та споконвічний. Сірим рушником він з розгону впирається в могутні кам'яні фортеці древнього Острога, міста, яке кожного разу ставало на перепоні і яничарам, і знахабнілим народистам, і зрозумілій польській шляхті. По обидва боки шляху розкинулось село Грем'яче. Пам'ятає воно визвольні героїчні походи Северина Наливайка, Богдана Хмельницького. Якби село могло говорити! Чорна рілля заорана, гей, гей І стрілами засіяна, гей, гей І кровію сполощена… Чомусь у пам'яті зринули слова давньої кобзарської думи… Давньої і теперішньої. Хто ти, яничаре XX століття? Яка мати тебе породила? Задля чого? Аби нищити все живе, скроплюючи землю кров'ю?

 — В ту ніч я вдома не ночувала. Серцем чула щось недобре, — скрушно зітхає Горпина Никанорівна Стрілець… Сиділа в полукіпках, а худобу вигнала під ліс… Аж іде колона без світла — тихо, тихо… І сховались. Я вже вийшла зі схованки, аж гляди — вогонь на Корчунку, почало бабахкати край лісу. Боже! Вже й наша Михайлівка зайнялась. Я до лісу, аж згадала, що в хаті трохи солі і хлібина зосталась — я назад. А німецькі вояки вже з клуні Стрільця Петра несуть околот і обкладають мою хатину… Я вклякла, наче до землі примерзла… Аж стямилась, тай тихцем до лісу. Вони й давай пуляти. То тут, то там цьвохне, а позаду, як батогом. Забігла в ліс. Впала в терен і плачу.

А заграва висока, і худоба реве.

А в клуню Колодяжного замкнули скільки людей! Ой як Йосип Шиндерук пізнавав серед трупів своїх доньок — Кулину і Горпину… По металевих гребінцях… Ой, Боже, не дай ворогові!

Того дня від рук карателів загинули:

Шиндерук Кулина Й., Шиндерук Горпина Й., Ткачук Максим, Ткачук Кулина, Ткачук Одарка Омелянівна та її двоє дітей, Балабуха Надія Володимирівна, Тарадайка Григорій, Політика Гнат Максимович, Політика Любов, Політика Хіма, Ліщук Михайло Наумович, Котюбін Семен, Макарук Гнат, Євстафій Петро Петрович із своєю жінкою, Савчук Марія Кононівна, Фурманець Марія, Котюбін Іван Михайлович, Стрілець Купріян, Стрілець Степан Куп. Стрілець Ганна Купріянівна, та двоє дітей. Назарук Лук'ян Семенович, Назарук Карпо Семенович, Назарук Дмитро Семенович, Калюжний Данило, Чепчерук Олександра Василівна, Стрілець Дем'ян, Стрілець Гапка, Стрілець Іван, Політика Ганна Макарівна, Політика Микола, Рудюк Олімпія, Макарук Ганна Данилівна, Новак Ксенія, Новак Петро та Ксенія діти Марія, Таня, Панасина, Оля, Іщук Андрій Філімонович, Давидюк Іван Васильович та його жінка, Давидюк Водюшка Іванович.

Сільські голови[ред.ред. код]

  • Поліщук Тамара Федорівна (1971—)

Відомі особистості села Грем'яче[ред.ред. код]

Галина Сидорівна Барташук[ред.ред. код]

Барташук Галина Сидорівна

Народилася у 1926 році у селі Гулівці, Хмельницької області. Галя була найменшою із 6 дітей в сім’ї. Вона встигла закінчити лише 7 класів школи до того, як її 16-річну вивезли у Німеччину. День 10 липня 1942 року закарбувався в її пам’яті чорною датою. Від неї почався час поневірянь її та ще 60 односельчан в чужій, далекій країні. У селі Гінсбург вона змушена була працювати на хазяїв, жила в комірчині без вікон. Доглядати доводилося за шістьма коровами. Доїти було важко, руки боліли нестерпно. Туга за домом і розпач народили в юній голові задум.

– Я спеціально підставляла ногу, щоб якась корова наступила і зломила її, сподівалася звільнитися у такий спосіб. Але нічого не виходило, – згадує Галина Сидорівна. – Тоді почала навмисне пити крижану воду, щоб захворіти, і це спрацювало – підхопила запалення легень, довго лежала без пам’яті. Але хазяйка мене виходила.

Звістку про звільнення приніс день 23 січня 1945 року. Та дорога додому мало не коштувала їй життя. Остарбайтерів машиною довезли до Білостока на пересильний пункт, а звідти довелося до Києва їхати на зчепленні між вагонами в тоненькому одязі і черевиках. По приїзді її висадили з потяга ледь живою. До Шепетівки їхала в топковій кочегара, а до Ізяслава – на вуглярці. Коли уся в сажі постукала в двері батьківського дому, сестра навіть не впізнала її...

А потім були сльози радості – вся вулиця зійшлася розпитати про своїх, вивезених до Німеччини. На жаль, дороги Галі з односельцями розійшлися.

У 1945 році в село повернувся Володимир – інвалідом. Через 5 днів після закінчення війни йому відірвало обидві руки вибухом міни, вирвало черевину. Однак це не злякало Галину Сидорівну. Його добре серце і світла голова на посаді завклуба оживили післявоєнне село. Після одруження Галина та Володимир вступили до Кременецького педінституту і згодом за направленням потрапили до Грем’ячого Острозького району, де він очолював школу, а вона вчителювала. Галина Сидорівна з особливою теплотою показує сімейні фото: гарний широкоплечий чоловік і тендітна дружина виростили двох синів. До речі, меншого вона народила якраз на чоловікове день народження, тому і назвала Володимиром. З 1961 року 29 грудня стало в сім’ї подвійною радісною датою. А ще цього року сім’я переселилась у свою новозбудовану хату.

– Саме чоловік подарував мені найбільше щастя в житті, – каже вона. – Чудові вірші, написані на листівці до мого 55-річчя – ось тільки одне свідчення любові і турботи, в якій я жила.

Не дивлячись на поважний вік, Галина Бартащук до 90 років мешкала сама.

Померла у 2016 році. Похована у селі Грем'яче.

Oсобистості, персоналії[ред.ред. код]

Бібліотека[ред.ред. код]

1949 року в селі було відкрито хату-читальню, фонд якої нараховував 300 книг, яка наступного року була перейменована на бібліотеку . У 1951 році вона була переведена до іншого приміщення, 1954 року — до окремої кімнати нового приміщення сільради.

Інтернет-центр у бібліотеці с. Грем'яче

У 1949 році було відкрито бібліотеку, фонд якої нараховував 300 книг.

У 1955 році в бібліотеці почали створювати алфавітний та тематичний каталоги. Книжковий фонд бібліотеки становив близько 4 тис. книг.

Абонемент бібліотеки с. Грем'яче.jpg
У бібліотеці с. Грем'яче

У жовтні 2002 року було проведено реорганізацію бібліотечної системи: сільські бібліотеки були об'єднані з шкільними. Також впроваджено нову форму обслуговування — нічний абонемент, а з 2003 року — платний формуляр.

На початку 2011 року бібліотека с. Грем'яче перемогла у Конкурсі проектів співпраці бібліотек з місцевими громадами програми «Бібіломіст», яка реалізовується в рамках партнерства між Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX), Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерством культури і туризму України, і бібліотека отримала 3 комп'ютери, принтер і сканер, а також доступ до Інтернету, який є безкоштовним для читачів.

З 2013 року бібліотека впроваджує проект "Веб 2.0 у моїй бібліотеці". З 2014 року на базі бібліотеки діє проект "Е-послуги на користь громаді". У 2016 році бібліотека реалізовувала проект "Сучасна книга сільській дитині" за підтримки Британської ради в Україні в межах програми "Активні громадяни".

У 2015 році бібліотека села Грем'яче увійшла в п'ятірку найуспішніших бібліотек України згідно дослідження культурно-мистецького проекту "Читомо".

Станом на 2017 рік публічно-шкільна бібліотека села Грем'яче знаходиться у двох приміщеннях: у приміщенні сільської ради (2 кімнати) та у школі. Бібліотечний фонд - близько 16 тис. примірників (художня література, підручники, CD-ROM).

Завідувачі:

  • Філюк Юхим (1949–1951)
  • Доброжанський Борис (1951–1953)
  • Болотнюк Марія Артемівна (1953–1954), секретар комсомольської організації с. Коростове
  • Поліщук Тамара Федорівна (1954–1971)
  • Сучик Марія Іллівна (1971–1973)
  • Поліщук Тамара Федорівна (1973–1976)
  • Драчук Валентина Василівна (1976–1983)
  • Солов'юк Раїса Андріївна (грудень 1983 — вересень 1993)
  • Андрухова Марія Олександрівна (вересень 1993 — вересень 2005)
  • Лаптєва Лариса Федорівна (вересень 2005 —).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Лаптєва, Опубліковано Лариса. Стежки протоптані віками. Процитовано 2017-01-28. 

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Історія міст і сіл УРСР. Ровенська область. — Київ, 1973.
  • Лаптєва Л. Пункт вільного доступу до Інтернету в бібліотеці села Грем'яче. // Життя і слово. — 2011. — № 87-88 (8537-8538).
  • Пура Я. Край наш у назвах. — Рівне, 2002.
  • Тишко О. Берегиня книжкового царства. // Життя і слово. — 2011. — № 75-76 (8525-8526).
  • Цинкаловський О. Стара Волинь і Велике Полісся. Краєзнавчий словник: Том 1. — Вінніпег, 1984.
  • Wołyʼn Galicja Wschodnia 1943-1944 : przewodnik po polskich i ukraiñskich zródłach archiwalnych, T. 1. / pod red. Darii Nałêcz i Hennadija Boriaka; Naczelna Dyrekcja Archiwów Pañstwowych, Pañstwowy Komitet Archiwów Ukrainy. – Warszawa : NDAP ; Kijów : PKU, 2003. - Грем'яче - с. 261.


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.