Гроші до зарплати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гроші до зарплати
CMNS: Гроші до зарплати у Вікісховищі

Гроші до зарплати (також відомі як позика до зарплати, мікрокредит[Прим. 1], мікропозики, англ. Payday Loans, PDL) — один з видів короткострокового споживчого кредиту, що надається за спрощеною процедурою, без застави.

Історія[ред. | ред. код]

Механізм мікрофінансування вперше запровадив бангладеський економіст Мохаммад Юнус для подолання бідності. Його Грамін банк видавав невеликі кредити селянам за низькими ставками без застави. 2006 року за внесок у боротьбу зі злиднями Юнуса нагородили Нобелівською премією миру[1].

Однак із часом ідея, запропонована Юнусом, переросла в хижацький бізнес. У багатьох країнах на ринках мікрокредитів було запроваджено жорсткі регуляторні заходи, зокрема, обмеження відсоткових ставок та сум позик, заборона надання мікрокредитів людям без стабільного джерела доходів (студентам, безробітним, особам, що не досягли 18 років) і навіть повна заборона такого кредитування[1]. Наприклад, у США станом на 2014 рік кредити до зарплати були дозволені у 28 штатах, у 8 штатах діяли різноманітні обмеження, а в 14 штатах та в окрузі Колумбія така форма кредитування була повністю заборонена[2]. За пізнішими даними депутатської групи на чолі з Юлією Тимошенко Payday Loan було дозволено лише у 22 штатах[1].

Мікрофінансові організації[ред. | ред. код]

Мікрофінансові організації, що займаються видачею грошей до зарплати, визначають їх як «швидкі високотехнологічні короткострокові беззаставні позики»[джерело?].

В Україні[ред. | ред. код]

Небанківське споживче кредитування в Україні розпочалося на початку 2010 років. Першими такими компаніями були Компаньон Фінанс, ШвидкоГроші і Ваша Готівочка. Кредити видавали переважно готівкою, частка онлайн-кредитів (у безготівковій формі на банківську картку) становила менше 10 %[3].

Галузь стабільно розвивалася. Потенційних позичальників залучали переважно зовнішньою рекламою та за допомогою сарафанного радіо. 2012-го року лідери ринку видавали до 40 000 кредитів на рік. Значний поштовх такому кредитуванню надало банкрутство кількох великих банків. Ухвалення Закону «Про електронну комерцію» (восени 2015-го) призвело до бурхливого розвитку онлайн-сегменту[3]. Протягом 2014—2016 років зростання в секторі небанківського короткострокового кредитування становило близько 60 % на рік[4].

Наприкінці 2016 року було ухвалено Закон України «Про споживче кредитування», який передбачав впорядкування галузі. Зокрема, Закон передбачав надання потенційному позичальнику паспорта кредиту, в якому чітко зазначено відсоткову ставку, й обмежував пеню на рівні подвійної облікової ставки НБУ (на той час вона становила 12,5 % річних). Проте дія Закону не поширювалася на кредити строком до 30 днів і, відповідно, на ці кредити обмеження не розповсюджувалися[5].

2017 року було зафіксовано стрімке зростання обсягу кредитування фінансовими компаніями — обсяги зросли більше ніж у 4,5 рази[6]. Переважну частку цих кредитів становили саме кредити до зарплати (англ. payday loans). На думку фахівців головна загроза таких кредитів полягала в непомірно високих процентних ставках. У 2016 році середня ставка за подібними кредитами становила близько 238 % річних (у банках ставки за готівковими та картковими кредитами були значно меншими — 30—50 %). У разі скорочення своїх доходів позичальник не мав змоги компенсувати такі ставки і ризикував потрапити в кредитну залежність[4].

У рекламі ставки таких позик виглядають цілком прийнятними: перший кредит часто видають під 0,01 % на день. У споживачів може складатися хибне уявлення про низьку вартість таких кредитів, і це спонукає їх позичати повторно[6]. Однак наступні позики видають уже під «драконівські відсотки» — у більшості компаній це 1,5–2 % на день. Тобто, реальна ставка становить 500—700 % на рік, а в разі прострочення повернення додаються штрафи, пеня й обслуговування кредиту виливається в позахмарні суми[7][8][9].

Державне регулювання[ред. | ред. код]

Станом на жовтень 2019 в Україні було зареєстровано близько 2000 небанківських установ, з них — близько 1000 фінансових компаній, більше 50 з яких надавали споживчі позики, більшість з яких видають їх онлайн. Ліцензії надавала Нацкомфінпослуг.

Мікрофінансові організації не мають окремої категорії і входять до загальної категорії фінансових компаній, але можна визначити такі особливості[джерело?]:

  • націленість на фізичних осіб у скрутному фінансовому становищі, безробітних, тих, що мають прострочені банківські кредити
  • здебільшого відсутність офісу (кредитування онлайн)
  • автоматичне прийняття рішення про надання позики
  • здебільшого відсутність перевірки позичальника, ігнорування кредитної історії
  • короткий строк кредитування (до 30-45 днів)
  • щоденне нарахування відсотків (1-2 відсотка на день, 400—700 відсотків на рік)
  • маленька сума (5-10 тисяч гривень)

З 1 липня 2020 року нагляд за МФО перейшов до НБУ[10]

Мета такої реорганізації — посилення контролю за мікрофінансовими організаціями, більш ефективний захист прав споживачів (тобто, позичальників) та збільшення прозорості роботи МФО.[11]

15 вересня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 891-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо споживчого кредитування і формування та обігу кредитних історій». Таке рішення парламенту спричинене по суті стрімким зростанням попиту на мікрокредитування, а також необхідністю унормування цієї сфери правовідносин та підвищення якості системи кредитних історій фізичних осіб.[12]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Споживчі мікрокредити слід відрізняти від мікрокредитування, яке призначене для фінансування підприємницької діяльності осіб.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. а б в Ю. Тимошенко, М. Цимбалюк, В. Івченко, С. Євтушок (02.03.2021). Про захист прав позичальників у межах договорів мікрокредитування та мікропозики. LIGA:ZAKON (Пояснювальна записка до проекту Закону України № 5184). Процитовано 2021-05-19. 
  2. State Payday Loan Regulation and Usage Rates / Pew's Safe Small-Dollar Loans Research Project. — 2012. — 11 липня.
  3. а б Сергей Шевчук (19.11.2020). Короли большого процента: кто контролирует рынок микрокредитов в Украине. ЛІГА.net. ЛИГАБизнесИнформ. Процитовано 2021-05-19. (рос.)
  4. а б Бублик, 2017, с. 102.
  5. Олександр Михайлюта (12.12.2018). Фінансовий терор народу: які пастки криються за «швидкими кредитами». Україна молода (№136). Процитовано 21-05-21. 
  6. а б DAI Global LLC. Мікрокредити: досвід споживачів // Проект USAID «Трансформація фінансового сектору України» : Звіт за результатами дослідження ринку мікрокредитування. — Київ, 2021. — Квітень.
  7. Шлях у боргову трясовину : Позичивши всього дві-три тисячі гривень, менш ніж за рік можна заборгувати 200–300 тисяч / Артур Федорчук // ZN.UA. — 2019. — Вип. № 30 (17 серпня-23 серпня 2019) (16 серпня). — Дата звернення: 27.05.2021.
  8. 505% річних і жорстке "вибивання" боргів: чим небезпечні швидкі онлайн-кредити : Які методи роботи використовують та як загрожують українцям мікрофінансові організації, чому закон дозволяє подібним сервісам діяти напівкримінальними інструментами, та як позичальникам треба вести з ними діалог / Всеволод Некрасов // Економічна правда. — 2020. — 9 листопада. — Дата звернення: 21.05.2021. — Цитата: «Галузь фактично живе за кошти людей з низькою фінансовою грамотністю, яким не доступні банківські позики. Декому з цих людей одна зустріч з МФО може зруйнувати життя».
  9. Угрозы за чужие долги и 700 процентов в год: журналисты исследовали быстрые микрокредиты : За год вместо тысячи гривен придется отдать больше 17 тысяч / Ирина Прокофьева // tsn.ua. — 2019. — 3 лютого. — Дата звернення: 10.06.2021.
  10. СМИ о нас: директор ШвидкоГроші Александр Холод о последствиях изменения регуляции для МФО и их клиентов. sgroshi.com.ua. Процитовано 2020-12-18. 
  11. Кризис 2020 года в сфере микрокредитования. Finance.ua (ru). Процитовано 2020-12-18. 
  12. Нові правила для мікрокредитів: що зміниться з 1 січня 2021 року. minjust.gov.ua (ru). Процитовано 2020-12-18. 

Література[ред. | ред. код]

  • Бублик Є.О. Небанківський сектор кредитного ринку України: вектори піднесення // Український соціум. — 2017. — No. № 1(60). — С. 97—107. — ISSN 1681-116X. — DOI:10.15407/socium2017.01.097.

Посилання[ред. | ред. код]