Гусєв Сергій Іванович (радянський партійний діяч)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сергій Іванович Гусєв
(Яків Давидович Драбкін)
Сергій Іванович Гусєв
Начальник політуправління РВРР
січень 1921 року — лютий 1922 року
Попередник: Посаду засновано
Наступник: В.О.Антонов-Овсієнко
Начальник Реєстраційного управління Польового штабу Реввійськради Республіки (фактично розвідуправління Штабу РСЧА)
липень 1919 року — січень 1920 року
Попередник: С.І. Аралов
Наступник: Ю.Л. П'ятаков
 
Партія: КПРС1896)
Народження: 13 січня (1 січня) 1874(1874-01-01)
м. Сапожок Рязанської губернії Російської імперії
Смерть: 10 червня 1933(1933-06-10) (59 років)
Москва
Національність: Єврей
Громадянство: Flag of Russia.svg Російська імперія
СРСР СРСР
Діти: Драбкіна Є.Я.
Нагороди:
Орден Червоного Прапора  — 1921 Орден Червоного Прапора  — 1921

Медіафайли у Вікісховищі?

Сергій Іванович Гусєв (справжнє ім'я — Яків Давидович Драбкін; 13 (1) січня 1874(18740101) — 10 червня 1933) — російський революціонер, більшовик. Радянський партійний, державний і військовий діяч. Перший начальник політуправління РСЧА (1921-1922). Начальник відділу преси ЦК ВКП(б) (1925-1926). Автор праць на історичні, економічні та військові теми. Відзначався як один з провідних переписувачів історії Громадянської війни на користь Сталіна, якого також активно підтримував у його боротьбі з Троцьким.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в поселені Сапожок (нині Рязанська область Росії), син вчителя. Єврей. Закінчив Ростовське реальне училище у 1892 році. У 1893 році намагався поступити у Петербурзький технологічний інститут, але не був прийнятий, у 1896 році таки був прийнятий до цього інституту.

У 1896 році також вступив у Союз боротьби за визволення робітничого класу. Після участі у студентській демонстрації 4 березня 1897 року був заарештований 21 березня, під час обшуку у нього були знайдені соціал-демократичні брошури. У цьому ж році і Гусєв був висланий до Оренбурга, де пробув 2 роки під гласним наглядом поліції. З 1899 року член Донського комітету РСДРП, проводив пропагандистську та агітаційну роботу серед робітників. З появою перших номерів ленінської «Искри» – Гусєв став «активним искровцем».

Працював у донському партійному комітеті РСДРП, який очолював деякий час. У 1900-1901 їздив на 8 місяців до Брюсселя. Один із керівників ростовського страйку 1902 року і березневої демонстрації 1903 року. Делегат II з'їзду РСДРП. За дорученням Леніна восени 1903 об'їхав південні міста (Київ, Одесу, Миколаїв, Харків) з доповідями про роботу з'їзду. У своїх виступах відстоював ленінську позицію, і був його помічником у боротьбі з меншовиками. Потім виїхав за кордон, де залишався (Женева, Париж) до листопада 1904 року, брав участь у «Женевській нараді 22-х більшовиків» в серпні 1904 року. Секретар бюро комітету більшості, яке було створено на цій нараді для підготовки 3-го з’їзду партії.

Учасник революції 1905 року, з грудня 1904 по травень 1905 секретар Петербурзького комітету РСДРП. Потім секретар Одеського комітету РСДРП(б). Під час прибуття до Одеси повсталого броненосця «Князь Потьомкін-Таврійський» написав Леніну лист, в якому пропонував скористатися ситуацією, захопити в свої руки владу в місті і створити Тимчасовий революційний уряд. З 1906 року член Московського комітету РСДРП, партійний організатор залізничного району Москви. Навесні 1906 року їздив до Стокгольма на IV з'їзд РСДРП. У вересні 1906 був заарештований у Москві. Провів у в'язниці 9 місяців, а потім був висланий до міста Берьозов Тобольської губернії. Через рік був переведений до Тобольська, звідки навесні 1909 року втік.

З 1909 року на партійній роботі в Петербурзі. Проявляв інтерес до військової справи, працював у 1909-1911 роках коректором «Військовій енциклопедії», що видавалася І.Д. Ситіним.

Група командувачів.
Сидять: член Реввійськради Республіки С.І.Гусєв, командуючий військами Південно-Західнно-Західного фронту О.І.Єгоров, член Реввійськради 1-ї Кінної армії К.Є.Ворошилов.
Cтоять: начальник штабу Південно-Західнно-Західного фронту М.М.Петін, командуючий 1-ю кінною армією С.М.Будьонний, начальник оперативного управління Польового штабу Реввійськради Республіки Б.М.Шапошников. 1921 рік

У 1910 відійшов від партійної роботи, яка відновилася тільки в 1917 році. За автобіографічними відомостями це було пов’язано із нервовим захворюванням та через загальні побутові труднощі пов’язані із своїм нелегальним становищем.

У жовтні 1917 року, під час Жовтневої революції С.І. Гусєв – секретар Петроградського військово-революційного комітету.

У роки Громадянської війни був членом Революційних військових рад багатьох фронтів та амій: був членом Реввійськради (РВР) 5-ї та 2-ї армій, із грудня 1918 по червень 1919 року – Східного фронту, в червні-грудні 1919 року командувач Московським сектором оборони, воєнком Польового штабу Реввійськради Республіки. У червні-грудні 1919 і з травня 1921 по серпень 1923 року член РВС Республіки. З липня 1919, близько півроку в його безпосередньому підпорядкуванні знаходилися органи радянської військової розвідки.

Член РВР Південно-Східного (з грудня 1919 по січень 1920 року), Кавказького (січень-серпень 1920), Південно-Західного (вересень-жовтень 1920) і одночасно Південного (вересень-грудень 1920) фронтів.

З сiчня 1921 по лютий 1922 року – начальник Політуправління РВСР.

У лютому 1922 року ЦК відрядило Гусєва в Ташкент як голову Туркестанського бюро ЦК РКП(б). Був також там членом РВР Туркестанського фронту.

Різко виступав проти використання в Червоній армії військспеців, через що вступив у конфлікт з Л.Д. Троцьким, що стало однією з причин відставки Гусєва з поста начальника політуправління. Вважаючи себе великим військовим діячем, Гусєв разом з М.В. Фрунзе зробив спробу скласти «Пролетарську військову доктрину», яка з огляду на дилетантство авторів була відкинута Троцьким. Проте після того коли Троцького у 1929-у році вигнали із СРСР, та згодом почались відкриті гоніння на троцькістів, Гусєва в пізнішій радянській історіографії вже характеризували як «непримиримого борця з троцькізмом по військовим питанням».

З 1923 року секретар ЦКК РКП(б).

У 1923-1925 член колегії Наркомату робітничо-селянської інспекції СРСР. В 1924 році очолив комісію ЦК РКП(б) по дослідженню стану РСЧА.

У 1925–1926 роках завідувач відділом друку ЦК ВКП(б).

На 9-11-у з’їздах партії обирався кандидатом у члени ЦК ВКП(б), 12-16 член ЦКК. В 1928 році обирався в члени Виконкому Комінтерну (ВККІ), в 1929-1933 член Президії ВККІ.

Автор праць з історії Громадянської війни.

Сім’я[ред. | ред. код]

Дружина – Драбкіна Феодосія Іллівна (партійний псевдонім Наташа, уроджена Фейга Іллівна Капелевіч 1883—1957). Більшовичка. За однією з відомих версій Ф.І. Драбкіна, якій привселюдно симпатизував Сталін, стала причиною самогубства Надії Аллілуєвої, дружини Сталіна.

Дочка – Драбкіна Єлизавета Яківна (1901-1974) письменниця, кандидат історичних наук, була професором інституту Марксизму-Ленінізму. З 1926 року доєдналась до троцькістської опозиції, за що багато разів заарештовувалась починаючи з 1933 року і фактично по 1956 рік знаходилась у таборах, де із-за побоїв втратила слух, бездітна.

Праці[ред. | ред. код]

  • Реорганизация Рабоче-Крестьянской Красной Армии. Материалы к X съезду РКП. Военная типография штаба РККА. М., 1921.
  • Співавтор Фрунзе М.В. Уроки гражданской войны. Изд. 2-е. 1921.
  • Гражданскаявойна и Красная Армия. Сборник статей. Воениздат. М., 1958.

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Українська Радянська Енциклопедія. Том 3.Видання друге . — Київ: 1979  — стор. 218
  • Большая Советская Энциклопедия. Том 13. . — Москва: 1953  — стор.225
  • Советская Военная Энциклопедия. Том 3. . — Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1978  — стор. 75