Гуляницькі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Герб Остоя

Гуляницькі (Гуляльницькі) — рід волинських зем'ян, що належав до малоземельної шляхти[1]. Займали проміжне становище між шляхтою і боярством[2]. Вперше згадуються 1516 року[1]. В ЕСБЄ рід Гуляницьких визначався як «польський дворянський рід герба Остоя, руського походження». Наприкінці 19 століття існувало п'ять гілок цього роду, які були внесені в I і VI частини родовідної книги Волинської, Київської та Подільської губерній[3].

Історія[ред. | ред. код]

16 ст.[ред. | ред. код]

1516 року чотирьом особам неясного ступеня спорідненості — Олешкові Івановичу, Мартинові Єромейковичу, Василеві Болоховичу та Янкові й Іванові Микитичам — підтвердили родову вислугу, село Гуляники (Гуляльники). У переписі литовсько-руського війська 1528 року «боярове гуляницкиє» (тобто із Гуляників) виступали ще як люди без прізвищ: по одному коню на перепис ставлять Ярмола, Яцько, Олешко Койлович, Захаріяш Янкович, Івашко та Прокіп (загалом 6 коней від Гуляників)[1].

Із подальшим розгалуженням роду, який почав називатися спільним прізвищем «Гуляницькі», зростала кількість патронімічних груп. На останню чверть 16 століття в Гуляниках мешкали Юнковичі (нащадки Янка Микитича), Микитчичі й Тимошичі або Тимошиничі {нащадки Івана Микитича), Єрмошевичі чи Ярмошевичі (нащадки Мартина Єромейковича), а також молодші відгалуження: Брульковичі, Колупайловичі, Поповки, Останковичі (Осташовичі), Степановичі, Пителевичі, Ошковичі (Юшковичі)[1].

На вірність Короні у 1569 році на Луцькому уряді присягало 26 Гуляницьких[2]. За поборовим реєстром 1577 року, чотирьом особам «з Гуляників» належало 11 підданих-городників; за реєстром 1583 року, семеро Гуляницьких володіли 16 городниками. Як пише Яковенко: «Луцькі актові книги 70-90-х років рясніють згадками про нескінченні сварки та бійки Гуляницьких то під час сутичок „на бесідах“, то в корчмі, то в конфліктах на межі […], то у вуличних сутичках, то при захопленні одне в одного худоби тощо»[1].

Деякі Гуляницькі посідали приватні урядницькі посади, як-от Михайло Юнкович, слуга князів Друцьких Любецьких, урядник містечка Любчого в 1560-х роках. Інші Гуляницькі посідали дрібні посади в Луцькому ґроді. Лише між 1564 і 1582 роками возними Луцького повіту були дев'ятеро Гуляницьких[1].

17 ст.[ред. | ред. код]

У першій половині 17 століття з роду Гуляницьких вийшло кілька луцьких підписків, які одночасно займалися адвокатурою. Широку адвокатську практику мав, наприклад, Тимофій Гуляницькнй, який 1619 року підписав разом з іншою волинською шляхтою листа на охорону Луцького братства. За тарифом подимного 1629 року, шестеро Гуляницьких платили податок із 7 димів, найімовірніше, з власних садиб-дворів[1].

Розширюючи свої володіння на схід, з Волині Гуляницькі прямували на Поділля, а пізніше на Київщину і Чернігівщину. У козацькому реєстрі 1649 року згадується 20 Гуляницьких, більшість з яких у Корсунському полку. Найвідомішим серед них став полковник корсунський, потім ніжинський Григорій Гуляницький[4].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — 2-ге. — Київ : Критика, 2008. — С. 57, 256‒268. — ISBN 966-8978-14-5.
  2. а б Поліщук В. Офіційні свідки – вижі Луцького замкового уряду в 1561–1567 рр. (особовий склад та службове підпорядкування) // Соціум. Альманах соціальної історії. — Київ : Інститут історії України НАН України, 2005. — С. 16.
  3. Гуляницкие // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Брокгауз-Ефрон, 1890—1907.
  4. Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. — Київ : ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. — С. 141. — ISBN 978-966-02-4850.