Гуць Михайло Васильович
| Гуць Михайло Васильович | |
|---|---|
| Народився |
11 червня 1930 с. Янівка Долинського повіту Станіславського воєводства, Польща |
| Помер |
5 серпня 2020 (90 років) Київ |
| Країна |
 Україна |
| Національність | українець |
| Діяльність | педагог, фольклорист, славіст, літературознавець, літературознавець |
| Alma mater | Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича |
| Галузь |
Фольклористика Літературознавство |
| Посада | професор катедри слов'янської філології і загального мовознавства Київського міжнародного університету |
| Вчене звання | професор |
| Науковий ступінь | кандидат філологічних наук |
| Відомий завдяки: | дослідження сербського і хорватського фольклору, української літератури й народної творчости, участь у хорі «Гомін», організація науково-практичних конференцій з питань функціонування й розвитку української мови |
Михайло Васильович Гуць (11.06.1930, с. Янівка Долинського повіту Станіславського воєводства, нині Іванівка Рожнятівського району Івано-Франківської области — 05.08.2020[1], Київ) — український фольклорист, славіст, педагог і громадсько-культурний діяч. Кандидат філологічних наук (1970), професор (1998). Член НСЖУ (1982).
Життєпис[ред. | ред. код]
Закінчив 1955 Чернівецький університет. Учителював у сільській школі в Путилівському районі Чернівецької области.
З 1958 навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії АН УРСР (спеціальність "сербський фольклор", науковий керівник — професор М. І. Кравцов).
З 1961 працював у відділі фольклористики ІМФЕ АН УРСР. У 1966 Михайла Гуця звільнили з роботи в Академії наук як "неблагонадійного"[2].
У 1967–88 — редактор видавництва «Радянська школа». Паралельно займався науково-педагогічною діяльністю.
У 1993–98 — викладач української мови катедри українознавства Київського військового інституту управління і зв'язку.
З 1998 — доцент, професор катедри слов'янської філології та загального мовознавства Міжнародного інституту лінгвістики і права (нині Київський міжнародний університет).
Був членом правління товариства "Україна — Сербія"[2].
Наукова діяльність[ред. | ред. код]
Упорядкував антологію «Сербохорватські народні пісні» (1970), збірник «Народні пісні з-над Дністра» в записах Євгенії Ярошинської (1972, також є автором вступної статті й приміток).
Співупорядник альбому «Леся Українка. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях» (1979; 1986; вступна стаття Олеся Гончара); посібників «Українська мова у професійному спілкуванні» (2004) та «Українська мова в діловому спілкуванні» (2005); хрестоматії «Сузір'я українських талантів (1871 року народження)» (у 2-х т., 3-х кн., 2012; усі — Київ).
Досліджував творчість класиків української літератури, культурних діячів сучасности, зокрема Бориса Кирдана, В. Скрипки, Федора Погребенника, Леопольда Ященка.
Був одним із організаторів (у 1994—1998 роках, разом із професором А.І.Мамалигою, професором І.П.Ющуком та доцентом О.М. Пазяк) перших щорічних науково-практичних конференцій із питань функціонування й розвитку української мови на базі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка[3][4].
Основні наукові праці[ред. | ред. код]
Монографії:
- Сербо-хорватська народна пісня на Україні. Київ, 1968. 206 с.
- Тарас Шевченко в науковому і мистецькому вимірах. Київ, 2015. 131 с.
Статті:
- Маловідомі переспіви і переклади сербських народних пісень українською мовою (окремий відбиток з «"Міжслов'янських літературних взаємин»"). Київ, 1963. С. 162-195.[5]
- Лисенко і пісенна культура народів Югославії // Микола Лисенко – борець за народність і реалізм у мистецтві. Київ, 1965.
- Вук Караджич і українська фольклористика // Вуков зборник. Београд, 1966.
- Визвольні ідеї в сербсько-хорватському епосі // Визвольний рух слов'ян у народній пісенній творчості XVII–XIX ст. Київ, 1971.
- Сербский народный эпос в украинских переводах // Преводна књижевност: Зборник радова ХХІІІ–XXVI београдских преводилачких сусрета 1997–2001. Београд, 2002.
- Сузір'я українських талантів 1871 року народження та Іван Франко. Київ, 2016 (Електронний документ)[6].
Літературна і музична творчість[ред. | ред. код]
Автор збірки поезій «Під зоряним небом України» (Київ, 2016)[7].
Здійснив переклади українською мовою сербських народних пісень: історичних, ліричних, календарно-обрядових (увійшли до антології «Сербсько-хорватські народні пісні»).
Був постійним учасником народного хору «Гомін» під орудою Леопольда Ященка від початку існування цього мистецького колективу (з 1969).
Джерела[ред. | ред. код]
- Пазяк Н. Ужинок народознавця на ниві україністики і славістики: До 70-річчя від дня народження Михайла Гуця // Народна творчість та етнографія. 2000. № 5–6.
- Сербський фольклор і література в українських перекладах та дослідженнях. 1837–2004 // Матеріали до бібліографії. Київ, 2005. С. 26.
- Дем'ян Г. В. ГУЦЬ Михайло Васильович (в Енциклопедії сучасної України), оновлено 2006 року
- Михайло Гуць: «Сербські пісні косовського циклу припали мені до серця на все життя і ятрять його ще й до сьогодні» (Інтерв'ю тижневику «Український тиждень», №43(623) від 24 жовтня 2019 року [Архівовано 21 листопада 2019 у Wayback Machine.]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ ГУЦЬ Михайло Васильович у Віртуальному музеї Інституту журналістики
- ↑ а б Деян Айдачич (Сербія). Михайло ГУЦЬ (До 50-річчя наукової діяльності) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 березня 2022. Процитовано 22 серпня 2020.
- ↑ Гуць М. Українська мова і світ // Народна армія. 1997. 15 квітня.
- ↑ Гуць М. Українська мова на порозі третього тисячоліття // Дивослово. 1999. № 2.
- ↑ Електронний каталог НБУВ. Архів оригіналу за 25 березня 2022. Процитовано 13 червня 2022.
- ↑ За матеріалами конференції. Маловідомі сторінки життєпису Івана Франка (До ювілею Каменяра). Архів оригіналу за 24 березня 2022. Процитовано 27 серпня 2020.
- ↑ Михайло ГУЦЬ. «Під зоряним небом України» в Каталозі Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Архів оригіналу за 25 березня 2022. Процитовано 13 червня 2022.